Історія науки кримінології. кримінологія в Україні й за кордоном (реферат)

Історія науки кримінології. кримінологія в Україні й за кордоном

Кримінологічні ідеї класичної школи кримінального права.

Позитивізм у кримінології.

Сучасна кримінологія.

Історія й сучасний стан кримінології в Україні.

Кримінологічні ідеї класичної школи кримінального права

У розвитку кримінологічної науки розрізняють три основні періоди:
класичний, що тривав з другої половини XVIII ст. до останньої третини
XIX ст.; позитивістський — з останньої третини XIX ст. до 20-х років XX
ст.; сучасний — з 30-х років XX ст. дотепер.

Класичний період кримінології випливає безпосередньо з ідейних течій
просвіти періоду переходу від феодалізму до капіталізму (ХУИ-ХУПІ ст.).
Він передував, а потім супроводжував перетворення в державному,
суспільному та духовному житті, що зумовлювались
буржуазно-демократичними революціями в Європі.

Під класичною школою кримінології слід розуміти систему ідей про злочини
й боротьбу з ними, що сформувались у межах так званої класичної школи
кримінального права, яку заснував дворянин Ч. Беккаріа з Мілана. Основні
положення свого вчення він сформулював у вже згадуваній праці «Про
злочини і покарання».

Ґрунтуючись на ідеях ПІ. Монтеск’є та інших великих просвітителів
ХУІІ-ХУІІІ ст., Ч. Беккаріа створив принципово нову для того часу
теорію. Обстоюючи позиції популярної на той час «суспільної угоди», він
вважав, що існує три основних джерела моральних і політичних засад, які
керують людьми: боже начало, природні закони і добровільні суспільні
відносини.

Джерело злочинів Ч. Беккаріа вбачав у загальній боротьбі людських
пристрастей, у зіткненні окремих інтересів. Злочинну активність людини
вчений пояснював, звертаючись здебільшого до основних, на його думку,
рушійних джерел, що спонукають людину до будь-яких дій: як корисних, так
і шкідливих. Цими джерелами він вважав насолоду і страждання. Отже, у
класичній праці Ч. Беккаріа відображено не лише діалектичне усвідомлення
відтворення злочинності під впливом суспільних суперечностей, а й
психологічне тлумачення механізму індивідуальної злочинної поведінки.

Для кримінології велике значення має також прогностичний погляд Ч.
Беккаріа на перспективи протидії держави злочинам. Його висновок
реалістичний: «Неможливо попередитивсе зло». Особливо цінні ідеї Ч.
Беккаріа щодо методів реагування держави на вчинені злочини. Ці ідеї й
нині істотно впливають на теорію кримінального права і практику
каральногозаконодавства. Під впливом цих ідей у різних країнах з різними
соціальними системами виникла соціальна профілактиказлочинів як один з
напрямів державної діяльності. Ч. Беккаріакатегорично відкидав жорстоке
покарання й висловлював сумніви щодо отримання від нього користі. Ще
свого часу Ч. Беккаріа був проти смертної кари. На його думку, метою
покарання повинно бути не катування людини і знущання з неї,
азастереження винного щодо заподіяння шкоди суспільству йутримування від
цього інших. Запропоноване ним вирішенняпитання про мету покарання й
досі відображається в законодавстві багатьох країн світу. ;

Недолік класичної школи полягає в тому, що в центр обґрунтування
кримінального покарання вона ставила злочин, а особу злочинця не лише
відсувала на другий план, а й взагалі ігнорувала. Представники цієї
школи вважали, що не повинно бути однакового покарання за два злочини,
які завдали суспільству різної шкоди. Однак з цього твердження
випливало, що в разі однакової кари за однаковий злочин однаковому
покаранню повинні піддаватись як дорослі, так і неповнолітні, як особа,
що навмисно вчинила діяння, так і людина, яка вчинила таку саму дію у
стані душевного хвилювання, як людина, що вперше вчинила злочин, так і
рецидивіст.

Представники класичної школи сформулювали систему каральних принципів,
насамперед незволікання з покаранням; подібності між природою злочину і
покарання; невідворотності покарання.

Ч. Беккаріа беззаперечно слід вважати кримінологом, а класичну школу
кримінального права — відповідно школою кримінології ще й тому, що
кілька розділів праці «Про злочини і покарання» спеціально були
присвячені попередженню злочинів. Саме Ч. Беккаріа належать слова:
«краще попереджати злочини, ніж за них карати». Найнадійнішим, але й
найскладнішим і важким засобом попередження злочинів Ч. Беккаріа вважав
удосконалене виховання.

Ідеї класичної школи безперечно були плідними, але недооцінювали
особливості особи у вчиненні злочину. Класична школа спиралася тільки на
«чистий розум» і майже не враховувала практики й існуючого фактичного
матеріалу про злочини та боротьбу з ними.

Позитивізм у кримінології

До передумов виникнення позитивістського періоду належать, з одного
боку, значне поширення злочинності в середині XIX ст., яке позначалось
на європейському суспільстві, а з іншого — стрімкий розвиток природничих
і гуманітарних наук. У науки, що вивчали людину, почали впроваджуватися
прийоми з точних дисциплін, що спричинилося до виникнення антропології,
соціології та статистики.

Методологічною основою кримінологічних вчень позитивістського періоду
була філософія позитивізму, яка виникла в першій третині XIX ст. і
намагалася зібрати позитивний, кількісно визначений матеріал про різні
аспекти життя суспільства.

Від науки класичного періоду позитивістська кримінологія відрізнялася
широким застосуванням статистичних та інших фактичних даних про вчинені
злочини.

Позитивістська кримінологія розвивалась у двох основних напрямах —
біологічному та соціологічному. Незважаючи на суттєву відмінність
поглядів «крайніх» представників цих напрямів, межа між ними з часом
дещо розмилась і відбулося взаємне проникнення, яке виявилося, зокрема,
у появі психологічних теорій кримінології.

Біологічний напрям. Засновником позитивізму у кримінології взагалі і
біологічного напряму зокрема був італійський вчений Ч. Ломброзо
(1835-1909). Він очолив антропологічну (туринську) школу і 1876 року
видав працю «Злочинна людина». Працюючи лікарем в’язниці у Турині, він
дослідив значну кількість ув’язнених за допомогою антропологічних
методів вимірювання й опису їх зовнішності. У результаті спостережень
він дійшов висновку, що типового злочинця можна розпізнати за певними
фізичними ознаками: скошеним чолом, нерозвинутими мочками вух, складками
на обличчі, підвищеною або зниженою чутливістю до болю та ін.

Ч. Ломброзо розробив класифікацію злочинців, яка й донині позначається
на спробах кримінологів систематизувати злочинців у групи. До його
класифікації входили такі групи злочинців: природжені; душевнохворі; за
пристрастю, до яких належать і «політичні маніяки»; випадкові.

Посилаючись на власні дослідження, Ч. Ломброзо вважав,що приблизно по
одній третині припадає на ув’язнених з атавістичними рисами, на
граничний біологічний вид і на випадкових злочинців, не схильних до
рецидиву. Головною Ч. Ломброзовважав тезу про існування анатомічного
типу природженогозлочинця, тобто людини, злочинність якої визначається
наперед її певною низькою фізичною організацією, атавізмом або
дегенерацією. Проте ретельні дослідження злочинців у багатьохкраїнах, у
тому числі й у Росії, не підтвердили висновків вченого.;

Незважаючи на помилковість положення Ч. Ломброзо щодо існування
різновиду природжених злочинців, він зробив великий внесок у розвиток
кримінології. Саме Ч. Ломброзо почав досліджувати фактичний матеріал,
висунув питання про причини злочинної поведінки й особу злочинця.
Основна ідея вченого полягала в тому, що причина становить ланцюг
взаємопов’язаних причин. Згодом Ч. Ломброзо модифікував свою теорію,
проаналізувавши велику кількість факторів, що впливають на злочинність.
Так, у праці «Злочин» він виявив залежність злочинності від
метеорологічних, кліматичних, етнічних, культурологічних, демографічних,
економічних, виховних, сімейних, професійних та спадкових впливів.

Теорія конституціональної схильності. Німецький психіатр Б- Кречмер
(1888-1964) і його американські послідовники-кримінологи констатували
зв’язок між типом побудови тіла і характером людини. На їхню думку, цей
зв’язок врешті-решт може виявитись у вчиненні певного виду злочину. Крім
цієї теорії виникли також теорії ендокринної та хромосомної схильності.
Згідно з першою теорією емоціональна нестійкість, що притаманна певним
злочинцям як рушійна сила їх злочинної діяльності, пояснюється
порушенням діяльності залоз внутрішньої секреції. Згідно з другою
теорією підвищена агресивність окремих злочинців пов’язана з наявністю в
їхньому генетичному коді зайвої Х-хромосоми.

Нині біологічне пояснення злочинної поведінки не популярне серед
кримінологів.

Ще за життя Ч. Ломброзо висунуті ним теоретичні положення уточнили й
доповнили його учні Е. Феррі й Р. Гарофало. Зокрема, Е. Феррі пропонував
надати інституту покарання тільки захисного або запобіжного характеру.
Він пропонував розглядати в ідеалі злочин як хворобу, а каральну систему
— як клініку. Ці послідовники Ч. Ломброзо великого значення надавали
біологічній зумовленості злочину. Разом з тим Е. Феррі фундаментальне
схарактеризував вплив на злочинність соціальних, економічних та
політичних факторів. У такий спосіб було закладено основу для
соціологічних та психологічних розробок. Вплив представників туринської
школи на окремих дослідників наступних поколінь кримінологів виявився,
зокрема, у запереченні ними принципу моральної відповідальності злочинця
й відмові сприймати покарання як відплату.

Соціологічний напрям на початкових етапах був репрезентований теоріями
соціальної дезорганізації і диференціального зв’язку.

Теорія соціальної дезорганізації пояснює злочинність на соціальному
рівні й ставить психологію злочинця в залежність від процесу
функціонування суспільства загалом. Цю теорію заснував французький
соціолог Е. Дюркгейм (1858-1917), ідеї якого розвинув і доповнив
американський вчений Р. Мертон. Методологічною основою цієї теорії є
соціологія.

Е. Дюркгейм стверджував, що на індивіда впливають «соціальні фактори»,
до яких належать зовнішні стосовно нього образи мислення, дій. Вчений
виходив з того, що колективні схильності не є сумою схильностей окремих
індивідів, а становлять щось інше, ніж суму поглядів окремих людей. На
його думку, суспільна мораль завжди суворіша й безкомпромісніша, ніж
індивідуальна. Мораль суспільства диктує конкретним людям правила
поведінки.

Суспільству, що функціонує нормально, завжди притаманний високий рівень
згуртованості. Він виявляється в тому, що більшість людей солідарні в
ідеалах, уявленнях щодо позитивного й негативного. Періодично в разі
порушення суспільної рівноваги, що може статись як через економічне
лихо, так і через стрімке підвищення рівня достатку в державі,
згуртованість людей послаблюється і суспільство дезорганізується.
Зокрема, соціальна дезорганізація виявляється в явищі аномії. Цей
запозичений з теологічного лексикону термін буквально перекладається як
«безнормативність». Під аномією Е. Дюркгейм розумів соціальний факт як
такий стан суспільства, при якому значно послаблюється стримуюча дія
моралі й суспільство на деякий час втрачає вплив на людину. Р. Мертон
доповнив вчення Е. Дюркгейма тезою про те, що причиною аномії може бути
суперечність між метою, яку пропагує суспільство, і засобами її
досягнення, які суспільство вважає припустимими. Так, пропаганді
загальноприйнятим в американському суспільстві цілям досягнення осо-1
бистого успіху й добробуту протистоїть обмеженість доступу до соціальне
схвалених каналів здобуття освіти, професії, багатства, майна, статусу.
Для нижчих прошарків залишається тільки один шлях до успіху — порушення
правових норм.

6

< >

H

h

?

?

A

Ae

AE

?

ae

0стосовна до ситуативних злочинців. Теорія диференціального зв’язку не
враховує індивідуальних особливостей особи і притаманну їй вибірковість
поведінки.

У межах позитивістського напряму кримінології розвивались і психологічні
підходи. Дехто з кримінологів, вивчаючи злочинну поведінку, робить
акцент на особу злочинця. Разом з тим низька продуктивність
психологічних досліджень пояснюється надмірним захопленням психологів
соціальними, у тому числі математичними, методиками, що призводить до
«психології без душі».

Беззаперечно, психологія озброїла кримінологію щодо методики, а також
психодіагностичних і психометричних методів. Велике значення має
спеціальне тестування злочинців, яке широко запроваджене за кордоном.
Розроблені спеціалістами тести сприяють глибшому вивченню особливостей
особи правопорушника, уможливлюють порівняння останніх із
законослухняними громадянами, упровадження індивідуальних заходів
попередження повторної злочинної поведінки. Психологічні теорії
застосовують для обґрунтування реалізації заходи поетапної корекції
поведінки засуджених.

Теорія небезпечного стану. Перевірена часом ця теорія надає для
практичного використання теоретично обґрунтовану комплексну методику
клінічної роботи з метою запобігання злочинам. Першу працю з цього
напряму — «Критерії небезпечного стану» — написав у 1880 р. Р. Гарофало.
Після Другої світової війни видатним представником цієї теорії був
відомий кримінолог Ж. Пінатель. Ця теорія має велике поширення у США і
називається клінічною кримінологією.

Згідно з цією теорією в окремих випадках злочин виникає на ґрунті
певного психічного стану, який схиляє людину доі конфлікту із
соціальними нормами. Зазвичай небезпечний стан є тимчасовим і відповідає
внутрішній кризі, що змінюється емоційною байдужістю, після якої настає
егоцентризм, а потім лабільність (нестійкість), яка може знову перерости
у кризу. Небезпечний стан діагностують спеціалісти. При цьому важливу
роль відіграє порівняння результатів дослідження особи з даними
ситуації, в якій вона перебуває. При оцінюванні ситуації враховують,
зокрема, матеріальні умови, вплив з боку оточення, наявність
психотравмуючих факторів та ін. Діагноз визначає суворо індивідуальні
профілактичні заходи. Робота спеціалістів з переборювання небезпечного
стану полягає в такому: консультаційне допомогти людині, яка переживає
стрес, спрямувати її поведінку в певні соціальні межі, допомогти їй у
розв’язанні проблем, відчути безпеку, проявити повагу до людини й надати
їй підтримку. Велике значення надається усуненню зайвих емоцій. На базі
стаціонарів подається практична допомога з подолання небезпечного
кризового стану як особам, що утримуються в місцях позбавлення волі, так
і тим, хто перебуває на волі. Кримінологічну експертизу у вигляді
прогнозу індивідуальної поведінки людини враховують при визначенні
покарання за вчинений злочин, а також при вирішенні питання про
звільнення від покарання.

Сучасна кримінологія

На сучасному етапі розвитку суспільства, коли поглиблюється прірва між
добром і злом, потреба у глибоких кримінологічних теоріях і побудовах
виявляється дуже гостро, оскільки злочин є одним з крайніх проявів зла і
потребує глибокого осмислення з позицій як філософії, так і практики
юриспруденції.

До сучасних кримінологічних теорій і концепцій належать стратифікація,
конфлікт культур, інтеракціонізм і стигматизація.

Концепція стратифікації з’явилася під впливом соціології, що поглиблює
уявлення про структуру сучасного суспільства. Суспільство складається не
тільки з класів, а й з інших соціальних груп, що створюються на
різноаспектній основі (професійній, національній, віковій, ідейній,
статевій та ін.). Між цими групами (стратами) існують суперечності,
виникають конфлікти, що стають джерелом невдоволення, а іноді й
поштовхом до порушення закону. Окремим (частинним) випадком є конфлікт
культур. Яскравим прикладом прояву конфлікту культур є мігранти, яким
важко адаптуватися в умовах життя, що склались у корінного населення.
Відомо, наприклад, що питома вага серед злочинців мігрантів, які
перебувають на території США нетривалий час, істотно перевищує
відповідні показники серед інших верств населення. Раціональні методи
концепції стратифікації були б доцільними для пізнання природи злочинів,
що вчиняються на міжнаціональному ґрунті, а також злочинів, що
випливають із суперечностей між підприємцями. Представником теорії
конфлікту культур є Т. Селлін.

Інтеракціонізм (вчення про взаємодію). Згідно з цією концепцією причини
злочинності можна подати в певному схематичному вигляді. Ядром концепції
є постулат про те, що злочинна поведінка — це результат взаємодії особи
й середовища. Зауважимо, що радянська кримінологія свого часу значно
збагатилась ідеями інтеракціоністів, насамперед щодо пояснення механізму
вчинення конкретного злочину, який є наслідком зіткнення особи, що має
негативні нахили, з несприятливою життєвою ситуацією.

Стигматизація (таврування) — це психологічні й соціальні наслідки
оголошення людини злочинцем. У результаті засудження людини (особливо
коли їй призначено покарання у вигляді позбавлення волі) їй немов би
ставиться ганебне «тавро» особи другого сорту, яка до того ж є
небезпечною для суспільства. Таврування виявляється в негативному
ставленні оточуючих до раніше засудженого, а також у внутрішньому
засвоєнні людиною ролі злочинця. Особливе значення надається
психологічній переорієнтації особи, яка зазнала відчуження
законослухняних громадян і зблизилась з образом життя інших злочинців.
Концепція стигматизації має важливе значення не тільки для теорії, а й
для формування кримінальної політики, і особливо для виправлення
правової свідомості значної частини громадян. У нашому суспільстві ідея
помсти помітно поширена. Зазвичай люди звикли бачити у злочинці не члена
суспільства, що зробив помилковий крок, а ворога. Роз’яснення того, що
такі погляди приумножують злочинність, повинні стати невіддільною
складовою правової пропаганди.

З початку 60-х років у західних країнах і США великого поширення дістали
прикладні кримінологічні дослідження. Так, з’явилося кілька напрямів, що
вивчають злочинність молоді, злочини, які вчиняються в сім’ї,
організовану і «білоко-мірцеву» злочинність. Відповідні дослідження
організовує й фінансує не лише держава, а й бізнесові структури,
благодійні й інші організації. Це свідчить не тільки про збільшення
масштабу злочинності, що примушує залучати до боротьби з нею
нетрадиційні сили, а й про зростаючу свідомість суспільства, яке бажає
вдосконалюватись.

2.4. Історія і сучасний стан кримінології в Україні

У дореволюційний період кримінологія в Україні розвивалась як особливий
розділ кримінально-правової теорії. Харківський професор М. Чубинський
називав її кримінальною політикою. Того часу панували два напрями —
соціологічний (І. Фойниць-кий, Є. Немировський, М. Ісаєв, М. Гернет та
ін.) і традиційний нормативістський (М. Таганцев, А. Трайнін). Великого
поширення дістали біологічні теорії злочинності (А. Дріль, М. Неклюдов)
і психологічні (С. Познишев).

За радянських часів було підсилено позиції соціологічної кримінології.
Вийшло друком багато праць з аналізу моральної статистики, особи
злочинця тощо як представників старої професури (М. Гернет, С. Познишев,
А. Трайнін, М. Ісаєв, О. Жижиленко), так і їх учнів (Є. Френкель, Г.
Волков, В. Внуков).

У великих містах Росії було відкрито кримінологічні кабінети, зокрема в
Петрограді (1918 р.), Саратові (1922 р.) і Москві (1923р.). Аналогічні
кримінологічні установи були створені й в Україні. У 1924 р. при
Одеському будинку примусових робіт (тюрмі) за участю вчених університету
було створено Кабінет з вивчення злочинності й особи злочинця з філіями
в Харкові та Києві. Незабаром кабінет став Всеукраїнським, а в 1930 р.
перетворився на Всеукраїнський кримінологічний інститут у Харкові.

У цей період інтенсивно вивчались соціологія злочинності та її види,
особа злочинця, мотивація злочинної поведінки, здійснювалися цікаві
дослідження, видавалися збірники наукових статей і монографії —
«Моральна статистика» (М. Гернет, 1922), «Преступность й самоубийство во
время войньї й после нее» (М. Гернет, 1927), «Юньїе правонарушители» (В.
Куфаєв, 1924), «Криминальная психология. Преступньїе типьі» (С.
Познишев, 1926). Всеукраїнський кабінет в Одесі щорічно з 1927 по 1930
рік видавав збірник «Изучение преступности й пенитен-циарная практика».
У 1926 р. було видано монографію харківського вченого Г. Волкова
«Уголовное право й рефлексология». Численні статті узагальнювали
психологічні й соціологічні спостереження щодо різних категорій
злочинців, професійної, організованої та рецидивної злочинності. У
вивченні злочинності того часу брали участь і практичні працівники суду,
прокуратури, ОГПУ, НКВС, а також студенти.

Для кримінологічних досліджень тієї пори були характерні відносна
незалежність від ідеологічних догм і прагнення розібратися не тільки в
зовнішніх криміногенних факторах, а й у властивостях особи
правопорушника. Широко використовувалися досягнення біології,
психіатрії, психології, теорія рефлексів Бехтєрєва і Павлова. Усе це
суперечило диктаторському сталінському режиму й не вписувалося в
офіційно визнані ленінські ствердження про корінну причину злочинності й
незабаром наслідки далися взнаки.

Починаючи з 1929 р. і до середини 30-х років XX ст. українська радянська
кримінологія зазнала нищівного розгрому. Приводом стало обвинувачення
кримінологів у пропаганді класове ворожої теорії Ч. Ломброзо про
природженого злочинця. Кримінологічні кабінети було ліквідовано, а
інститути з вивчення злочинності реорганізовано в установи з вивчення
кримінальної політики й кримінального права. Кримінологію спіткала доля
генетики і кібернетики: її було оголошено «буржуазною квазінаукою». У
післявоєнні роки цьому сприяло також загострення полеміки в біології.
Тоді перемогла «лисенковщина» з її теорією про вирішальну роль
зовнішнього середовища в розвитку організму. Ідея щодо пріоритетного
впливу середовища утвердилась і в соціальних науках. Кримінологічні
дослідження було припинено на тривалий час.

Кримінологічна наука відроджувалася поступово починаючи з XX з’їзду
КПРС. У пресі почали з’являтися статті, в яких наголошувалося на
необхідності відновлення досліджень злочинності й розробки
попереджувальних заходів. У 1957 р. було створено Всесоюзний
науково-дослідний інститут (НДІ) криміналістики при Прокуратурі СРСР, а
в 1963 р. — Всесоюзний НДІ з вивчення причин і розробки заходів
попередження злочинності при Прокуратурі СРСР. У 1964 р. в юридичних
вищих закладах освіти було введено курс кримінології.

В Україні кримінологія почала відроджуватися в Київській вищій школі МВС
СРСР (нині Національній академії внутрішніх справ України) і значною
мірою це було пов’язано з ім’ям професора П. Михайленка. У 1964 р. він у
співавторстві з І. Гельфан-дом написав монографію «Попередження злочинів
— основа боротьби за викорінення злочинності». Того часу при Київській
вищій школі МВС було створено науково-дослідну лабораторію, значну
частку серед тематики якої посідали кримінологічні проблеми. Нині на
базі цієї лабораторії при Національній академії внутрішніх справ України
функціонує НДІ, який вперше опублікував у відкритому виданні кримінальну
статистику України з 1972 по 1993 р.

Кафедри кримінології створено в Харківському юридичному інституті (нині
Національній юридичній академії ім. Ярослава Мудрого), Національній
академії внутрішніх справ України, Одеській юридичній академії.

У 1998 р. було створено Кримінологічну асоціацію України, завдання якої
полягає в об’єднанні й координації зусиль вчених і практичних
працівників щодо розвитку кримінології.

У цьому зв’язку необхідно зазначити також плідну діяльність секції
кримінального права та кримінології Інституту держави і права ім.
Корецького НАН України, Міжвідомчого науково-дослідного центру при
Президентській координаційній раді з боротьби з корупцією та
організованою злочинністю й Науково-дослідного інституту вивчення
проблем злочинності в Харкові.

Серед важливих напрямів кримінологічних досліджень в Україні останніми
роками виокремлюються проблеми організованої та професійної злочинності,
економічної злочинності, злочинності неповнолітніх і молоді, питання
попередження злочинності, попередження та прогнозування рецидивної
злочинності, кримінальної психології. Потреби практики висувають
кримінологічну науку на відповідне місце в системі правоохоронних
органів.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *