Класифікація прав і законних інтересів особи, затриманої за підозрою у вчиненні злочину (реферат)

Реферат на тему:

Класифікація прав і законних інтересів особи, затриманої за підозрою у
вчиненні злочину

Відповідно до чинного КПК України особа, затримана за підозрою у
вчиненні злочину, є одним із учасників кримінального судочинства, права
і обов’язки якого закріплені в законі і складають важливі елементи його
правового статусу. Вони дозволяють підозрюваному брати активну участь у
кримінально-процесуальній діяльності в стадії досудового розслідування,
користуватися соціальними і особистими благами, виражати свої потреби і
захищати законні інтереси.

Процесуальні права підозрюваного в широкому значенні, як слушно зазначає
Є.Г. Мартинчик, означають надану законом можливість безперешкодно і зі
знанням справи здійснювати дії і приймати власні рішення з метою захисту
особистих і соціальних благ, наданих і гарантованих діючим
законодавством для громадян, яким надано статус підозрю-ваного у
кримінальному процесі. І цим суб’єктивним правам підозрюваного
притаманні такі риси: їхнє закріплення у законі у вигляді обов’язкових
правових приписів, можливість їхнього використання за розсудом самого
підозрюваного і допустимість їхнього використання лише за цільовим
призначенням [1, с. 48–49].

Для забезпечення режиму законності під час досудового розслідування
остання специфічна риса має винятково важливе значення, оскільки за
своїм цільовим призначенням права, надані статтею 43-1 КПК України
зазначеному учаснику процесу саме для охорони його особистих і
соціальних благ: особистої свободи, недоторканості, честі, здоров’я,
власності тощо.

Нерозуміння того, що правами підозрюваного фактично є сукупність
основних, закріплених не лише кримінально-процесуальним, а й
Конституцією України, цивільним, сімейним, трудовим та іншим галузевим
законодавством прав, може призводити до помилкових уявлень, що права
підозрюваного у сучасному українському кримінальному процесі домінують
над правами потерпілого. Проте специфіка, характер і ступінь
примусо-вого обмеження органами досудового розслідування суб’єктивних
прав і законних інтересів підозрюваного значно відрізняється від тих, що
можуть стосуватися потерпілого, свідка та інших суб’єктів
кримінально-процесуальних відносин. А саме диференційований підхід у
застосуванні державного примусу до особи в кримінальному процесі
породжує ряд проблем як теоретичного, так і практичного порядку,
сутність яких полягає у необхідності визначення критеріїв допустимості і
достатності у застосуванні процесуального примусу до особи, а також
процесуальних гарантій для уникнення непотрібного, зайвого,
необґрунтованого і шкідливого утиску її прав і законних інтересів.

Не у всіх нормах КПК, в яких йдеться про учасників
кримінально-процесуальних відносин, їхню поведінку і права, прямо
виражені їхні інтереси, однак ці інтереси існують, вони пронизують увесь
кримінальний процес. Законні інтереси не можна зводити до прав,
передбачених у кримінально-процесуальному законі, і засобів забезпечення
реальної можливості користуватися наданими правами, оскільки правовим
захистом користуються і деякі інтереси особи, які не одержали прямого
закріплення у нормативно-правових актах. Не кожен законний інтерес
безпосередньо закріплюється державою у нормах права, деякі випливають із
загальних його принципів. Для визнання інтересу особи законним важливо,
щоб він не був протиправним, не суперечив закону. Законні інтереси
особи, що не випливають безпосередньо зі змісту нормативного акта,
існують і у галузі кримінального судочинства [2, с. 6–8].

Всебічному і глибокому аналізу усієї сукупності прав і законних
інтересів підозрюваного, чіткому визначенню їхніх меж бракує недостатня
наукова розробка їхньої класифікації, що традиційно використовується для
встановлення зв’язків між підпорядкованими поняттями чи класами
досліджуваних об’єктів у будь-якій сфері знань чи діяльності людини.

Значення наукової класифікації для будь-якої теорії давно доведено і
полягає у сприянні систематизації накопичених знань, забезпечує
правильне використання понятійного апарату і термінології, усуває зайву
багатозначність і шкідливу неоднозначність у науковій мові тощо [3, с.
377].

Наукова класифікація відображає систему закономірностей, властивих
певній галузі реальної дійсності [4, с. 585]. Вона передбачає розподіл
явищ, які класифікуються, відповідно до внутрішньо властивої їм
послідовності. Основу такого розподілу складають об’єктивні відмінності
цих явищ. Українська Радянська енциклопедія визначає класифікацію, як
розбивання множини будь-яких об’єктів (елементів) на групи (підмножини).
Кожна група в свою чергу може бути поділена аналогічно на підмножини.
Правильна класифікація повинна задовольняти такі формальні вимоги: 1)
підмножини, на які розділено множину, не повинні перетинатися (містити
спільні елементи); 2) у сумі підмножини повинні дати вихідну множину
класифікаційних об’єктів; 3) кожен елемент повинен входити до якогось
одного класу; 4) поділ множини на групи повинен здійснюватися за однією
ознакою.

Оскільки множину можна розбивати на підмножину різними способами, вибір
системи класифікації є справою практики [5, с. 217].

Класифікація прав і законних інтересів підозрюваного є можливою,
оскільки існує визначення прав і законних інтересів цього учасника
кримінального процесу; в законодавстві наведено перелік прав та
інтересів людини і громадянина, у тому числі і підозрюваного; права і
законні інтереси цієї особи розрізняться залежно від нормативно-правових
актів, в яких вони закріплені (Конституція України, КПК, ЦК тощо);
сформована мова кримінально-процесуальної науки.

Права і законні інтереси підозрюваного різні за своїм походженням, мають
різну структуру і неоднакове спрямування як під час
кримінально-процесуальних відносин, в яких безпосередньо бере участь
підозрюваний, так і через його опосередковану участь у кримінальній
справі. Охопити усі ці ознаки якоюсь однією системою класифікації з
одною підставою не можна. До того ж законодавець передбачає існування
підозрюваних із дещо різним правовим становищем, яке залежить від
запобіжного заходу, який застосовується до особи (затримання за підозрою
у вчиненні злочину; взяття під варту; запобіжний захід, не пов’язаний із
позбавленням волі).

Складний, багатоплановий предмет за необхідності потребує складного і
багатосторон-нього опису [6, с. 22]. Отже, права підозрюваного можна
класифікувати на основі різних підстав і класифікація може бути
спрямована на досягнення різних цілей. Науковці запропонували неоднакові
підходи до класифікації прав підозрюваного.

Так, Є.Г. Мартинчик зазначав, що суб’єктивні права учасників процесу, в
тому числі підозрюваного, можуть бути класифіковані виходячи з різних
підстав, які включають:

1. Матеріальні і духовні блага, для захисту і охорони яких передбачені
процесуальні права. 2. Цілі, для досягнення яких необхідні відповідні
засоби і можливості. Тут виділяються такі групи прав підозрюваного, які
дають можливість: а) знати сутність підозри, підстави і мотиви
затримання чи застосування запобіжного заходу; б) вимагати від
правоохоронних органів всебічного і повного розслідування кримінальної
справи; в) брати участь у доказуванні всіма законними засобами та
способами; г) здійснювати функцію захисту як особисто, так і за
допомогою захисника; д) вимагати від суду, прокурора, слідчого, органу
дізнання вжиття заходів до охорони особистих і майнових інтересів. 3.
Межі повноважень різних осіб щодо здійснення процесуальних прав. Ці
права утворюють дві групи. До першої групи входять процесуальні права,
які реалізуються тільки самим підозрюваним: право давати показання,
викладати їх власноручно тощо. До другої – суб’єктивні права, які можуть
бути реалізовані як підозрюваним, так і його законним представником або
захисником (право надавати докази, заявляти відводи та ін.) [1, с.
24–26]. Таким чином, дана класифікація стосується саме суб’єктивних прав
підозрюваного, в системі яких виокремлюються процесуальні права.

О.К. Аверченко обрав інший підхід до підстав класифікації прав
підозрюваного і розпо-діляє їх: 1) за ступенем важливості і формою
правового закріплення на: конституційні; галузеві
(кримінально-процесуальні); 2) за сферою дії на: загальногромадянські;
права, властиві для статусу будь-якого учасника кримінального процесу;
права, що належать виключно підозрюваному, затриманому чи взятому під
варту; 3) за моментом виникнення і періодом існування на загальні і
приватні; 4) за спрямованістю на ті, що стосуються вирішення
кримінальної справи і умов стану підозрюваного; 5) за порядком та
інтенсивністю реалізації – на активні та пасивні (свободи) [7, с. 20].

Під час побудови класифікації прав і законних інтересів підозрюваного
виникають певні проблеми, перш за все, через їхню неоднорідність і
закріплення в різних нормативно-правових актах і міжнародних документах.

Права особи, яку затримано за підозрою у вчиненні злочину, а саме такій
категорії підозрюваних ми приділяємо увагу в цій роботі, можна
класифікувати за такими підставами: 1) за ступенем важливості та формою
правового закріплення; 2) за цілями; 3) за суб’єктами; 4) за моментом
виникнення.

Класифікація за ступенем важливості та формою правового закріплення є
традиційною при вивченні прав і свобод особи. Її додержуються більшість
учених-процесуалістів. Напри-клад, В.А. Патюлін вважає, що в основу
поділу прав громадян на конституційні і галузеві покладаються критерії,
які характеризуються важливістю і формою закріплення цих прав [8,
с.137].

За ступенем важливості та формою правового закріплення права особи, яку
затримано за підозрою у вчиненні злочину, можна поділити на права,
закріплені в міжнародно-правових актах, конституційні та галузеві
(кримінально-процесуальні та цивільно-правові).

Загальновизнані права підозрюваного закріплені в Загальній декларації
прав людини, Європейській конвенції з прав людини, Міжнародному пакті
про громадянські та політичні права [9, с. 6–19, 212–221]. Так, у
Загальній декларації прав людини сказано: „Кожна людина має право на
життя, на свободу і особисту недоторканість” (ст. 3), „Ніхто не може
зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання” (ст. 9).

Європейська конвенція з прав людини та Міжнародний пакт про громадянські
та політич-ні права прямо передбачають права затриманого або
заарештованого: негайне сповіщення про підстави арешту, судова перевірка
законності застосування запобіжного заходу, компен-сація у разі
незаконного арешту чи утримання під вартою тощо (ст. 5 Конвенції, ст. 9
Пакту).

Відповідно до вищезазначених міжнародно-правових актів, обмеження права
на свободу та особисту недоторканість допускається лише за умов крайньої
необхідності і повинно чітко регламентуватися законом, із зазначенням
підстав і відповідних гарантій.

Права підозрюваного відображені в Конституції України, закріплені в
кримінально-процесуальному та цивільному законодавстві. До
конституційних слід віднести права підозрюваного на: повагу до його
гідності; свободу та особисту недоторканість; недоторка-ність житла;
таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої
кореспонден-ції, невтручання в особисте і сімейне життя, судовий захист,
захист від обвинувачення і вільне обрання захисника своїх прав;
відшкодування за рахунок держави шкоди, завданої незаконними рішеннями,
діями чи бездіяльністю органів державної влади, її посадових і службових
осіб; свободу від самовикриття тощо (ст.ст. 28, 29, 30, 31, 32, 55, 56,
59, 63 та ін. Конституції України). Але дія окремих конституційних прав
особи під час її участі в кримінальному процесі як підозрюваного за
законом може дещо обмежуватися через необхідність забезпечення інтересів
правосуддя у встановленні істини у кримінальній справі. Про можливість
цього прямо зазначається в Конституції України (ст.ст. 28, 29, 30, 31),
в ЦК і КПК України.

До процесуальних прав особи, яку затримано за підозрою у вчиненні
злочину, належать права, зазначені, перш за все, у ч. 2 ст. 43-1 КПК, а
також у ст.ст. 106, 107, 197 та ін. КПК (право на ознайомлення з
протоколом затримання і одержання його копії з переліком прав та
обов’язків, на одержання копії постанови судді про результати розгляду
його скарги на затримання тощо).

До прав підозрюваного, передбачених у галузевому законодавстві, також
потрібно віднести і цивільні, зазначені в Конституції України та в
Цивільному кодексі України. У вітчизняній кримінально-процесуальній
науці це питання майже не досліджувалося. Деякі науковці розглядали лише
конституційні та окремі кримінально-процесуальні права підозрюваного.
Наприклад, М.О. Бєлий ретельно дослідив лише право підозрюваного на
захист і права, закріплені у ст. 43-1 КПК України. [10, с. 120–133]. Але
забезпечення цивільних прав підозрюваного, який перебуває в ізоляції,
стає дуже актуальним у наш час. Затримуючи особу за підозрою у вчиненні
злочину органи дізнання і досудового слідства повинні враховувати вік,
стан здоров’я, сімейний і матеріальний стан, вид діяльності, місце
проживання та інші обставини (ст.150 КПК). Ця особа може мати роботу;
сім’ю, майно (рухоме та нерухоме), дітей, родичів похилого віку, за
якими потрібний догляд; зобов’язання перед іншими особами, які потрібно
виконувати належним чином та інші права, обов’язки та законні інтереси.

До цивільних прав особи, яку затримано за підозрою у вчиненні злочину,
відносяться її майнові та особисті немайнові права. Як відомо, майнові
права виникають у сфері майнових відносин, які можна визначити, як
конкретні вольові економічні відносини щодо належності, використання,
переходу засобів виробництва, предметів споживання та інших матеріальних
благ.

До матеріальних благ особи відносяться роботи, послуги, майно, яке має
певну вартість, оцінювану, як правило, у відповідному грошовому виразі
та інші речі матеріального світу. Відповідно до ст. 190 ЦК України
майном вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та
обов’язки. ЦК до речей відносить тварин (ст. 180), продукцію, плоди та
доходи (ст. 189), гроші (грошові кошти) (ст. 192), валютні цінності (ст.
193), цінні папери (ст. 194).

Отже, майнові права – це права, що мають економічний зміст та
еквівалентно-платний характер щодо належності, використання та
споживання матеріальних благ. Особа, яку затримано за підозрою у
вчиненні злочину, може виступати носієм цих майнових прав, охорону яких
орган дізнання, слідчий, прокурор або суд зобов’язані забезпечити (ч. 2
ст. 21 КПК). До майнових прав також належить право на працю та
підприємницьку діяльність.

Термін „особисті немайнові права” вживається для позначення
різноманітних суб’єктив-них прав, які належать особі. У даному випадку
маються на увазі особисті немайнові права на блага, невіддільні від
особи: життя, здоров’я; та ті, що мають значення для її соціального
буття: особиста і сімейна таємниця, недоторканість приватного життя,
житла і ділової репутації, честь, гідність, авторство тощо. Перелік
особистих немайнових прав особи, визначених у законодавстві, не є
вичерпним.

За цілями можна виокремити права підозрюваного, для того щоб: 1) знати
суть підозри; 2) захищатися від підозри у вчиненні злочину всіма
законними способами та засобами.

Стаття 43-1 КПК на перше місце серед прав підозрюваного ставить право
знати, в чому він підозрюється. Це цілком зрозуміло, адже коли особу
затримують, перша її мета – знати суть підозри. Орган дізнання або
слідчий зобов’язаний повідомити підозрюваного, у вчиненні якого злочину
він підозрюється, та вказати на юридичну кваліфікацію цього злочину. Про
роз’яснення прав підозрюваного, зазначених у ст. 43-1 КПК, робиться
відмітка у протоколі затримання. Без цього особа, затримана за підозрою
у вчиненні злочину, не може ефективно користуватися своїми правами.

Право підозрюваного захищатися від підозри зазначено у ст.ст. 55, 63
Конституції України та у ст. 43-1 КПК. Основним законним способом
захищатися від підозри у вчиненні злочину є запрошення захисника і
побачення з ним до першого допиту. Якщо підозрюваний бажає запросити
захисника, але за відсутності коштів чи через інші об’єктивні причини не
може цього зробити, особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор чи
суд можуть призначити захисника у встановленому законом порядку через
керівника адвокатського об’єднання.

На практиці особи, затримані як підозрювані, заявляють клопотання про
надання їм конкретних адвокатів для участі в справі як їхніх захисників,
однак такі клопотання не завжди задовольняються. Як свідчать матеріали
судової практики, підозрюваним не завжди реально і у повному обсязі
роз’ясняються права, передбачені ст.ст. 21, 43-1 КПК, часто це робиться
формально. Має місце тенденція до роз’яснення цих прав так, щоб обмежити
участь захисника у справі на початку її розслідування, особливо у перші
години затримання особи за підозрою у вчиненні злочину. Зокрема, не
роз’яснюється право мати захисника і побачення з ним до першого допиту.
Трапляються випадки, коли на затриманих здійснюють психологічний вплив
із метою одержання заяви про відмову від захисника [11, с. 283].

За суб’єктами реалізації, права підозрюваного можна розподілити на:
1) права, що можуть бути здійсненні виключно самим підозрюваним; 2)
права, що можуть бути реалізовані як підозрюваним, так і його захисником
чи законним представником неповнолітнього підозрюваного.

До прав, якими може скористатися виключно сам підозрюваний, відноситься
право на відмову від захисника, право давати показання, право
власноручно викласти показання тощо. Ці права є невіддільними від
особистості підозрюваного і тому він не може доручити їхнє виконання
іншим особам. Як і будь-яким іншим суб’єктивним правом, правом мати
захисника підозрюваний може розпоряджатися на власний розсуд, тобто
запросити захисника у встановлений законом час, на наступних етапах
досудового розслідування чи взагалі відмовитися від нього (зрозуміло за
винятком випадків, коли відмова від захисника є неприпустимою за законом
(ст. 45 КПК).

Право подавати докази, заявляти клопотання та відводи, вимагати
перевірки судом чи прокурором правомірності затримання, подавати скарги
на дії і рішення осіб, які ведуть процес, право на забезпечення безпеки
може бути здійснено як підозрюваним особисто, так і через захисника чи
законного представника.

За моментом виникнення права підозрюваного поділяються на загальні і
приватні. Перші з’являються у підозрюваного одразу, з моменту його
затримання чи обрання щодо нього запобіжного заходу і постійно існують
як складові його процесуально-правового статусу. Приватні права у
підозрюваного з’являються у зв’язку з прийняттям певних процесуальних
рішень стосовно нього, проведенням тих чи інших слідчих і процесуальних
дій за його участю. Наприклад, права, передбачені ст. 197 КПК, виникають
у підозрюваного, якщо у справі призначається судова експертиза.

Урахування запропонованої класифікації дозволяє висвітлити внутрішні
зв’язки в системі прав і законних інтересів підозрюваного і звернути
увагу на деяку їхню недосконалість через брак у нормативно-правовій
регламентації, а подальші дослідження з використанням цього підходу, як
уявляється, призведуть до оптимального визначення правового становища
підозрюваного і створення системи ефективних гарантій охорони його прав
і законних інтересів, особливо під час тримання особи в ізоляції.

Література:

1. Мартынчик Е.Г., Радьков В.П., Юрченко В.Е. Охрана прав и законных
интересов личности в уголовном судопроизводстве. – Кишенев: Штиинца,
1982. – 188 с.

2. Шпотаківська О.В. Суспільні та особисті інтереси в кримінальному
судочинстві: Автореферат дис. … канд. юрид. наук. – К.: НАВСУ, 2005. –
16 с.

3. Кондаков А.И. Логика. – М., 1954.

4. Юридична енциклопедія: В 6-ти томах. – Т. 3: „К-М”. – К.: Укр.
енциклопедія, 2001. – 789 с.

5. Українська Радянська Енциклопедія: У 12-ти томах. – Т. 5:
Кантата-кулики / М.П. Бажан (голов. ред.) та ін. – 2-е вид. – К: Голов.
ред. „УРЕ”, 1980. – 568 с.

6. Кедров Б.М. Классификация наук. – М., 1961. – 472 с.

7. Аверченко А.К. Подозреваемый и реализация его прав в уголовном
процессе: Автореферат дисс. … канд. юрид. наук. – Томск, 2001. – 20 с.

8. Патюлин В.А. Государство и личность в СССР. – М.: Наука, 1974. –
246с.

9. Права людини і професійні стандарти для юристів в документах
міжнародних організацій. – Амстердам–Київ, 1996. – 342 с.

10. Белый Н.А. Процессуальное положение подозреваемого в уголовном
процессе: Дисс. … канд. юрид. наук. – К.: УАВД, 1994. – 192 с.

11. Коваленко Є.Г., Маляренко В.Т. Кримінальний процес України:
Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 687 с.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *