Інформаційна культура юриста (реферат)

Інформаційна культура юриста

Інформація — ефективний засіб регулювання суспільних процесів. По суті,
«інформація» — філософське поняття, яке»» істотно відрізняється від
понять «відомість», «повідомлення», «дані», «новини» тощо.
Функціональність інформації передбачає її одержання, використання,
поширення, зберігання, що становить зміст інформатики як науки.

У Законі України від 2 жовтня 1992 р. «Про інформацію» вказується, що
інформація — це документальні або публічно оголошені відомості про події
та явища, які відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому
природному середовищі. Звідси випливають певні властивості інформації —
корисність, повнота, достовірність, новизна, цінність — які підкреслюють
особливе ставлення до будь-яких відомостей чи повідомлень. Для юриста
особливе значення має така властивість інформації, як достовірність. У
юридичній практиці трапляються випадки, коли під виглядом подачі
достовірних фактів через ті чи інші причини насаджується дезінформація.
Тоді юрист повинен вдатися до реінформації, тобто відновити природну
достовірність фактів.

Функціонування інформації пов’язане з такими основними поняттями:
інформаційна діяльність, інформаційний запит, документ в інформаційних
відносинах, інформаційна продукція, інформаційна послуга, інформаційні
потоки, інформаційні бар’єри, інформаційний потенціал, інформаційний
режим, інформаційні системи, інформаційні процеси, інформаційний фонд.

Інформаційну діяльність треба розуміти як сукупність дій, спрямованих на
задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави [16,
ст. 12, п. І]. Під інформаційним запитом розуміється звернення, вимога
про надання можливості ознайомитися з офіційними документами. Документи
в офіційних відносинах — це передбачена законом матеріальна форма
одержання, зберігання, використання й поширення інформації шляхом
фіксації її на папері, магнітній кіно-, відео-, фотоплівці або на іншому
носієві. До інформаційної продукції належать матеріалізовані результати
інформаційної діяльності, призначені для задоволення інформаційних
потреб громадян, державних органів, підприємств, установ, організацій.
Інформаційна послуга -це здійснення у визначеній законом формі
інформаційної діяльності з доведення інформаційної продукції до
споживачів, щоб задовольнити їхні інформаційні потреби [16, ст.
12,27,32,40,41].

Зрозуміло, що інформація має різні види: статистична, масова, правова,
інформація про особу [16, ст. 18].

Правова інформація — це сукупність документальних або публічно
оголошених відомостей про право, його систему, джерела, реалізацію,
юридичні факти, правовідносини, правопорядок, правопорушення, боротьбу з
ними та їх профілактику [Іб.ст.22]. Отже, правова інформація має широкий
зміст, що пояснюється чисельністю об’єктів і джерел.

Уся правова інформація, як зазначається у Законі України «Про
інформацію», за характером джерел поділяється на дві основні групи:
офіційну й неофіційну. Офіційна правова інформація міститься в
документах трьох видів: нормативних, правозастосовних і статистичних. Її
джерелом є державні органи й посадові особи. Така інформація має велике
значення у державотворенні. Наприклад, на сучасному етапі враховується
історична практика, яка відображає об’єктивні умови розвитку
українського народу. Неофіційна правова інформація міститься у
матеріалах наукових досліджень, лекціях, доповідях з правової тематики.

Офіційна та неофіційна правова інформація різняться метою,
властивостями. Якщо для першої обов’язковою є повнота, то для другої ця
властивість не є обов’язковою.

Інформація поділяється на відкриту та з обмеженим доступом.

Обмеження права на одержання відкритої інформації не допускається
законом.

Для здійснення окремих форм державної діяльності відкритої інформації
недостатньо. Для цього потрібна інформація з обмеженим доступом, яка
поділяється на конфіденційну й таємну. Вважається, що конфіденційна
інформаг^ія -це відомості, якими користуються й розпоряджаються фізичні
чи юридичні особи, котрі поширюють їх на власний розсуд відповідно до
умов, здебільшого передбачених законом [16, ст. ЗО, п. 2]. До таємної
інформації належать відомості, які містять передбачену законом таємницю.
Її розголошення забороняється, оскільки це може завдати значної шкоди
суспільству, державі, особі [16, ст. ЗО, п. 5].

Отже, процес одержання, використання, поширення й зберігання інформації
регулюється певними вимогами, які забезпечують її функціонування. Юрист
повинен володіти певною інформаг^йною культурою, що впливає на його
професійну діяльність.

Інформаційна культура юриста — це ступінь володіння належним обсягом
інформації для забезпечення прав і свобод громадян, вміння одержати й
ефективно реалізувати її у юридичній діяльності.

Інформаційна культура юриста певною мірою пов’язана з іншими видами
культур — правовою, національною, духовною, політичною, моральною,
інтелектуальною, психологічною, педагогічною, естетичною, логічною,
технічною тощо.

Функціонування інформаційної культури юриста доцільно розглядати за
основними видами інформаційної діяльності: одержання, використання,
поширення та зберігання. Відповідно до цього функціонування
інформаційної культури юриста визначають принципи одержання інформаг^ї:
права на інформацію, достовірності, точності, повноти, необхідності,
корисності.

Так, принцип права на інформацію полягає в тому, що кожен юрист має
змогу отримати необхідну йому інформацію. Для цього існує достатньо
доступних джерел інформації. Однак це право забезпечується лише щодо
відкритої інформації, а для інших видів — кількість споживачів (навіть
серед юристів) обмежена. Крім цього, відсутність належного рівня
комп’ютеризації значно обмежує можливість отримати інформацію.

Достовірність і точність як принципи забезпечуються повнотою інформації,
своєчасністю її одержання і тісно пов’язані з повнотою її надання. Також
цей принцип прямо залежить від інтелекту реципієнта. Тут мають значення
уміння вибрати достовірну й точну інформацію, здатність абстрагуватися
від власних емоцій, симпатій та антипатій, фактор часу, використання
різноманітних джерел інформації, сумлінність реципієнта та ін.

Принцип необхідності орієнтує на вибір серед інформаційних потоків саме
такої інформації, яка потрібна для конкретної справи. Нагромадження
великої кількості будь-якої інформації значною мірою впливає на психіку
юриста, не дає змоги зосередитися на головному, призводить до
розсіяності. Тобто можна говорити про ступінь необхідності одержання
інформації (адже деяка інформація може знадобитися на короткий час). Тут
має значення пам’ять юриста, здатність зосередити основну увагу на
необхідній інформації (другорядну інформацію потрібно розглядати як
окремий випадок).

Наголосимо, що не вся необхідна інформація є корисною. У деяких випадках
інформація, яку треба було б отримати, може зашкодити людині. Тобто
корисність інформації лояльно розглядати у контексті конкретної
інформаційної системи з метою розв’язання конкретного правового
завдання.

Функціональність інформаційної культури юриста суттєво зумовлюють
принципи справедливості, раціональності, доцільності.

Суть принципу справедливості полягає в тому, що використовувати
інформацію потрібно, не приховуючи окремих відомостей і не применшуючи
їхньої значущості. Правильний розподіл інформації сприяє ефективному
задоволенню інформаційних потреб, підвищенню інформаційної культури як
юриста, так і населення. Однак на практиці цього досягнути важко,
оскільки інколи негативну роль відіграє суб’єктивний чинник, особиста
моральна чи навіть матеріальна зацікавленість.

Із тактичних міркувань використання інформації може здійснюватися
певними дозами, економно, ефективно. Значення принципу раг^іональності
особливо зростає у випадку недосвідченого споживача-юриста. Важливо
правильно регулювати дозування враховуючи наступність, послідовність, що
сприятиме поступовому підвищенню культури використання інформації.

Часто у використанні інформації на перший план виступає доцільність.
Завданням цього принципу є застереження юриста від отримання того чи
іншого виду інформації. При цьому вдаються до з’ясування мети
використання. У випадку вірогідності при задоволенні потреб інформація
видається повно й об’єктивно.

Культура поширення інформації пов’язана також з прин-ципсти вільного
обміну, об ‘єктивності, відповідальності.

Принцип вільного обміну інформацією — це розповсюдження, гласність
інформації, якою володіє особа. Цей обмін здійснюється різними шляхами,
в будь-якій формі, за допомогою різних інформаційних джерел. Практично
не існує обмежень у поширенні інформації, але за умови, що це не
суперечить чинному законодавству. Тим більше, що обмін інформацією —
необхідний процес в інформаційній діяльності. В іншому випадку
знижується рівень інформативності спілкування, втрачається зворотний
зв’язок. Для розвитку інформаційної культури юриста потрібен
систематичний та вільний обмін інформацією.

нформаційному галасу. У юридичній практиці такий принцип часто
порушується. Як правило, причиною цього є боротьба за першість
використання інформації, коли фактор часу вважається головним, отже,
ігнорується необхідність перевірки вірогідності інформації.

Відтак, вільний обмін інформацією передбачає відповідальність за її
об’єктивність чи порушення таємності. Кожна особа, поширюючи інформацію,
зобов’язана керуватися гарантією її об’єктивності, в іншому випадку вона
скоїть правопорушення. Розповсюдження недостовірної інформації — досить
поширене явище, однак відповідальність настає рідко, що дуже шкодить
інформаційній культурі.

Надійність інформації, безумовно, передбачає гарантії забезпеченості
збереження належного стану інформації та її матеріальних носіїв,
забезпечення її охорони, відповідні правила зберігання.

Таким чином, функціонування інформаційної культури юриста значною мірою
зумовлюється законністю, етичністю, своєчасністю. Законність залежить
від видів інформації та режиму доступу до неї. Етичність забезпечується
високими моральними якостями суб’єктів інформаційних відносин, вимогами
загальнолюдських цінностей, моральних кодексів. Це своєрідний захист від
моральних збитків, яких завдяки дезінформації можуть зазнати як юристи,
так і громадяни. Своєчасність інформації виконує узагальнюючу функцію у
процесі її одержання, використання, зберігання.

Інформаційна культура юриста виявляється у відповідних формах, а саме:
повсякденному спілкуванні, ознайомленні з матеріалами засобів масової
інформації, отриманні офіційних зведень, інформаційних запитах тощо.

Повсякденне спілкування — це традиційний обмін інформацією між людьми.
Людське суспільство не можливе у повній суті без спілкування. Накопичена
таким чином інформація передається від покоління до покоління. Загалом
це відповідає вимогам повноти правової інформації, що суттєво визначає
ефективність професійної діяльності юриста.

На розвиток інформаційної культури суспільства значною мірою впливають
засоби масової інформації. Проте є підстава говорити про рівень
об’єктивності задоволення інформаційних запитів населення. Засоби
масової інформації не завжди використовують достовірні джерела. В деяких
випадках вони зорієнтовані на односторонній безадресний зв’язок. Така
інформація, а точніше, дезінформація, знижує рівень інформаційної
культури суспільства.

В інформаційних взаєминах часто використовуються офіційні зведення,
статистичні документи тощо. Своєчасність і точність інформації, яка
міститься в них, має організуюче значення. Ці факти потрібно вміти
аналізувати, зіставляти, тлумачити. При цьому важливу роль відіграють
компетентність, інтелектуальна культура суб’єктів інформації.

Одним із видів інформаційних взаємин є інформаційний запит. Його форма
(поставлене питання, стиль і тон викла- ‘ ду, культура оформлення
документів) свідчить про певний рівень професійної інформаційної
культури. Згідно з принципом етичності інформаційний запит повинен бути
обґрунтованим, а відповідь — повною й достовірною.

Чинники морально-правової відповідальності стосуються інформації з
обмеженим доступом, яка передбачена законом. Низький рівень професійної
культури у юриста, допущеного до такої інформації, завдає значної шкоди
як правоохоронній діяльності, так і державі загалом.

Між інформаційною культурою та соціальними явищами існує взаємозв’язок.
У суспільстві виявляються певні функції розуміння сутності інформаційної
культури, передусім теоретико-пізнавальні та практично-ужиткові. Перші —
спрямовані на пізнання, теоретичне вивчення закономірностей розвитку
інформаційної культури й обгрунтування висновків. Другі — сприяють
розвиткові інформаційного законодавства, вдосконаленню діяльності
посадових осіб, раціоналізації інформаційних процесів, підвищенню
загальної культури громадян та ін.

У формуванні професійної культури юриста важливу роль відіграють і
теоретико-пізнавальні і ужиткові функції. Однак тільки останні дають
змогу повною мірою оцінити рівень професійної культури, охарактеризувати
її зовнішній аспект.

До ужиткових функцій інформаційної культури належать гуманістична,
управлінська, комунікативна, орієнтаційна, режимна, а також функція
моральної та юридичної відповідальності.

Гуманістична функція зорієнтована на захист прав людини. Насамперед це
стосується захисту Української держави, недоторканності її кордонів,
недопущення посягань на волю народу. Тут достовірність та повнота
інформації зумовлює дії осіб, забезпечує захист основних прав громадян
України як на території власної держави, так і в міжнародному аспекті.
Різноманітними шляхами надходить численна інформація про нашу країну, що
потребує спеціального культурологічного аналізу. Гуманістична функція
передбачає охорону й захист державно-конституційного ладу України.

Інформаційна культура органічно пов’язана зі створенням умов для
формування й діяльності органів державної влади, розв’язання глобальних
господарських й наукових проблем. Проте інформацією державної ваги, як
правило, володіють особи, які обіймають керівні посади. Тому можна
стверджувати, що становлення керівника починається з уміння
використовувати інформацію в адміністративній діяльності. Професійна
культура керівника — це насамперед його інформаційна культура. Отже,
ефективність управління на різних рівнях, у тому числі правовою сферою
суспільства, залежить від професійної культури керівника, уміння
ефективно використовувати інформацію при виконанні службових обов’язків.

Комунікативна функція інформації забезпечує спілкування суб’єктів права,
яке повинно здійснюватися на культурно-моральних засадах.

У юридичній практиці доволі часто доводиться одержувати й поширювати
інформацію лише для особистого орієнтування. Це актуалізує моральну і
правову відповідальність осіб, які користуються цією інформацією,
оскільки вона втілюється у життя за потребою.

У жодних інших суспільних ятш,а\ режимна функція не має такого значення,
як в інформаційній культурі. Вважається, що кожна інформація потребує
певного режиму зберігання. Йдеться не тільки про інформацію з обмеженим
доступом, а й про будь-яку іншу. Тобто володіння професійною, діловою,
виробничою інформацією передбачає специфічну систему її захисту,
раціональне використання й поширення. Впорядкованість обігу інформації,
своєчасність її обнародування є виявом характерного для юридичної
практики інформаційного бар’єра (режимності), який передбачає правову і
моральну відповідальність правників.

Моральна відповідальність розуміється як втілений у загальнолюдських
цінностях й забезпечуваний громадським осудом моральний обов’язок юриста
визначити правомірність позбавлення певних вартостей, що йому належали,
у випадку порушення ним встановлених правил інформаційних відносин. А
правова відповідальність — це закріплене у чинному законодавстві та
забезпечене державою примусове позбавлення правопорушника-юриста певних
прав. Тому одним із обов’язків суб’єктів інформаційних відносин,
передусім юристів, є використання інформації згідно з законом або
договором.

Отже, інформаційна і професійна культура юриста взає-мозумовлені. Адже
уміння володіти інформацією сприяє професійній діяльності, дає змогу
приймати відповідні юридичні ухвали, передбачати різноманітні ситуації,
прогнозувати правоохоронну діяльність. Крім цього, інформаційна культура
потрібна для збереження психічної рівноваги юриста. Численні
інформаційні потоки можуть втомлювати його, призводити до втрати
працездатності.

Інформаційна культура юриста є запорукою дотримання законності й
правопорядку, розвитку правосвідомості суспільства.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Статут Організації Об’єднаних націй від 26 червня 1945 р. //
Действующее международное право.- М., 1996.- Т. 1.- С. 7—33.

2. Загальна Декларація прав людини від 10 грудня 1948 р. // Права
людини: Основні міжнародно-правові документи- К., 1989.-С.9-14.

3. Статут Міжнародного суду від 26 червня 1945 р. // Действующее
международное право.-М., 1996.-Т. 1.-С. 797-810.

4. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права від 16
грудня 1966 р. // Права людини: Основні міжнародно-правові
документи.-К., 1989.-С. 15-27.

5. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня
1966 р. // Права людини: Основні міжнародно-правові документи- К., 1989-
С. 28^9.

6. Конвенція проти катувань та інших жорстоких нелюдських або
принижуючих гідність видів поводження і покарання від 10. грудня 1984р.
// Права людини: Основні міжнародно-правові документи- К., 1989-
С.97-112.

7. Статут Ради Європи від 5 травня 1945 р. // Действующее международное
право.-М., 1996.-Т. 1.-С. 707-717.

8. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод від 4
листопада 1950 р- М., 1996- С. 108-123.

9. Європейська культурна конвенція від 19 грудня 1954р.// Україна в
міжнародно-правових відносинах.- К., 1997.- Кн. 2:

Правова охорона культурних цінностей- С. 295-298.

10. Конституція України: Закон України від 28 червня 1996 р. //
Відомості Верховної Ради України [далі — ВВРУ.- С. С.].- № 3.-Ст.141.

11. Основи законодавства України про культуру: Закон України від 14
лютого 1992р.//ВВРУ.-№21.-Ст.294.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *