Неправдиві показання у механізмі протидії розслідуванню злочинів, що вчиняються організованими групами (реферат)

Реферат на тему:

Неправдиві показання у механізмі протидії розслідуванню злочинів, що
вчиняються організованими групами

Проблеми дослідження неправдивих показань стосовно протидії
розслідуванню не знайшли свого повного розгляду в юридичній літературі.
Лише в деяких роботах звертається увага на неправдиві показання стосовно
приховування злочинів [13, c. 55-58; 18, c. 108-116; 23, c. 165-168].
Водночас відсутність таких розробок негативно позначається на
ефективності розкриття злочинів і зрештою на встановленні істини по
кримінальній справі.

Неправда – це завжди свідоме або навмисне перекручування істини.
О.О. Закатов пише, що неправда – поняття багатоаспектне. Звичайно в
юридичній літературі дається оцінка психологічному та юридичному боку
неправди. Безумовно, психологічний бік неправди має важливе значення для
з’ясування її природи. Однак при цьому не можна ігнорувати і такі її
сторони, як філософська (діалектична), логічна, соціальна та етична
[6, c. 37-38]. О.В. Полстовалов зазначає, що неправдиві повідомлення
істотно відрізняються від мимовільних помилок за ступенем усвідомленості
формулювання інформації, яка перекручує об’єктивну істину. У випадку з
мимовільними помилками ми можемо говорити лише про добросовісну оману.
Неправда має іншу природу і заснована на свідомому перекручуванні
істини. Неправда може бути тільки усвідомленою, і тому не слід
ототожнювати мимовільні помилки з навмисним уведенням в оману
[15, c. 101]. Г.Г. Доспулов зазначає, що змістовна сторона неправди
визначається мотивами (причинами), які породжують неправду, здібностями
людини, її індивідуальним досвідом, а також ступенем поінформованості
про факт, щодо якого створюється неправда. Видів неправди дуже багато,
але вони піддаються класифікації. Залежно від того, якою мірою
дійсність, що цікавить слідчого, піддається перекручуванню, неправда
буває двох видів – часткова або повна [4, c. 33].

Існують особливості формування неправдивих показань. Неправда
підпорядковується певним закономірностям, той, хто повідомляє неправду,
неминуче порушує певні психічні закони. Зокрема, порушуються закони
пам’яті, тому що в пам’яті такої особи одночасно співіснують два
варіанти події: дійсна та вигадана. Дійсна подія запам’ятовується у
свідомості у вигляді «слідів пам’яті», у той час як вигадана подія таких
слідів не має. Складність становища такої особи полягає в тому, що їй
постійно доводиться видаляти з пам’яті реальну подію, що становить
значні труднощі, і прагнути утримати в пам’яті вигаданий варіант події,
що ще складніше [6, c. 47]. Р.Г. Мартиненко зазначає, що структура
неправди уявляється наступним чином: 1) в неправдивих показаннях факти
умовчуються і (або) повідомляються; 2) факти поділяються на справжні та
вигадані; 3) умовчуються тільки справжні факти; 4) факти стверджуються,
заперечуються або спростовуються; 5) справжні факти або заперечуються,
або спростовуються, якщо стають відомими слідству; 6) вигадані факти
тільки стверджуються [12, c. 16-17].

Неправда являє собою знаряддя впливу. М.І. Єнікеєв пише, що неправда –
засіб управління поведінкою людей шляхом їх дезінформації. Особа, яка
протидіє слідству та дає свідомо неправдиві показання, вступає зі
слідчим у позиційне протиборство, прогнозує можливі дії слідчого,
намагається рефлексивно керувати його діяльністю. Така особа оцінює, як
його неправдиві показання будуть сприйматися, оцінюватися та
використовуватися слідчим [5, c. 238].

Формування неправдивих показань досліджувалося в плані теорії мови.
Існує проблема співвіднесення змісту висловлення з дійсністю. При
побудові неправдивого висловлення програма останнього будуватиметься на
підставі неправдивої предикативності. В свідомості того, хто говорить,
увесь час буде йти розмежування двох картин: дійсної та неправдивої,
вони будуть зіставлятися та з них при породженні висловлення будуть
вибиратися та інтерпретуватися окремі елементи [11, c. 36-37]. Більш
того, процес неправди пов’язаний із «зіткненням» гальмових та
збуджувальних процесів, психологічним «роздвоєнням особистості» (що в
просторіччі називається «нечистою совістю»), формуванням у свідомості
особи, що повідомляє неправду, системи охоронних «бар’єрів» [5, c. 239].

Особливої актуальності набуває формування часткової неправди.
Г.Г. Доспулов називає прийоми формування часткової неправди:
1) упущення, тобто виключення, окремих елементів події; 2) доповнення
факту вигаданими елементами; 3) доповнення факту реальними елементами,
які не стосуються досліджуваної події; 4) заміна окремих елементів події
вигаданими деталями; 5) заміна окремих елементів реальними, але такими,
що не стосуються даної події [4, c. 33].

Виокремленню різних способів лжесвідчень сприяє вивчення протоколів
допиту. Зокрема, за деякими даними, лжесвідчення відбуваються не одним,
а багатьма способами. За результатами вивчення матеріалів кримінальних
справ було встановлено, що основними способами лжесвідчень є:
1) ствердження вигаданих фактів; 2) перекручення дійсних фактів;
3) приховування дійсних фактів; 4) заперечення дійсних фактів;
5) підміна фактів [22, c. 182-183].

Необхідно розрізняти такі поняття як «неправда», «неправдиві показання»,
«лжесвідчення». Більш широким поняттям є неправда, яка являє собою
вольовий і свідомий акт людської поведінки, іноді нею називають
специфічну форму мислення. В психології неправду розглядають як «феномен
спілкування, який полягає в навмисному перекручуванні дійсного становища
речей» [7, c. 195]. Неправдиві показання – це результат умисного
повідомлення інформації на допиті, яка не відповідає дійсності.
Лжесвідчення являє собою повідомлення неправди, дачу неправдивих
показань. Причому у вузькому значенні слова лжесвідчення пов’язують з
такою процесуальною фігурою, як свідок (потерпілий).

У деяких літературних джерелах пропонується використання терміна
«кримінальна неправда», що містить у собі як помилкові показання, дані
під час слідчих або судових дій, так і іншу помилкову криміналістично
значущу інформацію [18, c. 109]. Необхідно зазначити, що даний підхід не
є новим для криміналістики, запропоноване поняття означає більш широке
коло інформації, що не відповідає дійсності.

У криміналістичній літературі неправдиві показання та лжесвідчення
розглядалися в різних аспектах: 1) з погляду психологічного впливу на
обвинуваченого та підозрюваного в процесі допиту, безпосередньо
спрямованого на подолання установки на неправду [2, c. 124-153]; 2) з
погляду особливостей тактики допиту підозрюваних і обвинувачених
[8, c. 118-142]; 3) з погляду досліджень мови з метою верифікації
повідомлень [11, c. 34-38]; 4) з погляду конфліктної взаємодії суб’єктів
спілкування («криміналістичної конфліктології») [15, c. 100-125]; 5) з
погляду тактики боротьби з неправдою [6, c. 49]; 6) з погляду
систематизації тактичних прийомів, спрямованих на викриття неправди
[20, c. 148-156].

Найважливіше значення для подолання протидії слідству має робота
слідчого по викриттю лжесвідчення. Лжесвідчення слід розглядати як
гостру соціальну та правову проблему. По кримінальних справах
допитуються як свідки щорічно орієнтовно більше 300 тис. осіб, і майже
чверть з них довільно змінює в тому або іншому обсязі показання в суді
[10, c. 401].

Існують певні причини лжесвідчень. На думку І.А. Ніколайчука, є дві
категорії чинників дачі неправдивих показань, неправдивих повідомлень
або заяв: внутрішні, які визначають лінію поведінки особи, що дає
показання або робить заяву, і зовнішні, які спонукають суб’єкта до
неправди.

Результати анкетування слідчих прокуратури та МВС України свідчать, що,
на думку практичних працівників, причинами повідомлення неправдивих
показань свідками (потерпілими) при розслідуванні злочинів ОЗГ є: вплив
на свідків (потерпілих) зацікавлених осіб (зазначили 46 % опитаних);
прагнення притягнути тих чи інших осіб до відповідальності (указали 18 %
респондентів); острах за життя рідних та близьких (відмітили 23 %
проанкетованих); підкуп з боку членів ОЗГ (назвали 16 % слідчих); інше
(повідомили 7 % працівників).

Однією з найбільш розповсюджених причин, які породжують неправдиві
показання свідків та потерпілих, є вплив на них зацікавлених осіб
(46,1 %) [6, c. 53]. Так, К., М., В., разом з ще двома невстановленими
слідством особами, організувавшись у злочинну групу, 30 липня 1998 р.,
прибули в м. Золочів Львівської обл. на зупинку приватних таксі, що по
вул. С. Бандери, шляхом погроз вимагали, щоб Золочівські приватні
таксисти платили їм щомісячно по 10-15 доларів США. Злочинці вимагали
гроші від таксистів С., В., Во., Л., Я., Р., С., Л., Ч., Чу. Вони
наказали таксистам обрати серед них старшого, який би збирав гроші і
передавав їм, а також заявили, що таксисти повинні 1.08.1998 р. зібрати
гроші, за якими вони приїдуть о 14.30. Коли К., М. і В. прибули за
грошима, які їм повинні були передати біля вокзалу приватні таксисти, то
там вони були затримані працівниками міліції. Під час слідства майже
половина приватних таксистів спочатку намагались повідомити, що їм
нічого невідомо. Як було встановлено, декому з них (В., Я. та Ч.)
дзвонили по телефону та погрожували [1].

Повідомленню неправдивих показань свідками (потерпілими) можуть сприяти
дії членів організованої злочинної групи, які виявляються в погрозах,
шантажі або підкупі. Результати дослідження, проведеного Московським
юридичним інститутом МВС РФ, підкуп, залякування та інший вплив на
потерпілих і свідків, щоб змусити їх відмовитися або змінити початкові
показання на користь кримінальної сфери, є зараз найпоширенішою формою
протидії розслідуванню (76 %) [19, c. 167]. Тому М.П. Яблоков
справедливо зазначає, що засоби подолання протидії розслідуванню
організованої злочинної діяльності за допомогою потерпілих та свідків,
які змінюють або дають свої показання на користь злочинців, що повинні
застосовуватися правоохоронними органами в таких випадках, залежать від
причин, які штовхнули свідків та потерпілих на свідому допомогу ОЗГ.
Якщо це пов’язано з загрозами життю свідків та потерпілих, таку ситуацію
необхідно вирішити будь-яким можливим способом, навіть за допомогою
складних і дорогих засобів їх захисту [23, c. 160-161].

$

&

O певних випадках. Звільнення від обов’язку давати показання може
стосуватися випадків надання відомостей стосовно членів сім’ї або
близьких родичів. Конституція України регламентує, що особа не несе
відповідальності за відмову давати показання або пояснення стосовно
себе, членів сім’ї або близьких родичів, коло яких визначається законом
(ст. 63) [21, c. 120]. Відповідно до ст. 69 КПК України відмовитися
давати показання як свідки мають право: 1) члени сім’ї, близькі родичі,
усиновлені, усиновителі підозрюваного, обвинуваченого, підсудного;
2) особа, яка своїми показаннями викривала б себе, членів сім’ї,
близьких родичів, усиновленого, усиновителя у вчиненні злочину.

При розслідуванні злочинів, що вчиняються організованими злочинними
групами, свідок може давати показання під псевдонімом. Так, свідок, який
відповідно до ст. 533 КПК України дає показання під псевдонімом, не може
бути допитаний щодо даних про його особу, оскільки держава, покладаючи
на громадянина кримінально-процесуальний обов’язок давати показання,
пов’язані з виникненням небезпеки для його життя, здоров’я, житла чи
майна, гарантує йому, як учаснику кримінального судочинства,
забезпечення його безпеки, а також безпеки членів його сім’ї і близьких
родичів [14, c. 29-30].

Свідку з двох бід іноді доводиться вибирати найменшу. Незважаючи на
кримінально-правову заборону (статті 384 та 385 КК України) щодо
повідомлення неправдивих показань та відмови від показань свідком, у
деяких випадках свідок (або потерпілий) змушений удаватися до такої
форми поведінки через можливість настання для нього (або його близьких)
більш негативних наслідків. Виникають ситуації, коли свідок позбавлений
вибору альтернативи поведінки (існують реальні погрози з боку членів ОЗГ
про убивство та ін.). У таких випадках особливої актуальності набувають
механізми захисту свідка. Сьогодні необхідні спеціальні державні
програми «Захист свідків», що вже діють у багатьох державах.

Має специфіку одержання показань у підозрюваних або обвинувачених, які є
лідерами або членами ОЗГ. Результати анкетування слідчих прокуратури та
МВС України показують, що під час допиту члени ОЗГ у більшості випадків
займають такі позиції: 1) повідомляють повну та об’єктивну інформацію
(зазначили 7 % практичних працівників); 2) відмовляються від дачі
будь-яких показань (указали 52 % опитаних); 3) повідомляють неправду
(назвали 79 % респондентів); 4) інше (підкреслили 11 % проанкетованих).
Аналіз кримінальних справ про злочини, що вчиняються організованими
групами, показує, що під час досудового слідства члени злочинної групи
визнавали свою вину (36 %); не визнавали у повному обсязі своєї вини
(64 %); відмовилися від дачі показань (16 %); неодноразово змінювали
свої показання (27 %). Причому було встановлено, що члени злочинного
угруповання досить часто робили спробу змінити показання (відмовитись
від своїх показань) під час судового процесу, звинуватити органи
досудового слідства у застосуванні недозволених примусових заходів (42 %
кримінальних справ). Типові різновиди поведінки затриманих,
підозрюваних, а згодом і обвинувачених часто зводяться до відмови від
дачі будь-яких показань, малопереконливого заперечення своєї вини. Така
позиція пояснюється прагненням виждати час, довідатися за допомогою
контактів між собою в місцях тримання під вартою, через захисників та
іншими можливими способами сутність доказів, які є в слідчого, та з
урахуванням цього скорегувати свою позицію при закінченні розслідування
[17, c. 583].

Члени ОЗГ під час їх допитів можуть давати і неправдиві показання. До
найбільш типових мотивів, що є специфічними для обвинуваченого та
підозрюваного, які приховують правду, звичайно відносять: 1) страх
покарання, бажання запобігти розголошення вчиненого злочину шляхом його
заперечення, сором від усвідомлення ганебності своєї поведінки;
2) прагнення приховати співучасників злочину, страх помсти з їх боку;
3) непевність у можливості розкриття органами слідства дійсних обставин
справи; 4) прагнення звільнити від відповідальності дійсного винуватця
злочину; 5) прагнення уникнути відповідальності за інший, більш тяжкий
злочин; 6) бажання заплутати та затягти слідство, щоб ускладнити
розкриття злочину; 7) недовіра до особи, яка проводить допит, особиста
ворожість до неї або бажання одержати від неї будь-які вигоди (зміна
запобіжного заходу, поліпшення умов тримання під вартою, одержання
побачення тощо) [4, c. 35]. Повідомлені підозрюваним і обвинуваченим
неправдиві показання були спрямовані: у 35,1 % випадків – на пом’якшення
власної відповідальності; у 18,4 % – на уникнення відповідальності (при
цьому 7,9 % осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності, заявили
неправдиве алібі); на перебільшення вини інших обвинувачених – 5,2 %; на
обмову невинних – 1,8 % [6, c. 61].

Проведене нами анкетування слідчих прокуратури і МВС України дозволило
встановити, що найбільш часто мотивами повідомлення неправдивих показань
є: прагнення пом’якшити собі відповідальність (зазначили 16 % опитаних);
уникнути покарання (22 %); обмова у вчиненні злочинів інших осіб (9 %);
прагнення перебільшити вину інших осіб (12 %); прагнення приховати дії
співучасників (23 %); страх за своє життя (19 %); інше (6 %).

У криміналістичній літературі акцентується увага на специфічних мотивах
дачі неправдивих показань членами ОЗГ. Зокрема, М.С. Гурев зазначає, що
основними мотивами при обранні своєї поведінки в членів ОЗГ є: страх
перед установленою законом відповідальністю і прагнення уникнути її;
страх перед помстою членів організованих злочинних груп; прагнення
сховати співучасників, приховати нажите злочинним шляхом; кругова порука
членів ОЗГ і пов’язаний з нею розрахунок на матеріальну або іншу
підтримку з боку групи; впевненість у неможливості довести їх
причетність до злочину без їх показань, що здається вигідним і для менш
тяжкої кваліфікації вчиненого; наявність глибокої антигромадської
психологічної установки членів організованих злочинних груп і пов’язаної
з нею ворожості до правоохоронних органів [3, c. 240-241]. На
специфічність дачі неправдивих показань членами ОЗГ вказує і
В.І. Куликов. Він пише, що типовими заходами захисту ОЗФ від повного
викриття в сучасній кримінальній практиці є «відсікання» розкритих
правоохоронними органами структур ОЗФ, коли за заздалегідь обговореною
схемою особи, які входять до цієї структуру, «беруть вину на себе». Цим
відсікаються їх зв’язки з іншими членами ОЗФ та їх лідерами і тим самим
інші члени ОЗГ рятуються від викриття. Як правило, це робиться «на
компенсаційній матеріальній основі», що створює для правоохоронних
органів суттєві труднощі в роботі з подібного роду підозрюваними та
обвинуваченими [9, c. 142].

Виявлення неправди в показаннях вимагає зіставлення їх з іншою
інформацією, застосування всього арсеналу тактичних прийомів викриття
неправди (у тому числі використання специфічних прийомів, характерних
для розслідування злочинів, що вчиняються ОЗГ). Завдання слідства в
даній ситуації полягає в тому, щоб зміцнити впевненість підозрюваного у
вигідності для нього особисто, для його родини співробітництва зі
слідством, не на словах, а реальними діями забезпечити безпеку самого
підозрюваного, його родини, майна підозрюваного. Значну роль при цьому
відіграє активний збір доказів, які підтверджують показання
підозрюваного [23, c. 169].

Таким чином, необхідно зазначити, що суттєву роль у механізмі протидії
розслідуванню злочинів відіграють повідомлення неправдивих показань.
Дослідження неправди в показаннях сприятиме не тільки розробці
найефективніших прийомів її викриття, а й подоланню протидії
розслідуванню з боку зацікавлених осіб.

Література

Архів Золочівського районного суду Львівської області.

Васильев А.Н., Карнеева Л.М. Тактика допроса при расследовании
преступлений. –М.: Юрид. лит., 1970.

Гурев М.С. Убийства на «разборках» (методика расследования). – СПб.:
Питер, 2001.

Доспулов Г.Г. Психология допроса на предварительном следствии. – М.:
Юрид. лит., 1976.

Еникеев М.И. Юридическая психология: Учебник для вузов. – М.: Изд.
группа НОРМА-ИНФРА-М, 1999.

Закатов А.А. Ложь и борьба с нею. – Волгоград: Ниж.-Волж. кн. изд-во,
1984.

Карпенко Л.А. Психология. Словарь / Под общ. ред. А.В. Петровского,
М. Г. Ярошевского. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Политиздат, 1990.

Коновалова В.Е. Допрос: тактика и психология: Учеб. пособие. – Х.:
Консум, 1999.

Куликов В.И. Основы криминалистической теории организованной преступной
деятельности. – Ульяновск: Филиал МГУ, 1994.

Леоненко В.В. Запобігання лжесвідченням в кримінальних справах //
Правова система України: теорія і практика: Тези доповідей і наук.
повідомлень наук.-практ. конф. – К., 1993.

Леонтьев А.А., Шахнарович А.М., Батов В.И. Речь в криминалистике и
судебной психологии. – М.: Гл. ред. восточной лит-ры изд-ва «Наука»,
1977.

Мартиненко Р.Г. Коммуникативное противодействие расследованию: способы,
выявление, преодоление: Автореф. дисс… канд. юрид. наук: 12.00.09 /
Куб. гос. ун-т. – Краснодар, 2004.

Николайчук И.А. Сокрытие преступлений как форма противодействия
расследованию: Монография / Под ред. Р. С. Белкина. – М.: Мегатрон ХХІ,
2000.

Нове у кримінально-процесуальному законодавстві України: Навч. посібник
/ За ред. Ю.М. Грошевого. – Х.: Право, 2002.

Полстовалов О.В. Криминалистическая конфликтология: современные
нравственные и психологические проблемы: Монография. – Уфа: РИО БашГУ,
2002.

Порубов Н.И. Научные основы допроса на предварительном следствии. – 3-е
изд., перераб. – Минск: Вышэйшая школа, 1978.

Руководство для следователей / Под ред. Н.А. Селиванова, В.А. Снеткова.
– М.: ИНФРА-М, 1997.

Трухачев В.В. Криминалистический анализ сокрытия преступной
деятельности. –Воронеж: Изд-во Воронеж. гос. ун-та, 2000.

Трухачев В.В. Преступное воздействие на доказательственную информацию:
правовые и криминалистические средства предупреждения, выявления,
нейтрализации. – Воронеж: Изд-во Воронеж. гос. ун-та, 2000.

Шепитько В.Ю. Теоретические проблемы систематизации тактических приемов
в криминалистике: Монография. – Х.: РИП «Оригинал», 1995.

Шепітько В.Ю. Криміналістика: Словник термінів. – К.: Концерн
«Видавничий Дім «Ін Юре», 2004.

Шмидт А.А. Пути распознания ложной информации, содержащейся в показаниях
свидетелей // Проблемы уголовного процесса и криминалистики. Сб. науч.
тр. – Свердловск: Свердл. юрид. ин-т, 1973. – Вып. 21.

Яблоков Н.П. Расследование организованной преступной деятельности:
Практ. пособие. – М.: Юристъ, 2002.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *