.

Межі встановлення причин і умов, що сприяли вчиненню злочинів (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
386 3963
Скачать документ

Реферат на тему:

Межі встановлення причин і умов, що сприяли вчиненню злочинів

Боротьба зі злочинністю полягає не лише у розкритті злочинів і
притягненні до відповідальності осіб, винних у їх вчиненні, а й у їх
профілактиці. Вирішення цього важливого завдання передбачає комплекс
заходів, до яких входить ефективне законодавче регулювання профілактики
злочинів, робота відповідних державних структур, контроль з боку
керівництва держави за станом профілактики злочинності тощо.

З метою забезпечення активної наступальної протидії злочинності та
досягнення уповільнення темпів її зростання на основі чітко виражених
пріоритетів, поступового нарощування зусиль держави і громадськості,
вдосконалення законодавства, організації засобів і методів запобігання і
розкриття злочинів Президент України Указом від 25.12.2000 р. №
1376/2000 затвердив Комплексну програму профілактики злочинності на
2001–2005 роки [1].

Окремим напрямом зазначеної програми є вдосконалення законодавства, яке
регулює профілактику злочинності, зокрема передбачено розробити комплекс
нормативно-правових актів, спрямованих на вдосконалення профілактики
злочинності, серед яких закони про профілактику злочинності, про
посилення боротьби з терористичними актами, про основні засади
міграційних процесів та ін.

Профілактика злочинності також вважається одним з головних завдань
органів дізнання та досудового слідства [2]. Ст. 23
Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК) зобов’язує орган
дізнання, слідчого, прокурора під час проведення досудового слідства
обов’язково виявити причини і умови, які сприяли вчиненню злочину. Після
встановлення цих причин і умов слідчий у разі необхідності повинен
скласти подання в порядку ст. 23-1 КПК України для усунення виявлених
причин і умов, які сприяли вчиненню злочину. Але процес виявлення причин
і умов, які сприяли вчиненню злочину, має ряд проблемних питань.
Дискусійним є питання, чи входить виявлення причин і умов, які сприяли
вчиненню злочину, до предмета доказування. Зокрема п. 10 Проекту нового
кримінально-процесуального кодексу України відносить безпосередні
причини злочину та умови, що сприяли його вчиненню, до предмета
доказування [3], тоді як чинний КПК, а саме ст. 64 КПК не відносить
причини і умови, які сприяли вчиненню злочину, до обставин, що
підлягають доказуванню у кримінальній справі.

Існує питання, до яких меж слідчий повинен встановлювати причини і
умови, що сприяли вчиненню злочину, і як визначити достатність цього
встановлення, тоді як закон не згадує про ці поняття.

Новий тлумачний словник української мови дає таке визначення слова межа:
1. Лінія поділу якої-небудь території; границя. 2. Вузька цілинна смуга
між полями, що є водночас і польовою стежкою або шляхом; обміжок,
межник. 3. Простий, обмежений чим-небудь. 4. Допустима норма чого-небудь
дозволеного; край, кінець, грань, ліміт, рамки, поріг. 5. Останній,
крайній ступінь [4].

У кримінальному процесі існує питання меж доказування при встановленні
обставин, які входять у предмет доказування. Тому перш ніж торкатися
питання про межі виявлення причин і умов, які сприяли вчиненню злочину,
слід коротко зупинитися на дослідженні питання, що ж саме в науці
кримінального процесу розуміється під межами доказування. Серед вчених
немає єдиного розуміння визначення меж доказування, а також
співвідношення предмета доказування з межами доказування.

І.Б. Міхайловська, В.Г. Танасевич під межами доказування розуміють
необхідну і достатню сукупність доказів, зібрану по справі, забезпечує
її правильне вирішення [5], такої ж думки дотримується і Є.Г. Коваленко,
зазначаючи при цьому, що якщо поняття предмета доказування виражає, що
повинно бути з’ясовано, встановлено по справі, то поняття меж
доказування виражає кордони, обсяг і глибину дослідження всіх істотних
обставин справи. Правильне встановлення меж доказування передбачає: а)
забезпечення з необхідною повнотою з’ясування обставин, що складають
предмет доказування; б) використання з цією метою лише допустимих
доказів, причому в обсязі, необхідному для достовірних висновків у
справі [6]. Р.Д. Рахунов вважає, що межі доказування – „це менш вдалий
вираз обставин, які підлягають доказуванню по кримінальній справі” [7].
Як зазначає Л.М. Карнєєва, якщо предмет доказування слід розглядати як
межі дослідження обставин справи по горизонталі, то межі доказування, що
визначають глибину їх дослідження, можна умовно визначити, як межі по
вертикалі [8]. Торкаючись цього питання М.С. Алексєєв звертає увагу на
те, що межі доказування відрізняються від предмета доказування тим, що
вони вказують на ті межі у з’ясуванні, пізнанні фактів, які дозволяють
точно встановити такі факти і правильно на цій підставі їх юридично
кваліфікувати [9]. На подібне співвідношення понять, що розглядається,
звертає увагу і Ц.М. Каз, вважаючи, що на відміну від предмета
доказування, який визначає, що підлягає встановленню по справі межі
доказування, встановлюють кордони, у яких здійснюється доказування на
різних етапах процесуальної діяльності [10].

Таким чином, якщо М.М. Алексєєв під межами доказування розуміє кордони
дослідження доказів, за допомогою яких встановлюється предмет
доказування, то Ц.М. Каз під цим поняттям розуміє кордони дослідження
обставин, які утворюють предмет доказування. В.М. Тертишник під межами
доказування розуміє такий ступінь достатності та достовірності системи
доказів, який дозволяє зробити однозначний і неспростовний висновок як
по кожному з елементів предмета доказування, так і по справі в цілому.
Цей ступінь характеризується повним, всебічним дослідженням усіх
обставин справи [11].

Автор вважає, що І.Б. Михайлівська, В.Г. Танасевич, Є.Г. Коваленко
найбільш вдало визначили межі доказування як необхідну і достатню
сукупність доказів, яка зібрана по справі і забезпечує її правильне
вирішення. Проте це визначення потребує певного уточнення. Сукупність
доказів повинна не забезпечити „правильне вирішення справи”, а дати
слідчому вичерпні і достовірні підстави для прийняття мотивованого
рішення по справі. Крім того, при цьому обов’язково повинні бути
дотримані вимоги ст. 22 КПК, в якій зазначено, що прокурор, слідчий і
особа, яка провадить дізнання, зобов’язані вжити всіх передбачених
законом заходів для всебічного, повного і об’єктивного дослідження
обставин справи, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що
виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують і
обтяжують його відповідальність.

Щодо меж встановлення причин і умов, які сприяли вчиненню злочину, у
літературі існують також різні думки.

На думку А.Б. Сахарова, для того щоб уникнути неповноти виявлення
обставин, які сприяли вчиненню злочину і гарантувати вичерпне з’ясування
і належну фіксацію необхідних даних про особу злочинця і причини
злочину, слід відповідним чином визначити межі доказування. При цьому
включити до них такі факти і обставини, встановлення яких, хоча і не
пов’язане безпосередньо з вирішенням конкретної справи, але разом з тим
абсолютно необхідно для здійснення успішної боротьби зі злочинністю,
попередження аналогічних злочинів у майбутньому [12].

Г.Ф. Горський також вважає необхідним доказувати причини і умови, „які
викликали вчинення конкретного злочину, в першу чергу, які стосуються
події злочину, особи злочинця, умов його праці і побуту, виховання і
зв’язків [13].

На думку В.К. Звірбуля, у кримінальній справі необхідно доказувати ті
обставини, стосовно яких слідчий вживе заходів щодо їх усунення [14].

У зв’язку з цим виникає питання, чи повинен слідчий з’ясовувати лише
обставини, які сприяли вчиненню конкретного злочину, який він розслідує,
чи повинен з’ясовувати й інші обставини, які не були причиною цього
злочину, але можуть сприяти вчиненню інших злочинів.

Як же встановити достатні межі причин і умов, що сприяли вчиненню
злочину? Обов’язково слід дослідити коло обставин, які необхідно довести
під час виявлення причин, що сприяли вчиненню злочину, а також коло
обставин, які необхідно довести під час дослідження умов, які сприяли
вчиненню злочину.

Новий тлумачний словник української мови дає таке визначення слова
„причина”: 1. Явище, яке обумовлює або породжує інше явище, мотив,
приключка, притичина; протилежне, наслідок. 2. Підстава, привід для
яких-небудь дій, вчинків [15]. Слово „умова” цей словник пояснює так: 1.
Взаємна усна чи письмова домовленість про що-небудь; угода, договір. 2.
Вимога, пропозиція, які висуваються однією з сторін, що домовляються про
що-небудь, а також при укладанні угоди, договору. 3. Необхідна
обставина, яка робить можливим здійснення, створення, утворення
чого-небудь або сприяє чомусь [16].

За своїм значенням і змістом „причини” й „умови” категорії не
рівнозначні, значною мірою, у зв’язку з суспільно небезпечними діяннями,
є предметом вивчення науки кримінології. Вчені не мають єдиного погляду
на визначення і розуміння причин злочину й умов, що сприяли його
вчиненню. Наприклад, В.М. Тертишник визначає причини й умови, які
сприяють вчиненню злочинів як обставини об’єктивної дійсності та
особливості особистості обвинуваченого і потерпілого, які обумовили,
детермінували злочин і зробили можливим його вчинення [17].
Н.Ф. Кузнєцова визначає причини й умови злочинності як систему
негативних для відповідної суспільно-економічної формації та певної
держави соціальних явищ, що детермінують злочинність як свій спадок
[18]. На думку інших вчених, причиною конкретного злочину необхідно
вважати сукупність взаємозалежних об’єктивних обставин, що породили в
особи рішучість учинити злочин (при здійсненні умисного злочину), чи
такі пороки морального виховання, які дозволили йому вчинити протиправне
діяння, що заподіяло шкоду суспільству з необережності [19]. Змістовна
невизначеність категорій „причини” й „умови” щодо вчинення злочину
ускладнює їх встановлення в процесі розслідування, а також застосування
необхідних заходів для їх усунення. В.М. Кудрявцев запропонував усю
сукупність причин й умов, які сприяли вчиненню злочину, називати
обставинами, що сприяли вчиненню злочину [20]. Однак такий підхід не
вирішує проблеми. Причина конкретного злочину й умови, які сприяли його
вчиненню, є сукупністю взаємозалежних обставин, які породжують злочинний
намір чи визначають виникнення наміру та реальну готовність особи
вчинити злочин (причини), створюють фактичну можливість для реалізації
мотиву в досягненні злочинного результату (умови). А тому реальним є
встановлення слідчим обставин конкретного злочину й умов, які сприяли
його вчиненню, які, як вважає автор, необхідно віднести до загального
предмета доказування – до ст. 64 КПК. При цьому слід зробити
застереження, що причини й умови, які сприяли вчиненню злочину, повинні
бути доведені лише за наявності можливості їх доказати. Щодо проблеми
включення до предмета доказування причин та умов, які сприяють вчиненню
злочину, М.С. Строгович зауважував: „По-перше, не в усіх справах слідчим
та судом ці обставини можуть бути з’ясовані в усіх деталях, і робота з
подальшого з’ясування їх може тривати у відповідних господарських,
адміністративних та інших організаціях на підставі повідомлення
слідчого, прокурора та суду… По-друге, ми не включаємо ці обставини в
головний факт тому, що всі елементи головного факту повинні увійти у
зміст обвинувального висновку та вироку, тоді як з приводу обставин, які
сприяли вчиненню злочину, слідчий робить подання, а суд виносить окрему
ухвалу [21].

Як вважає В.М. Тертишник, причини й умови злочину тісно взаємопов’язані.
Вони складаються із сукупності взаємодіючих між собою обставин, до яких
належать: 1) особливості об’єкта посягання та наявність криміногенних
факторів (деліквентна поведінка жертви тощо); 2) антисуспільна установка
особистості обвинуваченого та причини її формування; 3) конкретні
життєві ситуації, які у взаємодії з внутрішніми якостями особистості
обвинуваченого спричинили злочин та сприяли його вчиненню [22]. Існує
думка, що причина злочину, в свою чергу, може складатися з таких
обставин: 1) антисуспільних поглядів особи, яка вчинила злочин; 2)
зовнішніх обставин, що сформували ці погляди; 3) життєвих ситуацій, які
у взаємодії з позицією особи викликали злочинну дію [23]. До умов, які
сприяли вчиненню злочину, як правило, належать фактори, в тому числі й
недоліки в діяльності посадових осіб, підприємств, організацій, установ,
завдяки яким особі було полегшено здійснення її злочинного наміру [24].

Отже, як підсумок, у кожній кримінальній справі слідчим повинні бути
встановлені причини й умови, які сприяли вчиненню злочину. Ці обставини
потрібно з’ясовувати в межах, необхідних для того, щоб визначити, чи
становлять вони небезпеку і які заходи попереджувального характеру
повинні бути застосовані.

Встановивши причини й умови, які сприяли вчиненню злочину, слідчий
вносить на адресу юридичної чи службової особи відповідне подання (ст.
23-1 КПК), що підкреслює його провідну роль як суб’єкта доказування у
встановленні вказаних обставин і в ініціюванні вжиття заходів щодо їх
усунення.

До умов, які сприяли вчиненню злочину, слід віднести фактори, у тому
числі й недоліки в діяльності посадових осіб, підприємств, організацій,
установ, завдяки яким особі було полегшено здійснення її злочинного
наміру.

До причин, які сприяли вчиненню злочину, слід віднести комплекс обстави,
до яких належать такі групи: перша – протиправні погляди, судження та
світогляд особи, яка вчинила злочин; друга – обставини, що мали
вирішальний вплив на формування протизаконних поглядів і вчинків. Третя
група поєднує конкретні ситуативні обставини повсякденного життя, які
самі по собі у взаємодії з обставинами інших груп призвели до вчинення
злочину.

Межі виявлення обставин, які сприяли вчиненню злочину обмежуються
конкретною кримінальною справою. Це відповідає вимогам закону, зокрема
ст. 23 КПК. Також слідчий повинен з’ясувати обставини, які сприяли
вчиненню конкретного злочину, який він розслідує, а також й інші
обставини, які не були причиною цього, але можуть сприяти вчиненню інших
злочинів. Саме таке визначення меж з’ясування причин і умов, які сприяли
вчиненню злочину, відповідає завданням кримінально-процесуального
законодавства і політиці держави у сфері профілактики злочинності.

Література:

1. Про комплексну програму профілактики злочинності на 2001–2005 роки:
Указ Президента України від 25.12.2000 № 1376/2000.

2. Про організацію роботи органів досудового слідства системи
Міністерства внутрішніх справ України: Наказ МВС України від 25.12.2003
№ 1600.

3. Кримінально-процесуальний кодекс України: Проект закону України від
29.04.2003 № 3456.

4. Новий тлумачний словник української мови у 4-х т. / Укладачі: Василь
Яременко, Оксана Сліпушко. – К., 1999. – Т. 2. – 912 с.

5. Теория доказательств в советском уголовном процессе. Часть общая. –
М.: Юридическая литература, 1966. – 583 с.

6. Коваленко Є.Г. Кримінальний процес України: Навч. посіб. – К.:
Юрінком Інтер, 2003. – 576 с.

7. Рахунов Р.Д. О понятии доказательства и главном факте доказывания //
Советское государство и право. – 1965. – № 12. – С. 100.

8. Карнеева Л.М. Доказательства в советском уголовном процессе: Учеб.
пособие. – Волгоград, 1988. – С.79.

9. Алексеев Н.С. Доказывание и его предмет в уголовном процессе //
Актуальные проблемы советского государства и права в период
строительства коммунизма: Сб. научн. трудов. – Л., 1967. – С. 417.

10. Каз Ц.М. Субъекты доказывания в советском уголовном процессе. –
Саратов, 1968. – С. 15.

11. Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України: Підручник. –
4-те вид. – К.: Видавництво “А.С.К.”, 2003. – 1120 с. – С. 275.

12. Сахаров А.Б. О личности преступника и причинах преступности в СССР.
– М.: Госюриздат, 1961. – 279 с.

13. Горский Г.Ф. Выявление и изучение причин преступности. – Воронеж:
Изд-во Воронежск. ун-та, 1964. – 93 с.

14. Звирбуль В.К. Деятельность следователя по предупреждению
преступлений: Автореф. дис. канд. юрид. наук. – М., 1963. – С. 21.

15. Новий тлумачний словник української мови у 4-х т. / Укладачі: Василь
Яременко, Оксана Сліпушко – К., 1999. – Т. 3. – 928 с.

16. Новий тлумачний словник української мови у 4-х т. / Укладачі: Василь
Яременко, Оксана Сліпушко. – К., 1999. – Т. 4. – 945 с.

17. Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України: Підручник. –
4-те вид. – К.: Видавництво ”А.С.К.”, 2003. – 1120 с., – С. 627.

18. Криминология: Учебник / Под ред. Н.Ф. Кузнецовой и Г.М.
Миньковского. – М., 1994. – С. 136.

19. Беляев Н.А., Волгарева И.В., Кропачев Н.М. и др. Криминология:
Учебник / Под ред. В.В. Орехова. – Санкт-Петербург, 1992. – С. 108.

20. Кудрявцев В.Н. К вопросу об изучении причин преступности // Сов.
государство и право. – 1964. – № 5. – С. 12.

21. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. – Т.1. – М.,
1968. – С. 363–365.

22. Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України: Підручник. –
4-те вид. – К.: Видавництво ”А.С.К.”, 2003. – С. 627.

23. Зеленецкий В.С. Предупреждение преступлений следователем. – Харьков,
1975. – С. 11.

24. Цимбал П.В., Баулін О.В., Мигрин Г.П. Податкова міліція як орган
дізнання: Навчальний посібник. – Ірпінь: Академія державної податкової
служби України, 2001. – 179 с. – С. 60.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020