Характеристика спеціальних принципів міжнародного економічного права (реферат)

Реферат на тему:

Характеристика спеціальних принципів міжнародного економічного права

Ця група принципів відтворює специфіку правового регулювання у
міжнародно-економічній сфері.

Принцип розвитку міжнародних економічних і науково-технічних відносин
між державами — один із основних у системі спеціальних принципів. Він
закріплений у Статуті ООН, у багатьох резолюціях Генеральної Асамблеї
ООН, Конференції з торгівлі й розвитку та ін. З цих міжнародно-правових
документів випливає, що одним із важливих завдань держав — членів ООН є
розвиток міжнародних економічних і, особливо, торговельних відносин,
усунення штучних перепон у цій справі. Зміст вищезазначеного принципу
зводиться до такого:

1) усі держави повинні співробітничати у справі сприяння більш
раціональним і справедливим міжнародним економічним відносинам (ст. 8
Хартії 1974 р.);

2) кожна держава має право брати участь у міжнародній торгівлі та в
інших формах економічного співробітництва, незалежно від відмінностей у
політичних, економічних та соціальних системах (ст. 4);

3) усі держави зобов’язані співробітничати в економічній, соціальній,
культурній, науковій і технічній галузях з метою сприяння економічному і
соціальному прогресу (ст. 9);

4) міжнародне співробітництво з метою розвитку — єдина мета і загальний
обов’язок усіх держав (ст. 17);

5) кожна держава має будувати свої економічні відносини з урахуванням
інтересів інших країн (ст. 24);

6) усі держави мусять співробітничати у коректуванні цін на товари, що
експортуються до країн, які розвиваються, стосовно цін на імпортовані
ними товари (ст. 28);

7) усі держави повинні сприяти збалансованому розвитку світової
економіки, враховуючи ту обставину, що добробут розвинутих країн і
країн, які розвиваються, тісно взаємозв’язані і що розквіт міжнародного
співробітництва в цілому залежить від розквіту його складових (ст. 31).

Дотримання цього принципу — умова стабільності міжнародних економічних
зв’язків.

Принцип юридичної рівності і недопустимості економічної дискримінації
держав випливає із загального принципу співробітництва держав і принципу
їх рівноправ’я. Як свідчить світова практика міжнародних економічних
відносин, найбільшу ефективність вони мають у тому разі, коли будуються
на основі юридичної рівності всіх держав як суб’єктів міжнародного
економічного права, недопущення їх економічної дискримінації. Цей
принцип є загальновідомою правовою нормою і, як правило, не вимагає
свого обов’язкового закріплення у договірних зобов’язаннях. Відповідно
до нього кожна держава має право вимагати надавати їй рівні умови у
міжнародних економічних відносинах, як і вона іншим державам.

Звичайно, це не означає, що повністю виключається можливість введення
державою обмежувальних заходів у міжнародних економічних відносинах. З
тих чи інших причин вони можуть вводитись, але за однієї умови: такі
обмеження мають стосуватися всіх держав. Якщо дана умова не виконується,
то це слід вважати порушенням принципу юридичної рівності і недопущення
економічної дискримінації. Одним із яскравих прикладів порушення цього
принципу був торговельний закон, прийнятий конгресом США у 1974 р., а
також анулювання на початку 1976 р. США програми економічної допомоги
Індії. Але не слід розглядати як дискримінацію в економічних відносинах
заходи відповідного характеру (реторсії), які застосовуються до
держави-порушника і які покликані забезпечити дотримання принципу
рівності і недопущення дискримінації.

Принцип свободи вибору форми організації зовнішньоекономічних зв’язків
надає можливість вільного вибору певних форм співробітництва у
зовнішньоекономічних відносинах. Цей принцип знайшов чітке своє
закріплення і висвітлення у ст. 4 Хартії 1974 р.: «При здійсненні
міжнародної торгівлі та інших форм економічного співробітництва кожна
держава вільно вибирає форму організації своїх зовнішньоекономічних
відносин і укладає двосторонні та багатосторонні угоди міжнародного
економічного співробітництва, що відповідають її міжнародним
зобов’язанням і потребам».

Аналіз існуючих форм організації зовнішньоекономічних відносин дає
можливість з’ясувати роль держави у цій справі.

У багатьох колишніх соціалістичних країнах зовнішньоекономічна
діяльність здійснювалася здебільшого на основі державної монополії,
відповідно до чого держави зосереджували у своїх руках
зовнішньоекономічну торгівлю та інші види зовнішньоекономічної
діяльності. Ще 22 квітня 1918 р. Рада Народних Комісарів РФСР прийняла
спеціальний декрет «Про націоналізацію зовнішньої торгівлі». Усі
зовнішньоторговельні зв’язки здійснювалися у колишньому Союзі через
Міністерство зовнішньої торгівлі СРСР та деякі інші органи державного
управління. Держава через ці органи здійснювала керівництво і правове
регулювання різними видами зовнішньоекономічної діяльності, проводила
єдину державну політику у цій галузі, планувала її розвиток,
установлювала порядок здійснення зовнішньоекономічної діяльності,
забезпечувала його дотримання та ін.

У капіталістичних країн не існує повної державної монополії на
зовнішньоекономічну діяльність. Держава лише здійснює регулювання такої
діяльності у межах однієї держави або в межах певної групи держав,
наприклад держав Спільного ринку.

Що стосується країн, які розвиваються, то в деяких з них спостерігається
тенденція до встановлення монополії держави на зовнішньоекономічну
діяльність через націоналізацію зовнішньоторговельних підприємств,
установлення контролю за їх діяльністю.

У державах, які утворилися після розпаду СРСР, зовнішньо-

економічна діяльність базується не на основі їх монополії у цій галузі,
а на основі її державного регулювання. Це видно, наприклад, із змісту
Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», прийнятого 16
квітня 1991 р. Відповідно до цього закону одним із принципів
зовнішньоекономічної діяльності є принцип свободи зовнішньоекономічного
підприємництва. Його суть полягає у праві суб’єктів такої діяльності
добровільно вступати у зовнішньоекономічні зв’язки, здійснювати її у
будь-яких формах, які не заборонені чинним законодавством, виключному
праві власності суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності на всі
одержані ними результати (ст. 2).

N

P

T

A A @

B

‚ ?

IAe

&

IAe@?ueyB*NHphPднання всіх видів, у тому числі акціонерні та інші види
господарських товариств, асоціації, спілки, концерни, консорціуми, фірми
«Торговий дім», посередницькі та консультаційні фірми, кооперативи,
кредитно-фінансові установи, міжнародні об’єднання, організації тощо),
об’єднання фізичних і юридичних осіб, спільні підприємства та ін.

Принцип свободи вибору форми організації зовнішньоекономічної діяльності
полягає також і в тому, що кожна держава має право встановлювати свободу
торгівлі, тобто свободу ввезення і вивезення товарів без будь-якого
регулювання її з боку держави (політика фрітредерства — вільної
торгівлі). Таким правом користувалась, наприклад, Англія у другій
половині XIX ст. А взагалі така політика на початку XX ст. почала
втрачати своє значення і поступилася місцем протекціонізму — системі
економічних законів держави, спрямованих на захист національної
промисловості і сільського господарства від іноземної конкуренції, а
також на проникнення на зовнішні ринки і загарбання їх. Найважливішим
знаряддям при цьому є введення і здійснення відповідної митної політики,
яка зводиться до встановлення мита під час імпорту й експорту товарів.

Держави можуть здійснювати і ліцензування ввезення або вивезення товарів
(така практика широко використовується, наприклад, у США).

Принцип невід’ємного суверенітету держав над їх природними та іншими
ресурсами, а також над їх економічною діяльністю випливає із загального
принципу державного суверенітету. Юридичне закріплення цей принцип
знайшов насамперед у Декларації 1974 р. і в Хартії 1974 р. Так, у п. 1
ст. 2 Хартії зазначено: «Кожна держава може і повинна вільно здійснювати
повний постійний суверенітет над усіма своїми багатствами, природними
ресурсами й економічною діяльністю, включаючи право на володіння,
використання та експлуатацію». У Декларації 1974 р. п. 4 «г» передбачає
право країн, що розвиваються, або тих, які перебувають під колоніальним
і расовим пануванням, іноземною окупацією, на своє звільнення і
відновлення контролю над власними природними ресурсами та економічною
діяльністю.

У розвиток цієї ідеї ст. 16 Хартії проголошує право і обов’язок усіх
держав індивідуально і колективно боротися за ліквідацію колоніалізму,
апартеїду, расової дискримінації, неоколоніалізму і всіх зовнішніх форм
агресії, проти окупації і панування та всіх економічних і політичних
наслідків, що випливають із цього. Держави, які проводять політику
примушування, несуть економічну відповідальність перед країнами,
територіями і народами, повинні відшкодовувати чи повністю компенсувати
використання і скорочення їх природних та інших ресурсів.

Принцип невід’ємного суверенітету держав над їх природними та іншими
ресурсами, а також їх економічною діяльністю дістав розвиток і юридичну
фіксацію у ряді міжнародних угод, конвенцій. Водночас слід зазначити, що
такі держави, як США, Англія і ряд інших капіталістичних країн,
намагалися через голосування перешкодити включенню цього принципу у
зміст Хартії 1974 р. і Декларації 1974 р. І лише активна і послідовна
позиція насамперед країн — членів колишньої Ради Економічної
Взаємодопомоги дала можливість юридично закріпити цей принцип.

Відповідно до принципу найбільшого сприяння (коли він включається до
міжнародного договору) кожна сторона (держава) зобов’язується надати
другій стороні (державі) такий режим у тій чи іншій галузі
співробітництва (пільги, привілеї, переваги тощо), який вона надасть у
майбутньому будь-якій третій стороні (державі). Дотримання цього
принципу дає можливість ставити в однакові умови держави та інших
суб’єктів міжнародних економічних відносин. Цей принцип знайшов своє
закріплення в Принципах 1964 р. і Хартії 1974 р. Так, у загальному
восьмому принципі записано: «Міжнародна торгівля повинна бути
взаємовигідною і здійснюватися на основі режиму найбільшого сприяння;

у межах торгівлі не повинні застосовуватися дії, які завдають шкоди
торговельним інтересам інших країн». Майже аналогічною є редакція ст. 26
Хартії 1974 р.

Практична реалізація принципу найбільшого сприяння здійснюється через
його закріплення у відповідних договорах, угодах та інших міжнародних
актах.

Практика міжнародних економічних відносин має приклади, які свідчать про
недотримання цього принципу з боку окремих держав. Так, у середині 80-х
років режим найбільшого сприяння був наданий Сполученими Штатами Америки
понад 120 країнам світу, однак у ньому було відмовлено СРСР, що певною
мірою негативно позначилося на експорті його товарів. Це була не лише
одна із форм політичного тиску, а й акт дискримінаційного характеру.

Одночасно слід підкреслити, що в окремих випадках як виняток із принципу
найбільшого сприяння є надання країнам, що розвиваються, преференційних
поступок. Це — правомірні винятки, передбачені Принципами і Хартією.

Принцип національного режиму вказує на те, що у кожній державі, яка
виступає суб’єктом міжнародних економічних відносин, юридичним і
фізичним особам іншої держави надаються такі самі права і вони мають
такі самі обов’язки, що й юридичні та фізичні особи першої держави,
тобто іноземні суб’єкти прирівнюються у своєму правовому статусі до
власних національних суб’єктів. Цей принцип нерідко застосовується в
інтересах окремих держав, коли в умовах економічної нерівності принцип
національного режиму надається сильнішому іноземному партнеру, а не
національному партнеру, що дає можливість фактичного отримання переваг
іноземному партнеру. Зазначений принцип широко використовується в
торговельно-договірних відносинах США.

Така загальна характеристика спеціальних принципів міжнародного
економічного права.

Література

Міжнародне співробітництво України у правовій сфері.- Харків: Фоліо,
1975.- 408с.

Наукові праці Одеської національної юридичної академії.- Одеса: Юридична
література, 2002.- 324с.

Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні.- Львів: ЛНУ,
2002.- 312с.

Дахно Іван Іванович Міжнародне економічне право.- К.: МАУП, 2000.- 158с.

Міжнародне право в схемах і таблицях: Навчальний посібник(для студентів
юридичного факультету)/ Укладач Бичківський О.П.- Запоріжжя: ЗДУ, 2002.-
210с.- 9.58

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *