.

Кримінальний процес та криміналістика спеціальні принципи надання правової допомоги у сфері кримінального судочинства (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
254 3338
Скачать документ

Реферат на тему:

Кримінальний процес та криміналістика спеціальні принципи надання
правової допомоги у сфері кримінального судочинства

Будь-яка діяльність за своєю природою підпорядкована певним
закономірностям, принципам, які визначають її спрямування і характер,
тобто виступають стосовно неї своєрідним дороговказом. Не є винятком і
діяльність компетентних органів України, яка пов’язана з наданням
правової допомоги у галузі кримінального судочинства. Разом з тим
регулювання цієї діяльності нормами міжнародного і внутрідержавного
права кладе свій особливий відбиток на її характер, а, отже, і на
притаманну їй систему принципів.

Сучасна юридична наука не виробила єдиної позиції щодо системи принципів
міжнародного співробітництва у сфері надання правової допомоги у
кримінальних справах, що зумовлено як складним характером предмета
дослідження, так і відсутністю єдиного нормативного регулювання цього
питання. Це спонукало нас до комплексного дослідження положень
міжнародних договорів про правову допомогу, метою якого є виділення тих
фундаментальних основ (базису), на яких ґрунтується організація і
діяльність компетентних українських органів щодо надання правової
допомоги у кримінальних справах.

У контексті розгляду окремих аспектів надання правової допомоги у
кримінальних справах проблеми принципів торкались багато науковців.
Перші спроби системного підходу до розгляду цього питання були зроблені
радянськими вченими Л.Н. Галенською і О.І. Бастрикіним. Значний вплив на
формування наукових поглядів щодо системи принципів правової допомоги
мали праці російського дослідника В.М. Волженкіної. В Україні з позиції
системного підходу цю проблему досліджували В.М. Гребенюк і
О.І. Виноградова.

Залежно від позиції окремих учених структура цієї системи принципів є
ширшою чи вужчою. Аналіз літератури свідчить про наявність двох точок
зору з цього питання. Перша група вчених, до якої належать
Л.Н. Галенська, О.І. Бастрикін, В.М. Гребенюк, у системі принципів, що
регулюють співробітництво держав у боротьбі зі злочинністю, виділяють:
загальновизнані принципи, дія яких поширюється на всю сферу міжнародного
права, і спеціальні принципи, які характеризуються вужчою сферою
застосування [1, с.6-8; 2, с.7-8; 3, с.14]. Відзначимо, що такий підхід
тривалий час був домінуючим у вітчизняній юридичній науці.

Проте поза увагою вказаних дослідників залишився комплексний характер
предмета дослідження, який зумовлений єдністю міжнародного і
внутрідержавного регулювання правовідносин у цій сфері. Своєю чергою це
призвело до однобічності розгляду принципів правової допомоги, оскільки
поза межами дослідження залишились принципи національного законодавства.
Відтак, цілком слушною є позиція О.І. Виноградової, що “основу
міжнародного співробітництва у кримінальних справах складає сукупність
принципів: принципів міжнародного права, які регулюють співробітництво
держави в цілому; принципів, викладених у міжнародних договорах окремої
країни про надання правової допомоги; принципів внутрішнього
(національного) законодавства країни (кримінального,
кримінально-процесуального, конституційного тощо)” [4, с.9-10]. Цю ж
точку зору поділяє і В.М. Волженкіна [5, с.69].

Спільним для обох підходів є виділення групи принципів міжнародного
співробітництва, які закріплені у міжнародних договорах України про
правову допомогу (спеціальних принципів). Зважаючи на те, що
загальновизнані принципи міжнародного співробітництва і принципи
національного законодавства, на яких ґрунтується правова допомога у
кримінальних справах, визначені і досліджуються наукою міжнародного,
кримінального, кримінально-процесуального, конституційного права,
вважаємо за доцільне акцентувати увагу на характеристиці саме
спеціальних принципів правової допомоги.

Розгляд цієї групи принципів заслуговує на особливу увагу також тому, що
серед науковців немає єдності в поглядах щодо кола спеціальних принципів
надання правової допомоги у кримінальних справах.

На думку Л.Н. Галенської, яку поділяє і О.І. Бастрикін, у сфері
міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочинністю діють такі
спеціальні принципи: принцип невидачі політичних емігрантів,
невідворотності покарання, принцип гуманності, захисту прав своїх
громадян за кордоном [2, с.19-28; 1, с.8]. Не беручи під сумнів
існування цих принципів, все ж відзначимо, що їхній зміст може бути
розкритий лише під кутом зору матеріального (кримінального,
конституційного) права, в той час як нас цікавлять принципи, що
визначають закономірності і порядок організації діяльності компетентних
органів України щодо звернення чи надання правової допомоги у
кримінальних справах, тобто з позиції науки кримінального процесу.

Інша група дослідників вважає, що взаємодія правоохоронних органів з цих
питань базується на принципах відмови від співробітництва щодо злочинів,
які не отримали міжнародне визнання; гуманності; поваги до правової
системи, суверенітету і безпеки кожної держави; невідворотності
покарання; ефективності; швидкості реагування; службової зацікавленості
[6, с.112-114].

В.М. Волженкіна до спеціальних принципів, на яких ґрунтуються міжнародні
договори про правову допомогу, відносить: 1) взаємність співробітництва;
2) добровільність співробітництва; 3) дотримання суверенітету і безпеки
держав-учасниць міжнародного договору; 4) обов’язкова поступка частиною
суверенітету (застосування іноземного кримінального процесу);
5) відповідність прохання країни, що запитує правову допомогу,
законодавству держави, яка виконуватиме його; 6) рівність повноважень
судово-слідчих органів суверенних держав, що співпрацюють;
7) забезпечення правового захисту і рівності повноважень учасників
кримінального процесу на території держав-учасниць; 8) реалізація умов
договору за допомогою застосування національного законодавства;
9) обмеження дії і застосування міжнародного договору територіями
держав-учасниць цього договору; 10) дотримання прав та інтересів третіх
країн учасниками договірних відносин; 11) обов’язковість виконання умов
договору; 12) взаємодія на основі права, передбаченого міжнародним
договором; 13) принцип законності [5, с.70-71]. Майже таку ж позицію
займає і О.І. Виноградова, відмінність полягає у невіднесенні до цієї
групи принципу законності [4, с.10-11].

Як відзначає В.В. Мілінчук, принципами надання правової допомоги у
кримінальній справі є: 1) взаємність у питаннях обов’язковості для
сторін умов договору, а також повага і дотримання суверенітету і безпеки
сторін; 2) обумовленість нормами договору порядку, меж і форм правової
допомоги; 3) визнання компетенції іноземної держави у кримінальній
справі, у зв’язку з якою запитується допомога; 4) поступка частиною
суверенітету в ході проведення дій за участю громадян іншої держави;
5) допустимість застосування іноземного законодавства під час виконання
процесуальних дій, а також оперативно-розшукових заходів на запит іншої
держави – в тій частині, в якій це не суперечить основним принципам
запитуваної держави [7, с.25].

До цієї групи принципів В.С. Овчинський відносить: 1) виконання
доручення згідно з процедурою запитуваної держави; 2) подвійна
підсудність; 3) “non bis in idem”; 4) особливості; 5) відмова від
виконання у випадках, пов’язаних з політичними правопорушеннями;
6) відмова від виконання у випадку суперечності державній політиці [8,
с.99-100]

Наведене яскраво свідчить, що у юридичній літературі точки зору з цього
питання далеко не тотожні і навіть бувають протилежними. Тому важливо
визначити критерії віднесення того чи іншого положення до принципів
надання правової допомоги. Зокрема, принципами можуть бути визнані:
а) основні, вихідні положення міжнародних договорів про правову
допомогу, які виражають її правові основи, вимоги, зміст і значення;
б) сфера їх дії повинна охоплювати всі види правової допомоги у
кримінальних справах; в) ці положення повинні бути закріплені у нормах
міжнародних договорів про правову допомогу, учасницею яких є Україна, чи
випливати з них; г) порушення принципів тягне за собою припинення
міжнародного співробітництва у кримінальних справах з
державою-порушницею чи відмову у наданні правової допомоги.

Аналізуючи виділені у юридичній літературі принципи, доходимо висновку,
що не всі вони відповідають наведеним критеріям. Окремі з них є лише
конкретизацією загальновизнаних принципів міжнародного співробітництва
чи мають не правовий характер (як несуперечність державній політиці,
службової зацікавленості), а отже, віднесення їх до принципів надання
правової допомоги є безпідставним.

На думку В.М. Волженкіної, одним з принципів, що діє у цій сфері
правовідносин, є рівність повноважень судово-слідчих органів суверенних
держав, що здійснюють співробітництво. Виникає питання, про яку
“рівність повноважень” йде мова? Повноваження судових та правоохоронних
органів України визначаються винятково національним законодавством
України (Закон України “Про судоустрій України”, “Про прокуратуру”, “Про
міліцію”, КПК України, положення про відповідні міністерства і
відомства). Отже, про жодну рівність повноважень органів різних держав
на національному рівні не може бути мови, оскільки, по-перше, це
потребує приведення законів однієї держави у відповідність до
законодавства іншої, по-друге, надання правової допомоги завжди
пов’язане з передачею іноземному органу частини компетенції по
розслідуванню чи розгляду кримінальної справи.

Отож, якщо ж розглядати це з позиції рівності правового статусу вказаних
органів як учасників міжнародних відносин, як намагається робити
О.І. Виноградова, то виділене положення виступає лише проявом одного з
принципів міжнародного права – суверенної рівності держав. Вступаючи у
відносини з органами іноземних держав, відповідні українські органи
діють від імені України як суб’єкта міжнародного права. Тому, будь-які
обмеження їх повноважень на міжнародній арені стосовно органів іноземних
держав неминуче спричинили б порушення цього принципу.

З цієї ж причини є недоцільним виділення іншого принципу –
обов’язковості виконання умов договору. У міжнародному праві діє принцип
добросовісного виконання міжнародних зобов’язань. Як відзначає
Г.В. Ігнатенко, цей принцип зародився і довгий час діяв як принцип
дотримання міжнародних договорів – pacta sunt servanda (“повинні
дотримуватись умови договору”), але у сучасний період його зміст суттєво
збагатився, хоча і надалі виражає юридичний обов’язок держави
дотримуватись і виконувати зобов’язання, що випливають з міжнародних
договорів [9, с.128].

Безпідставним також є виділення як принципу додержання прав та інтересів
третіх країн учасниками договірних відносин. Це положення не має
відображення у міжнародних договорах про правову допомогу, чинних для
України. Нічого не змінює і апелювання до його похідного характеру від
загального принципу міжнародного права – невтручання у внутрішні справи
[4, с.12]. Адже відносини, які торкаються інтересів третьої держави
(наприклад, питання транзиту виданої особи через її територію) базуються
безпосередньо на договорах з цією країною і загальних принципах
міжнародного співробітництва, одним з яких є принцип невтручання у
внутрішні справи.

Викликає сумніви твердження про те, що міжнародне співробітництво у
напрямі надання правової допомоги ґрунтується на принципі взаємодії на
підставі права, передбаченого міжнародним договором, оскільки правова
наука не розглядає “право” як систему норм, що містяться у окремому
договорі. З цього приводу В.В. Мілінчук справедливо відзначає: “Проте
немає, власне, права окремого договору, а є сукупність вміщених у нього
норм. Тому правомірніше буде вести мову про взаємодію не на основі
права, передбаченого договором, а у формах, межах і на умовах,
передбачених договором” [7, с.24].

Крім того, окремі науковці, розглядаючи питання надання правової
допомоги у кримінальних справах, вказують на принципи “подвійної
кримінальності (злочинності, підсудності)”, спеціалізації, невидачі
власних громадян та інші [10, с.160; 11, с.45; 3, с.14; 12, с.62]. Проте
вони стосуються, в головному, лише окремих видів правової допомоги і не
розкривають змісту та значення міжнародного співробітництва держав у цій
сфері. Тому ці положення не доцільно розглядати як принципи.

Виняток становить лише принцип “подвійної кримінальності”, навколо якого
може розгорнутись дискусія. Останнім часом у юридичній літературі
висловлюється думка про недоречність поширення дії цього принципу на
такий вид правової допомоги, як проведення процесуальних дій у
кримінальній справі [7, с.21; 3, с.14-15].

????????????¤?$??????, що міждержавна співпраця здійснюється саме у
кримінальних справах, оскільки криміналізація діяння у законодавстві
обох держав вказує на ступінь його суспільної небезпеки для людства в
цілому і необхідність міжнародного співробітництва у боротьбі з ним.
Поряд з цим така вимога може висуватись національним законом і внаслідок
цього матиме обов’язковий характер. Пропозиція про введення відповідної
норми міститься у проекті КПК України (ст.571). Ця ж позиція відображена
і у КПК РП (ст.588) [13, с.1140].

З урахуванням викладеного, вважаємо, що в основі міжнародних договорів
України у сфері правової допомоги у кримінальних справах закладені такі
принципи:

взаємність у наданні правової допомоги;

повага і дотримання суверенітету, безпеки держав, що співпрацюють у
наданні правової допомоги у кримінальних справах;

поступка частиною суверенітету державами-учасницями міжнародного
договору;

несуперечність прохання про правову допомогу принципам законодавства
держави, яка виконує його;

визнання та забезпечення рівності прав громадян іншої договірної держави
у кримінальному судочинстві;

реалізація умов договору за допомогою застосування національного
законодавства;

обумовленість нормами міжнародного договору порядку звернення, меж і
форм правової допомоги;

обмеження дії і застосування міжнародного договору територіями
держав-учасниць;

взаємне визнання дійсності (юридичної сили) судово-слідчих та інших
офіційних документів державами-учасницями міжнародного договору;

визнання діяння, у зв’язку з яким запитується правова допомога у
кримінальній справі, злочином за кримінальним законом запитуючої і
запитуваної держав (принцип “подвійної кримінальності”).

Принцип взаємності є одним з визначальних принципів міжнародного
співробітництва у наданні правової допомоги, адже будь-яке
співробітництво повинно бути взаємовигідним, а тому цілком зрозумілою є
позиція держав, які не бажають витрачати власні ресурси на виконання
функцій іншої держави, якщо вона не забезпечує взаємності.

Про важливість цього принципу свідчить і вказівка на засаду взаємності у
назвах міжнародних договорів (Договір між Україною і США 1998 р. та ін.)
чи преамбулах до них (Договір між Україною і Монголією 1995 р. та ін.),
і хоча він не завжди знаходить безпосереднє закріплення у вигляді
окремої правової норми, але випливає з юридичної природи міжнародних
договорів про правову допомогу, учасницею яких є Україна, та системи
норм цих договорів.

Цей принцип відображається не лише у міжнародних договорах, але може
бути закріплений і національним законодавством. Необхідно відзначити, що
названий принцип пропонується закріпити і у вітчизняному
кримінально-процесуальному законодавстві. Отож у ст.671 проекту КПК
України визначено, що підставою для відмови у видачі особи є
незабезпечення взаємності у цій сфері державою, яка звернулась за
видачею [14, с.170].

Принцип взаємності виражений у нормах КПК Російської Федерації і
Республіки Польща. У кримінально-процесуальному законодавстві РФ він
знаходить оригінальне закріплення. Зокрема, в ст.457 КПК РФ зазначено,
що “принцип взаємності підтверджується письмовим зобов’язанням іноземної
держави надати Російській Федерації правову допомогу…”. Це ж правило
діє і щодо підтвердження взаємності з боку російських органів [15,
с.923].

Не слід обмежувати дію цього принципу лише рамками міжнародного
договору, як це робить В.В. Мілінчук [7, с.25]. Зміст засади взаємності
набагато глибший, вона стосується і випадків надання правової допомоги
за відсутності договору між державами у цій сфері і виступає необхідною
умовою надання правової допомоги у розслідуванні і судовому розгляді
кримінальних справ.

Більшість міжнародних договорів про правову допомогу містять положення,
згідно з яким у її наданні відмовляється, якщо це може спричинити шкоду
суверенітетові, безпеці, публічному порядку держави. Ця норма виражає
принцип поваги і дотримання суверенітету та безпеки держав, що
співпрацюють у сфері надання правової допомоги в кримінальних справах.
Закріплення цього положення має значення не лише з позиції
правозастосування, але й відіграє превентивну роль. Вона зобов’язує
державу утримуватись від дій стосовно держави-контрагента, які б
порушували її суверенні права (наприклад, прохання про передачу
документів, які містять державну таємницю, проведення слідчих і
оперативно-розшукових дій на території іноземної держави без її згоди,
викрадення особи з території іноземної держави без прохання про видачу).

Іншим аспектом цього принципу є добровільність міжнародного
співробітництва. Жодна держава, незалежно від того чи є вона учасницею
певного міжнародного договору, чи ні, не може бути примушена до надання
правової допомоги, якщо це веде до порушення державного суверенітету чи
загрожує її безпеці. Тому виділення окремого принципу добровільності, як
це роблять В.М. Волженкіна і О.І. Виноградова, є, на нашу думку,
необґрунтованим.

Зміст принципу поступки частиною суверенітету полягає у тому, що
держава, яка звертається за правовою допомогою, передає запитуваній
державі кримінальну юрисдикцію чи її частину щодо розслідування,
судового розгляду кримінальної справи або виконання вироку суду. В таких
випадках держава поступається частиною свого суверенного права
розслідувати злочини, вчинені на її території чи проти її інтересів, і
карати винних у цьому, оскільки тільки держава може давати правову
оцінку фактам, виявленим у межах її території, і встановлювати за них
санкції. Застосування запитуваною державою кримінально-процесуального
закону іноземної держави при проведенні процесуальних дій на її
прохання, відображає інший аспект цього принципу.

Тісний взаємозв’язок існує між принципами несуперечності прохання про
правову допомогу принципам законодавства держави, яка виконує його, і
реалізації умов договору за допомогою застосування національного
законодавства. У всіх міжнародних договорах України визначається
загальний порядок виконання прохання про надання правової допомоги. Як
правило, органи держави, яка виконує подібне прохання, керуються у своїй
діяльності нормами національного законодавства. Так у ст.22 Європейської
конвенції про видачу правопорушників визначено: “Якщо ця Конвенція не
передбачає іншого, процедура стосовно видачі правопорушників і
тимчасового арешту регулюється виключно законодавством запитуваної
Сторони”.

Отже, норми міжнародного договору, які визначають засади і порядок
звернення за правовою допомогою, реалізуються в ході діяльності
державних органів України щодо її надання, і така діяльність регулюється
українським законодавством.

Оскільки виконання прохання про правову допомогу здійснюється органами
України, згідно з українським законодавством, то таке прохання не може
стосуватись вчинення дій, які заборонені або суперечать законодавству
нашої держави, зокрема таким його принципам як законність, невидача
власних громадян, недоторканність особи, гласність.

Не можна погодитись з думкою В.В. Мілінчук щодо спірності виділення
такого принципу, як обмеження дії і застосування міжнародного договору
територіями держав-учасниць. На її переконання, виділяючи цю засаду, не
врахували такі положення як, наприклад, залучення третіх країн у випадку
транзитного перевезення осіб, що перебувають під вартою і тимчасово
передаються іншій державі як свідки [7, с.24].

Проте така позиція необґрунтована – адже, як випливає з положень
міжнародних договорів України про правову допомогу, питання транзитного
перевезення особи через територію однієї з договірних держав
здійснюється винятково на підставі договору, учасниками якого є ці
держави, і не стосується прав третіх країн. Загалом, якщо звернутись до
двосторонніх міжнародних договорів, то у преамбулах до них чітко
визначаються держави, для яких положення договору мають силу норми
права. Відповідні положення, які визначають межі територіальної дії
міжнародного договору, містяться і в багатосторонніх конвенціях,
учасницею яких є Україна (наприклад, ст.27 Європейської конвенції про
видачу правопорушників 1957 р.).

Важливе значення для правильного, повного і швидкого виконання клопотань
про надання правової допомоги у кримінальних справах має принцип
взаємного визнання договірними державами дійсності (юридичної сили)
офіційних документів. Згідно з міжнародними договорами про правову
допомогу, учасницею яких є Україна, документи, складені чи засвідчені
правоохоронними і судовими органами однієї держави або її офіційною
особою (експертом, офіційним перекладачем, Міністром юстиції та ін.),
визнаються офіційними і на території іншої держави-учасниці договору і
додатково не потребують легалізації.

Проте зміст цієї засади не зводиться лише до відсутності вимоги щодо
легалізації такого документа. Інший аспект принципу визнання дійсності
полягає у тому, що на території України такі документи наділяються такою
ж юридичною силою, як і офіційні документи українських органів, і не
потребують їх дублювання в Україні. Так юридичною підставою для
проведення обшуків, виїмок, взяття під варту особи, яка підлягає видачі,
у зв’язку з наданням правової допомоги є відповідне рішення (документ)
іноземної установи. Це пояснюється тим, що до компетенції українських
органів не входить прийняття таких рішень у кримінальних справах, які
розслідуються за межам України. Важливою умовою визнання юридичної сили
документа є несуперечність його змісту законодавству України.

В цьому контексті не можна погодитись з висловленою у юридичній
літературі позицією щодо необхідності створення відповідного
міжнародного судового органу, який розглядав би питання, пов’язані з
визнанням однією державою актів, прийнятих органами іншої [16, с.88].
Звернення до такого судового органу ставило б під сумнів правоздатність
органів іншої держави ухвалювати відповідні рішення, що виражалося б у
порушенні принципів невтручання у внутрішні справи і суверенної рівності
держав.

Визначення кола і змісту спеціальних принципів сприятиме правильному
розумінню особливостей інституту правової допомоги у кримінальних
справах, дає можливість виділити оцінні критерії правомірності її
надання. Разом з тим вони відіграють роль своєрідних орієнтирів, яким
повинна підпорядковуватись діяльність українських компетентних органів,
якщо немає відповідного міжнародного договору. Тому, як видається, ці
принципи повинні знайти своє закріплення у кримінально-процесуальному
законодавстві України. На жаль, проект КПК України не містить
відповідної норми.

Література

Бастрыкин А.И. Процессуальные проблемы участия СССР в международной
борьбе с преступностью. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1985. – 99с.

Галенская Л.Н. Правовые проблемы сотрудничества государств в борьбе с
преступностью. –Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1978. – 86с.

Гребенюк В.М. Договірні відносини України у сфері взаємодопомоги у
кримінальних справах (теорія і практика): Автореф. дис… канд. юрид.
наук. – К.; 1997. – 20с.

Виноградова О.І. Міжнародне співробітництво України у галузі боротьби зі
злочинністю (кримінально-процесуальний аспект): Автореф. дис… канд.
юрид. наук – Х.; 2000, с.22.

Волженкина В.М. Нормы международного права в российском уголовном
процессе. – СПб.: Юрид. центр Пресс, 2001. – 359с.

Биленчук П.Д., Еркенов С.Е., Кофанов А.В. Транснациональная
преступность: состояние и трансформация: Учебное пособие / Под ред.
Акад. П.Д. Биленчука. – К.: Атика, 1999. – 272 с.

Миленчук В.В. Институт взаимной правовой помощи по уголовным делам.
Действующая практика и перспективы развития. – М.: Юрлитинформ, 2001 –
352с.

Овчинский В.С. Интерпол (в вопросах и ответах). – М.: ИНФРА-М, 2001. –
320с.

Международное право: Учебник для вузов /Отв. Ред. – проф. Г.В.Игнатенко,
проф.О.И. Тиунов. – М.: Из-во НОРМА, 2001. – 584с.

Марышева Н.И. Правовая помощь по уголовным делам (международный аспект)
// Материалы по иностранному законодательству и международному частому
праву. – М.: ВНИИ сов. гос. строительства и законодательства, 1989,
труды 44. – С.135-181.

Валеев Р.М. Выдача преступников в современном международном праве
(Некоторые вопросы теории и практики). – Казань: Изд-во Казан. ун-та,
1976. – 123с.

Кравчук С. Процесуальний порядок перейняття кримінального переслідування
// Право України. –1999. – №7. – С.61-63

Gregorczyk T. Komentarz kodeksu post?powania karnego. – Zakamycze, 1998.

Кримінально-процесуальний кодекс України. Проект підготовлений робочою
групою Кабінету Міністрів України. Станом на 01.03.2000 року. – К.,
2000.

Рыжаков А.П. Комментарий к Уголовно-процессуальному кодексу Российской
Федерации. – М.: Изд-во НОРМА, 2002. – 1024 с.

Plachta M. Uznawanie i wykonywanie zagranicznych orzecze? karnych
(Zagadnienia podstawowe) // Panstwo i prawo. – 1985. – №3.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020