.

Конституційно-правові засади правосуддя в Україні (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
900 10478
Скачать документ

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

Конституційно-правові засади правосуддя в Україні

ЗМІСТ

Вступ…………………………………………………………..3

Розділ 1. Органи судової влади (правосуддя). Поняття,

суть, види і призначання…………………………5

Розділ 2. Суть повноважень і діяльності Конституційного Суду
України……………….12

Розділ 3. Основні завдання і повноваження (функції)

судів загальної юрисдикції…………………….15

Висновки……………………………………………………..24

Перелік використаних джерел………………………………25

Вступ

Функцію здійснення правосуддя держава покладає виключно на суди. Вони є
органами судової влади, яка згідно зі ст. 6 Конституції діє самостійно і
незалежно від законодавчої і виконавчої влади. Інші органи державної
влади і посадові особи не вправі переймати на себе функцію і
повноваження, які є компетенцією органів правосуддя, також неможливе
створення надзвичайних та особливих судів. Виключно суди виконують
примусові повноваження державної влади, у законному порядку визнають
особу винною у вчиненні злочину та піддають її кримінальному покаранню.
Призначенням судів є здійснення захисту гарантованих Конституцією
кожному прав і свобод (ст. 55). Роль суду стосовно цього значно
підвищено новим положенням про те, що компетенцію суду поширено на всі
правовідносини, що виникають у державі. Завданнями судів як органів
судової влади є також захист конституційного ладу України, забезпечення
дотримання законності і справедливості при виконанні і застосуванні
законів та інших нормативно-правових актів.

Наділяючи суддів незалежністю при здійсненні правосуддя, Конституція
закріплює основні гарантії цього. Серед них важливими є новий порядок
обрання суддів усіх ланок Верховною Радою і обіймання ними посади
безстрокове (крім суддів, які призначаються на посаду вперше, а також
суддів Конституційного Суду). Це – реальні гарантії незалежності суддів
як суб’єктів конституційного права, які мають звільнити їх від впливу
місцевих органів виконавчої влади і сприяти підвищенню авторитету суддів
– носіїв судової влади.

Тема курсової роботи є надзвичайно актуальною, оскільки охоплює широке
коло питань, пов’язаних з організацією судової влади в Україні. Крім
того, одним із її завдань є вироблення реальних пропозицій, орієнтованих
на необхідність вдосконалення чинного законодавства України, що регулює
дане питання. Варто звернути увагу і на недостатній рівень теоретичного
вивчення проблем організації та діяльності судової гілки влади.

Мета даної роботи полягає в тому, щоб на підставі комплексного аналізу
конституційного права України з’ясувати статус, а також особливості
діяльності Конституційного Суду України, Верховного Суду України,
спеціалізованих, апеляційних та місцевих судів.

Завдання курсової роботи:

визначити поняття суть і види органів правосуддя в Україні;

з’ясувати роль і призначення судових органів;

– розкрити правове регулювання їх діяльності;

– проаналізувати порядок формування судових органів;

охарактеризувати функції та повноваження Конституційного Суду України;

з’ясувати завдання і повноваження судів загальної юрисдикції.

Об’єктом дослідження виступають державно–правові відносини у сфері
організації діяльності судової гілки влади в Україні.

Теоретичною основою роботи послужили нормативно-правові акти України, а
також публікації та монографії українських і зарубіжних авторів у галузі
конституційного права.

Розділ 1. Органи судової влади (правосуддя). Поняття, суть, види і

призначення

У кожній державі існує система державних органів, які здійснюють
правосуддя. Сам інститут правосуддя виник надзвичайно давно, як свідчить
історія, ще в родовому або клановому суспільстві. Судові функції тоді
здійснювали загальні збори всіх дорослих членів роду, рада старійшин або
глава роду — патріарх. Із виникненням держави і державних органів влади
правосуддя здійснювалось окремими державними органами і посадовими
особами. Наприклад, у Стародавній Греції за часів Солона судові функції
здійснювала геліея – суд присяжних, яка мала право вето на законодавчі
пропозиції народних зборів. Вона здійснювала судові функції з
політичних, релігійних та багатьох інших питань, розглядала скарги на
рішення інших судових інстанцій. Значною мірою мав судові функції також
ареопаг, який складався з архонтів – владних і колишніх. Ареопаг
розглядав справи про навмисне вбивство, завдання тілесних ушкоджень з
метою позбавлення життя, про підпали, отруєння, які закінчилися смертю.
В абсолютних або теократичних монархіях стародавнього світу правосуддя
здійснювали часто самі монархи чи призначені ними судді з найбільш
досвідчених і грамотних чиновників, священнослужителів або інших людей,
які знали закони і право.

Отже, правосуддя має надзвичайно довгу історію. Воно виникло з потреби
розглядати різні спори між громадянами цивільного і господарського
характеру та вирішувати кримінальні справи за скоєння тих чи інших
злочинів або завдання шкоди особі, державі, суспільству. Правосуддя було
спрямоване на зміцнення правопорядку, існуючого державного режиму, на
забезпечення справедливості в суспільстві, на конкретизацію правового
регулювання суспільних правовідносин, на покарання винних у скоєнні
злочинів і на профілактику різних правопорушень, злочинів тощо [6,
c.167].

У різні історичні епохи і в різних видах і типах держави були різними
роль і призначення судових органів і правосуддя. У класових суспільствах
судові органи стояли на захисті прав та інтересів пануючих класів або
соціальних груп чи станів, які перебували при державній владі або
посідали панівне становище в суспільстві. В умовах антидемократичних
режимів судові органи прямо виражали і захищали потреби та інтереси цих
політичних і державних режимів, і в умовах таких режимів правосуддя
перетворювалося на розправу над своїми політичними противниками
(опонентами), над інакомислячими. У цих випадках правосуддя переставало
виконувати своє призначення — творити правильний, праведний і
справедливий суд, перетворюючись на свою протилежність і чинячи
несправедливий, неправедний і неправильний суд. Внаслідок такої
антиправової діяльності судових органів в суспільстві збільшувалося
беззаконня, ширилися корупція, зловживання своїми повноваженнями органів
державної влади і службових осіб, розквітали бюрократія, формалізм,
безвідповідальність службових осіб та безкарність окремих злочинців
тощо. За таких режимів правосуддя і всі судові органи повністю залежні
від найвищих органів державної влади і службових осіб. За
антидемократичних режимів судові органи і судді вимушені керуватися у
своїй діяльності не лише чинними законами і принципами справедливості та
гуманності, правди та істини, але більшою мірою принципами особистої
вірності найвищим посадовим особам держави, антидемократичними,
антиправовими законами, які за змістом і суттю відображають потреби та
інтереси пануючого державного режиму і конкретних пануючих кланів чи
окремих класів. Такі характер і суть правосуддя – майже в усіх
авторитарних, тоталітарних, диктаторських, деспотичних та інших видах
антидемократичних режимів [8, c.144].

У демократичних державах і суспільствах соціально-політичне призначення
і роль судових органів, ясна річ, протилежні. Судові органи і судді у
своїй діяльності керуються демократичними і справедливими законами,
потребами об’єктивності, істинності, справедливості, гуманізму, мудрості
й доцільності. Вони не керуються вузькоегоїстичними класовими, клановими
чи особистими інтересами і потребами. Для них діє основний закон
демократичного суспільства (принцип правосуддя): «Судді незалежні і в
своїй судовій діяльності керуються лише законами». Із цього принципу
випливає інший практичний принцип: «Який закон – такий і суд». Тому
система права і законодавства відіграє надзвичайно важливу роль у
здійсненні правосуддя, особливо у тих державах, де існує система
писаного права, на відміну від системи прецедентного права, за якої
суддя, постановляючи рішення, повинен керуватися попереднім правовим
прецедентом (рішенням суду) і правом справедливості.

В умовах демократичних державних режимів судові органи існують і повинні
існувати як окремі державні органи, незалежні від неофіційного впливу
законодавчих, виконавчих вищих і місцевих державних органів і посадових
осіб, від «телефону», «мегафону» (вимог мітингуючих або «охлократії» —
влади натовпу) та інших зовнішніх впливів на винесення правильного,
обґрунтованого, законного і справедливого рішення на підставі якісних
правових законів. Реалізація принципу незалежності суддів і судових
органів у їхній практичній діяльності дає змогу забезпечити повний
суверенітет, престиж і соціально-практичне значення органів судової
влади тощо.

У кожній сучасній державі існує своя система державних судових органів,
або органів правосуддя. Ця система складається здебільшого з Верховного
суду, Конституційного суду, обласних, районних і міських судів,
спеціалізованих судів тощо. У деяких державах Верховний суд виконує
повноваження найвищої судової інстанції та одночасно є судом
конституційної юрисдикції, тобто виступає в ролі Конституційного суду
(наприклад, у CША). В окремих видах і типах держави Конституційного суду
не існує, і Верховний суд республіки не має повноважень суду
конституційної юрисдикції (наприклад, у колишньому СРСР і деяких інших
країнах). У цих випадках державна влада існує без Конституційного суду;
це, зазвичай, ті держави, в яких не запроваджено принципу поділу
державної влади на законодавчу, виконавчу і судову [7,c.97].

В Україні в останні роки склалася своя судова система, яка зазнала
певних змін у процесі реформування судової системи. Вона має такі судові
органи: Конституційний Суд України — суд конституційної юрисдикції; суди
загальної юрисдикції – Верховний Суд України, касаційний і Апеляційний
суди, Верховний суд АРК; обласні суди – суди другої інстанції або
апеляційні суди (до яких належить і Київський міський суд); районні та
міські суди – суди першої інстанції або первинна ланка судових органів,
які розглядають найбільшу кількість справ; в окремих випадках існують
міжрайонні (окружні) та міжобласні судові органи, адміністративні суди.
До судів загальної юрисдикції відносять також (хоча вони мають
спеціалізований характер) Вищий господарський суд України, апеляційні та
обласні господарські суди (зокрема Київський міський господарський суд),
які розглядають різноманітні спори тільки між юридичними особами; до
спеціалізованих судів відносять військові суди; крім того, до судової
системи входять: Міжнародний комерційний арбітражний суд, Морська
арбітражна комісія і третейські суди, які не належать до системи
державних органів, але можуть функціонувати відповідно до чинного
цивільно-процесуального кодексу. Отже, судова система України
складається з чотирьох основних видів судових органів держави: 1)
Конституційний Суд; 2) суди загальної юрисдикції; 3) спеціалізовані
суди, до яких відносять господарські суди, військові суди,
адміністративні суди; 4) міжнародні арбітражні суди.

Практично всі судові органи України формуються вищими представницькими
органами державної влади — парламентом і Президентом України. Через це
вони значною мірою або опосередковано підпорядковані вищим
представницьким органам державної влади в цілому; незважаючи на принцип
незалежності суддів, вони залежать від матеріально-фінансового
забезпечення судових органів і самих суддів, вони залежать також у
кадровому забезпеченні та певною мірою не застраховані від того, що
представники вищих державних органів влади втручатимуться в їхню
практичну діяльність. Усі судді та судові органи перебувають на
державній службі, яка має свою специфіку і свій характер [9,c.318].

Відповідно до ст. 128 Конституції України перше призначення на посаду
професійного судді строком на 5 років здійснюється Президентом України.
Усі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються
Верховною Радою України безстрокове, у порядку, встановленому законом.
Голова Верховного Суду України обирається на посаду та звільняється з
неї внаслідок таємного голосування Пленумом Верховного Суду України в
порядку, встановленому Законом України «Про Верховний Суд України».

Для призначення чи обрання на посаду суддів, відповідно до ст. 127
Конституції, необхідні освітній і віковий цензи; є й інші політичні та
моральні вимоги. Зокрема, у ст. 127 Конституції вказується, що на посаду
судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів
громадянин України, віком не менше 25 років, який має вищу юридичну
освіту і стаж роботи в галузі права не менше трьох років, проживає в
Україні не менше десяти років і володіє державною мовою [1,cт.127-128].

Суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову
підготовку з питань юрисдикції цих судів. Ці судді відправляють
правосуддя лише у складі колегій суддів. Додаткові вимоги до окремих
категорій суддів щодо стану, віку та їхнього професійного рівня
встановлюються законом. Професійні судді не можуть належати до
політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній
діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші
оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової,
викладацької та творчої. Тож правосуддя в Україні здійснюють професійні
судді, а у визначених законом випадках – народні засідателі та присяжні.
Суду присяжних засідателів в Україні поки що не створено.

У ст. 148 Конституції закріплено основні принципи формування
Конституційного Суду України. Конституційний Суд України складається з
18 суддів. Він формується Президентом України, Верховною Радою України
та з’їздом суддів України, які призначають по шість суддів
Конституційного Суду України. Суддею Конституційного Суду може бути
громадянин, який на день призначення досяг сорока років, має вищу
юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менше десяти років, проживає в
Україні протягом останніх 20 років і володіє державною мовою. Суддя
Конституційного Суду призначається на 9 років без права бути призначеним
на повторний строк. Голова Конституційного Суду обирається на
спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду зі складу суддів
Конституційного Суду таємним голосуванням лише на один трирічний строк
[1,c.148]. Отже, Конституційний Суд України формується, власне, трьома
гілками влади: парламентом, Президентом і з’їздом суддів України. Такий
принцип формування виражає певною мірою принцип справедливості, довіру
до такого складу суду, його професійність і компетентність тощо.

Судові органи держави завжди виражають і реалізують ту чи іншу політику
держави, яка відображається в системі права і законодавства, здійснюють
відповідні завдання і функції держави та державної влади в цілому, яка
спрямована на зміцнення безпеки громадян, законності й правопорядку,
захисту державного і конституційного ладу, конкретизації правового
регулювання різноманітних суспільних правовідносин, державної охорони
різних матеріальних і культурних або духовних цінностей суспільства.
Органи правосуддя належать до системи правоохоронних органів, тому за
своєю суттю і призначенням вони зобов’язані охороняти всю систему права
і законодавства від грубих порушень, відновлювати втрачені права і
свободи, бути на сторожі захисту суб’єктивних прав і свобод громадян,
юридичних осіб, державних органів, держави і суспільства. Судові органи
іноді називають органами юстиції або органами правосуддя. Суть органів
суду зводиться до того, щоб творити правильний і справедливий суд,
відповідно до принципів і законів права. Таке загальне призначення
органів юстиції та, зокрема, органів правосуддя в системі вищих і
місцевих державних органів влади та управління, органів місцевого
самоврядування.

Органи правосуддя у більшості країн світу, де існують система писаного
права і поділ державної влади (повноважень), не мають права творити
закони та інші нормативні акти, здійснювати виконавчо-розпорядчу
діяльність у сфері управління різними виконавчими органами державної
влади, управління різними галузями народного господарства тощо. Усі ці
повноваження відповідно до Конституції виконують вищі органи
законодавчої та виконавчої влади і глава держави — президент. Вони не
виносять рішень і не клопочуться безпосередньо реалізацією питань
внутрішньої та зовнішньої політики держави і державних органів влади.
Вони, відповідно до своєї суті й соціального призначення, повинні
реалізувати державно-правову політику у сфері правосуддя, у вирішенні
всіх спірних питань, які виникають між різними державними органами,
юридичними та фізичними особами – громадянами або іноземцями, особливо у
сфері суб’єктивних прав і свобод, повноважень тощо. Водночас кожний із
судових органів влади (правосуддя) має свої конкретні повноваження, свій
юридичний статус і посідає своє особливе місце в системі судових
органів. Коротко розгляньмо суть цих повноважень і конкретних завдань та
функцій [12,c.340].

Розділ 2. Суть повноважень і діяльності Конституційного Суду України.

Відповідно до статей 150-152 Конституції України і Закону України «Про
Конституційний Суд України» від 16.10.1996р. Конституційний Суд України
уповноважений цими законами (парламентом і Президентом, які прийняли і
підписали ці закони) вирішувати такі основні питання: 1) про
конституційність (відповідність Конституції України) законів та інших
правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів
Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної
Республіки Крим; 2) питання відповідності Конституції України чинних
міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, які
вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх
обов’язковість (або ратифікацію); 3) додержання конституційної процедури
розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста
в порядку імпічменту в межах, визначених ст. 111 та ст. 151 Конституції
України; 4) офіційне тлумачення Конституції України і законів України
[5, cт.13-15].

У ст. 40 Закону України «Про Конституційний Суд України» конкретизовано,
що суб’єктами права на конституційне подання з питань прийняття рішень
Конституційним Судом України у випадках, передбачених п. 1 ст. 13 цього
Закону, є Президент України, не менш як 45 народних депутатів України
(підпис депутата не відкликається), Верховний Суд України, Уповноважений
Верховної Ради України з прав людини, Верховна Рада Автономної
Республіки Крим. Аналогічне положення закріплено в ст. 150 Конституції
України.

У ст. 41 Закону України «Про Конституційний Суд України» закріплено, що
суб’єктами права на конституційне подання з питань дачі висновків
Конституційним Судом України у випадках, передбачених пунктами 2, 3, 4
ст. 13 цього Закону, є: за п. 2 (про відповідність Конституції України,
чинних міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для
подання згоди на їх обов’язковість) – Президент України і Кабінет
Міністрів України; за п. З (додержання конституційної процедури
розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста
в порядку імпічменту в межах, визначених ст. 111 та ст. 151 Конституції
України) – Верховна Рада України; за п. 4 ст. 3 Закону (про офіційне
тлумачення Конституції та законів України) – Президент України, не менше
як 45 народних депутатів України (підпис депутата не відкликається),
Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Верховний Суд
України, Кабінет Міністрів України, інші органи державної влади,
Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи місцевого
самоврядування.

Крім того, всі громадяни України, іноземні громадяни, особи без
громадянства та юридичні особи є суб’єктами права на конституційне
звернення з питань дачі висновків Конституційним Судом України у
випадку, передбаченому п. 4 ст. 13 Закону України «Про Конституційний
Суд України» (ст. 43 Закону). Відповідно до ст. 42 Закону конституційне
звернення – це письмове клопотання до Конституційного Суду України про
необхідність офіційного тлумачення Конституції України та законів
України з метою забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав і
свобод людини та громадянина, а також прав юридичної особи.

Отже, Конституція України і Закон України «Про Конституційний Суд
України» дають чіткий перелік повноважень Конституційного Суду України,
а також перелік суб’єктів, які мають право звертатися до нього з
конституційним поданням (статті 39-41 Закону) і з конституційним
зверненням (статті 42-43 Закону). Усі рішення, що їх ухвалює
Конституційний Суд України з питань, передбачених у ст. 150 Конституції
України, є обов’язковими до виконання на території України, остаточними
і не можуть бути оскаржені. У ст. 152 Конституції вказується також:
«Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані
неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним
Судом України рішення про їх неконституційність».

????

?

?

?

6

?

?

aAA???‚‚j^

????

h?rE@равовий характер і правильність усіх цих актів. Такі питання
відносять, згідно з чинною Конституцією та іншими законами України, до
відання парламенту, Президента та інших державних органів (наприклад,
Генеральної прокуратури) [10,c.549-551].

Розділ 3. Основні завдання і повноваження (функції) судів загальної

юрисдикції

Як вже було зазначено вище, до судів загальної юрисдикції належать
Верховний Суд України, Апеляційний суд, обласні, міські та районні суди,
Вищий господарський суд України та обласні господарські суди (і
Київський міський суд). У ст. 124 Конституції закріплено, що правосуддя
в Україні здійснюється виключно судами; що делегування функцій судів, а
також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не
допускається. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що
виникають у державі.

Основними завданнями і функціями судів загальної юрисдикції є:
здійснення правосуддя між громадянами, громадянами та юридичними
особами, конкретизація правового регулювання у правовідносинах, у яких
однією зі сторін є громадянин; захист і відновлення порушених прав;
охорона всіх матеріальних і культурних цінностей, які, у свою чергу,
регулюються та охороняються чинним законодавством. Через систему судових
органів і правосуддя держава і суспільство реалізують усі функції
правосуддя, які виникають із потреб економічного, політичного і
соціального розвитку. Аналогічні завдання і функції господарських судів,
до компетенції яких належать: регулювання господарських спорів лише між
юридичними особами, охорона і захист прав юридичних осіб тощо.

В останні роки в Україні здійснюється судова реформа, перед якою
поставлено завдання: відмежувати систему правосуддя від системи місцевих
і центральних органів державної влади, від залежності від виконавчих
органів державної влади; підвищити незалежність судів і суддів від
зовнішнього впливу на процес правосуддя; підняти престиж, роль і
значення системи судових органів і правосуддя в усій системі державних
органів; ввести суд присяжних засідателів; покращити матеріальне
забезпечення суддів і судових органів тощо.

Необхідність проведення судової реформи була обумовлена багатьма
політичними, економічними та соціальними факторами, і насамперед тим, що
в умовах адміністративно-командної системи управління всіма сферами
суспільного життя суд значною мірою перестав бути гарантом прав громадян
на судовий захист честі й гідності, життя і здоров’я, свободи і
власності. Судова система в умовах СРСР, по суті, перетворилась у
відомчу структуру управлінських установ, більшою чи меншою мірою
залежних від звинувальної позиції слідства і прокуратури, місцевих та
інших структур державної влади. У зв’язку з такими негативними факторами
необхідна була радикальна реформа судової системи: послідовна,
продумана, зважена, з урахуванням усіх позитивних і негативних наслідків
[13,c.6-7].

Здійснення судової реформи завжди спиралось і спирається на оновлену
систему права і законодавства, на прийняття нових радикальних законів у
цій сфері. Правовою основою цієї реформи є Конституція України, закони
«Про судоустрій», «Про статус суддів» та ін.

Систему судів загальної юрисдикції складають:

1) місцеві суди (районні, міські), військові суди гарнізонів;

апеляційні суди: Автономної Республіки Крим, областей, міст

Києва та Севастополя, військових регіонів та Військово-морських сил;

спеціалізовані суди: господарські суди АРК, областей, міст Києва

та Севастополя, Вищий господарський суд; військові та адміністративні
суди;

Апеляційний суд;

Верховний Суд України [3,cт.18].

Слід зазначити, що в Законі України “Про судоустрій” від 7 лютого 2002
року закріплене положення про створення в системі судів загальної
юрисдикції Касаційного Суду України, однак в Рішенні Конституційного
суду України від 11 грудня 2003 року з цього приводу зазначено, що не
відповідають Конституції України (є неконституційними), положення Закону
України “Про судоустрій України” щодо:

утворення в системі судів загальної юрисдикції Касаційного суду України
(пункт 3 частини другої статті 18);

складу Касаційного суду України, його повноважень, повноважень суддів,
статусу голови, заступників голови та президії Касаційного суду України
(статті 32, 33, 34, 35, 36, 37);

строку утворення і початку здійснення Касаційним судом України
повноважень щодо розгляду справ (підпункт 5 пункту 3 розділу VII
“Прикінцеві та перехідні положення”) [2, п.4.5].

Таким, чином в питанні про створення такого органу правосуддя поставлено
крапку.

Відповідно до ст. 125 Конституції система судів загальної юрисдикції в
Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації.
Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є
Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є
відповідно вищі суди. Створення надзвичайних та особливих судів не
допускається.

Конституція України також закріпила основні принципи (засади)
правосуддя: 1) незалежність і недоторканність суддів, яка гарантується
Конституцією і законами України; 2) заборона впливати на суддів у
будь-який спосіб; 3) парламентські гарантії діяльності суддів: «Суддя не
може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований
до винесення обвинувального вироку судом»; 4) безстрокове обрання
(призначення) суддів парламентом України (до пенсійного віку – 65
років), крім суддів Конституційного Суду України та суддів, які
призначаються на посаду судді вперше Президентом України; 5) звільнення
з посади судді лише тим органом, який його призначив чи обрав відповідно
до ст. 126 Конституції України:

закінчення строку, на який його обрано чи призначено;

досягнення суддею 65-річного віку;

неможливість виконувати свої повноваження за станом здоров’я;

порушення вимог щодо несумісності;

порушення суддею присяги;

набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

припинення його громадянства;

визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим;

подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за

власним бажанням (або за фактом смерті);

10) забезпечення державою особистої безпеки суддів та їхніх сімей;

11) здійснення правосуддя професійними суддями і народними

засідателями і присяжними;

12) рекомендація на посаду судді громадян України кваліфікаційною

комісією суддів згідно з професійними вимогами (цензом): 25 років,

наявність вищої юридичної освіти; стаж роботи в галузі права не менше 3
років, проживання в Україні не менше 10 років та володіння державною
мовою (ст. 127 Конституції України).

У ст. 129 Конституції закріплено основні принципи і норми судочинства:
1) у здійсненні правосуддя судді незалежні та підкоряються лише закону;
2) судочинство проводиться суддею одноособове, колегією суддів чи судом
присяжних; 3) забезпечення принципу законності в процесі судочинства; 4)
забезпечення рівності всіх учасників судового процесу перед законом і
судом; 5) забезпечення доведення і встановлення вини (презумпція
невинності); 6) принцип змагальності сторін та свобода у наданні ними
суду своїх доказів і в доведенні їх переконливості;7) підтримання
державного обвинувачення в суді прокурором;8)забезпечення обвинуваченому
права на захист; 9) гласність судового процесу та його повне фіксування
технічними засобами; 10) забезпечення апеляційного та касаційного
оскарження рішення суду, крім випадків, установлених законом; 11)
юридична сила та обов’язковість рішень суду, які набрали законної сили
для тих суб’єктів, яких вони стосуються у конкретних справах [11,c.310].

Усі рішення й вироки судів загальної юрисдикції мають
індивідуально-правовий і разовий характер, поширюють свою юридичну силу
(дію) тільки на конкретних суб’єктів у справі, лише після набуття ними
юридичної сили (після всіх апеляцій і касацій, якщо вони були) і
зберігають свою силу доти, доки будуть виконані державними виконавчими
органами або скасовані в установленому законом порядку. Усі рішення,
постанови, ухвали, вироки судів загальної юрисдикції у цивільних,
господарській, трудових, сімейних, адміністративних і кримінальних
справах, які набрали законної сили, є обов’язковими не лише для
громадян, юридичних осіб, а й для всіх державних органів.

У своїй практичній діяльності суди загальної юрисдикції зобов’язані
керуватися лише законами України, принципами законності, справедливості,
істинності, правди, правильності, об’єктивності, аргументованості,
доцільності й гуманізму у ставленні до потерпілих і засуджених. Суди
загальної юрисдикції відповідно до чинного законодавства не можуть
творити закони і норми права, не зайняті правотворчістю. Ці завдання і
функції належать лише законодавчим і виконавчим органам влади та
управління. За своїм призначенням у системі державних органів ці суди
можуть лише застосовувати норми права і законодавства до конкретних
справ, які мають індивідуальний характер. Процес застосування норм права
— це комплексна форма реалізації правових норм, яка забезпечує виконання
законів, використання й дотримання їх і завершується прийняттям
індивідуальних правових актів у конкретних справах. Суди загальної
юрисдикції можуть також роз’яснювати (тлумачити) зміст і процес
застосування чинного законодавства, систематизувати й узагальнювати
судову практику в конкретних справах. Для всієї системи судів загальної
юрисдикції юридичні закони і принцип верховенства права (рівності,
рівноправ’я і справедливості) є єдиним критерієм законності прийнятих
рішень, для них закон, особливо правовий, є єдиною правильною та
законною, правовою підставою (основою) застосування правових норм і
розгляду всіх конкретних справ. Ніякі вказівки, усні чи письмові накази,
розпорядження вищих чи місцевих органів влади та управління не можуть
бути законними підставами (основою) застосування правових норм.

Правозастосовча діяльність судових органів спрямована на забезпечення
законності й правопорядку, захисту суб’єктивних прав, свобод і
забезпечення суб’єктивних обов’язків усіх громадян, іноземців, юридичних
осіб, державних органів і посадових осіб, охорони економічного устрою,
політичного і конституційного (державного) устрою, всіх найбільш
важливих матеріальних і духовних цінностей суспільства від
правопорушників тощо [10, c.577-579].

В усіх цих повноваженнях, конституційних та інших правових засадах,
принципах і правилах судочинства, які закріплені в Конституції,
Цивільному процесуальному, Кримінально-процесуальному,
Господарсько-процесуальному кодексах, у Кодексі про адміністративні
правопорушення, у Законі України «Про судоустрій» тощо, виражаються суть
і соціальне призначення всієї системи судових органів держави, тобто
судової влади.

Державні суди мають лише єдину владу (повноваження) – функцію
правосуддя, функцію застосування чинного законодавства до конкретних
справ, які пов’язані з різними спорами і фактами правопорушень і
злочинів, що передбачені законодавством України.

Загалом судові органи реалізують судову політику з виконання тих завдань
і функцій, які стоять перед державою в цілому і конкретно перед судовими
органами.

Відповідно до принципу поділу державної влади (або повноважень) найвищі
судові органи України, зокрема Конституційний Суд і Верховний Суд
України, повинні бути автономними і рівними за своїм правовим і
політичним становищем, як й інші найвищі органи державної влади
-парламент, Президент і Кабінет Міністрів, якщо держава і суспільство
хочуть, щоб правосуддя було незалежним, законним, правдивим,
справедливим, істинним.

Водночас усі найвищі судові органи призначаються або обираються
парламентом і Президентом, що відповідно до принципів теорії управління
державою і суспільством веде до адміністративної залежності їх від цих
двох гілок найвищих представницьких органів державної влади, а отже, до
офіційного чи неофіційного, свідомого чи несвідомого їх впливу на
систему правосуддя, впливу через кадри, через фінансування з державного
бюджету (виселити чи не виселити, обмежити чи не обмежити судовий
кошторис тощо),- незважаючи на конституційний принцип: «судді при
здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону» [1, cт.129].

В умовах правової демократичної держави усі найвищі органи державної
влади та інші виконавчо-розпорядчі органи повинні керуватися принципами
верховенства або панування права (мистецтва добра і справедливості), а
не принципом верховенства юридичного закону, який майже завжди
недосконалий, особливо в процесі становлення і формування правової
держави. Аналогічно недосконала і система державних органів, оскільки
обрані або призначені представники державних органів влади досить часто
професійно непідготовлені до такої складної діяльності, мають
недостатній рівень політичної, моральної та правової культури, свідомо
чи несвідомо в державній діяльності керуються егоїстичними потребами,
інтересами, прагненнями тощо.

Крім того, суди загальної юрисдикції, зокрема й Верховний Суд, в
адміністративному аспекті підпорядковані Міністерству юстиції України,
яке входить до складу Кабінету Міністрів (Уряду) – найвищого органу
виконавчої влади держави. Звідси випливає можливість Уряду через своє
міністерство впливати на систему правосуддя і на вирішення конкретних
справ тощо. Таке нелогічне становище потребує відповідних змін і
уточнень: підпорядкування Міністерства юстиції парламенту (напівзаходи,
які майже завжди неефективні), або створення власної адміністрації
Верховного Суду і всіх судів загальної юрисдикції, які могли б
вирішувати всі питання матеріально-технічного забезпечення нормального
функціонування органів судочинства.

Крім того, відповідно до ст. 131 Конституції, в Україні створена і діє
Вища рада юстиції, до відання якої належать:

внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх
з посад;

прийняття рішення стосовно порушення суддями і прокурорами

вимог щодо несумісності;

3) здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів

Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів та розгляд

скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності
суддів

апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.

Вища рада юстиції складається з двадцяти членів. До неї призначають по
три члени Верховна Рада, Президент України, з’їзд суддів України, з’їзд
адвокатів України, з’їзд представників вищих юридичних навчальних
закладів та наукових установ і всеукраїнська конференція працівників
прокуратури – двох членів Вищої ради юстиції. До складу Вищої ради
юстиції входять за посадами – голова Верховного Суду, міністр юстиції та
Генеральний прокурор України [4,cт.5].

Ми не заперечуємо проти існування такого координаційного вищого
державного органу юстиції, але які державні установи повинні клопотатися
підбором кадрів суддів і працівників апарату судових органів, вносити
подання про призначення і звільнення суддів з їхніх посад, здійснення
дисциплінарного провадження стосовно суддів у випадку дисциплінарних
проступків, судових помилок тощо? Мабуть, доцільно було б створення
управління кадрів (відділу кадрів) при обласних судах загальної
юрисдикції, при вищих спеціалізованих судах і при Верховному Суді
України. Деякі ці питання вирішуються управліннями юстиції в областях,
районах і містах, які адміністративне підпорядковані Міністерству
юстиції. Стосовно Вищої ради юстиції та відповідних управлінь юстиції
необхідні додатковий аналіз і вивчення, щоб дійти об’єктивного висновку
про їх доцільність та їхні повноваження тощо.

Отже, незважаючи на конституційний принцип незалежності суддів і судів,
органи правосуддя прямо чи опосередковано залежать не тільки від
принципу верховенства права і правових законів (як і повинно бути в
цивілізованій демократичній і правовій державі), а й від найвищих
представницьких органів державної влади, вищих і центральних органів
виконавчої влади (Кабінет Міністрів, Міністерство юстиції, Вища рада
юстиції, управління юстиції). Крім того, існує ще й прокурорський нагляд
за дотриманням законності в діяльності судових органів. Чи не занадто
багато і чи не занадто складно для організації і контролю за діяльністю
органів правосуддя?

Науково обгрунтовано було б внести зміни до Конституції України і розд.
VIII дати назву: «Державний судовий устрій України». Відповідні зміни і
доповнення випливатимуть із такого закону (проектів) у процесі
обговорення і прийняття на засіданні Верховної Ради України. Це було б
логічно і послідовно, тому що розд. IX Конституції має
назву «Територіальний устрій України», (тобто
адміністративно-територіальний), оскільки йдеться про адміністративний
поділ держави і державної території, яка є власністю держави та її
громадян (народу).

На нашу думку, з метою вдосконалення системи права і законодавства
найвищі судові інстанції України – Верховний Суд і Конституційний Суд
повинні мати конституційне право законодавчої ініціативи, яке повинно
бути офіційно, тобто юридично, закріплене у відповідних розділах
Конституції. Це дозволить парламенту і Президентові України мати не лише
прямий, а й зворотний зв’язок стосовно юридичної практики застосування
системи права і законодавства, стосовно практики реалізації законів
України, що, у свою чергу, буде спрямовано на поліпшення системи права і
законодавства, удосконалення всього процесу правового регулювання та
охорони суспільних правовідносин, державного ладу, правопорядку і
законності, матеріальних і культурних цінностей суспільства і держави.
Односторонній зв’язок вищих представницьких державних органів влади не
дає повного уявлення про реалізацію правової, адміністративної та
судової реформи і відповідно – державної політики у цих сферах тощо.

Висновки

Для формування високопрофесійного суддівського корпусу, здатного
здійснювати правосуддя, Конституція закріпила утворення нової інституції
у системі правосуддя – Вищої ради юстиції, яка буде вносити подання
Президентові України про перше призначення на посаду судді та звільнення
з цієї посади, приймати рішення стосовно порушення суддями вимог щодо
несумісності, а також здійснювати дисциплінарне провадження. її наділено
також компетенцією й у справах прокурорів. Механізм діяльності Вищої
ради юстиції визначає Закон від 15 січня 1998 р.

Новим для здійснення правосуддя є участь у ньому народу через інститут
присяжних. Конституція не вказує, які справи будуть розглядатися за
участю присяжних, що передбачатиметься процесуальним законодавством.

У Конституції не відтворено всю систему судів, вона буде визначатися
законом, який закріпить види місцевих і спеціалізованих судів, їх
структуру та повноваження. Проте Конституція закріплює положення про
єдність системи судів загальної юрисдикції, яку очолює Верховний Суд
України і важливі принципи організації судів: територіальність і
спеціалізацію.

Останнє дає підстави вважати, що місцеві суди будуть утворюватися,
виходячи, як правило, з адміністративно-територіального поділу і
максимального наближення їх до населення.

Закріплення такого принципу організації судів, як спеціалізація,
означає, що справи певних категорій будуть розглядатися компетентними
суддями. Крім того, цей принцип дає підстави для утворення в разі
необхідності окремих спеціалізованих судів у системі судів загальної
юрисдикції (господарських, адміністративних, у справах неповнолітніх
тощо).

Конституція визначає основні засади судочинства. Серед них є нові,
важливі ознаки демократичного судочинства, яких раніше не було у
Конституції: змагальність сторін, зокрема у кримінальному судочинстві,
повне фіксування судового процесу технічними засобами, забезпечення
апеляційного оскарження рішень суду.

Перелік використаних джерел:

Конституція України Конституція України. – К., 1998.

Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням
62 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України
(конституційності) пункту 3 частини другої статті 18, статей 32, 33, 34,
35, 36, 37, підпункту 5 пункту 3 розділу VII “Прикінцеві та перехідні
положення” Закону України “Про судоустрій України” (справа про
Касаційний суд України) / www.rada.gov.ua.

Закон України “Про судоустрій України” // Відомості Верховної Ради. –
2002. – № 27-28.

Закон України “Про Вищу раду юстиції” від 15.01.1998 р // Відомості
Верховної Ради. – 1998. – № 25.

Закон України “Про Конституційний Суд України” від 16.10.1996р //
Відомості Верховної Ради. – 1996. – № 49.

Правознавство / За ред. Михайла Настюка. – Львів :СВП, 1994. -272 с.

Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. Посібник для

студентів спец-сті “Правознавство”. – Бородянка, 1993. -176 с.

Загальна теорія держави і права. / За ред. В.В.Копейчикова – К.:Юрінком
Інтер, 1998.-320 с.

Основи конституційного права України: Підручник. Вид II, доповнене і

перероблене/ За ред. В.В. Копейчікова.- Юрінком Інтер. 1998. – 531 С.

Конституційне право України/за ред. В.Ф. Погорілка. К.: Наук, думка.

-1999. – 731 С.

Коментар до Конституції України. Інститут законодавства ВРУ.
Вид.виправлене і доповнене. – Київ – 1998. – 441 С.

Кравченко В.В. Конституційне право України: навч. посіб. ч.1. -К.,1998.
– 577 с.

Наблизити законодавство до стандартів справедливості. Закон і бізнес.
-1998.-№39. -С.6-7.

PAGE

PAGE 15

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020