Історія вчень про злочинність.
Історія існування злочинності тісно пов’язана з тривалістю історії
людства на Землі. Так, вже в самих перших главах “Ветхого Завета”,
першої книги Мойсія, говориться про порушення першими людьми на Землі,
Євою та Адамом, заборони їсти яблука в раю (глава 3), а потім в главі 4
– про вбивство, яке вчинив їх син Каїн (вбив брата Абеля). Як свідчить
аналіз тексту – вбивство навмисне, із заздрощів.
В обох випадках покарання було невідворотним, суровим та послідовним. Що
Бог сказав, те і вчинив: “І нині проклятий ти від землі, яка відвернула
вуста свої прийняти кров брата твого від руки твоєї. Коли ти будеш
обробляти землю, вона не стане більш давати сили своєї для тебе; ти
будеш вигнанцем і скитальцем на землі”.
Проте у відповідь на слова Каїна про те, що віднині кожний, хто
зустрінеться з ним, вб’є його, Бог відповів: “ … за те всякому, хто уб’є
Каїна, відомститься в семеро.’’
Таким чином, якщо виходити із змісту Біблії, Бог не припускав вбивства,
тобто смертної кари для Каїна.
Подальша історія показала, що люди продовжували вчиняти злочини. Частина
із них здійснювала це неодноразово. Одночасно змінювались уявлення про
злочинність та караність за неї. Те, що в одні епохи та стосовно до
певніх категорій людей вважалось злочинним, в інші – допускалось.
Наприклад, заборонялось вбивство вільного громадянина Риму, але не
каралось вбивство раба. В одні періоди заборонялось штучне переривання
вагітності під страхом кримінального покарання, в інші це вважалось
допустимим.
На питання, що ж таке злочин, чому він вчиняється і що робити з тим, хто
це вчинив, здійснювали спроби відповідати ще у стародавньому світі
філософи, політики, письменники та юристи. З часом ці питання
відозмінились: чому вчиняються повторні злочини, що стоїть за
множинністю цих суспільно небезпечних діянь?
У стародавньому світі найцікавішими з цих питань були ідеї Платона
Арістотеля.
Платон вивчав причини злочинів і аналізував їх мотиви. Він писав гнів,
ревнощі, бажання до насолод, помилки, незнання. Відстоював принцип
індивідуалізації покарання, яке, на його думку, повинно відповідати не
лише характеру вчиненого, але й мотивам винної особи, враховувати прояви
шахрайства, жорстокості та юнацької довірливості. Він допускав смертну
кару, відзначав особистий характер покарання, тобто те, що воно не
повинно поширюватись на нащадків злочинця, навіть у випадках посягання
на державний устрій. Заслуговує увагу і те, що Платон добродійство та
зло пов’язував не з природними якостями особи, а з її вихованнями:
“…добродійства вчити можна… і що немає нічого дивного, коли у хороших
батьків бувають недобрі діти, а в недобрих батьків – хороші діти.”
Арістотель у своїх працях особливе значення надавав рівності всіх
повноправних громадян перед законом. При цьому він підкреслював
важливість профілактичної ролі покарання, вважаючи, що люди утримуються
від негативних вчинків не із високих міркувань, а через страх покарання,
і більшість схильна віддавати перевагу суспільним інтересам, а не
власним задоволенням та користі. На думку Арістотеля, чим більші були
користь та задоволення, які отримані у результаті вчинення злочину, тим
більш суворим повинно бути покарання. Він був твердо переконаний у тому,
що злочинець стає зіпсованим по своїй волі, але дух його повинен
панувати над тілом, а розум над інстинктом, як господар над рабом.
При призначенні покарання Арістотель вважав важливим враховувати
обставини вчиненого злочину і не карати за злочини, що вчинені при
обставинах “які перевищували звичайні сили людської природи”, тобто
правомірна поведінка не повинна вимагати прояву героїзму.
Арістотель пропонував розмежовувати оцінки проступків та оцінки тих
людей, які їх вчиняли, враховувати, яка роль зовнішніх обставин та роль
характеристик самого правопорушника в механізмі протиправної поведінки.
Він писав: “ Коли діють свідомо, проте не прийнявши рішення завідомо, то
перед нами – непідсудна справа: відбувається це поміж людьми через запал
люті та через інші пристрасті. Суд тому правильно оцінює вчинене у
запалі люті без умислу, так як джерелом тут є не той хто діє під силою
пороку, а той, хто розгнівав його”.
У стародвавньому Римі особливо виділялись кримінологічні ідеї Цицерона
та Сенеки.
Римський оратор, юрист Цицерон самим важливим джерелом злочинів вважав
“нерозумні та жадні пристрасті до зовнішніх задоволень, з безмежною
необдуманістю до задоволення потреб”, а також надію на безкарність.
Звідси, визнананя важливості покарання, яке переслідує мету і загальної,
і приватної превенції, що забезпечує безпеку суспільства.
Сенека – римський філософ. Політичний діяч, письменник, як і Платон,
вважав, що покарання повинно прагнути як до виправлення винного, так і
до безпеки суспільства шляхом впливу на інших його членів.
Вкрай цікавими та повальним є ідеї римського письменника Публія Сіра про
те, що будь-яке хороше законодавство повинно прагнути до викорінення
злочинів, а не злочинців.
?
„”?$2&?(X)th+?-Ue.N7o8z;8>2?jB?C?DPE?Foeeeeeeeeeeeeeeeeeeeeeeeeee
вали перш за все користолюбство. Далі йшли чистолюбство, прагнення до
почестей чи, як виражався Ювеналій, до пурпуру. Називались гнів,
гордість, навіть жадоба крові.
Лукрецій відзначав як причину злочинності страшну бідність народу.
Горацій вимагав відрізняти злодія, який вкрав в чужому саду декілька
плодів, і “нічного злодія та святотатця”, злодія боязливого і
грабіжника.
Під час падіння Римської імперії народи, які прийшли з півночі, як писав
відомий російський юрист, професор М. П. Чубинський, “принесли с собою
багато сили, багато свіжості та життєдіяльності, але разом з тим
принесли і досить первіснообщинений світогляд, який розповсуджувався,
звичайно, і на галузь злочину і покарання”.
Далі наступила епоха панування церкви, умови для розвитку наукового
знання практично зникли із закінченням можливості вільно викладати свої
переконання та критично відноситись до досягнутого. Пануючим стало
вчення про те, що все дано людині від Бога, а в основі злочину лежить
або зла воля, або призначене від Бога – злий дух, який поселився в
нього.
В цей час звертають на себе увагу позиції каноністів та
середньоосвідчених криміналістів. Без сумніву, їх досвід повчальний.
Каноністи рішуче заперечували смертну кару, на перший план ставили таку
мету покарання, як виправлення злочинців, і здавалось, у своїх вченнях
не звертали увагу на ідею відплати. Навіть релігія, на їх думку, не
повинна охоронятись стратою. Проте на практиці пізніше запанував погляд,
за яким церква не має права застосовувати страту, але так право може
бути їй надано владою у випадках вивчення тяжких злочинів.
У так звану перехідну епоху, або період Відродження (ХУ-ХУІІ сторіччя)
криміналістичні ідеї почали надходити від філософів та письменників,
інших осіб.
В “Утопії” Томаса Мора знову висловлюється думка щодо попередження
злочинності. Він звернув увагу на те, що при незмінності причин, що
породжують злочинність, незмінними будуть і наслідки, породжувані цими
причинами.
Тренсія Бекон акцентував зусилля на удосконаленні законів, оскільки
вважав що легальна форма нерідко прикриває один із видів насильства або
охороняє брехню та жорстокість.
З ХУІІІ сторіччя починається бурхливий розвиток вчень про злочин та
реагування на нього. Особливе значення мали роботи Монтеск’є та
Беккаріа.
Шарль Монтеск’є розвивав ідею закономірного розвитку всього в світі, у
тому числі людських дій, та вимагав від законодавця рахуватись із
“загальним духом свого народу”. Він, до речі вимагав точного визначення
кола державних злочинів і писав, що відсутність тут точності є достатнім
для перетворення правління в деспотичне.
Чезаре Беккаріа у книзі “Про злочин та покарання” (1794 р.,), яка стала
першою в історії спеціальною працею на цю тему, зазначив: “Закони є
умови, на яких люди, які до цього існували незалежно та ізольовано один
від одног, об’єднались у суспільство. Не можна надіятись на суттєве
покращення моралі, якщо політика, що проводиться у моральній галузі не
опирається на вічні почуття, які властиві людській природі. І будь-який
закон, що йде у розріз з цими почуттями, неминуче зіштовхнеться з
протидією, яка у кінці кінців виявиться сильнішою”. Беккаріа писав, що
“ Ще ні одна людина не пожертвовала безкорисно навіть частиною власної
волі, тільки необхідність примушувала її це робити. При цьому державі
жертвувався лише той необхідний мінімум волі, який був необхідний, щоб
спонукати інших захищати його. Сукупність цих мінімальних частин і
складає право покарання”.
Про причини злочинності та заходи боротьби з нею писали також Лок,
Гельвецій, Гольбах, Дідро, Вольтер, Бентам та інші філософи, відмічаючи
соціальну невлаштованість суспільства та нобхідність попередження
злочинності.
У той же час, практика боротьби зі злочинністю фактично виходила із
розуміння злочину як прояву вільної волі злочинця, яку називали “злою
волею”, і обмежувалась тільки застосуванням встановлених законом
покарань до осіб, винуватих у вчиненні конкретних злочинів. Це впливало
із так званої класичної школи права. Як писав професор С. В. Познишев,
“…Прихильники класичного спрямування вважають, що наука кримінального
права повинна вивчати злочин і покарання лише як юридичне явище, має
бути суворо юридичною наукою.
У кінці ХУІІІ сторіччя найбільш поширеним напрямкам класичної школи був
так званий метафізичний .
Найвизначнішими представниками метафізичного напрямку були автори
кантианської та гегельянської шкіл. Чисті метафізики та метафізики
історико-філософського плану намагались побудувати систему вічного
природного кримінального права, спираючись на ідеї абсолютної
справедливості. Проте існувала третя різновидність даного напрямку, яка
вилилась у подальшому в плозитивізм, основна ідея якого зводилась до
того, щоб від спроб знайти “природнє кримінальне право” перейти до
розробки позитивного кримінального законодавства.
Вже вищеописане було тільки передісторією кримінології, так як ще не
визріли умови, які сприяли її розвитку. Але головне було зроблено:
кримінологія народжувалась як наука.
Див.: Сочинения Платона.//СПб. –1841. –Ч.1.- С.103
.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
