РЕФЕРАТ
на тему:
“Характеристика розвитку
на українських землях еволюції
процесуального права”ПЛАН
1. Українське процесуальне право 14-17 ст.
2. Розвиток процесуального права у 17-18 ст.
3. Еволюція радянського процесуального права на теренах України
Список використаної літератури
1. Українське процесуальне право 14-17 ст.
Процесуальне право не знало істотних відмінностей між цивільними та
кримінальними справами. Причому в українських землях тривалий час
зберігався обвинувально-змагальний процес, основні риси якого закріплені
у давньоруському праві.
Судочинство починалося за заявою заінтересованої сторони — потерпілого
або його родичів. Увесь процес мав позовний характер. Позивач був
повинен самостійно зібрати усі докази, пред’явити їх суду і підтримувати
обвинувачення. На будь-якій стадії процесу він мав право відмовитись від
позову або обвинувачення, укласти мирову угоду. Однак щодо найбільш
тяжких злочинів (наприклад, державного характеру, проти церкви) слідство
і суд були обов’язковими незалежно від заяви сторони. Тут практикувалися
доноси, застосовувалися катування, додержувалася таємниця судочинства,
тобто виявлялися риси слідчого процесу.
У цілому обсяг процесуальних повноважень сторін був досить значним, але
залежав віл того, у якому суді розглядалася справа, від класової та
станової залежності сторін. Представниками сторін на суді могли були
професійні адвокати, що знаходилися при судах. У деяких справах їх
участь була обов’язковою. За послуги адвокату платили. Без адвокатів не
обходився майже жодний процес, бо центральне місце на ньому займала
“розмова сторін”, як тоді називалась процедура словесних змагань сторін.
Потреба в адвокаті для людини, що не розумілася в тонкощах права, була
конче необхідною. Наприклад, лише через один Луцький суд у 30-40-х pp.
XVII ст. проходило щороку до сотні правиників.
Надзвичайно важливе значення мала система доказів, що застосовувалися в
судах. Згідно з теорією формальних доказів вони підрозділялися на
досконалі та недосконалі (“повні” і “неповні”). Кількість та якість
доказів встановлювались для кожної категорії справ. Литовські статути
містили перелік найважливіших доказів: показання свідків, речовий доказ
(“поличне”), присяга тощо. Для здобуття зізнання підозрюваного у деяких
випадках застосовувалися катування.
У привілейованому становищі знаходилась шляхта. Присяга шляхтича
визнавалася “доводом”, тобто безсумнівним доказом. Коли не було свідків
злочину шляхтича або його не було спіймано на гарячому, він міг
очиститися присягою. Коли ж звинувачувався у Друге, він очищався
присягою двох свідків, а втретє — шістьох свідків. 1 тільки після такої
процедури винного шляхтича можна було судити, і це міг зробити лише
державний сул, куди шляхтича викликали позовами.
Найбільш поширеними доказами були показання свідків. Статути визначали
коло осіб, які могли бути свідками. Присяга і клятва вважалися
додатковими доказами. Вищою мірою вірогідності були свідчення
духовенства й службових осіб. У майнових спорах велике значення
надавалося письмовим доказам, оскільки закон вимагав укладати деякі
угоди тільки у письмовій формі.
Практикувалося і попереднє слідство, яке здійснювали службові особи
державного апарату: старости, їх намісники, замкові судді. Вони
виїжджали на місце злочину, допитували свідків і підозрюваних,
записували їх показання і передавали до суду. На попередньому слідстві
були присутні поняті (“два шляхтича віри годні”).
2. Розвиток процесуального права у 17-18 ст.
У період, що досліджується, в Україні існували дві форми процесу:
обвинувально-змагальний та слідчий (інквізиційний). Як і раніше, не було
чіткого розподілу процесу на кримінальний та цивільний, хоча вже
намітилися тенденція розглядати цивільні справи в межах
обвинувально-змагального, а кримінальні — в межах слідчого процесу.
На початку XVIII ст. процес був переважно гласним і відкритим. В ньому
могли брати участь сторонні особи, які висловлювали свою думку щодо
справи, порушували клопотання. Згодом поширення набувають закриті
процеси, особливо кримінальні.
За судовою практикою, яка складалася до початку XVIII ст., усі жителі
України були правоздатними. Але траплялися винятки. За литовськими
статутами неправоздатними були невільники (“баніти”), “безчесні”,
“прокляті”. За попередніми нормами не визнавалися дієздатними діти,
марнотратники, психічно хворі, німі, жінки без чоловіків чи опікунів та
залежні селяни, якщо їх пан не виступав “асистентом”.
Особи, що виступали у судовому процесі з вимогами чи захистом від
претензій, звалися процесуальними сторонами. Вони брали участь в
розгляді цивільних і кримінальних справ. Сторона, яка ставила вимогу
іменувалася “поводом”, “актором”, “кредитором”, “інстигатором”,
“укрівдженим”, “жалоблівою стороною”, “чолобитником”, “доносителем”.
Сторона, яка захищалася називалася “всіваною”, “злодійською”,
“відвітною”.
З XVIII ст. поширення одержали терміни відповідно “позивач” та
“відповідач”.
Недієздатні особи, а також позивач чи інший зацікавлений учасник процесу
мали свого представника на суді, який називався “прокуратором”,
“патроном”, “адвокатом”, “повіреним”. Згідно з законоположеннями 1743 p.
“Адвокат, пленіпотент, прокуратор, повірений називається той, хто в
гучній справі з доручення когось, замість доручителя на суді обстоює,
відповідає і розправляється”. За професійними адвокатами вводиться у
обіг назва “присяжні повірені”, яка була затверджена судовою реформою
1763 p. Після скасування Гетьманщини при Генеральному військовому суді
функціонували чотири призначені адвокати. За ордером Малоросійської
колегії від 20 червня 1767 p. адвокатів було введено до складу нижчих
судів.
Позов, позовна скарга подавалися усно, як у цивільних, так і у
кримінальних справах. Лише після розпорядження Апостола скарги стали
прийматися у письмовому вигляді. З подачею лозова починалася, так звана,
судова “контраверсія”.
Попереднє слідство здійснював сам позивач — потерпілий, а в кримінальних
справах, що зачіпали інтереси держави, — судові органи. Слідчі дії у
судових документах називалися “шлякуванням”.
Потерпілий мав повідомити про правопорушення у найближчу державну
установу, пізніше в суд. Повідомлення реєструвалося у спеціальній книзі.
Після цього потерпілий опитував усіх, хто щось знав про злочин. Якщо
злочинець залишив слід, починалося його переслідування — “погоня”.
Потерпілий мав право сам захопити злочинця “на гарячому” і привести його
до суду. Суди вживали до злочинця заходи впливу — брали під варту,
накладали арешт на його майно.
Судочинство було усним. У суді вживалася здебільшого українська мова,
але вона знаходилася під значним впливом мов сусідніх народів та латині.
З середини XVIII ст. застосування російської мови в Лівобережній Україні
значно посилилось, тому протоколи судових засідань почали складатися на
ній. Ведення протоколів було обв’язковим. За інструкцією Апостола вони
підписувалися усіма членами суду. З 1783 p. було введено канцелярське
судочинство, суд здійснювався суворо “за формою”.
Розгляд справ у суді починався з перевірки присутності сторін. Злісне
ухилення відповідача від явки до суду призводило до повного задоволення
позову потерпілого. Сторони були зобов’язані в процесі судоговоріння
(“завод свой выговорить”) і в наступні три дня викласти усе на папері та
обмінятися копіями документів. Далі йшли допит і дослідження доказів.
Доказами вважалися власна заява, показання свідків, речові докази,
висновки експертів. Інститут судово-медичних експертів офіційно був
створений у 70-х pp. XVIII ст.
Свідків приводили до суду сторони у числі не менше двох. Законодавство
та судова практика розрізняли свідків на звичайних та офіційних.
Звичайні свідки — це приватні особи, які були заінтересовані у справі та
свідчили про факти, пов’язані з нею. Офіційні свідки — це також
заінтересовані у справі особи, які перебували при суді; ними були
розшукувач і возний. Правдивість показань сторін та свідків
забезпечувалася присягою чи співприся-жництвом. Сторона, яка
відмовлялася від присяги, програвала справу.
Нерідко суд вдавався до закладу — “викидщини”. Сторона, яка прагнула
переконати суд у власній правоті, виставляла певну суму грошей чи
пропонувала ушкодити їй здоров’я та, навіть, позбавити життя, якщо вона
виявиться неправою. Предмет закладу йшов на користь адміністрації чи
суду.
В кримінальних справах для одержання показань обвинуваченого чи свідків
застосовувалося катування у вигляді, так званої, “проби”, “квестії”,
“муки”. Звільнялися від них шляхта, духовенство, урядовці вищих рангів,
божевільні, старі (понад 70 років), малолітні, вагітні жінки. Після 1716
p. подавання і дослідження доказів у судах України регулювалося нормами
“Краткого изображения процессов”.
Судовий процес завершувала судова постанова — “декрет”. У XVIII ст.
вирок суду в кримінальних справах почав називатися “мнение”, постанова в
цивільних справах — “решение”. Крім того, суди приймали різні постанови,
що стосувалися окремих питань судочинства. Вони приймалися більшістю
голосів членів суду. Спочатку вони виносились усно, потім їх записували
у судові книги “для пам’яті”.
Сторона, яка була незадоволена вироком чи рішенням суду, могла порушити
клопотання про їх скасування. Для цього використовувалися звичайні або
надзвичайні правові засоби. Звичайні засоби (скарга на суддів, апеляція)
застосовувались у випадку, коли судова постанова ще не набрала чинності.
Надзвичайні засоби (відновлення розгляду справи) впроваджувалися після
набрання постановою чинності.
Скарга на суддів подавалася до вищого суду; вона містила відомості про
те, що вони, зловживаючи службовим становищем винесли неправомірне
рішення. Верховний суд міг скасувати скаргу чи задовольнити її. Якщо
рішення скасовувалося, на суддів покладався обов’язок відшкодувати усі
судові витрати.
Сторона, що була незадоволена вироком чи рішенням, мала заявити про свій
намір подати апеляція та вказати причини оскарження. Апеляція подавалася
у 10-денний строк після винесення судової постанови. Розглядом справи в
апеляційному порядку встановлювалася обгрунтованість постанови суду
першої інстанції і, якщо в ній були відсутні записи про показання
відповідача, безпідставно відкидалися докази, була прийнята з порушенням
процесуальних норм, вона визнавалася необгрунтованою, але частіше
апеляційна інстанція залишала скарги без задоволення. Скасовуючи рішення
чи вирок, апеляційна інстанція могла вносити в них значні зміни, навіть,
прийняти нову постанову, а також надіслати справу на новий розгляд.
Відновлення процесу було надзвичайним засобом перегляду рішення чи
вироку. Причин для відновлення було багато, головна з них — виникнення
обставин, що раніше не були відомі суду, сторонам та їх представникам.
На практиці процес відновлювався, зокрема, при встановленні факту
зловживання суддів та інших учасників процесу.
Судові рішення виконували місцеві уряди чи самі суди. З XVIII ст. їх
виконувала особа, що служила в суді, — возний. Вироки виконував кат
(“містр”), іноді самі засуджені.
В Правобережній Україні процес у середині XVIII ст. із змагального
перетворився на інквізиційний. Судочинство характеризувалося формалізмом
і здійснювалося на латині.
3. Еволюція радянського процесуального права
на теренах України
Попереднє слідство та судочинство на територіях СРСР, оголошених на
воєнному стані, і в районах воєнних дій мало ряд особливостей, головними
з яких були скорочені строки досудових дій, швидкість судового розгляду
справи. Затверджене Указом Президії Верховної Ради СРСР 22 червня 1941
p. Положення про військові трибунали в місцевостях, оголошених на
воєнному стані, і в районах воєнних дій змінило порядок попереднього
розслідування і порядок розгляду справ військовими трибуналами. За цим
Положенням відповідні військові трибунали розглядали справи по
закінченню 24 годин після вручення копії обвинувального висновку. Судові
справи в трибуналах розглядались без участі народних засідателів,
здебільше при відсутності прокурора, адвоката. Особиста участь свідка у
судовому засіданні вважалась необов’язковою. Вироки військових
трибуналів касаційному оскарженню не підлягали і могли бути скасовані
тільки в порядку нагляду. Про кожний вирок, який засуджував до вищої
міри покарання, військовий трибунал повинен був негайно повідомляти
голові Військової колегії Верховного Суду СРСР і головному прокурору
Червоної армії або Військове- Морського флоту. В разі неодержання
протягом 72 годин повідомлення про припинення виконання вироку, такий
виконувався.
При розгляді справ про злочини, за які була встановлена відповідальність
за законами воєнного часу, цим Положенням керувались всі військові і
загальні суди, незалежно від місця їх діяльності.
Умови воєнного стану внесли деякі зміни в підсудність судів за
територіальною ознакою. Так, встановлювалось правило, за яким справа
могла бути передана з одного суду до іншого і на таких підставах, які
чинним законодавством не були передбачені. Такими обставинами вважалися:
перебування звинуваченого в іншій місцевості та неможливість або
трудність етапування чи виклику його до суду за місцем вчинення злочину,
тимчасове припинення діяльності судів у даній місцевості тощо.
Щодо вимог процесуального закону, що визначають порядок розслідування і
розгляду кримінальних справ, які мають своєю метою забезпечення повного,
всебічного і об’єктивного дослідження всіх обставин справи, вірне її
вирішення по суті, охорону прав учасників процесу, то в рамках
законодавства вони зберігали своє значення і під час війни лише
формально. В умовах воєнного стану, бойових дій мали місце випадки, коли
через об’єктивні, а інколи і суб’єктивні умови ці норми порушувались. В
народних судах не завжди можна було забезпечити присутність всіх
учасників процесу на судовому засіданні; іноді неможливо було
забезпечити явку до суду свідка. В таких випадках суд був змушений
оголошувати показання свідка, які він давав на попередньому слідстві, і
зіставляти їх з іншими доказами у справі. Не завжди дотримувались вимоги
участі захисника в судовому процесі.
Цивільне процесуальне законодавство та практика цивільного судочинства
майже не зазнали змін.
Законодавчі та нормативні акти процесуального характеру за умов війни
були спрямовані на сприяння захисту радянської держави, її правової
системи ціною звуження захисту прав підозрюваного та підсудного, часто
шляхом порушення захисту. Тим більш, що і в роки війни активно діяв
позасудовий репресивний апарат (спеціальні наради НКВС та ін.).
В Україні законодавство про цивільне судочинство складалося із прийнятих
8 грудня 1961 p. Основ цивільного судочинства Союзу РСР і союзних
республік та виданого у відповідності з ними у липні 1963 p. Цивільного
процесуального кодексу УРСР.
ЦП К УРСР встановлював загальні положення цивільного судочинства: містив
норми про осіб, які беруть участь у справі, їх права і обов’язки; про
провадження в справах у судах першої інстанції, касаційній та наглядній
інстанціях; визначав виконання судових рішень; цивільні процесуальні
права іноземних громадян і осіб без громадянства; містив норми про
позови до іноземних держав, судові доручення і рішення іноземних судів;
визначав порядок розгляду справ у зв’язку з міжнародними договорами та
угодами.
Завдання цивільного судочинства полягало у правильному і швидкому
розгляді та вирішенні цивільних справ з метою охорони суспільного і
державного ладу СРСР, соціалістичної системи господарства і
соціалістичної власності, захисті політичних, трудових, житлових та
інших особистих і майнових прав та інтересів громадян, що охороняються
законом. Отже, на перше місце був поставлений захист інтересів не
громадян, а держави.
У ЦП К УРСР відзначалось, що правосуддя у цивільних справах здійснюється
тільки судом і на засадах рівності перед законом усіх громадян,
незалежно від їх матеріального, майнового і службового становища, статі,
національності, расової належності та віросповідання.
У період, що розглядається, законодавство про кримінальне судочинство
складалося з Основ кримінального судочинства Союзу і РСР і союзних
республік, прийнятих 25 грудня 1958 p., і Кримінально-процесуального
кодексу УРСР, затвердженого 28 грудня 1960 p.
КПК УРСР містив норми: про порушення кримінальної справи, дізнання і
попереднє слідство; про провадження справ у суді першої інстанції; про
провадження справ у касаційній і наглядній інстанціях; про виконання
вироків, ухвал і постанов суду; про застосування примусових заходів
медичного характеру.
Завданнями радянського кримінального судочинства проголошувалися швидке
і повне розкриття злочинів, викриття винних і забезпечення правильного
застосування законів із тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був підданий
справедливому покаранню і жодний невинний не був притягнений до
кримінальної відповідальності і засуджений.
11 липня 1969 p. було затверджено Положення про попереднє взяття під
варту. Попереднє взяття під варту допускалося ним як виключна міра:
тільки у випадках, коли існували підстави припускати, що обвинувачений
сховається від слідства або перешкоджатиме встановленню істини при
розслідуванні злочину, продовжуватиме злочинну діяльність або може
ухилитися від виконання вироку.
Указами Президії Верховної Ради СРСР від 11 липня 1969 p. і З лютого
1970 p. була розширена участь захисника у кримінальному процесі.
Захисник допускався до участі у справі з моменту оголошення
обвинуваченому про закінчення попереднього слідства і пред’явлення йому
для ознайомлення усіх матеріалів справи, але за постановою прокурора
захисник міг бути допущений до участі у справі і з моменту пред’явлення
обвинувачення.
Основні принципи процесуального права були закріплені в Конституції УРСР
1978 p. Це такі, як здійснення правосуддя тільки судом на засадах
рівності усіх громадян перед законом; участь у суді першої інстанції
народних засідателів; колегіальність розгляду цивільних і кримінальних
справ у всіх судах; незалежність суддів та народних засідателів та
підкорення їх тільки законові; гласність судового розгляду; право осіб,
які беруть участь у справі, виступати в суді рідною мовою, а також
знайомитися зі справою через перекладача; право обвинуваченого на
захист. Конституційне закріплення одержав і такий принцип, як участь
громадських організацій і трудових колективів у судочинстві в цивільних
і кримінальних справах.
Проте багато які з перелічених демократичних принципів .алеко не завжди
здійснювалися на практиці. Кримінальне-процесуальне законодавство не
забезпечувало належних юридичних гарантій прав особи. Недостатня
вимогливість суддів до якості розслідування призводила до того, що
траплялися випадки, коли слідчі різними засобами вимагали у підслідних
визнання своєї вини. Широке поширення одержав арешт як міра запобігання,
навіть у тих випадках, коли у ньому не було необхідності. При цьому
нерідко порушувались встановлені законом строки слідства і відповідно
строки перебування під вартою до суду. Незабезпеченість прав
обвинувачених посилювалась ще й тим, що радянське
кримінально-процесуальне законодавство у період, що розглядається, не
передбачало обов’язкової участі адвоката на попередньому слідстві (хоча
в усіх цивілізованих країнах це було нормальним явищем). Відмова
підслідному в праві користуватися послугами адвоката на стадії
попереднього слідства — наслідок сталінсько-берієвської “ю-сгиції”, який
серйозно ущемляв гарантії прав громадян.
Яковекко Н. Бояри-шляхта із Заушшя // Старожитності. — 1991. —4.9.—С.
13.
Чубатий Н. Огляд історії українського права. — С. 140.
PAGE
PAGE 2
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
