Конституція України – історія, теоретичні основи, зміни (реферат)

Реферат з правознавства

Конституція України – історія, теоретичні основи, зміни

1. Теоретичні основи конституції

В юридичній науці й практиці конституція постає як основний, головний
закон держави, який регламентує найважливіші з погляду держави суспільні
відносини. До них належать засади суспільного ладу й політики, правового
становища особи, державного устрою, організації та діяльності органів
держави. Конституція також визначає герб, прапор, гімн і столицю
держави.

Термін «конституція» походить від латинського слова «соnstitutio», що
означає «устрій», «встановлення». Так іменувалися деякі з актів,
проголошуваних римськими імператорами. Застосування терміна
«конституція» в сучасному його розумінні пов’язане з пізнішими часами —
з епохою буржуазних революцій, коли інтереси нового класу, який прийшов
до політичної влади, вимагали скасування віджилих феодальних відносин як
гальма суспільного розвитку й водночас диктували нагальну потребу
особливого правового захисту найважливіших інтересів молодої буржуазії.
Юридичною формою вирішення цих проблем і стала конституція, яка згодом
обернулася на невід’ємний атрибут суверенної держави. В сучасному світі
конституції є практично в усіх державах, котрі претендують на право
називатися демократичними. Виняток становлять абсолютні монархії,
наприклад Саудівська Аравія.

Першою конституцією в сучасному її розумінні була Конституція США,
прийнята в 1787 p., яка діє й досі. Це найстабільніша конституція в
світі — більш як за 200 років існування до неї було внесено лише 27
поправок.

За юридичною формою конституції можуть бути поділені на писані й
неписані.

Писані конституції являють собою єдиний нормативний акт, прийнятий у
суворо встановленому порядку, який має чітку внутрішню структуру
(розділи, глави, параграфи тощо). До цього виду належить абсолютна
більшість конституцій, що діють у світі, в тому числі й Конституція
України.

Неписані конституції складаються з кількох законів, що мають самостійне
значення і прийняті в різний час і в різному порядку. Вони в своїй
сукупності оголошуються конституцією держави. Прикладом такої
конституції може бути Конституція Великобританії. Вона вбирає ряд
законів, перший з яких — «Велика хартія вільностей» — був прийнятий ще в
1215 p., a останній — «Закон про місцеве правління» — з 1985 р.

Слід зазначити, що наявність неписаної конституції може призвести до
недостатньо чіткого правового регулювання найважливіших суспільних
відносин. Це дає заінтересованим силам можливість поводитися довільно,
по-різному витлумачувати неузгодженість, а то й суперечності у змісті
таких конституцій. Тому вони загалом поціновуються як менш демократичні
порівняно з конституціями писаними.

Залежно від порядків прийняття, зміни та відміни конституції поділяються
на гнучкі та жорсткі.

У гнучких конституцій цей порядок мало чим відрізняється від порядку,
передбаченого для всіх інших законів. Здебільшого різниця полягає лише в
кількості голосів депутатів парламенту, необхідної для прийняття, зміни
або відміни конституції. Якщо для поточного закону достатньо простої
більшості (50 % + 1) голосів, то для конституції цього замало —
необхідно зібрати кваліфіковану більшість (не менше як дві третини
голосів).

Порядок прийняття, зміни та відміни жорстких конституцій суттєво
ускладнений порівняно з усіма іншими законами. Тут потрібна не тільки
більшість голосів депутатів, а й виконання низки додаткових процедур.
Так, поправки до Конституції СІЛА приймаються голосами Двох третин
членів палат Конгресу (парламенту) або спеціально скликаного
Конституційного конвенту. В обох випадках поправки мають бути
ратифіковані законодавчими зборами або конвентами трьох чвертей штатів.
Від 1917 р. встановлюється строк для збору необхідної кількості голосів
штатів. У випадку недодержання строку поправка вважається відхиленою.
Раніше процедура ратифікації розтягувалася надовго. Наприклад, процес
збирання голосів штатів на користь XXVII поправки був розпочатий у 1789
p., a необхідних 38 голосів штатів було набрано лише в 1992 p., тобто
процес ратифікації тривав аж 203 роки.

Конституцію України також слід віднести до жорстких. У цьому переконує,
зокрема, розгляд її XIII розділу.

За рівнем утілення приписів конституцій у життя суспільства та держави
їх прийнято поділяти на фіктивні, положення яких не знаходять потрібної
реалізації й підтвердження на практиці, та реальні, якщо суспільні
відносини відповідають конституційним настановам.

У відповідності з державним устроєм конституції поділяються на
федеративні (США, ФРН та ін.) й унітарні (Франція, Україна та ін.).

Отже, виходячи з розглянутих варіантів класифікацій, про Конституцію
України можна говорити, що вона писана, жорстка, реальна, унітарна.

Той факт, що конституція покликана закріплювати й регулювати
найважливіші суспільні відносини, зумовлює її провідне місце в системі
законодавства будь-якої країни. Перед поточним законодавством стоїть
завдання конкретизувати й деталізувати конституційні положення. Кожна
його галузь має своєю вихідною точкою те чи інше положення конституції.
Наприклад, така широка й багатогранна галузь, як трудове право,
базується на статтях Конституції України, що закріплюють права на працю,
відпочинок, підприємницьку діяльність.

Провідне місце конституції в системі законодавства підкреслюється її
особливою, найвищою юридичною силою, що знаходить свій вияв у цілому
ряді положень.

1. Конституція виступає базисом для поточного законодавства. Всі закони
та інші нормативні акти мають випливати з конституції й не суперечити
їй. Це прямо підкреслюється в ч. 2 ст. 8 Конституції України: «Закони та
інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і
повинні відповідати їй».

2. Існує особливий, порівняно з усіма іншими законами, порядок
прийняття, зміни та відміни конституції. Про варіанти вияву Цієї
властивості йшлося при розгляді гнучких та жорстких конституцій.

3. Контроль за додержанням конституції здійснює особливий орган. В
Україні — це Конституційний Суд. Тільки до його компетенції
належить вирішення питань про відповідність законів та інших правових
актів Конституції України, Аналогічні органи є практично в усіх
демократичних державах, хоч і називаються по-різному.

4. Міжнародні договори, які укладає держава, не можуть суперечити
конституції країни. Якщо міжнародний договір суперечить або не
відповідає конституції, його неможливо ратифікувати (а якщо його
ратифікували, то він підлягає невідкладній денонсації).

Конституцію, як найважливіший правовий і політичний документ,
характеризують окремі властивості, що мають певну самостійність, але,
взяті в сукупності, можуть дати досить повне уявлення про неї. Таких
властивостей кілька.

1. Верховенство конституції, яка визначається її особливим місцем у
системі законодавства, безумовною необхідністю для законів і
підзаконних актів відповідати конституційним приписам.

2. Програмність. Крім закріплення справді існуючих суспільних відносин,
конституція може визначати основні цілі розвитку держави та суспільства,
а також шляхи досягнення цих цілей, тобто містити в собі програму
дальшого розвитку країни, сформульовану в найзагальніших рисах. Тай
програмні положення, як правило, викладені в преамбулах конституцій. Є
вони й у преамбулі Конституції України.

3. Нормативність, яка характеризує конституції як єдиний юридичний
документ, що складається із загальнообов’язкових правил (норм), котрі
визначають поведінку державних органів, громадських об’єднань, громадян
та інших суб’єктів.

4. Установчість. Ця властивість конституції полягає у її здатності
наділяти певні суб’єкти (органи, організації) конкретними правами та
обов’язками, чітко окреслювати їхню компетенцію.

5. Стабільність покликана підкреслити стійкість визначених у
Конституції суспільних відносин і означає, що закріплені в ній
принципові положення мають діяти протягом більш-менш тривалого часу.
Але суттєва частина її приписів може змінюватися відповідно до потреб
розвитку суспільства й держави (наприклад,
адміністративно-територіальний поділ, норми представництва в
законодавчих органах тощо).

Український народ має багату історію, пов’язану зі створенням правових
основ організації та розвитку різних сторін життя суспільства.
Особливість цих процесів полягає в тому, що вони здебільшого відбувалися
за відсутності національної державності — адже протягом значного періоду
своєї історії Україна була частиною інших, часом двох і більше, держав.
Ця обставина робила ще дужчим незгасне прагнення народу України створити
свою державу. Й це знаходило своє вираження у значній кількості
розроблених конституційних проектів, більшість яких, через історичні
умови, так і не були реалізовані.

Ще в часи України-Русі (Київської Русі) був створений документ, який, за
сучасними поняттями, мав конституційну силу. Йдеться про «Руську Правду»
— видатну пам’ятку нашого права, котра, за деякими даними історичної
науки, датується VII-IX ст., хоча багато хто з дослідників пов’язують її
появу з іменем київського князя Ярослава Мудрого (перша половина XI
ст.). Показово, що вже тоді у назві цього документа відобразилося високе
уявлення про право. Адже слово «правда» означало тоді «закон». І в нашій
мові слова «право», «правда», «справедливість» походять від одного
кореня.

«Руська Правда», встановлюючи правові, тобто загальнообов’язкові правила
поведінки, багато в чому випливала зі звичаїв, що регулювали відносини
між людьми ще в додержавний період. У ній містились, наприклад, норми,
які врегульовували порядок реалізації права кривавої помсти. Але вона
подавала й «княжі устави», тобто правила поведінки, сформульовані
князями, які, до речі, також керувалися принципами звичаєвого права. В
«Руській Правді» знаходимо норми, що регламентували зобов’язальне право,
закладали основи кримінального й процесуального права. Таким чином, вона
охоплювала своїми приписами досить широке коло найрізноманітніших
відносин, Що мали надзвичайну вагу для тогочасного суспільства.

Важливу роль у ті часи відігравали договори, що мали письмову форму
й поділялися на міжнародні (міждержавні), а також договори князів з
народом або князів між собою. Слід зауважити, що організація
державно-владних відносин за часів України-Русі містила передумови для
створення виборних представницьких владних структур. Повсюдно діяли
збори (віча) громадян землі (князівства), на яких не тільки вирішувалися
найважливіші поточні справи, що мали загальне значення, а й формувалися
певні державні структури, наприклад вирішувалося, кого з князів і на
яких умовах запрошувати для здійснення певних управлінських функцій,
тощо. При цьому саме віче укладало з князем відповідний договір, у якому
фіксувалися його права та обов’язки. Таким чином, подібні договори
набували певної конституційної сили і їх можна розглядати як своєрідні
попередники української конституції.

Потому з історичних причин, до яких передусім треба віднести розпад
Київської Русі на ряд князівств, татаро-монгольську навалу та її
наслідки тощо, відбувається занепад і на довгі роки фактична втрата
національної державності і, у зв’язку з цим, правотворчості. Пізніше
найвагомішим систематизованим правовим актом став Литовський статут
(набрав чинності в 1589 p.), котрий діяв на території Литовське-Руської
держави та на українських землях, що входили до складу Польщі. Цей
документ покінчив з різноманіттям місцевих прав і став єдиною правовою
основою функціонування держави.

Як акти конституційного характеру в історико-юридичних дослідженнях
розглядаються договори часів становлення Гетьманської держави, котру
будував Богдан Хмельницький. Він підписав договір і морську конвенцію з
Османською Портою (1648 p.), Зборівську угоду з Польським Королівством
(1649 p.), чим закладалися основи автономії України.

Нові відносини між Україною та Росією були юридично оформлені договором
1654 p., який складався з двох документів. Це, по-перше, «Березневі
статті» Богдана Хмельницького, де були сформульовані умови, на яких
Україна об’єднувалася в союз із Московщиною, і, по-друге, жалувані
грамоти царя Олексія Михайловича Богданові Хмельницькому та Війську
Запорозькому. В цьому документі за Військом Запорозьким закріплювалися
широкі права: «вибирати гетьмана, самим між собою, по давньому звичаю»,
самостійно здійснювати судочинство, мати стосунки з іншими державами
(лише для зносин із Польщею й Туреччиною слід було мати згоду царя),
збирання податків Для української скарбниці, утримувати 60-тисячне
військо. Як бачимо, договір з царем передбачав мінімальну залежність від
Московії й, за умови його сумлінного виконання, надавав Україні
можливості доя розвитку своєї державності. Але подальша практика
стосунків з Росією показала підступність її політики, насправді
спрямованої на порушення домовленостей, знищення будь-яких ознак
самостійності України, поступове, але неухильне перетворення її на
звичайну провінцію Московської держави. Це, природно, збудило протидію,
привело до відродження ідеї самостійності української держави, що
знайшло своє втілення у «Пактах і Конституції законів та вольностей
Війська Запорозького», що були написані Гетьманом Війська Запорозького
Пилипом Орликом і прийняті 5 квітня 1710 р. в Бендерах. За своїм змістом
цей документ можна розцінювати як першу в Європі конституцію в сучасному
її розумінні.

За тодішніми традиціями «Пакти й Конституції законів та вольностей
Війська Запорозького» були складені у формі договору між владою
(гетьманом) та народом України (Військом Запорозьким) і складалися з
преамбули й 16 параграфів, у яких були зафіксовані основні принципи
організації й функціонування Української держави.

В преамбулі, з метою обґрунтування природного права українського народу
на власну державу, наводився історичний міф про «хозарів-козаків», які,
начебто, ще до Володимира Великого прийняли християнство й заснували
козацьку державу. Приділялась увага невиконанню Росією положень
Переяславської угоди. При цьому підкреслювалося, що після смерті Богдана
Хмельницького «Московське царство взяло намір, дошукуючись багатьох
засобів і способів, позбавити Військо Запорозьке його вольностей,
підтверджених власною присягою, привести його до остаточного знищення і
накласти рабське ярмо на вільний народ, який ніколи не дозволяв себе
завоювати силою зброї». У зв’язку з цим проголошувався курс на вихід із
союзу з московським царем. Але, тверезо оцінюючи свої сили, Пилип Орлик
розраховував не тільки на допомогу Бога, а й «на підтримку найяснішого і
наймогутнішого короля Швеції, а також на те, що їхня справа як
справедлива мусить неодмінно восторжествувати».

В цьому документі закріплювалося панівне становище православ’я в
українській державі, чітко визначалися її кордони, обумовлені
Зборівською угодою 1649 р. Закріплюючи принципи функціонування державних
органів, Конституція Пилипа Орлика виходила з необхідності поділу влад
на законодавчу, виконавчу та судову. Законодавча влада передавалася
Раді, до якої входили полковники зі своєю старшиною, сотники, генеральні
радники всіх полків та посли від Низового Війська Запорозького.

Виконавча влада належала Гетьманові, але найважливіші справи він повинен
був узгоджувати зі старшиною.

Суд мав здійснюватися незалежно від Гетьмана, який «не повинен карати
сам… із власної ініціативи й помсти, але таке правопорушення — і
умисне й випадкове — має підлягати (розгляду) Генерального Суду, який і
повинен винести рішення не поблажливе й не ліцемірне, а таке, якому
кожен мусить підкоритись як переможений законом».

Конституція Пилипа Орлика діяла на Правобережній Україні до 1714 р.

Пізніше помітну роль у розвитку української політико-правової думки
відіграла діяльність Кирило-Мефодіївського товариства (1846-1847 pp.).
Вироблені його членами документи («Книга буття українського народу»,
«Закон Божий», «Статут Кирило-Мефодіївського товариства» та деякі інші)
спиралися на ідею панславізму й необхідності згуртування в союз
слов’янських народів. Ці ідеї були відображені в «Начерках Конституції
Республіки», складених одним із членів товариства. В «Начерках…»
основою суспільного життя визначались общини, що об’єднувалися в
області, округи, штати. Передбачалося створення семи автономних штатів
(на чолі з президентами), які й зливалися б у слов’янську конфедерацію.

Проблеми української державності розглядалися в працях Михайла
Драгоманова, який у 1884 р. розробив конституційний проект реорганізації
Російської Імперії в децентралізовану федеративну державу на зразок США
або Швейцарії. Інтереси національних областей повинна була відстоювати
Союзна Дума, яка б мала право зупиняти виконання рішень центральних
органів влади (законодавчого органу та уряду), якщо вони не враховували
інтереси областей. На місцях передбачалося здійснення владних
повноважень як органів місцевого самоврядування, так і намісника
центральної влади (губернатора).

Ідеї Кирило-Мефодіївців та М.Драгоманова розвинув Михайло Грушевський,
виклавши свій проект майбутнього конституційного ладу в статті
«Конституційне питання і українство в Росії», опублікованій у 1905 р.
Пропонувався механізм національно-територіальної децентралізації
Російської Імперії: народ прямими таємними виборами формував би
національні обласні сейми, а ті — загальнодержавний парламент.
Національні сейми мали одержати широкі повноваження для управління
відповідними територіями.

Того ж року був опублікований конституційний проект, підготовлений
членами Української народної партії. В його основу покладено ідею повної
самостійності України, котра бачилася президентською республікою.
Законодавча влада мала належати парламентові, який складався б із двох
палат («хат») — ради представників і сенату. Передбачався викуп землі з
приватного володіння й перерозподіл її серед населення. Чужинцям (не
українцям) відмовлялося в праві власності на землю.

Після лютневої революції, яка скасувала монархію в Росії, почались
активні процеси розбудови української держави. У І Універсалі — першому
законодавчому акті створеноїх17 березня 1917 р. Центральної Ради —
говорилося про необхідність конструювання системи державних органів:
«Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані всенародним, рівним, прямим
і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сойм). Всі закони, що
повинні дати той лад у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші
Українські Збори… Ніхто краще нас не може знати, чого нам треба й які
закони для нас лучші».

Але в той час Центральна Рада ще не ставила питання про повну
незалежність України. Вона вимагала, «щоб Російське Правительство
прилюдно окремим актом заявило, що воно не стоїть проти національної
волі України, проти права нашого народу на Автономію».

Тимчасовий уряд Росії, як відомо, не пішов на надання автономії Україні.

Після жовтневого перевороту в Петрограді склалася нова історична
ситуація, але й тоді Центральна Рада, проголошуючи Українську Народну
Республіку, вбачала її майбутнє в союзі з іншими народами колишньої
Російської імперії. У прийнятому 20 листопада 1917 р. III Універсалі
говорилося: «Віднині Україна стає Українською Народною Республікою.

Не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми
твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб
уся Російська Республіка стала федерацією рівних і вільних народів».
Водночас Михайло Грушевський опублікував документ, який мав стати
основою майбутньої Конституції України, яка б завершила конструювання в
Україні системи державних органів, прав громадянина тощо.

Більшовицький уряд Росії відкинув ідею надання будь-якої автономії
Україні й направив свої війська для її придушення. Це змусило Центральну
Раду проголосити незалежність України. В IV Універсалі від 22 січня 1918
р. говорилося: «…петроградське Правительство Народних Комісарів
виповіло війну Україні, щоб повернути вільну Українську Республіку під
свою власть. І посилає на наші землі свої війська… Віднині Українська
Народна Республіка стає самостійною, від нікого не залежною, вільною,
суверенною державою Українського народу».

На 9-22 січня 1918 р. були призначені вибори до Установчих зборів —
найвищого органу державної влади — і підготовлено проект Конституції
України. Через воєнні дії вибори були перенесені. На останньому
засіданні Центральної Ради, що відбулося 29 квітня 1918 p., ухвалено
«Статут про державний устрій, права і вільності УНР», але цей Основний
Закон України не встиг набрати чинності. Він передбачав чітку структуру
державних органів: Всенародні Збори, Раду Міністрів, Генеральний Суд. За
громадянами визнавалося широке коло прав і свобод, а за національними
меншинами — право на автономію. Територія держави поділялася на 30
земель, а міста Київ, Харків, Одеса разом із приміськими територіями
утворювали окремі округи.

29 квітня 1918 р. в Києві відбувся з’їзд хліборобів-землевласників, у
якому взяли участь 6 тисяч 432 представники від 8 губерній. З’їзд
вирішив відновити приватну власність на землю, скасовану Центральною
Радою, й утворив Гетьманат на чолі з Павлом Скоропадським, статус якого
фактично був монархічним. У «Грамоті до всього українського народу» й в
«Законах про тимчасовий державний устрій України» проголошувалася
належність усієї повноти влади Гетьманові, який утверджує закони,
призначає Отамана Ради Міністрів, «є вищий керівничий всіх зносин
Української держави з закордонними, …є Верховний Воєвода Української
Армії і Фльоти» тощо.

В період Директорії було прийнято кілька документів, у тому числі
«Універсал Трудового Конгресу», «Закон про форму Української влади»,
складено проект «Основного державного закону Української Народної
Республіки», якими передбачалося створення Української держави на
засадах парламентаризму, але передбачався й пост Голови держави,
територію якої передбачалося поділити за етнографічним принципом. До
проведення загальних виборів Головою держави став Симон Петлюра, який 12
листопада 1920 р. затвердив «Закон про тимчасове верховне правління та
порядок законодавства в Українській Народній Республіці», «Закон про
Державну Народну Раду». Однак положення всіх цих документів не були
реалізовані на практиці.

Після встановлення радянської влади й аж до розпаду СРСР в Українській
PCP діяли чотири конституції, які були прийняті, відповідно, в 1919,
1929, 1937 та 1978 pp. Усі вони схожі за змістом: у кожній багато
положень, що мали не юридичний, а ідеологічний характер. Крім того, дві
останні фактично майже дослівно повторювали текст загальносоюзних
конституцій і закріплювали особливе, провідне місце в державі й
суспільстві комуністичної партії як «провідної й спрямовуючої сили».

В Основних Законах 1937 та 1978 pp. було задекларовано низку справді
демократичних положень, які стосувалися передусім правового статусу
громадян, виборів до вищих і місцевих органів державної влади. Але в
повсякденному житті вони не знаходили свого належного втілення.

Після розвалу СРСР і набуття Україною незалежності стала нагальною
необхідність розробки та прийняття Конституції. Першими актами, що мали
конституційне значення, були Декларація про державний суверенітет
України від 16 липня 1990 р. й Акт проголошення незалежності України від
24 серпня 1991 р. Певний час роль конституції фактично відігравав
Конституційний Договір між Верховною Радою України та Президентом
України. Починаючи з 1991 р. було підготовлено цілу низку проектів
нового Основного Закону. Декотрі з них досить активно обговорювалися, та
з ряду причин, а головним чином через гостроту політичних процесів, лише
28 червня 1996 р. було прийнято Конституцію суверенної й~ незалежної
України.

ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ

Конституція закріплює найважливіші з точки зору держави відносини,
відображає основні ціннісні орієнтири даного суспільства. Для
забезпечення стабільності таких відносин держава надає своєму Основному
Закону найвищу юридичну силу, яка знаходить своє вираження й в
особливому, ускладненому, порівняно з поточним законодавством, порядку
прийняття Конституції, її зміни та відміни. З таких позицій випливає
зміст розділу XIII Конституції України «Внесення змін до Конституції
України».

Насамперед слід звернути увагу на максимально обмежене коло суб’єктів,
які можуть подавати до Верховної Ради України законопроекти про внесення
змін до Конституції України. Таке право надається Конституцією України
(стаття 154) Президентові України або не менш як третині народних
депутатів (тобто і 50) від конституційного складу Верховної Ради
України. Поданий указаними суб’єктами законопроект може бути розглянутий
Верховною Радою України лише за наявності висновку Конституційного Суду
України про те, що запропоновані зміни не передбачають скасування чи
обмеження прав і свобод людини і громадянина, не спрямовані на
ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності
України.

Не можуть бути внесені зміни до Конституції України в умовах воєнного
або надзвичайного стану, адже тоді практично неможливо забезпечити
нормальне і спокійне обговорення та оцінку змін Основного Закону
держави.

З метою забезпечення стабільності Конституції України відхилений
Верховною Радою законопроект про внесення змін до Конституції може бути
поданий для повторного розгляду в парламенті не раніше, ніж через рік з
дня його відхилення.

З тією ж метою Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень
не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України.

Найскладнішою є процедура внесення змін до розділу І «Загальні засади»,
розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до
Конституції України». Законопроект про внесення змін до вказаних
розділів може подати Президент України або не менш як дві третини
конституційного складу Верховної Ради України (не менш як 300 народних
депутатів). Якщо після обговорення такого законопроекту за його
прийняття проголосує не менш як дві третини конституційного складу
Верховної Ради, Президент України призначає всеукраїнський референдум,
результати якого остаточно визначають прийняття чи відхилення
запропонованих змін до Конституції.

Повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів І, ІІІ і
XIII Конституції України з одного і того самого питання можливе лише до
Верховної Ради України наступного скликання.

Дещо простіша (але складніша порівняно з поточним законодавством)
процедура внесення змін до інших розділів Конституції України.
Відповідний законопроект має бути обговорений і схвалений більшістю
конституційного складу Верховної Ради. Після цього його розгляд на даній
сесії Верховної Ради припиняється. Наступна чергова сесія Верховної Ради
України розгляд цього законопроекту відновлює, і він вважається
прийнятим, якщо за нього проголосує не менш як дві третини
конституційного складу Верховної Ради України.

ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ

Передостанній, XIV розділ Конституції України — «Прикінцеві положення» —
присвячений визначенню набуття нею чинності, тобто моменту, з якого вона
починає діяти і стає Основним Законом, за яким мають будуватися
найважливіші суспільні відносини.

Вивчаючи ці положення, слід мати на увазі, що ч. 5 статті 94 Конституції
України закріплює норму, за якою закон набирає чинності через десять
днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим
законом, але не раніше дня його опублікування. Водночас стаття 160
Конституції України визначає, що вона набирає чинності з дня її
прийняття, тобто з 28 червня 1996 р. Таким чином, Конституція набула
чинності до того, як була офіційно оприлюднена, тобто опублікована в
офіційних джерелах. Це зумовлюється особливим місцем Конституції України
в системі законодавства, її значенням для державного й суспільного життя
країни.

Набуття Конституцією України чинності, крім її власних положень,
врегульовувалося ще й спеціальним законом «Про прийняття Конституції
України і введення її в дію» від 28 червня 1996 p., яким не тільки днем
набуття нею чинності визначався день її прийняття, а й визнавалися
такими, що втратили чинність, Конституція (Основний Закон) України від
20 квітня 1978 р. з усіма змінами й доповненнями та Конституційний
договір між Верховною Радою України й Президентом України «Про основні
засади організації та функціонування державної влади й місцевого
самоврядування в Україні», які в своїй сукупності відігравали роль
Основного Закону України.

З метою гідного відзначення історичної ваги Конституції незалежної
України в утвердженні її суверенітету й побудові демократичної,
соціальної й правової держави день прийняття Конституції України є
державним святом — Днем Конституції України.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *