Міжнародні соціальні стандарти – їх застосування в Україні
В процесі життєдіяльності кожна людина знаходиться в небезпеці перед
настанням обставин, які можуть безпосереднім чином відбитись на стані
його здоров’я і призвести до втрати заробітку-основного джерела
існування. До таких обставин можна віднести: хворобу, старість,
інвалідність, втрату годувальника та ін.
Звичайно, подолати ці обставини самостійно в багатьох випадках
неможливо, оскільки вони визначені об’єктивними соціально-економічними
умовами, тісно пов’язані із виробничою діяльністю і практично не
залежать від волі окремої людини. Однак, такі обставини прямо впливають
на соціальну стабільність суспільства, тому держава приймає на себе
певну долю відповідальності за їх настання і створює цілу систему
соціального захисту.
Можна визначити соціальний захист як сукупність законодавчо закріплених
економічних і правових гарантій, які покликані забезпечувати дотримання
найважливіших соціальних прав громадян і досягнення
соціально-достатнього рівня життя.[5 ;3] Основою формування в будь-якій
державі концепції соціального захисту і, в свою чергу, реалізації
державою своїх економічних, демографічних та соціально-реабілітаційних
функцій є законодавче закріплення соціальних правових гарантій.
Закон України “Про державні соціальні стандарти та державні соціальні
гарантії” від 5 жовтня 2000 року у ст.1 визначає термін “державні
соціальні стандарти” як встановлені законами, іншими
нормативно-правовими актами соціальні норми і нормативи або їх комплекс,
на базі яких визначаються рівні основних державних соціальних гарантій.
Державні соціальні гарантії в Україні поділяються на основні і
додаткові.[1] До основних відносяться :
мінімальний розмір заробітної плати; мінімальний розмір пенсії за віком;
неоподаткований мінімум доходів громадян;
розмір державної соціальної допомоги та інших соціальних виплат (медичні
допомоги, допомоги в разі тимчасової непрацездатності у зв’язку із
хворобою, по догляду за хворою дитиною, по вагітності і пологах,
санаторно-курортне лікування, допомоги на поховання та інше). До
додаткових:
рівень життя населення, що постраждало внаслідок аварії на ЧАЕС; рівні
оплати праці бюджетних працівників; стипендії учнів; індексація доходів
населення;
надання гарантованих обсягів соціально-культурного,
житлово-комунального, транспортного, побутового обслуговування та
обслуговування у сфері освіти, охорони здоров’я, громадського харчування
та ін.;
забезпечення пільгових умов задоволення потреб у товарах та послугах
окремим категоріям громадян. Можна зробити висновок, що сфера
застосування державних соціальних гарантій в Україні є дуже широка,
охоплює відносини у всіх соціальних сферах.
Якщо ж ми звернемось до міжнародного регулювання данного питання, то
побачимо, що сфера дії соціальних стандартів набагато вужча, ніж в
Україні. [3] А саме: медична допомога;
допомоги по хворобі; допомоги по безробіттю; допомоги по старості;
допомоги в разі трудового каліцтва чи професійного захворювання; сімейні
допомоги; допомоги по вагітності і пологах; допомоги по інвалідності;
допомоги у разі втрати годувальника. Тобто міжнародні соціальні
стандарти охоплюють лише сферу визначення видів і розмірів допомог.
Необхідно відмітити, що міжнародний законодавець досить деталізував
сферу дії соціальних стандартів.Таким чином, у конвенції № 102 про
мінімальні норми соціального забезпечення окремо виділяються
допомоги по старості, по інвалідності і у разі втрати годувальника,тоді
як наш законодавець закріпив ці допомоги в єдиному законодавчому акті-
законі “Про пенсійне забезпечення” від 5 листопада 1991 року.
?
?
A, а також вагітність, пологи та їх наслідки.[3]
В Україні немає єдиного нормативного акту який би регулював відносини,
що виникають з приводу надання медичної допомоги.
Що стосується допомоги по хворобі, вагітності та пологах, то в Україні
це врегульовано законом “Про загальнообов’язкове
державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою
працездатності та витратами, зумовленими народженням
та похованням ” від 18 січня 2001 року яким визначено ряд соціальних
ризиків, при настанні яких застраховані особи мають
право на допомогу. Причому український законодавець розширив сферу
страхових випадків порівняно з міжнародними нормами:
1. тимчасова непрацездатність внаслідок захворювання або травми, не
пов’язана із нещасним випадком на виробництві;
2. необхідність догляду за хворою дитиною;
3. необхідність догляду за хворим членом сім’ї;
4. догляд за дитиною віком до трьох років, або дитиною-інвалідом віком
до 16-ти років;
5. карантин, накладений органами санітарно-епідеміологічної служби;
6. санаторно-курортне лікування;
Вже згадана конвенція №102 про мінімальні норми соціального забезпечення
закріплює, що допомога по хворобі охоплює випадки тимчасової
непрацездатністі, яка тягне за собою визначену законодавцем тимчасову
втрату заробітку.[3] Тут мається на увазі захворювання саме тієї особи,
яка в наслідок цього втратить заробіток.
Щодо тимчасової втрати заробітку у зв’язку із хворобою члена сім’ї чи
догляду за дитиною, то міжнародне законодавство відносить ці страхові
ризики до сімейних допомог.[3]
Хотілось би відмітити неповну відповідність національного законодавства
України з міжнародним у наданні пільг і допомог по вагітності і пологах.
Згідно з міжнародним актом на всіх підприємствах, незалежно від форм
власності, жінкам забороняється працювати протягом шести тижнів після
пологів; дозволяється залишити роботу за пред’явленням медичної довідки
на протязі шести тижнів до пологів; не менше двох годин в день для
годування дитини.[4]
Якщо пригадати ст. 183 КЗпП “перерви для годування дитини“, то ми
побачимо, що нашим жінкам, за загальним правилом, надають перерви у
максимальний термін півтори години.[2]
Ще однією важливою соціальною гарантією є допомоги по безробіттю.Згідно
з визначенням, що дає конвенція, безробіття -це випадки тимчасової
втрати заробітку, викликані неможливістю отримувати заробітну плату
особою здатною і готовою працювати за відсутністю гідної роботи.
Важливим є розуміння термінів, причому, якщо “здатною” і “готовою” ще
зрозуміло, то “за відсутністю гідної роботи “ необхідно тлумачити як
відсутність роботи за відповідною професією і відповідним
кваліфікаційним рівнем. В законі “Про загальнодержавне страхування на
випадок безробіття “ від 2 березня 2000 року закріплено окрім загальної
допомоги по безробіттю, допомоги по безробіттю особам, які перебувають
на його утриманні, а також допомоги на поховання у разі смерті
безробітного. Тобто український законодавець знову розширює сферу
застосування допомог даного виду.
Сьогоднішня проблема нашого законодавства не стільки у невідповідності
із міжнародним правом (що робить нашу країну однією із найпільговіших
держав), скільки у процесі та можливості реалізації норм права в життя.
Література
1. Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії:
Закон України від 5 жовтня 2000 року // Законодавство України про
соціальне забезпечення – Львів. – 2001.
2. Кодекс законів про працю України.
3. Конвенція про мінімальні норми соціального забезпечення № 102 . МОП
– 4 червня 1952 року//Міжнародне законодавство про охорону праці – Київ.
1999. – Том 3.
4. Конвенція про працю жінок до і після пологів № 3. МОП – 29 жовтня
1919 року//Міжнародне законодавство про охорону праці – Київ. 1999 р.
5. Мачульская Е.Е., Горбачова Ж.А. Право социального обеспечения.-
Москва: Книжный мир, 2001.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
