Історія львівського магістрату (реферат)

Реферат на тему:

Історія львівського магістрату

Початком легальної історії магістрату м. Львова прийнято вважати
надання місту магдебурзького права.

Цю усталену позицію дещо спростовує згадка про магістрат як міську
управу від 1382 [1, с. 29]. Наукова дискусія про час утворення першого
Львівського магістрату тільки підкреслює той факт, що роль і місце
магістрату у систему органів самоврядування м. Львова змінювалась
протягом тривалого історичного періоду, а його історія багата на
організаційно-правові зміни у структурі та обсязі повноважень.

Львівський магістрат як виконавчий орган у системі міського
самоврядування, яке передбачало координацію діяльності двох влад –
міської ради і її виконавчого органу, сформувався остаточно після
надання Львову 14 жовтня 1870 р. власного статуту і затвердження міською
Радою 18 липня 1872 р. штатного розпису працівників магістрату
[2, с. 8].

Правові норми цього статуту докорінно змінили повноваження магістрату,
трансформували його з органу державної адміністрації кінця ХVIII –
початку ХІХ століття у виконавчий орган міського самоврядування.

Такий правовий статус магістрату став результатом організаційно-правової
діяльності міської ради і створеної нею спеціальної комісії.
Повноваження, завдання і функції магістрату регламентував IV розділ
статуту м. Львова, а основні принципи діяльності та організації роботи
були зафіксовані в інструкції (положенні ) для магістрату від 7 червня
1871 р., у службовому положенні і пенсійному статуті для службовців і
працівників допоміжного персоналу від 29 липня 1872 р., а також в
інструкціях для уповноважених комісарів магістрату від 3 липня 1873 р. і
міської виконавчої служби від 12 березня 1881 року [3].

Інструкція для магістрату передбачала структурну організацію виконавчого
органу міського самоврядування, визначала його власну і доручену
(делеговану) сферу діяльності, процедуру розгляду і вирішення справ.

Структурно магістрат утворювали президія магістрату та 7 департаментів
(відділів), які очолювали радники магістрату. До складу президії
входили: президент міста, перший і другий віце-президенти, міські
делегати (уповноважені міської ради) та радники магістрату.

Підрозділами магістрату були також управління будівельне, торгівлі із
службою міри і ваги, цементне, управління обліку населення і розміщення
військ та управління міським закладом сиріт. До складу магістрату
входили пересильний пункт з управлінням міських арештів, комісаріати
дільниць, інспекція лісів, міська каса. Надавали допомогу в діяльності
магістрату, виконуючи певні фінансово-контрольні функції, і службовці
рахункової палати.

Для обробки статичної інформації було запропоновано посаду референта, а
з правових питань – посаду синдика (юриста).

Безпосереднє керівництво, а також контроль за роботою магістрату, його
департаментів та служб, здійснював президент міста, якого (як і першого
віце — президента міста) обирали, згідно зі ст. 21 і 23 статуту депутати
міської ради з поміж депутатського корпусу на строк їх повноважень,
спочатку на 3 роки, а з 1896 р. – на 6 років. Президент міста був
наділений відповідно до вимог статуту досить широкими повноваженнями:
головував на засіданнях міської ради, очолював магістрат і виконував у
межах міста Львова функції повітового старости.

У другій половині ХІХ ст. для Львова характерною була тенденція
зростання чисельності населення. Це призвело до збільшення обсягу
діяльності магістрату та обсягу роботи, яку виконували працівники
виконавчого органу. Тому у 1874 р. службовці магістрату звернулися з
проханням до міської ради про підвищення заробітної плати. Міські радні
висунули пропозицію провести реорганізацію магістрату, провідним
принципом якої мало стати скорочення штатних посад службовців, котрі
змінювались би у різних відділах, службах магістрату так званими
“канцелярськими працівниками”.

Проведена реорганізація не дала бажаних результатів. “Вона понизила
престиж і зачепила інтереси службовців з вищою освітою і на довгі роки
заподіяла їм кривду як в моральному, так і в матеріальному відношенні”
[4]. Після того як 10 червня 1875 р. міською радою був затверджений
список штатних посад кожен із працівників магістрату опинився а нижчій
(за рангом) і менш оплачуваній посаді. Така реорганізація виконавчого
органу не досягла своєї мети, оскільки в магістраті значно зросла
кількість працівників допоміжного персоналу, що призвело до збільшення
витрат з міського бюджету на їх утримання [5, с. 36].

Відповідно до нової структури міський виконавчий орган складався з
президії магістрату і восьми департаментів, які очолювали радники.
Безпосереднє керівництво роботою магістрату здійснював другий
віце-президент, а згодом директор магістрату.

Перший департамент відав питаннями міських маєтків і фінансів з наглядом
за міською касою. Прерогативою другого департаменту були нерегулярні
прибутки громади та прибутки від права пропінації. Третій департамент
разом з міським будівельним управлінням займався питанням будівництва в
місті і ремонтом доріг, справами місцевої поліції і пожежної безпеки.
Завданням четвертого було вирішення військових питань, включаючи набір
на службу та розміщення (розквартирування) військ. До компетенції
п’ятого входили питання промисловості. Шостий департамент відав справами
доброчинності і опіки над бідними. Сьомий департамент займався
податковими справами, а восьмий шкільництвом і релігійними справами.

З розвитком капіталістичних ринкових відносин, зростанням населення
Львова виникла потреба у створенні нових департаментів магістрату. У
1882 р. було створено новий департамент торгових і санітарних справ. У
1894 р. розпорядженням президента міста четвертий департамент був
поділений на два військових департаменти, з чітко визначеними функціями
і повноваженнями.

Наприкінці ХІХ ст. було створено три нових департаменти для справ обліку
населення, статистичних та архівних справ [6].

У зв’язку з поділом Львова на 5 дільниць та відповідно до затвердженого
міською радою штатного розпису працівників магістрату на їх територіях
були утворені комісаріати дільниць.

Згідно зі ст. 21 і 70 статуту Львова до структури магістрату був
введений інститут міських делегатів, яких рада обирала зі свого складу у
кількості 20 членів на один рік, а з 1896 р. – 25 делегатів терміном на
три роки [7]. Даний інститут був створений для надання допомоги
президенту міста у здійсненні нагляду і вирішенні справ, переданих
магістратові, міським виконавчим органам і службам, окремим службовцям
(внутрішня сфера діяльності), і для безпосереднього контролю за їхніми
діями (зовнішня сфера діяльності).

Функції і повноваження, принципи діяльності делегатів частково
регулювалися регламентом міської ради, а з 1876 р. – власною інструкцією
[8].

Аналіз організаційних змін у структурі магістрату засвідчує, що
діяльність цього самоврядного органу після надання Львову власного
статуту активізується і поширюється на різні сфери громадського життя
міста. Це зумовлювалось самою природою магістрату, який виконував
подвійні функції. З одного боку, це функції виконавчого органу
самоврядування, що реалізувалися у власній сфері діяльності. З другого
боку, функції органу державної адміністрації, який виконував доручений
обсяг роботи. Співвідношення власної і дорученої компетенції не тільки
визначало місце магістрату у системі самоврядування, а й обсяг та зміст
його діяльності, організацію і внутрішню структуру.

У власній сфері діяльності львівський магістрат як виконавчий орган
міського самоврядування забезпечував виконання рішень і ухвал міської
ради. Обсяг справ власної сфери діяльності з початку 70-х років ХІХ ст.
перебував у значній залежності від приросту міського населення, який у
період 1880–1890 рр. був найбільший серед великих міст Австро-Угорської
монархії (у тому числі і Відня) і становив 15,5 відсотків. Характерною
особливістю такого приросту був той факт, що до 1869 р. натуральний
приріст міського населення у співвідношенні до прибулих становив
1 : 1,5, а в період з 1869 до 1890-х років таке співвідношення суттєво
змінилося на користь прибулих і становило 1 : 100 [9].

Велика кількість матеріально незабезпечених людей прибувала до Львова у
пошуках роботи і засобів до існування. Непередбачений, швидкий і
нерегульований приріст населення в місті ускладнював роботу магістрату,
його департаментів і служб, вимагав збільшення кількості службовців і
призводив до непередбаченого збільшення міських видатків. Так, якщо у
1871 р. витрати на одного жителя з міського бюджету становили 10,5
гульденів, то у 1895 р. вони зросли до 193 гульденів [10].

Протягом 44 років автономного розвитку міського господарства видатки
зросли на 780 відсотків [11, с. 100]. Особливо швидко розвивалося
господарство в 1890–1914 рр. Це був період найбільшої розбудови міста і
найбільшого приросту населення. Місто витрачало значні кошти на
заробітну плату службовцям магістрату, на освіту, на охорону здоров’я і
доброчинні справи, на будівництво каналів, вулиць і тротуарів, площ і
скверів, на їх впорядкування та освітлення (видатки за роками наведені у
таблиці № 1).

Таблиця № 1 Міські видатки (у кронах)

Роки Уряд міста Стан доріг, благоустрій міста Комунальне господарство
Доброчин-ність Освіта

1870 252993 230218 100100 103116 102620

1880 513794 210546 206958 190438 362948

1890 679006 276182 141078 221594 624736

1900 881689 474147 284202 267799 1127881

1910 1431707 535615 632704 678455 1933082

1914 1887806 1061819 905919 970602 2366321

Основними напрямами діяльності магістрату у власній сфері були
розширення та зміцнення структурних підрозділів та служб, організація
діяльності службовців; розвиток міського господарства; доброчинність та
піклування про бідних; функціонування міської поліції.

Подвійна (власна і доручена) сфера діяльності магістрату, а також
чисельне зростання населення Львова вимагали реорганізації його
структури, збільшення штату кваліфікованих службовців і допоміжного
персоналу, чіткого розподілу функцій і обов’язків між департаментами і
службами магістрату. Хоча збільшення штату працівників не було
пропорційним до росту міського населення.

Протягом 25 років кількість населення міста зросла в 3 рази, а кількість
чиновників магістрату, яких у 1870 році було 362 особи, зросла в 1895 р.
до 532 осіб, що становило 48 відсотків. Витрати на утримання магістрату
в 1870 р. становили 124521 гульден, а в 1895 р. вже 332920 гульденів,
тобто на 208305 гульденів більше. У діяльності магістрату помітними були
спроби знайти раціональне співвідношення службовців між штатом
керівників і штатом помічників. Як правило, кількість службовців та
помічників у штаті магістрату була майже рівною.

Інфляційні процеси і дорожнеча в місті впродовж 70–90-х років ХІХ ст.
змушувала міських службовців домагатися підвищення оплати праці і змін у
пенсійному забезпеченні. Але дефіцит міського бюджету не завжди дозволяв
задовольнити вимоги службовців і тому лише двічі (у 1879 і 1888 рр.) в
незначних розмірах їм підвищували заробітну плату. Щоб полегшити своє
матеріальне становище, міські службовці створили три товариства, які
були засновані і функціонували завдяки матеріальній підтримці органів
самоврядування, а також завдяки вкладенню особистих коштів. Це були
“Товариство взаємодопомоги службовців магістрату і працівників міської
виконавчої служби”, “Товариство допомоги службовців розрахункової палати
і міської каси ім. Є. Мохнацького” і стипендіальний фонд ім.
Р. Лишковського.

N

P

l

l

l

?????????????¤?$????oe? віднесені згідно з штатними посадами до того чи
іншого чину, якому відповідав певний оклад. Встановлений оклад для
кожної категорії міських службовців включав як заробітну плату, так і
доплати, зокрема на оплату помешкання, за умови відсутності такого у
службовця тощо.

Зміни, які були внесені у пенсійний статут службовців і працівників
міської виконавчої служби в березні 1898 р. [13], вигідно відрізняли
його від пенсійного статуту для державних службовців. Стаж громадської
служби становив 36 років, на державній службі – 40 років. Пенсія
призначалася за окремими роками на відміну від п’ятирічного строку на
державній службі. Пенсійний статут для міських службовців встановлював
термін перебування на посаді, згідно з яким службовець мав право на
підвищення окладу. Передбачався в статуті і розмір такої доплати. Все це
надавало хоч і незначні, але переваги і забезпечувало престиж міській
службі.

Магістрат проводив серйозну роботу в сфері охорони здоров’я, здійснюючи
контроль за дотриманням мешканцями міста санітарно-епідеміологічних
вимог. Не досить вигідні топографічні умови Львова вимагали напружених
зусиль для забезпечення належної охорони здоров’я й життя мешканців
міста.

Магістрат стежив за неухильним дотриманням чистоти і порядку у місті,
своєчасним вивезенням сміття, чищенням каналів і туалетів. На мешканців
міста і власників будинків, які не дотримувались встановлених правил і
розпоряджень магістрату в цих питаннях, накладався штраф у розмірі від 5
до 25 гульденів.

У другій половині ХІХ ст. у Львові особливо поширились епідемічні
захворювання: віспа, дифтерія, скарлатина, черевний тиф. Кожний
четвертий мешканець вмирав від туберкульозу. Смертність з причин
захворювання на туберкульоз і запалення легень була найвищою серед
великих міст монархії. Така висока смертність була наслідком поганого
санітарного стану в місті, недостатньої кількості медичних закладів і
медичного персоналу, браку каналізаційної сітки, нестачі питної води і
житла.

Складна епідеміологічна ситуація у Львові вимагала розширення міської
служби охорони здоров’я, яка підпорядковувалася президенту міста і
магістрату. Основним її завданням було поліпшення санітарно-гігієнічних
умов як дієвого та ефективного засобу боротьби з епідеміями. Президент
міста видавав доручення міській службі охорони здоров’я, а магістрат в
цілому та окремі департаменти, зокрема, здійснювали безпосереднє
управління діяльністю служби охорони здоров’я на основі письмових і
усних розпоряджень. Так, згідно з прийнятою міською радою інструкцією
для міської санітарної служби, доручення президента міста і вимоги
магістрату, що стосувалися сфери охорони здоров’я жителів Львова і
санітарного стану міста, були обов’язковими для виконання працівниками
міської служби охорони здоров’я.

Турбота про здоров’я міського населення, крім служби охорони здоров’я,
входила до компетенції усіх медичних працівників міста, кількість яких
зростала пропорційно до збільшення чисельності жителів столиці коронного
краю. Якщо в 1877 р. у Львові було 92 лікарі, 28 хірургів, 2
лікара-ветеринари і 149 акушерок – всього 271 медичний працівник, то
наприкінці 1891 р. чисельність міського медичного персоналу становила
вже 445 осіб. Серед них було – 138 лікарів, 23 хірурги, 278 акушерок і
16 ветеринарних лікарів.

Про медичну кваліфікацію лікарів свідчить той факт, що із загальної
кількості лікарів, які працювали з 1891 р. у Львові, – 49 отримали
дипломи у Віденському університеті, троє – у Празі, Пешті і Варшаві,
інші — дипломи медичного факультету Краківського університету. Із 23
хірургів – 16 навчалися у Львівському університеті, четверо – у
Віденському і Пештському університетах, по одному – у Граці, Оломоуці і
Кляусенбурзі [14, с. 33].

Проте, незважаючи на відносно добре організовану роботу міської служби
охорони здоров’я та інших громадських органів, проблеми у цій сфері
діяльності магістрату залишалися. Зокрема, високим був процент
смертності, особливо дитячої.

Суперечності у діяльності магістрату особливо виявилися у сфері освіти.
З одного боку, магістрат як виконавчий орган самоврядування постійно
дбав про розвиток освіти, використовуючи передбачені для цього кошти
міського бюджету, які щороку зростали. У 1871-1895 рр. у Львові було
побудовано за рахунок коштів міста 16 початкових (народних) шкіл,
гімназію, реальну та промислову школи. Показовим є той факт, що звичайні
видатки на розвиток освіти з 51 тис. гульденів у 1871 р. зросли до 345
тис. у 1894 р. А в бюджеті міста на 1897 рік було передбачено виділити
на потреби освіти 475229 гульденів, що становило 27 відсотків від
загальних річних видатків.

Однак безперечні успіхи у розвитку шкільництва стосувалися в основному
польської громади Львова. Досить чисельна українська громада тривалий
час не мала жодної школи, яка б утримувалась з міського бюджету. Міські
органи самоврядування свідомо відтягували відкриття української школи у
Львові. І це відбувалося за умов, коли, як відзначав В. Левицький:
“Австрійські основні закони признають рівноправність всіх уживаних в
державі мов в школах і урядах. Тим самим держава зобов’язана закладати
для кожного народу школи, в яких діти побирали б науку в своїй рідній
мові” [15]. Русини-українці міста активно боролися за свої права,
вимагаючи відкрити українську школу у Львові. Одночасно українська
громада намагалася створювати і розвивати свої громадські інституції. У
1868 р. в житті української громади міста сталася подія, що надалі
визначила розвиток національно-культурного руху, – було засноване
культурно-освітнє товариство “Просвіта”. У 1873 р. у Львові почало діяти
літературне товариство ім. Т.Г. Шевченка, на базі якого в 1892 р.
утворилося Наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка. Діяльність товариства
проводилась у чотирьох секціях – історичній, філософській,
економічно-правничій і природничо-лікарській. З 1894 р. фактичним
редактором “Записок НТШ” і керівником історичної секції стає
М. Грушевський. Створювані у Львові українські освітньо-культурні та
інші товариства протидіяли полонізаторській політиці місцевих органів
самоврядування у галузі освіти та шкільництва.

Показово, що така політика мала правовий фундамент, а саме певну
ієрархічну незалежність міських органів самоврядування в цій сфері від
вищих органів державної влади. Так, згідно зі ст. 7 Крайового шкільного
закону прерогативою міської влади було вирішення питань про відкриття
шкіл і визначення мови викладання в них [16].

Попри ідеологічне та мононаціональне спрямування своєї діяльності
львівський магістрат керувався принципами самостійності і незалежності у
межах своїх повноважень, поєднання місцевих інтересів громади та
інтересів держави, взаємодії з громадськими утвореннями міста,
самофінансування і самозабезпечення у межах міського бюджету,
оптимальної децентралізації і належної організаційної структури.

Добрим підгрунтям для реалізації цих принципів була розроблена
нормативно-правова база, окремі внутрішні неузгодження якої спричиняли
інколи суперечливість завдань і методів діяльності магістрату. Так,
нормативно невизначене співвідношення між власною і дорученою сферами
діяльності магістрату зумовило систематичне зростання обсягів дорученої
сфери, що суперечило самоврядній природі цього органу. Реально це
означало, що магістрат частіше виступав як орган держави, а не як
виконавчий орган міського самоврядування, що не відповідало принциповим
засадам австрійського законодавства про практично – повну незалежність
громад та їх органів від держави.

Недоліки у роботі магістрату були наслідком його внутрішньої організації
і структури. Реалізуючи свої окремі функції, окремі структурні
підрозділи магістрату (департаменти, відділи) конкурували, а інколи
вступали в суперечності між собою, що свідчило про відсутність певної
організаційної єдності в структурі магістрату. Так, “міська економія”,
що відповідала за прибутки з міського майна, намагаючись отримувати
найбільший доход, встановила високі ціни на будівельні матеріали.
Будівельне ж управління, яке проводило будівельні роботи в місті, було
зацікавлене в дешевих будівельних матеріалах. Тому будівельне відомство
не купувало будматеріалів з міських складів, а шукало приватних
постачальників. У результаті міський бюджет зазнав збитків.

На діяльність магістрату суттєво впливала його матеріально-фінансова
база, а точніше – міський бюджет. Проблема фінансових взаємовідносин
була однією з найважливіших і найскладніших. Від її вирішення залежала
реалізація магістратом своїх повноважень, кількісний та якісний склад
міських службовців, належне виконання ними своїх обов’язків. Постійний
дефіцит міського бюджету негативно позначався в цілому на діяльності
магістрату.

Одним з найважливіших завдань львівського магістрату як виконавчого
органу самоврядування громади було підвищення рівня життя у столиці
коронного краю. Однак статистичні дані свідчать, що цього досягнути в
порівнянні з іншими великими містами Австро-Угорщини, йому не зовсім
вдавалося. Методи адміністративного впливу на відносини виробників,
торговців і споживачів, незважаючи на їх систематичність, не завжди були
дієвими. Хоча щодо контролю над торгівлею і цінами на товари дії
магістрату біли послідовними. Але неконтрольований, бурхливий приріст
населення у зв’язку з великою кількістю приїжджих робив міський
споживчий ринок одним з найдорожчих в Австро-Угорщині при відносно
низькій заробітній платі.

Основні недоліки роботи магістрату знаходили вияв у сфері відносин з
етномозаїчним населенням Львова. Міська громада не була цілісною і
складалася з менших етногромад: поляків (найчисельніша), українців,
євреїв, німців і т.д. Соціально-культурні та релігійні інтереси цих
етногромад, звичайно, біли різними. магістрат же найчастіше захищав
інтереси польської громади. Показовою у цьому є тривала боротьба
русинів-українців за відкриття у Львові української школи. Така позиція
магістрату, обумовлена його національним складом, спонукала інші громади
об’єднуватися у громадські організації для захисту і задоволення своїх
економічних, соціально-культурних інтересів. Логічно, що з середини ХІХ
ст. виникають найбільш масові українські організації: товариство
“Просвіта” (1868), товариство ім. Т.Г. Шевченка (1873), Народна торгівля
(1883), Сокол (1889), Сільський господар (1894).

Свою діяльність магістрат будував відповідно до положень міського
статуту, нормативних ухвал міської Ради, відповідних інструкцій.
Порушення цих норм службовцями магістрату каралися суворими
дисциплінарними стягненнями. В діяльності магістрату належно
реалізовувався принцип персональної відповідальності службовців за
доручену їм ділянку роботи.

Література

Шараневич И. Стародавний Львов. – 1861.

Dziennik ustaw i rozporzadzen Krajowych dla Krolewstwa Galicui i
Lodomeryi wraz wielkem ksiestwem Krakowskiem. – Rok 1870. – Czesc XXII.
– № 79.

Відділ рукописів ЛНБ імені Василя Стефаника. Ф. 5. Справа 4575/6.

Відділ рукописів ЛНБ імені Василя Стефаника. Ф. 5. Справа 4575/6. Арк.
531.

Відділ рукописів ЛНБ імені Василя Стефаника. Ф. 5. Справа 4575/6. Арк.
552.

Відділ рукописів ЛНБ імені Василя Стефаника. Ф. 5. Справа 4575/6. Арк.
725-726.

Statut krolewskiego stolecznego miasta Lwowa. – Lwow, 1896. ЛНБ імені
Василя Стефаника НАН України. Відділ рукописів. Спр. 4575/6. Арк. 426.

Sprawozdanie prezydenta miasta Lwowa A. Jasinskiego z czynnosci
Reprezentacyi i Urzedow miejskich w ostatnim perjodzie wyborczym 1874 do
1876, S. 4.

Відділ рукописів ЛНБ імені Василя Стефаника. Ф. 5. Справа 4575/6. Арк.
1288.

Відділ рукописів ЛНБ імені Василя Стефаника. Ф. 5. Справа 4575/6. Арк.
1300.

Hoszowski S. Ekonomiczny rozwoj Lwowa w latach 1772 – 1914. – Lwow,
1935. – S. 100.

Postanowienia organizacyjne dla urzednikow i slug miejskich // ЛНБ імені
Василя Стефаника НАН України. Відділ рукописів. Ф. 5 Спр. 4575/6.

Statut emerytalny dla urzednikow i slug Gminy krol. stol.miasta Lwowa.

Wiadomosci statystyczne o miesce Lwowie // Rocznik II. Lwow, 1893. – S.
33.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *