Концептуальні питання методології праворозуміння (реферат)

Концептуальні питання методології праворозуміння

За весь період існування і дії такого складного багатогранного
соціального явища, як право, його дослідники прагнули дати визначення
останнього. Можна сказати, що скільки існує право — стільки і визначень,
тобто об’єктивне розуміння права є неоднозначним.

В історії філософсько-правової думки право завжди було ареною напруженої
боротьби ціннісного (аксіологічного) і антиціннісного (позитивістського)
підходів у його розумінні.

Хоча термін “аксіологія” був введений в наукову термінологію відносно
недавно, сама аксіологічна проблематика зародилася ще в епоху
античності, з того моменту, коли політичні і правові відносини стали
предметом понятійно-аргументованого обговорення і теоретико-філософської
критики. У межах аксіологічного підходу до права дослідника цікавить
насамперед не тільки те, що в дійсності відбиває правова ідея, закон, не
стільки питання, за яких причин і закономірностей, що характерні
соціальній дійсності, вони виникли, але і те, що лежить в основі
доцільної правової діяльності людини. Право розглядається як елемент
(мета і мотив) доцільної діяльності людини, тобто цінність, благо. При
цьому для дослідника дуже важливо із самого початку дати визначення
права, власне кажучи, зі змістовної, а не з функціональної чи
інструментальної точки зору, обґрунтувати його з позиції людського
життя.

В сучасному філософсько-правовому мисленні постає специфічне і необхідне
питання: Право зумовлюється цінностями чи самі цінності є породженням
права? Якщо цінності існують, то право телеологічне і цільове, якщо ж ні
— тоді право позитивне і самодостатнє [1].

З поставленого питання визріває інше, що є його логічним продовженням:
Чи повинні цінності правового світогляду підтримуватися державою та
суспільством? Однозначної відповіді на поставлене питання немає, хоча
можна приєднатися до думки П.І. Новгородцева, що замість колишнього
одухотворення піднесеною сутністю й ідеальним призначенням права ми
чуємо з усіх боків вчення, які хочуть нас запевнити, що право є продукт
сили і розрахунку, що воно створюється боротьбою сліпих пристрастей, для
яких не властиві моральні начала [2, 4].

Аксіологічна антиномія, що лежить в основі правової субстанції, завжди
породжувала непереможне бажання бути однозначно й остаточно розв’язаною.
Спроби такого розв’язання й визначили основні, принципово протилежні за
своїм змістом, напрями у праворозумінні: нормативістський (юридичний
позитивізм) і природно-правовий. Прихильники першого напрямку (при всіх
існуючих розходженнях) бачать у праві систему реально діючих (тобто
забезпечених владним примусом) правил поведінки людей, або примусовий
порядок суспільних відносин. “Право, — писав Г. Кельзен, — відрізняється
від інших соціальних порядків тим, що це примусовий порядок. Його
відмінна ознака — використання примусу. Це означає, що акт, передбачений
порядком як наслідок соціально шкідливої дії, повинен здійснюватися
також і проти волі адресата (der Betroffence), а у випадку опору з його
боку — і з застосуванням фізичної сили” [3, 51].

?

1/4

1/4

ереченні правових цінностей відбувається неявне утвердження певного роду
цінностей і, відповідно, самозаперечення антиціннісного підходу.

На відміну від юридичного позитивізму, природно-правові концепції більш
виважено оцінюють роль цінностей у правовому розвитку. Так,
природно-правова школа розмежовує телеологічні й інструментальні
цінності і, визнаючи право (як систему примусово реалізованих норм
поведінки) лише інструментальною цінністю, намагається дати змістовне
(ціннісно-цільове) обґрунтування встановлюваного ним “порядку”, іншими
словами, знайти деяке надпозитивне природне право, що виступає відносно
до позитивного права критерієм його правової (чи неправової) оцінки і
виправдання (телеологічної цінності).

Тим самим природно-правові концепції послідовно приходили до заперечення
позитивного права (“реалістична школа права”, “екзистенціальний напрям у
праворозумінні”), яке в їх розумінні принципово неспроможне забезпечити
реалізацію справедливості. Але саме в такий спосіб, як зазначає А.А.
Козловський, теж приходили до певного самозаперечення, оскільки
“позитивували” природні принципи, робили їх абсолютними, строго
обов’язковими [5, 23-24].

Зважаючи на вказане вище, можна і в позитивістській концептуальній
системі знайти аксіологічні елементи, і в природно-правовій аксіології
виявити позитивістські тенденції. Отже, аксіологічні (ціннісні) аспекти
права визначають пізнавальну динаміку його іманентної структури. Та
вказаний момент не завжди поставав однозначно очевидним. Право в системі
культури може поставати як цінність і як антицінність. Суспільство і
право — взаємопов’язані й відносно незалежні динамічні системи, які
перебувають між собою у відношенні гармонійної взаємодії, стимулюючи
розвиток одне одного, і у відношенні протидії, гальмуючи еволюційні
процеси розвитку вказаних систем. Саме в останньому випадку право може
поставати як антицінність з точки зору своєї загальної значущості:

1) бути використаним у так би мовити антиправових цілях, коли державою
приймаються неправові закони, антинародні нормативні акти, що нехтують
правами людини;

2) свідомо не використовуватися для реалізації справедливості внаслідок
відповідної зацікавленості певних соціальних прошарків чи особистих
інтересів окремих індивідів, груп, наділених владою;

3) опираючись на принципи стабільності й авторитету закону, стояти на
заваді правового оформлення необхідних соціальних змін;

4) навпаки, перерегулювати в нормативному плані певні соціальні
відносини і цим завдати шкоди їх природному органічному розвитку.

У цілому ціннісно-антиціннісна динаміка права відіграє роль потужної
аксіологічної константи правового розвитку і правового пізнання. Таким
чином, право за своєю природою суперечливе, антиномічне утворення, що
одночасно містить в собі ціннісні й антиціннісні властивості, котрі
проявляються на різних етапах соціальної динаміки.

Література

1.Козловський А.А. Право як пізнання. Вступ до гносеології права. — Ч.,
1999.

2. Новгородцев П. И. Идея права в философии права Вл. Соловьева: Речь,
произнесенная на торжественном заседании Психологического общества в
память В. Соловьева 2-го февраля 1901 г. — М., 1901. — С.4.

3.Чистое учение о праве Ганса Кельзена: Сб. переводов. — М., 1987. —
Вып. 1. С. 51. 4.Вказ. праця.- С. 52.

5.Козловський А.А. Гносеологічна природа права (філософсько-правовий
аналіз): Автореф. due. на здоб. наук. ступ. д-ра юрид. наук.
12.00.12.-К., 2000. — .23-24.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *