Конституційна регламентація організації та діяльності партій в зарубіжних країнах (реферат)

Реферат на тему:

Конституційна регламентація організації та діяльності партій в
зарубіжних країнах

ПЛАН

1. Вступ
………………………………………………………………
……3 ст.

2. Види партійних систем……………..……………….4 ст.

3. Функції політичних партій……………………………5-6 ст.

4 .Інституалізація політичних партій………….7-13 ст.

5.
Висновок……………………………………………………….
…….14 ст.

6.
Література……………………………………………………..
…15 ст.

1. Вступ

Партійна система – це політична структура, що утворюється із сукупності
політичних партій різних типів з їх стійкими зв’язками і
взаємовідносинами між собою, а також з державою та іншими інститутами
влади.

Одним з найпоширеніших підходів до типології політичних систем є
виділення одно-, дво- і багатопартійних систем. У сучасному світі
виділяється сім основних видів партійних систем: однопартійні (Китай,
Куба, Заїр), з партією-гегемоном (Мексика, колишні країни соцтабору), з
домінуючою партією (Японія, Індія в окремі періоди своєї історії),
двопартійні (США, Канада, Великобританія), поміркованого плюралізму
(Німеччина, Бельгія, Франція), поляризованого плюралізму (Італія,
Нідерланди, Фінляндія), автомізовані (Малайзія).

У нормально функціонуючій державі демократичного типу загальним
критерієм визначення кількості партій є кількість партій, що мають своє
представництво в парламенті внаслідок проведення демократичних, прямих,
загальних виборів. У багатопартійній політичній системі, як правило,
характер парламентської більшості, побудованої на різноманітних
комбінаціях основних партій, представлених у парламенті, змінюється
після кожних виборів. Відповідно здійснюється і зміна урядових
кабінетів.

2. Види партійних систем

Багатопартійна система – цілісне утворення, що формується всередині
політичної системи суспільства на основі усталених зв’язків між
політичними партіями, які відрізняються між собою програмними
настановами, тактикою, внутрішньою структурою.

Однопартійна система – неконкурентний тип партійної системи, що
складається з представників однієї політичної партії.

Найчастіше у світовій політичній практиці використовується партійна
система поміркованого плюралізму, яка характеризується наявністю
трьох-п’яти партій, жодна з котрих не переважає і не може самостійно
утворити правлячу коаліцію.

Поширеною є поляризована партійна система, за якої боротьбу за політичну
владу несуть більше шести партій. При наявності великої кількості
невеликих партій, як правило, вони утворюють блоки або коаліції на час
проведення передвиборчої кампанії.

3. Функції політичних партій

Політична партія – це добровільне об’єднання людей, котрі прагнуть
домогтися здійснення ідей, які вони поділяють, задоволення спільних
інтересів; організована певним чином частина якоїсь соціальної верстви,
класу, покликана висловлювати і захищати інтереси цієї спільноти,
домагатися їх дотримання і виконання.

Перша функція політичних партій полягає в тому, що вони виступають
засобом боротьби між окремими конкуруючими групами за урядову владу в
центрі і на місцях. Ця конкуренція проходить у формі виборчої боротьби,
де сили противників оцінюються за кількістю одержаних голосів.

Друга функція політичних партій полягає в тому, що вони приймають
важливу участь у формуванні та діяльності всіх гілок державного апарату.
Виборні органи влади і управління як в центрі, так і на місцях
(президенти, парламенти, представницькі органи суб’єктів федерації та
ін.) створюються за безпосередньою участю політичних партій.

Третя функція політичних партій полягає в тому, що вони приймають пряму
або опосередковану участь в розробці, формування і здійсненні
внутрішньо- і зовнішньополітичного курсу держави.

Четверта – ідеологічна функція. Політичні партії пропагують цінності,
які домінують в суспільстві, власні програми, роз’яснюють свої цілі та
передвиборчі завдання.

Партії активно впливають на прийняття органами державної влади і
управління політичних рішень, які, перетворюючись на відповідні
нормативні акти, набувають обов’язкової сили.

4. Інституалізація політичних партій

Найчастіше інституціалізація політичних партій пов’язується з їх
правовим регулюванням. Однак, враховуючи ту обставину, що партії є також
політичним інститутом, їх інституціалізація здійснюється також
партійними нормами, як, наприклад, статутом політичної партії. Проте
серед науковців переважає думка про те, що інституціалізація політичних
партій є радше тільки правовою інституціалізацією. Остання, у свою
чергу, поділяється деякими авторами на конституційну та законодавчу. До
першої належать положення про політичні партії, включені до конституцій,
до другої – до інших законів. Такої точки зору дотримуються польські
конституціоналісти А. Потшалек та К. Вуйтович, французький
конституціоналіст П. Авріль. Можна проводити і таку класифікацію, але
Конституція сама по собі вже є основним законом, а, крім того, правова
регламентація обов’язково звертається і до іншого законодавства,
наприклад, законів про політичні партії, а також інших
нормативно-правових актів. На такій позиції стоїть автор підручника
«Конституційне (державне) право зарубіжних країн» Б. Страшун. На його
думку, інституціалізація політичних партій виявляється у двох
взаємозалежних процесах: конституціоналізації, тобто включення у
конституцію основних принципів їхнього статусу, і законодавчої
інституціоналізації, у результаті якої правове становище партій
визначається законом досить детально.

Назвати ці явища найкраще спільним терміном «правова
інституціоналізація». Це порівняно нове явище в праві сучасних держав,
яке має свою історію розвитку, пов’язану з перебігом світового процесу
конституційного розвитку. Як відомо, цей процес пройшов кілька основних
етапів розвитку, кожному з яких притаманні свої характерні риси.

Для першого етапу (кінець XVIII – початок XIX ст.) характерною є повна
відсутність правової регламентації статусу політичних партій (порядку
утворення, діяльності, тощо). В основних законах немає будь-яких згадок
про політичні партії.

Уперше тенденція до правової регламентації політичних партій з’являється
в період між двома світовими війнами ХХ ст. Причиною стало поглиблене
втручання держави в життя суспільства, предмет конституційного
регулювання розширився і, як наслідок, розширились межі конституційного
регулювання. Партії визнавалися необхідним елементом функціонування
демократичних державних інститутів. Найперше це стосувалося виборчого
законодавства (у законодавстві штатів США, пізніше – в конституціях
західноєвропейських держав).

Справді широких масштабів правова інституціоналізація політичних партій
набула на третьому етапі розвитку світового конституційного процесу
(після Другої світової війни до 80–90-х рр. ХХ ст.). Характерним для
цього етапу є те, що під правову інституціалізацію підпадають не лише
окремі сторони діяльності політичних партій (виборче право), а й увесь
комплекс відносин, пов’язаних з їх утворенням, організацією та
діяльністю. Перш за все – це майже повсюдне конституційне закріплення
статусу політичних партій. Це стосується як демократичних, так і
авторитарних держав. Різниця полягала в тому, що в демократичних
державах конституції визнали принцип політичного плюралізму, в
авторитарних – законодавчо закріплювалась монополія на політичну владу
однієї політичної парті (комуністичної).

З початком 90-х років ХХ ст. починається четвертий, сучасний етап
конституційного розвитку. На цьому етапі процес правової
інституціоналізації політичних партій досяг значного розвитку. З
розпадом авторитарних режимів утворилось багато нових держав, було
прийнято понад 100 нових конституцій, і практично всі вони закріпили
основи правового статусу політичних партій, їхні взаємини з державою. І
це є виправдано, оскільки без діяльності політичних партій сьогодні
неможливо вести мову про функціонування демократичного державного
механізму.

Правова інституціоналізація стосується не тільки конституційного
врегулювання статусу політичних партій. Прийняті й діють спеціальні
закони про політичні партії, які визначають статус і права політичних
партій, дають визначення поняття політичних партій, закріплюють порядок
їх утворення, припинення діяльності, тощо.

Важливим моментом є те, що такі закони регламентують не лише участь
політичних партій у формуванні органів влади, а й участь їх у подальшій
діяльності цих органів. Це і представництво членів політичних партій у
складі обраних органів, участь у виробленні державної політики, у
формуванні політичних поглядів громадян, сприяння їх політичній освіті,
у підтримці зв’язку між народом та органами держави. Встановлюючи певний
порядок реєстрації відповідними органами, закони вставновлюють і певний
мінімум громадян, необхідний для такої реєстрації. Так, наприклад, у
Португалії це 5 тисяч голосів, у Швеції – 1,5 тисячі голосів. У
більшості держав ці особи мусять бути громадянами цієї держави. Закони
чітко встановлюють вимоги до назви партії, її символіки, обов’язковість
звітів про фінансування, визначають органи, які проводять реєстрацію
політичних партій. Такими органами є Міністерство внутрішніх справ,
Міністерство юстиції, Верховний Суд чи податкове управління. У багатьох
державах саме ці закони визначають участь політичних партій у виборах –
порядок висування кандидатів, порядок їх реєстрації, порядок проведення
агітаційної роботи, опитувань громадської думки, а також їх подальшу
участь у діяльності центральних і місцевих органів влади і управління.

Є ще окремий вид законів, які регламентують фінансування політичних
партій. Такі закони є в Швеції (1965 р.), Фінляндії (1969 р.), США (1974
р.) й у ФРН (1983 р.). Така увага до цього питання зумовлена різними
чинниками, основними з яких є: значне ускладнення виборчих технологій,
ріст політичної активності бізнесу, масштабна корупція політичної еліти.
Законодавець таким чином намагається захистити демократичні інститути,
зменшити витрати, пов’язані з участю грошей у політиці і взагалі навести
у цій сфері певний порядок. Тому фінансові закони регулюють розміри і
порядок надання пожертв, встановлюють контроль за використанням
політичними партіями фінансових ресурсів, уводять інститут державного
фінансування політичних партій.

Крім спеціальних законів, правовий статус політичних партій може
врегульовуватись регламентами парламентів. У регламентах визначаються
поняття партійних фракцій, їх права, вимоги до утворення тощо.
Наприклад, параграф десятий регламенту бундестагу ФРН характеризує
фракції як об’єднання членів бундестагу, які належать до однієї й тієї ж
партії або до таких партій, які мають однакову мету і не конкурують між
собою у жодній із земель. В останні роки спостерігається більш детальна
регламентація діяльності партійних фракцій у парламенті.

Іншим джерелом правового статусу політичних партій є акти уряду, якими
може врегульовуватись таке питання, як питання про надання партіям
ефірного часу під час виборчої кампанії (Франція, Великобританія). У
Німеччині це питання врегульовується відповідною адміністрацією радіо- і
телекорпорацій (зокрема і на рівні земель).

Деякі держави погоджуються з нормами, створеними самими партіями. Це
стосується партійних статутів, затверджених державою. До інших джерел
права, що врегульовують діяльність політичних партій, належать судові
прецеденти і правові звичаї.

Правове регулювання утворення і діяльності політичних партій у різних
державах є неоднаковим. Так, наприклад, у США це питання не врегульоване
ні конституцією, ні спеціальним законом. Організація і діяльність
політичних партій у цій державі регулюється законодавством штатів,
зокрема законами про вибори. У Великобританії теж нема спеціального
закону про політичні партії, вони розглядаються у контексті інших
громадських організацій. У цих та деяких інших державах (Швеція)
законодавець не подає чіткого визначення самого поняття «політична
партія». Проте в інших державах таке визначення є чітко сформульоване.
Так, закон про політичні партії Німеччини визначає політичні партії як
об’єднання громадян, які постійно або тривалий час впливають на
формування політичної волі в рамках федерації або землі і хочуть брати
участь у представництві народу в німецькому бундестазі чи лантазі.

Відмінності стосуються і статусу політичних партій. У ряді федеративних
держав партії можуть бути як загальнонаціональними, так і такими, що
діють на рівні суб’єктів федерації (США, ФРН, Індія). Партійні
організації можуть бути такими, що визнаються на місцевому рівні
(Іспанія, Швеція), або такими, що не визнаються на такому рівні
(Бразилія).

Правовій регламентації підлягає і можливий розпуск політичних партій – у
випадку порушення законодавства, вчинення певних протиправних дій,
зменшення кількості членів партії до числа, коли вона не визнається як
така. За законодавством деяких держав, наприклад, Швеції, можлива втрата
реєстрації. Це означає викреслення партії із спеціального реєстру і
втрату статусу партії. У цій державі партії втрачають реєстрацію у
випадку, коли вони на двох підряд чергових виборах не висували
кандидатів. Депутати, обрані в парламент від таких партій, не втрачають
при цьому своїх мандатів. Законодавством встановлено, що втрата
реєстрації проводиться тими ж органами, які проводили реєстрацію.

5. Висновок

Отже, у різних державах світу правовий статус політичних партій має
певні відмінності. Правове регулювання статусу політичних партій
почалося у другій половині ХХ століття із введення відповідних статей у
конституції, а згодом – із прийняттям спеціальних законів про політичні
партії та іншого законодавства.

Конституційно-правове регулювання статусу політичних партій є важливим
чинником у питанні формування зовнішньої і внутрішньої політики держави,
оскільки партії відіграють у багатьох державах провідну роль у
формуванні виконавчої та законодавчої гілок влади, координують
діяльність важливих ланок зовнішньополітичного механізму, узгоджують їх
дії у проведенні зовнішньополітичного курсу держави.

6. Література:

1. Арановский К.В. Государственное право зарубежных стран. — М., 1998.

2. Конституционное право зарубежных стран / Под ред. Баглая М.В. — М.,
1999.

3. Шаповал В. Вищі органи сучасної держави. — К., 1995.

4. Шаповал В. Зарубіжний парламентаризм. — К., 1995.

5. Основи політології. — К., «Либідь». 1990

6. Парламенты мира. — М., 1991

7. Правительство, министерства и ведомства в зарубежных странах. — М.,
1994.

PAGE

PAGE 10

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *