Реферат на тему:
Моральна шкода як підстава визнання потерпілим у кримінальному процесі
України
Інтеграція поняття “моральна шкода” в законодавство України почалася з
надання їй значення підстави визнання потерпілим у ст.24 “Основ
кримінального судочинства Союзу РСР та союзних республік” 1958 р. [12,
с.7]. Аналогічна норма була внесена і до нового
“Кримінально-процесуального кодексу УРСР” 1960 р. [9, с.15]. Отже,
перший крок у напрямі захисту немайнових прав було здійснено. Ця норма,
проте, викликала значні проблеми правозастосування, а офіційних
роз’яснень не було зроблено.
Заподіяння моральної шкоди як юридичний факт для притягнення до
кримінальної відповідальності та як підстава для порушення кримінальної
справи і визнання потерпілим викликала наукову дискусію з приводу
розуміння змісту і ознак моральної шкоди, кола злочинів, якими вона може
бути заподіяна, особливо в частині об’єктів посягань, причинового
зв’язку тощо. Зокрема, М.С.Строгович [18, с.257], В.М.Савицький, І.І.
отєружа [15, с.7], А.Д.Рахунов [14, с.37] під моральною шкодою розуміли
зганьблення честі, приниження гідності людини та виникнення внаслідок
цього ускладнень в особистому житті і суспільному становищі особи, якщо
злочин посягає саме на ці особисті блага.
Інші науковці (В.Дорохов [4, с.8], В.О.Дубрівний [5, с.9], Л.Д.Кокорєв
[7, с.7], Б.В.Скріпченко [17, с.176]) моральною шкодою визнавали
порушення нормального психічного, психологічного стану людини, заподіяне
будь-яким злочином, що посягає на охоронювані кримінальним законом
суб’єктивні права та інтереси.
Перетин цих позицій дав підставу для такого висновку: у широкому
(кримінально-віктимологічному) розумінні моральна шкода заподіюється
будь-яким злочином, який прямо чи опосередковано порушує охоронювані
законом права людини; у вузькому (кримінально-процесуальному) розумінні
моральна шкода – це такий юридично значущий злочинний результат, який
утворює один з необхідних елементів складу злочину, передбаченого
кримінальним законом. У сфері правозастосування під впливом таких
міркувань з’явилася тенденція до диференціації моральної шкоди як єдиної
і достатньої підстави та як частки комплексної за структурою злочинної
шкоди, яка є підставою для визнання особи потерпілим.
Окрім того, актуальною була проблема оцінки моральної шкоди близьких
родичів загиблої від злочину особи, яка виходила на інший аспект –
причиновий зв’язок моральної шкоди та злочину. Не аналізуючи усіх
висловлених з цього приводу науковцями тез, подекуди суперечливих,
наведемо погляд, що, як видається, найточніше відповідає чинному
законодавству.
Відповідні кримінальні норми охороняють гарантоване Конституцією України
право на життя, не охоплюючи інших суспільних відносин з приводу
немайнових благ цієї людини, а тим більше інших осіб. Душевні страждання
в даному випадку не передбачені як злочинний наслідок і перебувають в
опосередкованому причиновому зв’язку зі смертю жертви злочину. Тому в
“чистому” розумінні, що (рунтується на кримінальному законі, близькі
родичі не є потерпілими від вбивства. Однак, згідно з ч.5 ст.49
Кримінально-процесуального кодексу України та роз’ясненням Пленуму
Верховного Суду України, що містититься у п.5 постанови від 22 грудня
1978 року №8 “Про деякі питання, що виникають в практиці застосування
судами України норм кримінально-процесуального законодавства, якими
передбачені права потерпілих від злочинів” [13, с.214], близькі родичі
повинні визнаватися потерпілими. Видається, що така реакція судової
практики є виправданою і (рунтується на глибокій повазі до душевних
страждань родини померлого, задля якої зроблено виняток із загального
підходу до визнання потерпілими у кримінальному процесі. Це переконливий
приклад втілення принципу гуманізму, етичних засад у кримінальне
судочинство. Тому є підстави легалізувати таку норму і ввести її в
майбутній Кримінально-процесуальний кодекс України. Однак для того, щоб
запропоноване положення набуло довершеного вигляду, слід врахувати, що
моральна шкода може бути заподіяна й іншим особам, які не входять в коло
близьких родичів (зокрема, наречені, фактичні подруги, наприклад),
взагалі не є членами родини (друзі, співробітники). Саме факт реальності
певної шкоди (у даному випадку – моральної), безвідносно до родинних
стосунків, повинен бути єдиною підставою для визнання потерпілим.
Виправданий виняток варто зробити лише в частині причинного зв’язку.
Повертаючись до проблеми розуміння змісту моральної шкоди як підстави
для визнання потерпілим, вкажемо на її часткове подолання офіційним
загальним визначенням, яке міститься у Постанові Пленуму Верховного Суду
України від 31 березня 1995 року №4 “Про судову практику в справах про
відшкодування моральної (немайнової) шкоди” [6, с.215]. Найвища
інстанція системи судів загальної юрисдикції під моральною шкодою
розуміє втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних
страждань або інші негативні явища, заподіяні фізичній чи юридичній
особі незаконними діями чи бездіяльністю інших осіб.
Таке визначення, проте, не відповідає потребам практики та рівню
наукових досліджень, оскільки, не відображає суттєвих ознак, які
“індивідуалізують” даний феномен. Водночас викликає сумнів структура та
суб’єктний склад, окреслені вказаним тлумаченням змісту правової
категорії. Однак практика кримінального судочинства дістає більш
конкретні роз’яснення щодо механізму заподіяння моральної шкоди злочином
з абзацу 3 пункту 2 та абзацу 2 пункту 3 вказаної постанови. З них
випливає, що душевні страждання можуть бути заподіяні у випадках
злочинного приниження честі, гідності, ушкодження здоров’я, порушення
права власності, незаконного перебування під слідством та судом, а також
й усіма іншими злочинами, внаслідок яких порушуються нормальні життєві
зв’язки через неможливість продовження активного громадського життя,
окрім того порушені стосунки з оточуючим людьми.
У міжнародному гуманітарному праві простежується зростаюча увага, а
також інший підхід до розуміння змісту моральної шкоди жертви злочину .
Декларація основних принципів правосуддя для жертв злочинів та
зловживань владою, що була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН
29 листопада 1985 року, як одну з ознак жертви злочину зазначає
заподіяння їй моральної шкоди та емоційних страждань (п.1 Декларації)
[3, с.39]. Порівнявши такі норми, бачимо, що чинне законодавство України
об’єднало дещо різні форми нематеріальної шкоди під єдиним поняттям
“моральна шкода”. Не заглиблюючись у суть іншої проблеми правового
регулювання – термінологічної, вкажемо лише на потребу її вирішення
відповідно до наведеної норми міжнародного права.
Екстраполюємо утверджені в науці кримінального процесу ознаки злочинної
шкоди як підстави визнання потерпілим на об’єкт нашого дослідження.
Насамперед моральна шкода повинна бути заподіяна злочинним діянням,
тобто готуванням, замахом чи закінченим злочином. Такий висновок щодо
наявності фактичної шкоди навіть у результаті попередньої злочинної
діяльності був засвоєний практикою з наукових досліджень В.М.Савицького,
В.А.Дубрівного, Л.Д.Кокорева та ін. І справді, переживаючи замах на
власне життя, здоров’я, недоторканість, майнові блага, особа зазнає
інтенсивних психічних страждань, втрачає спокій. Навіть у тих випадках,
коли особа не була очевидцем посягання, а отже, психічні страждання
заподіяні їй опосередковано (якщо не завдано фізичної чи майнової
шкоди), вона повинна мати право на участь у провадженні як потерпілий,
оскільки є зацікавленою у недопущенні подальших посягань як з боку
конкретного правопорушника, так і усіма іншими особами. У випадку
вчинення замаху на очах у жертви, як видається, її душевні переживання
будуть рівновеликими моральній шкоді від завершеного злочину. Це
зумовлено самим психологічним механізмом утворення моральної шкоди, який
є єдиним процесом послідовного сприйняття, осмислення та відповідного
реагування, яке залежить від індивідуальних особливостей жертви
посягання.
Щодо заподіяння моральної шкоди готуванням до вчинення злочину, то
теоретично це можливо. Однак у практиці правозастосування такої ситуації
встановлено не було, але вона повинна аналізуватися як імовірна у
майбутньому.
Отже, злочинний результат у розглянутих випадках являє собою реальну
можливість порушення охоронюваних кримінальним законом прав людини,
поєднану з опосередкованою чи безпосередньо заподіяною готуванням чи
замахом моральною шкодою. Опосередкована моральна шкода, проте, набуває
правового значення лише у випадку спеціальної вказівки законодавця на
певний виняток. Аналогічно чинне законодавство не вказує на можливість
визнання потерпілим у разі створення реальної загрози заподіяння шкоди
охоронюваному кримінальним законом об’єкта. Оскільки вчинення готування
чи замаху є достатньою підставою для притягнення до кримінальної
відповідальності, то є слушною пропозиція про уточнення та доповнення
ст.49 КПК України вказівкою на підставу для визнання потерпілим не лише
у разі безпосереднього порушення прав і законних інтересів особи, а і в
разі встановлення реальної загрози їх порушення. Така новела створить
додаткову гарантію права на судовий захист порушених прав людини,
забезпечить більш якісний підхід до його функціонування. Тому шкода, що
проект Кримінально-процесуального кодексу України не врахував цієї
утвердженої у науці тези.
??O?я потерпілим, йдеться про наслідки конкретного злочину. Важливо
пам’ятати, що згідно з принципом публічності потерпілий не може бути
зобов’язаний доводити подію злочину, а відповідно – і шкоду як частину
складу злочину.
Оскільки правове становище жертви посягання визначається в межах
первинної кваліфікації, неодмінно має місце початкове дослідження
характеру та розміру заподіяної шкоди. Хоча такі висновки посадової
особи, яка веде провадження, потребують подальшого підтвердження, вони
повинні містити вагомі підстави, що об’єктивуються у зібраних доказах.
Встановлення факту моральної шкоди є ускладненим у зв’язку з
притаманними їй властивостями. Будучи неочевидною, вона не може та й не
повинна констатуватися у постанові про визнання особи потерпілим. Це,
своєю чергою, унеможливлює початок позовного провадження з метою
компенсації моральної шкоди у кримінальному процесі. Аналізуючи проблему
обов’язку доказування злочинної шкоди, М.І.Гошовський дійшов висновку
про наявність фактичного тягаря доказування факту моральної шкоди в
справах публічного обвинувачення та юридичного обов’язку доказування у
справах обвинувачення приватного [2, с.129]. Ця теза не викликає
заперечень, оскільки встановлення наявності моральної шкоди залежить
тільки від її констатації жертвою посягання з подальшою активною участю
у статусі потерпілого в її доказуванні. Зауважимо, що твердження жертви
посягання про втрату душевної рівноваги, не підкріплене іншими доказами,
оцінюються як голослівні та недостатні, а тому не призводять до бажаного
результату. Крім того, у випадку відмови у порушенні кримінальної справи
чи визнання потерпілим через недостатність даних про заподіяння
суспільно небезпечним діянням моральної шкоди за браком очевидних
доказів виникає колізія принципів кримінального процесу – публічності та
об’єктивної істини.
Подолати виявлені недоліки можливо на підставі законодавчого дозволу
проведення експертиз до порушення кримінальної справи як дій, що
допомагають встановити правомірність приводу. У нашому випадку це буде
психологічна чи психофізіологічна експертиза жертви посягання, яка
допоможе встановити наявність психічних чи фізичних страждань. Така
пропозиція обговорюється науковцями і, як видається, вона є слушною.
Висновок експерта-психолога дасть підставу зробити науково об(рунтований
та юридично підставний акт – порушити кримінальну справу та визнати
потерпілим особу, якій заподіяно моральну шкоду, або утриматись від цих
дій.
Щодо справ приватного обвинувачення (ч.1 ст.27 КПК України), то згідно з
п.2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 січня 1974р. №2
“Про судову практику в кримінальних справах, що порушуються не інакше як
за скаргою потерпілого” із змінами та доповненнями, у разі подання
потерпілим скарги у порядку приватного обвинувачення, у ній, зокрема,
повинні бути наведені й докази, що підтверджують вчинення злочину, а це
неодмінно передбачає підтвердження його наслідків [13, с.209]. Якщо
жертва посягання не дасть таких доказів, які є в її розпорядженні
внаслідок особливостей провадження, справу буде вирішено всупереч її
інтересу. Це видається справедливим.
Однак, якщо доказів моральної шкоди у жертви немає або їх недостатньо
для об’єктивної констатації події злочину, то доцільно знову призначати
психологічну експертизу, яка за своєю суттю здатна забезпечити суд
достовірним доказовим матеріалом та сприятиме реалізації права особи на
судовий захист. Тому, на нашу думку, вказане положення повинно набути
загального характеру та застосовуватися у справах як публічного, так і
приватного обвинувачення. Отже, варто до переліку обов’язкових випадків
призначення експертиз додати відповідний її вид для встановлення факту
та характеру психічних і (чи) фізичних страждань, якщо таке твердження
висловлює потерпілий.
По-третє, шкода повинна знаходитися у безпосередньому причинному зв’язку
із злочинним діянням, тобто шкода завдається тому благу, яке є об’єктом
кримінально-правової охорони тієї норми, за якою здійснюється попередня
кваліфікація на стадії порушення справи. За чинного правового
регулювання виконання цієї умови, як видається, може бути досягнуте
завдяки тлумаченню родового об’єкта відповідної групи злочинів – особи –
як єдності матеріального та ідеального. Як уже зазначалося, у виняткових
випадках допускається визнання потерпілими осіб, яким душевні страждання
заподіяні опосередковано, а саме: близьким родичам загиблої жертви
злочину. Однак не можуть визнаватися потерпілими очевидці злочинних
посягань, що вчиняються стосовно інших осіб, незважаючи на можливі
душевні потрясіння.
Щодо питання про визнання потерпілими юридичних осіб саме за ознакою
заподіяння їм моральної шкоди, то вперше теза про таку можливість була
висловлена В.М.Савицьким і М.С.Строговичем [16, с.259] та базувалася на
можливості цивільно-правового захисту честі та гідності юридичних осіб.
Однак як тоді, так і тепер у кримінальному законі немає загальної норми,
що охороняла б ділову репутацію, авторитет юридичних осіб.
Згідно з визначенням моральної шкоди, даним Верховним Судом України,
ст.49 КПК України, окремими статтями Кримінального кодексу України
(наприклад, ст.56-1, 63, 148-6, 148-7, 165, 166) формально відсутні
підстави для відмови у визнанні юридичної особи потерпілим. Однак ми
додержуємось думки тих науковців, які протиставляють фактичні змісти
понять моральної шкоди та юридичної особи. І справді, помилковим є
використання єдиної моделі моральної шкоди для фізичних та юридичних
осіб. Таке бачення проблематики підтверджується й доповненням до
Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 грудня 1985 р. №11 “Про
судову практику про перевищення влади або службових повноважень”,
зробленим Пленумом 3 грудня 1997 р. у постанові №12, згідно з п.21 якої
істотною шкодою, якщо вона полягає у нематеріальному вимірі, має
визнаватися порушення політичних, трудових, житлових та інших прав і
свобод людини й громадянина, підрив авторитету та престижу органів
державної влади чи органів місцевого самоврядування, порушення
громадського порядку, створення обстановки, що утруднює установі,
організації, підприємству здійснювати основні функції [8, с.261].
Проте, розуміючи необхідність та можливість правового захисту немайнових
інтересів юридичних осіб в інший спосіб, передбачаємо появу відповідної
норми кримінального закону та вказівку на немайнову шкоду юридичних осіб
як на підставу визнання їх потерпілими. З цього приводу відзначимо
прогрес у формуванні якісно нового вітчизняного
кримінально-процесуального закону – якщо проект
Кримінально-процесуального кодексу України, розроблений робочою групою
Кабінету Міністрів станом на 1995 рік, не називає немайнову шкоду
юридичної особи як підставу для визнання потерпілим (п.1 ст.52), то цей
проект станом на 1996 рік містить таку вказівку у п.5 ст.51 [10, с.16],
[11, с.32].
Тому легітимним є визнання потерпілими державних установ та інших
юридичних осіб за ознакою заподіяння їм нематеріальної шкоди із
представництвом їх інтересів у процесі за допомогою спеціально
уповноважених на те осіб (ст.52 КПК України) чи у спосіб відповідної
діяльності прокурора згідно з ст.121 Конституції України.
На завершення наголосимо на важливості дослідження моральної шкоди в
аспектах кримінального судочинства. Вона є підставою для порушення
кримінальної справи і визнання потерпілим, яка повинна з’ясовуватися
органами досудового слідства та суду як складова предмета доказування в
кримінальній справі. Окрім того, названою постановою Пленум Верховного
Суду України роз’яснив можливість потерпілого від злочину заявляти у
кримінальному процесі цивільний позов про компенсацію моральної шкоди
[6, с.215]. Нарешті, моральну шкоду як особливий негативний наслідок
злочину повинні враховувати посадові особи, що ведуть провадження у
кримінальній справі, обираючи відповідну тактику слідчих та судових дій.
Література
Белоконев В. Возмещение морального ущерба военннослужащим // Юридичний
вісник України. – 1997. – №51(129).
Гошовський М.І., Кучинська О.П. Потерпілий у кримінальному процесі
Україіни. – К.: Юрінком, 1998.
Декларация основных принципов правосудия для жертв преступления и
злоупотребления властью // Советская юстиция. – 1992. – №9-10.
Дорохов В. Основание признания лица потерпевшим // Cоветская
юстиция.-1976. – №14.
Дубривный В.А. Потерпевший на предварительном следствиии в советском
уголовном процессе. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1966.
Законодавство України про інформацію. – К.: Юрінком, 1998.
Кокорев Л.Д. Потерпевший от преступления в советском уголовном процессе.
– Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1964.
Коментар судової практики в кримінальних та адміністративних справах.
Постанови Пленуму Верховного Суду України (1995-1997). – К.: Юрінком,
1997.
Кримінально-процесуальний кодекс УРСР. // Відомості ВР УРСР. – 1961. –
№2.
Кримінально-процесуальний кодекс України: проект, розроблений робочою
групою Кабінету Міністрів України. – К.: Право, 1995.
Кримінально-процесуальний кодекс України: проект, розроблений робочою
групою Кабінету Міністрів України у співдружності з Українською
Правничою Фундацією. – К.: Право, 1996.
Основы уголовного судопроизводства Союза ССР и союзных республик. //
Ведомости Верховного Совета СССР. – 1959. – №4.
Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних
справах. – К.: Юрінком, 1995.
Рахунов А.Д. Расширение прав потерпевшего // Социалистическая
законность. – 1969. – №4.
Савицкий В.М., Потеружа И.И. Потерпевший в советском уголовном процессе.
– М.: Юрид. л-ра, 1963.
Основы демократического социалистического правосудия /Под ред.
М.С.Строговича. – М.: Изд-во АН СССР, 1965.
Скрипченко Б.В. Вред как основание признания потерпевшим // Потерпевший
от преступления. – Владивосток, 1974.
Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. – М.: Наука, 1968. –
Т.1.
Яни П. Моральный вред как основание для признания потерпевшим //
Советская юстиция. – 1993. – №8.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
