Інститут правової охорони конституції у конституційних проектах українських учених і політичних діячів другої половини ХІХ- початку ХХ ст. (реферат)

Реферат на тему:

Інститут правової охорони конституції у конституційних проектах
українських учених і політичних діячів другої половини ХІХ- початку ХХ
ст.

Конституція незалежної суверенної правової держави як нормативний акт,
що закріплює основи суспільного й державного ладу, основні права і
свободи людини та їх гарантії, порядок формування і діяльності та
повноваження органів державної влади, повинна бути захищена від можливих
посягань на порушення її норм, отже, вона потребує особливої правової
охорони, захисту.

Зокрема, охорона Конституції може здійснюватися як неправовими засобами,
наприклад опір неконституційному уряду, так і правовими. Серед правових
засобів охорони Конституції найхарактернішими є наявність у системі
органів державної влади глави держави як гаранта Конституції, контрольні
функції парламента, правозастосувальна і правоохоронна діяльність судів
загальної та спеціальної юрисдикції.

Однак у науці конституційного права засобами охорони Конституції
вважають ряд інституціонально-процедурних гарантій, як-от: особливий
порядок прийняття Конституції та внесення до неї змін, відповідальність
вищих посадових осіб за порушення Конституції або принесення присяги на
вірність Конституції, вирішення та здійснення конституційної юрисдикції,
можливість заборони політичних партій.

З огляду на досліджуване питання звернемося до теоретичних положень
конституційного права на початку ХХ ст. Під правовою охороною
конституції в той час розуміли конституційні гарантії, які розглядалися
як визначення позитивного права у державах з представницьким устроєм,
призначення яких – оберігати недоторканість державного устрою,
ліквідовуючи можливість неконторольованих або передчасних змін тексту
основних законів, а також їх порушення [1, с.113]. Зокрема, німецький
професор Г.Еллінек, власне, і розмежовує звичайні закони від
коституційних за критерієм забезпеченості останніх особливими гарантіями
непорушності [3, с.8].

У російській юридичній літературі початку ХХ ст. виділяють такі
конституційні гарантії:

1) узгоджені дії трьох влад (мається на увазі їх діяльність під час
перегляду основних законів);

2) вимога урочистої присяги на вірність конституції як глави держави,
так і інших посадових осіб та повнолітніх громадян;

3) право судової влади контролювати законність дій уряду і у випадках
невідповідності началам конституції оголошувати їх недійсними;

4) відповідальність міністрів за порушення конституційних принципів;

5) міжнародні конституційні гарантії. Цей вид гарантій використовується,
коли конституція держави гарантується іншою державою за допомогою зброї.

На підставі викладеного проаналізуємо ситуацію щодо розвитку інституту
правової охорони Конституції у конституційних проектах середини ХІХ ст.
– початку ХХ ст., які представлені такими українськими вченими та
суспільно-політичними діячами, як Георгій Андрузький, Михайло
Драгоманов, Михайло Грушевський, Микола Міхновський, Степан Баран,
Станіслав Дністрянський.

Зазначимо, що українські конституційні проекти середини XIX  ст. –
початку XX  ст. мають ряд особливостей, які можна, зокрема, пояснити
станом конституціоналізму, історичними умовами розвитку держави та
правової думки; викладення змісту більшості з них здійснено у
публіцистичній формі (Грушевський); відображають неординарні, деколи
утопічні погляди щодо влаштування суспільного життя (Андрузький); в дусі
часу більшість учених під конституцією розуміють не один
систематизований нормативний акт, а декілька основних законів (устави,
конституції) (Драгоманов). Проблемі правової охорони конституції
приділялася неналежна увага, бракує чіткої системи поглядів щодо
вагомості інституту правової охорони Конституції України. Крім того, у
конституційних проектах українських учених, за винятком
С.Дністрянського, не знайшлось місця питанню порядку прийняття
майбутньої конституції.

Одним із перших конституційних проектів досліджуваного періоду є
“Начерки конституції республіки” Георгія Андрузького, студента
юридичного факультету Київського університету, члена
Кирило-Мефодіївського товариства, перші два нариси якого датуються
1846-1847 рр., останній – 1850р. “Начерки” розроблені в дусі
народницьких концепцій, основу суспільного життя яких становить община.

У цьому проекті передбачається наявність глави держави (Президент
штатів), прототип парламенту (обласна палата), однак автор не наділяє їх
повноваженнями щодо охорони Конституції, тобто Президент не є гарантом
Конституції, обласна палата не наділена жодними контрольними функціями.
Проте у “Начерках конституції республіки” міститься положення,
відповідно до якого члени управління общини можуть бути позбавлені
депутатства і передані суду під час бунту або за кримінально незаконні
рішення управління. Якщо враховувати, що бунт – це насильницький опір
існуючому суспільно-політичному ладу, існуючим законам (у тому числі
Конституції), то саме позбавлення депутатства членів управління і слід
розглядати як вид покарання за конституційний проступок .

Отож, у “Начерках” знайшла місце така гарантія охорони Конституції, як
відповідальність за порушення конституційних принципів, і її можна
розглядати як прототип конституційної відповідальності.

Дещо (рунтовніше викладено проблему правової охорони Конституції у праці
М.Драгоманова “Проект оснований устава украинского общества -”Вольный
союз” – “Вільна спілка”, яка побудована на ідеї асоціації гармонійно
розвинутих особистостей, що відобразилася б у федералізмі держави з
максимальною децентралізацією і самоврядуванням громад та областей,
тобто цей конституційний проект мав за основу перетворення Російської
імперії у децентралізовану державу з федеративним устроєм.

У конституційному проекті М.Драгоманова присутні такі гарантії правової
охорони конституції, як особливий порядок внесення до неї змін, а також
частково окреслено питання конституційної юрисдикції. Зокрема, у п.23
“Проекта оснований устава…” передбачено особливий порядок прийняття
змін до основних законів, а саме зміни можуть бути внесені лише зі згоди
кваліфікаційної більшості (2/3) голосів Державної і Союзної Дум із
наступним затвердженням Державним Собором [4, с.58].

Цікавим є положення цього проекту щодо відповідності постанов і дій
органів місцевого самоврядування до основних законів та загальних
інтересів держав союзу і відповідності постанов вищих органів державної
влади (Державної та Союзної Дум) до основних законів держави. Згідно з
п.10(II) та п.22 вищезгаданого проекту такі колізії повинні бути
вирішені Сенатом, тобто вищим органом судової влади на загальних зборах
його департаментів [4, с.58].

????r???????¤?$????r?кта оснований устава…” наголошує на вагомості
основного закону держави, на його авторитетності, на особливій юридичній
природі.

У дусі суспільно-політичної ситуації в Україні у 1905 р. було
опубліковано два варіанти конституційних проектів для України: у травні
– стаття М.Грушевського “Конституційне питаннє і українство в Росії”
(опубліковано у Літературно-науковому віснику), у вересні – “Основний
закон “Самостійної України” Спілки українського народу, який було
запропоновано національно-радикальним крилом українського руху, одним із
співавторів якого є М.Міхновський. Ці два проекти різняться принципами,
покладеними в їх основу. Зокрема, Грушевський виділяє такі принципи
конституційного проекту: 1) репрезентаційність парламенту [2, с.13];
2) самоуправність областей і територій [2, с.11].

На противагу Грушевському в основу проекту Основного Закону “Самостійної
України” покладено принцип повної самостійності України. Грушевський у
своїй статті аналізує місце українського руху у російській державі,
аналізує політичне становище у Росії початку ХХ ст., висловлює
пропозиції щодо реформування форми устрою Росії, порядку формування та
удосконалення структури парламенту. Цікавими з погляду політики і права
є міркування Грушевського щодо виборчої системи у державі та ролі
представництва меншості під час виборів. Однак, враховуючи те, що у
статті “Конституційне питання і українство в Росії” викладено лише деякі
погляди щодо конституційної реформи і сама стаття не є повноцінним
проектом конституції, то і відсутність згадок про правову охорону
основного закону є повністю виправдана.

З позицій інституту правової охорони конституції конституційний проект
націонал-радикалів містить цікаві положення. Між іншим, у цьому проекті
є окремий розділ під назвою “Перегляд Основного Закону”. У ньому
детально описано процедуру внесення змін до конституції. Важливо
зазначити, що деякі моменти процедури прийняття змін за Основним Законом
“Самостійної України” співзвучні із сучасними конституційними актами.
Зокрема, у проекті є положення, згідно з яким хати (палати парламенту),
що висували вимогу про зміну артикулу основного закону, підлягають
саморозпуску і скликаються нові хати на підставі закону. Після цього
нові законодавчі хати ухвалюють, чи потрібно змінити зазначені артикули.
Отже, цей проект передбачає, що постанови після зміни норм конституції
повинні бути розпущені, тобто остаточна постанова щодо внесення змін
приймається на засіданні новообраної хати (палати).

Подібним змістом пройняті відповідні положення більшості сучасних
конституцій, що стосуються внесення змін і поправок до Основних законів.

У конституційних проектах українських учених і громадсько-політичних
діячів середини ХІХ – початку ХХ ст. інститут правової охорони
Конституції був втілений відповідно до духу часу, до політико-правових
поглядів цього періоду.

У цих проектах відобразилися своєрідні бачення вченими проблем існування
у державі основного закону і його захищеності. У кожному із українських
конституційних проектів передбачено певні окремі гарантії захисту
Конституцій.

Особливу увагу вчені приділяють питанню порядку внесення змін до
конституції, бо саме інтерпретація основного закону становить загрозу
захисту Конституції. Крім того, деякі вчені виділяють як окремі гарантії
також відповідальність посадових осіб вищих органів (Андрузький),
вирішення питання відповідності до основного закону звичайних законів
(Драгоманов).

Для дослідження інституту правової охорони конституції на особливу увагу
заслуговує робота Станіслава Дністрянського, професора цивільного права
Львівського Українського Вільного Універститету у Празі, академіка ВУАН,
під назвою “Конституція Західно-Української республіки” (1920).

Конституційно-правові погляди С.Дністрянського пов’язані з тим, що
Конституція як основа національного законодавства повинна бути захищена,
а саме, що в новітній державі має бути створена спеціальна система
захисту Конституції з метою недопущення необ(рунтованих (свавільних)
змін її положень [5, с.79]. У зв’язку з цим у проекті Конституції ЗУНР
професор Дністрянський особливо виділяє Державний Судовий Трибунал –
прототип органу конституційної юстиції, повноваженнями якого були б
перевірка законів на предмет їх конституційності, а також можливість
скасувати тих законів, які суперечили б Конституції (§124 проекту).

Інше положення, яке заволоділо нашою увагою, – це особливий порядок
внесення змін і доповнень до Конституції ЗУНР. З цією метою мав би бути
створений спеціальний орган – Загальнонародна рада (§77-78 проекту).

У Конституції ЗУНР С.Дністрянського особливе місце відведено також
питанню відповідальності Президента та членів Державної Ради (верховний
центральний орган для внутрішнього управління державою). Згідно з §101
Конституції ЗУНР Президент республіки має скласти присягу на дотримання
Конституції і законів, а також на добросовісне виконання своїх
обов’язків. Якщо Президент не виконує своїх зобов’язань, то Народна
Палата (парламент) може висунути проти нього політичне звинувачення.
Проте в такому випадку, як і у випадку звинувачення у державній зраді,
рішення приймає Державний судовий трибунал (орган конституційної
юстиції).

Погляди С.Дністрянського щодо охорони Конституції як Основного закону
держави є особливо цінними, враховуючи історичний період, в якому жив і
проводив дослідження професор, стан конституціоналізму, а також і той
факт, що С.Дністрянський в першу чергу був цивілістом.

Зазначимо, що у 1920 р. у Львові було опубліковано два проекти
української конституції, а саме: проект Степана Барана, громадського та
політичного діяча, та Проект Правительственної Комісії по виробленню
Конституції Української держави під назвою “Основний державний закон
Української народної Республіки”, в числі співавторів якого були
А.Ніконовський, С.Баран, М.Білінський, Отто Ейхельман.

У цих проектах інституту правової охорони Конституції не знайшлося
місця. Професор Дністрянський, зокрема, піддав критиці ці проекти. Як
серйозні недоліки проектів учений називає відсутність інститутуту
референдуму та системи органів конституційної юрисдикції [8, с.52].

Однак загальною рисою проектів є їх миролюбний характер, і це вплинуло
на те що, всупереч тогочасній теорії, жоден з проектів не передбачає
гарантій захисту Конституції ззовні.

Отже, українські конституційні проекти другої половини ХІХ – початку
ХХ ст. є невід’ємною частиною надбання конституційної думки в Україні,
зокрема у контексті становлення інституту правової охорони Основного
закону.

Література

Брокгауз Ф.А., Ефрон И.А. Энциклопедический словарь. – С.Пб, 1883. – Т.
8.

Грушевський М. Конституційне питання, українство в Росії//
Літературно-науковий вісник. – 1905. – Кн.6.

Эллинек Г. Конституции, их изменения и преобразования. – С.Пб, 1907.

Слюсаренко А.Г., Томенко М.А. Історія Української Конституції. – К.:

Товариство Знання України, 1993.

Стецюк П. Станіслав Дністрянський як конституціоналіст. – Львів, 1999.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *