Конституція як форма правового закріплення зміни владних відносин в державі при переході від тоталітарного режиму до демократичних форм правління (реф

Реферат на тему:

Конституція як форма правового закріплення зміни владних відносин в
державі при переході від тоталітарного режиму до демократичних форм
правління

Відновлена в серпні 1991 року незалежна українська держава відзначила
своє перше десятиліття та п’ятиліття нового Основного Закону –
Конституції. Прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року
Конституція України своїми положеннями закріпила на найвищому
нормативно-правовому рівні основні політико-правові параметри (передусім
– конституційні характеристики) відновленої держави та визначила шляхи
її подальшого розвитку. Україну проголошено суверенною і незалежною,
демократичною, соціальною, правовою державою (ст.1 Конституції України),
державою, унітарною з республіканською формою правління (ч.2 ст.2, ч.1
ст.5 Конституції України) [1, с.3], а також фактично, хоча це прямо не
зазначено в Основному Законі, державою світською (ст.35 Конституції
України) [1, с.8] та державою національною, що безпосередньо випливає з
низки відповідних положень Конституції України (ч.3 Преамбули, ч.1 ст.2
та ч.2 ст.133) [1, с.3, с.30]. Своєю чергою ці положення стали логічним
висновком фундаментальних засад національної державності України,
викладених у Декларації про державний суверенітет України [2, ст.429] та
Акті проголошення незалежності України [3, ст.502].

Однак бажаного швидкого перетворення пострадянської України в сучасну
європейську демократичну національну державу, а разом із цим – і
подолання соціально-економічних та політичних кризових явищ, на що
покладали великі надії мільйони українських громадян, за роки
незалежності, у тому числі і п’ять років функціонування держави в рамках
нової конституційно-правової системи, не сталося.

Зрозуміло, що процес перетворення держави – явище складне, багатопланове
і залежить від багатьох різноманітних чинників: політичного, правового,
економічного, соціального, міжнародного та ін. Серед цих чинників,
важливе місце відведено можливості якомога повніше й швидше реалізувати
положення прийнятої в 1996 році нової Конституції України. Щоправда, уже
в перші роки після прийняття нової Конституції України виявилось багато
труднощів, пов’язаних насамперед із її реалізацією (найпомітнішими серед
них є практична неможливість реалізації окремих конституційних прав та
свобод громадян). Невдовзі далися в знаки внутрішні суперечності самої
Конституції як нормативно-правового акта найвищої юридичної сили. А сама
Конституція, образно кажучи, виявилась нездатною ефективно
«самооборонятись» від наполегливих домагань внесення до неї змін. Ці
домагання окремих політичних сил реально наблизились до своєї реалізації
вже на четвертому році функціонування нової Конституції, тобто ще навіть
до закінчення перших конституційних «каденцій» значної частини
інститутів державної влади та вищих посадових осіб.

У цій ситуації особливо небезпечним є те, що пропоновані зміни можуть
реально звести нанівець засадничі демократичні принципи самої
Конституції та докорінно зневілювати перелічені конституційні
характеристики України. Крім того, небезпеку в собі несуть (як рецидив
тоталітарних форм правління) і використовувані методи та інструменти
досягнення поставлених цілей («до болю» знайомі речі з нашого недалекого
минулого як-то: «воля народу» висловлена на референдумі, вимоги трудових
колективів щодо «наведення порядку», більш як стовідсоткова явка на
виборчі дільниці та тотальне голосування «за», заборона проводити
мітинги та інші акції громадського протесту). Ніби й справді частково
почали збуватись далеко не добрі слова одного з скандально відомих
сьогоднішніх політиків України, який назвав Конституцію 1996 року
«сирітською» (від прізвища секретаря конституційної комісії народного
депутата України Михайла Сироти, за аналогією із Конституцією СРСР 1936
– названою «сталінською»), а час прийняття Основного Закону – «п’яною
конституційною ніччю».

Однак все це сьогодні не тільки не послабило уваги до проблематики
Конституції як такої, а й суттєво її загострило на питаннях соціальної
та правової природи, сутності, змісту, функцій, місця і ролі в
національній нормативно-правовій системі тощо. Серед усього цього,
певний інтерес викликають питання походження (виникнення) конституції
держави як суспільно-політичного явища, умов, які дали можливість
з’явитись б конституції, загальних тенденцій її розвитку, можливостей
внесення змін та доповнень та ін.

Незважаючи на те що в практиці функціонування європейської (як античної,
так і середньовічної) держави використовували слово «конституція»
(сonstituere, сonstitutio) для означення (назви) різного роду
нормативно-правових документів, а з часом у французькій політичній
публіцистиці (XVI-ХVII ст.) і словосполучення «основний закон» («lex
fundamentalis»), конституції держави як такої у сучасному розумінні
цього поняття не було до початку демократичних антиабсолютистських
буржуазних революцій XVII – XVIII ст. Своєрідним «лакмусовим папірцем»
початку епохи конституції держави як такої стала поява положення (ідеї),
закріпленого в пункті 16 французької Декларації прав людини і
громадянина 1789 року: «…Суспільство, в якому не забезпечено гарантії
прав (людини – П.С.) і не проведено розподіл влади, немає конституції»
[4, с.251]. Саме від епохи буржуазних революцій, від реальних спроб
проголошення та забезпечення прав людини в державі, фактичного
проведення розподілу державної влади на окремі гілки з первинною метою
недопущення узурпації всієї державної влади однією людиною чи групою
людей, а також від настання інших демократичних перетворень бере свій
початок епоха конституції, конституційної держави, а з ними і
конституціоналізму як доктринального вчення.

Принагідно, зауважимо, що більшість учених конституціоналістів
дотримувались й дотримуються вище викладеного підходу щодо визначення
часу появи (виникнення) конституції держави. Водночас у літературі
знаходимо й інші підходи, за якими «реальна» конституція (не обов’язково
у формі писаного документа) існувала та існує в будь-якій державі.
Формальним початком такого підходу в нові часи вважається висловлювання
німецького соціаліста Фердинанда Лассаля (Lassalle, 1825-1864):
«…дійсна конституція країни, – це фактичне співвідношення сил, які
існують в країні; писана конституція лише тоді міцна і має значення,
коли є точним виразником реального співвідношення суспільних сил: І
далі:…дійсну конституцію мали всі держави у всі часи, і новому часу
особливо властиві не дійсні конституції, а писані або аркуші паперу,
надзвичайно важливо не залишати це поза увагою» [5, с.34]. Згодом,
аналізуючи вищенаведені висловлювання Ф. Лассаля, до подібних висновків
прийде Георгій Плеханов (1856-1918), а з часом і Володимир Ленін
(Ульянов, 1870-1924) [6, с.13-14]. Звідси цілком зрозумілим був зміст
офіційного підходу до цієї проблеми в колишньому СРСР, так само як і
причини наявності подібних думок у наш час на теренах пострадянських
республік, у тому числі в Україні.

Враховуючи те, що державно організоване життя на Землі триває декілька
тисячоліть і знає різні форми політичної та правової організації
суспільства, різні системи цінностей та інше, а перші конституції держав
(у буквальному розумінні – як писані документи, в ширшому – як перші
реально створені конституційно-правові системи державного владарювання)
виникають упродовж надто короткого відліку часу (якихось неповних
півтори сотні років – від другої половини XVII до кінця XVIII ст.)
порівняно із загальною тривалістю існування держави як такої, а також
те, що ці конституції з’являються спочатку в окремих регіонах Європи, а
не на всій її території одночасно, чи в інших частинах світу (наприклад,
в Середній Азії, Близькому чи Далекому Сході, Південній Америці),
логічно постає декілька запитань: «Чому саме Англія («стара» – як
Британські острови, «нова» – як поселення колоністів на
північноамериканському континенті) чи та ж Франція, наприклад, стали
місцем виникнення перших конституцій? Чому саме в той час, а не в якийсь
інший, власне, виникають конституції як такі?».

Очевидно, на те були якісь причини, загальні підстави, спільні
соціально-економічні, культурні та політичні процеси, які привели
спочатку окремі європейські народи, а з часом і багато інших народів на
різних континентах до якісно нової епохи суспільного розвитку – епохи
конституції, конституційної держави, конституціоналізму. «Конституція,
як основний закони держави, є історичним явищем і її виникнення в
результаті розвитку суспільства на певному етапі тісно пов’язане з
економічною структурою суспільства, з боротьбою класів», – писав в
середині 60-х років Степан Базилевич (1898-1987) [7, с.22.].

Можна припустити, що формально все починалося з того, що суспільство на
певному етапі свого розвитку підходить до межі необхідності заміни
віджитого феодального ладу, який із своїм невід’ємним атрибутом –
інститутом феодальної залежності, стає загрозливим гальмом суспільного
прогресу загалом. На зміну старій економічній та суспільно-політичній
системі має прийти нова система, в епіцентрі якої стане вільна від
феодальної залежності людина. Необхідність зміни суспільного ладу
зумовлюється низкою причин економічного, соціального, культурного та
політико-правового характеру – як наслідку розвитку Європи останніх
століть перед епохою буржуазних революцій. В економічному плані підрив
основ феодальної системи Європи викликали приплив золота і срібла із
Середньої та Південної Америки, так і впровадження більш прогресивних
методів землекористування (відповідно – збільшення сільськогосподарської
продукції), зокрема використання механічної техніки й нових джерел
енергії в промисловості, розвиток торгівлі, створення цілих експортних
галузей, що в кінцевому результаті приводило до первинного нагромадження
капіталу та руйнації усталеної системи феодального господарювання.

В соціальному плані поступово руйнується усталена століттями структура
феодального суспільства: поряд із дворянством і духовенством з’явилася
нова сильна суспільна група, що об’єднувала в собі інтелектуальну еліту
(переважно випускники юридичних і філософських факультетів
середньовічних університетів) і багату та політично впливову буржуазію.
Свою роль у руйнації суспільної структури феодального ладу відіграла і
поява в XVII ст. абсолютних монархій, які продемонстрували всю
несправедливість системи феодальних привілеїв.

У культурному плані особливе значення мав розвиток філософії і
природничих наук; експеримент і емпірея стали загальновизнаними
науковими доказами, звідси нові погляди на природні явища, на
суспільство, на людину: Земля кругла і обертається навколо сонця,
суспільство – не зліпок божественної волі, а людина – розумна істота,
здатна з допомогою мислення творити (формувати) свою долю [8,
с.210-216]. Все це разом якнайкраще підготувало ґрунт для появи
політико-правових доктрин, направлених на ліквідацію феодального ладу і
пошуку нових демократичних суспільних систем.

?????? інших прав людини – так званих вроджених або природних
(невід’ємних) прав особи. Розвиваючи далі їхнє вчення про природні права
людини, англійський філософ Джон Локк (Locke, 1632-1704) відносить до
них такі поняття як громадянські свободи й право приватної власності,
які, на його глибоке переконання, існують і без огляду на волю чи
бажання держави. В цьому напрямі ще далі пішов Вільям Блекстоун
(1723-1780), відносячи до категорії основних прав та свобод людини право
на особисту безпеку та право на особисту свободу. Паралельно Джон Локк
висуває принципово нову ідею організації публічної (державної) влади на
засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і договірну. Згодом
французький філософ Шарль Луї де Секонд Монтеск’є (Montesguieu,
1689-1755), пропонуючи дещо інший поділ державної влади на окремі гілки
(законодавча, виконавча, судова), наголошує на необхідності
запровадження такої системи, в умовах якої кожна гілка влади була б
чітко відокремлена від інших та мала можливість обмежувати при потребі
незаконні владні потуги інших гілок (наприклад, у випадку спроби
узурпації ними державної влади як такої).

Своєрідним «завершенням модерних конституційних ідей», за висловом
Станіслава Дністрянського (1870-1935), стали погляди (вчення)
французького філософа і письменника Жан-Жака Руссо (Rousseau,
1712-1778), зокрема знамениті його міркування про сутність «суспільного
договору» («соціального контракту» кожного громадянина із загалом усіх
громадян, як репрезентантом загальної суверенної волі), а відтак – і
теорія «народного суверенітету» («…народ – як спільність усіх громадян
держави; держава остільки суверенна, оскільки суверенний народ; монарх
не має, як такий, окремих прав, тільки ті, які будуть наділені йому на
основі загальної волі народу; не монарх, а народ є сувереном у
державі…») [9, с.186-189].

Суспільство (окремі європейські народи) за умови комплексної дії всіх
вище перелічених чинників (від економічних – до політико-правових) на
конкретному етапі свого розвитку підійшло до потреби і реальної
можливості заміни феодального ладу, що відживає, на прогресивнішу
демократичну систему. Перші спроби такої заміни не могли пройти мирним
шляхом. Як результат – буржуазні революції в Англії та Франції, війна за
незалежність на північно-американському континенті, яку дуже спрощено
можна сприймати як війну метрополії й колоній за територіальне
верховенство. Насамперед це була війна старого феодального та нового
буржуазно-демократичного світів. З цього приводу ще в 1792 р. Томас Пейн
(Раіnе, 1734-1809) наголошував, що «незалежність Америки, якщо її
розглядати тільки як відділення від Англії, була б справою невеликого
значення, якщо б вона не супроводжувалась революцією в принципах і
практиці управління» (тобто на доктринах народного правління,
суспільного договору, республіканізму, невідчужуваності природних прав
людини – П.С.) [10, с.7].

Демократичні завоювання в результаті буржуазних революцій та визвольних
війн, як правило, спочатку знаходили своє закріплення на політичному
рівні – деклараціях, угодах, інших документах політичного характеру, а
потім фіксувались (закріплювались) на юридичному рівні – в конституціях.
З цього приводу С. Базилевич писав: «…конституції, як основні закони
держави, виникають у період народження капіталізму, коли новий клас
буржуазії, йдучи до влади, вимагає закріплення в законодавчій формі
своїх досягнень і завоювань в політичній сфері» [7, с.22].

Схематично, звичайно, з певною мірою умовності, «шлях» виникнення перших
конституції можна подати в такому порядку – як послідовність декількох
етапів (див. схему 1):

в існуючій феодальній системі назрівають умови ліквідації феодального
ладу і заміни його на більш демократичну та якісно нову соціальну
систему. Цьому сприяє низка причин економічного, соціального та
культурного характеру – як спільний результат розвитку суспільства, як
наслідок соціального прогресу (підготовчий період);

ліквідація феодального ладу переходить у стадію практичної реалізації;
шляхи реалізації – революції, визвольні війни, народні повстання, інші
соціальні катаклізми (перший етап);

на найвищій хвилі соціального пробудження народу (пік, вершина
соціальних заворушень) досягнуті права й свободи, соціальні та інші
цінності як завоювання революцій, визвольних війн, народних повстань, –
закріплюються на рівні політичних документів (різного роду декларацій,
резолюцій, декретів універсалів, заяв, вимог) (другий етап);

для збереження завоювань революцій, визвольних війн, народних повстань
та закладення сталих основ подальшого демократичного розвитку
суспільства й держави приймаються конституції – правові акти найвищої
юридичної сили, які фіксують досягнуті соціально-політичні зміни в
державі (зміни владних відносин, або, іншими словами, вживаючи термін,
запропонований Володимиром Шаповалом – «зміни відносин державного
владарювання» [11, с.31-34]).

У запропоновану схему виникнення (появи) конституцій легко можна
«вкласти» перебіг подій соціально-політичного життя Англії, Франції, США
напередодні виникнення в них перших конституцій (див. схему 2). При
цьому запропонована схема виникнення (появи) конституцій, на наш погляд,
не є міцно прив’язаною тільки до часу виникнення перших конституцій –
вона має універсальний характер.

На підтвердження цього звернемо увагу на таке.

Перше. Ця схема (такий перебіг подій в процесі виникнення конституції)
стосується появи всіх без винятку конституцій упродовж усієї історії
конституціоналізму як такого, із незначною похибкою на зміну форми
тоталітарного режиму чи характеру соціальних заворушень, які певною
мірою визначали характер (насильницький чи мирний) зміни владних
відносин. Якщо на початках процесу виникнення конституцій в абсолютній
більшості випадків простежувалась фіксація зміни владних відносин у
процесі переходу держави від феодальної до ранньобуржуазної, то з часом,
зокрема у другій половині XX ст., бачимо таке закріплення при переході
від інших форм тоталітарних режимів до демократії. Прикладів більш ніж
достатньо: зміни фашистського режиму в Італії, націонал-соціалістичного
в Німеччині, радянського на просторах колишнього СРСР, «соціалістичного»
в країнах Центральної та Східної Європи, різного роду диктаторів, хунт в
азійських, африканських та латино-американських країнах. При цьому як у
XIX, так і в XX ст. практична реалізація переходу суспільства від
тоталітаризму до різного роду і різного ступеня демократичних форм, не
завжди мала тільки грубий насильницький характер. Практика суспільного
поступу знає багато прикладів ненасильницького переходу до демократії,
як-то добровільна відмова від влади, надання (дарування) конституцій,
мирні революції.

Друге. Таку схему виникнення конституцій простежуємо на прикладі
будь-якої держави, що має, чи мала раніше конституцію. Зокрема,
простежимо історію виникнення конституцій України, починаючи від
половини XVII ст. до появи нині чинної Конституції України (див.схему
3).

Третє. Запропонованій схемі притаманний так званий «ефект зворотної
дії»: вона дає можливість логічно, послідовно показати не тільки появу
конституції, а й процес її ліквідації як такої та повернення суспільства
до стану тоталітарного режиму. Прикладом можуть бути міжвоєнні
європейські держави: та ж Веймарська Республіка, Польща, Фінляндія.

Сам процес переходу від тоталітаризму до демократії незалежно від часу і
форм повинен мати добре підготовлену основу, свого роду «ґрунт для
паростків» демократії взагалі та інститутів конституційної держави
зокрема. В іншому разі проголошення навіть найкращої, найдосконалішої за
змістом і духом конституції має всі шанси залишитися тільки добрими
намірами. Саме з таких позицій можна пояснити, наприклад, те, що окремі
держави навіть на євроазійському спільному просторі практично не знали
конституції до кінця XX ст. (наприклад, Росія), або те, що в низці
латиноамериканських країн практично все XX століття, незважаючи на
численні випадки проголошення на загал демократичних за змістом
конституцій, пройшло в рамках жорстких тоталітарних режимів. Окремі
випадки неготовності суспільства функціонувати в режимі конституційної
держави протягом останніх десяти років минулого століття можна було
спостерігати в низці країн, які виникли на пострадянському просторі. На
превеликий жаль, деякою мірою це стосується й України.

Підсумовуючи вище викладене щодо умов та причин виникнення (появи)
перших конституцій, логічним видається висновок, що конституція як
соціальне і політико-правове явище є свого роду виключно продуктом,
витвором європейської цивілізації загалом, логічним наслідком розвитку
європейської правової й політичної культури. Відтак конституція,
конституційна держава, конституціоналізм як такий відповідно тісно
пов’язані з ментальністю та традиціями європейських народів,
європейськими античними та християнськими моральними цінностями й
постулатами. При цьому Конституцію США 1787 року, на наш погляд, також
варто розглядати винятково як витвір (невід’ємну складову) власне
європейського конституціоналізму другої половини XVIII ст. Адже не
тільки творцями цієї Конституції були ті ж самі вихідці з Європи (як
правило, з Англії) або їхні діти, народжені вже у Новому світі, але й
сам рівень необхідної політичної і правової культури жителів англійських
колоній північно-американського континенту був перенесений ними в
Америку з Європи (щоправда, на «благодатний» ґрунт суспільно-політичних
реалій).

Поява (виникнення) українських конституцій (від половини XVII ст. і до
наших днів) повністю відповідає подібним процесам в інших європейських
народів.

Головною причиною виникнення конституцій була і залишається потреба
правової фіксації на найвищому рівні зміни владних відносин (відносин
державного владарювання) у процесі переходу суспільства від
тоталітаризму до демократії та створення правових основ дальшого
демократичного розвитку суспільства й держави. Закріплення прав і свобод
людини та розподілу влади є обов’язковим складовим елементом цього
процесу.

Література

Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верхової Ради України 28
червня 1996 р. – К.:Преса України, 1997.

Декларація про державний суверенітет України // Відомості Верховної Ради
УРСР. – 1990. – №31.

Про проголошення незалежності України. Постанова Верховної Ради
Української РСР // Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1991. –
№38.

Декларація прав людини і громадянина. Прийнята Національними Зборами
Франції 26 серпня 1789 року, (В зб. Конституции и законодательные акты
буржуазных государств (ХУІІ-ХІХ вв.). //Сборник документов.
М.:Государственное издательство юридической литературы, 1957. – С.251.

Лассаль Ф. Сущность конституции. – Что дальше? – СПб.: Молот, 1905.

Див.: Эбзеев Б.С. Конституция. Правовое государство. Конституционный
суд: Учебное пособие для вузов. – М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1997.

Базилевич С.Е. Поняття та суть конституції //Степан Базилевич
(1898-1987). Життя та науково-педагогічна діяльнсіть. Спогади.Вибрані
статті.-Львів, 1998.

Див.детальніше: Аннерс Э. История европейского права Пер. со швед.; Ин-т
Европы. – М.:Наука, 1996.

С.Дністрянський. Загальна наука права і політики. Права, 1923 – Т.1.

Цит.за: Лафитский В.И. Основы конституционного строя США. – М. Изд-во
НОРМА, 1998.

Див.детальніше: Шаповал В. Основний закон держави: соціальне призначення
і нормативно-регулююча роль нової Конституції України // Віче. – 1996.
-№6.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *