.

Характеристика римського приватного права (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
413 10245
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

Характеристика римського приватного права

ПЛАН

Вступ

1. Особливості розмежування приватного і публічного римського права

2. Значення вивчення римського приватного права для сучасних юристів

3. Рецепція римського права

4. Причини рецепції римського права

5. Поняття та види джерел римського приватного права

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Римське право в історії людства посідає виняткове місце. Саме римське
право проймається таким началом універсальності. Воно вбирає в себе ті
звичаї міжнародного обороту, які до нього віками вироблялися у
міжнародних зносинах, воно надає їм юридичну ясність та міцність. Так
виникло те римське право, яке згодом стало загальним правом усього
стародавнього світу. Отже, по суті, творцем цього права був увесь світ.
Рим же став лише тим лаборантом, який переробив розсіяні звичаї
міжнародного обороту і звів їх у напрочуд за своєю стрункістю єдине
ціле.

Слід, однак, зазначити, що римляни ще в стародавні часи поділили сферу
правових відносин і приписів на дві великі основні галузі права: право
публічне і право приватне. Оскільки в житті і науці доводиться щораз
стикатися з цими сферами, потрібно мати уявлення про поділ римського
права на ці дві галузі та про засади такого поділу.

Класичне розмежування публічного і приватного права дав відомий римський
юрист Ульпіан (кінець II – поч. III ст. н.е.), яке перейшло у наступні
століття. Він зазначає: “Публічне право є те, яке торкається положень
держави; приватне – стосується користі окремих осіб”.

Оскільки кількість галузей за даним поділом скорочується лише до двох,
кожна з них тим самим стає дуже широкою і об’єднує в собі по декілька
галузей та інститутів права.

До приватного права відносили норми речового, спадкового, сімейного,
зобов’язального права (всі вони здебільшого являють собою галузь
цивільного права). У Римській державі до приватного права відносили
норми, які закріплювали право власності і правове становище певних
категорій осіб. Норми приватного права фактично мають не категоричний, а
диспозитивний характер. Це означає, що приватне право надає певну
автономію, певний простір для сторін, які вступають у правові відносини.
Людина може захищати свої права або відмовитися від захисту. Вона може
подати позов до суду, а може цього і не робити. А це означає, що зміст
договору визначається вільним міркуванням сторін. Ще в законах XII
таблиць зазначалося: “Якщо особа здійснює договір позики чи набуває у
власність якусь річ, то її словесні розпорядження нехай будуть правом”.
Проте ця приватна автономія мала свої межі, визначені тими ж нормами
цивільного права. Наприклад, римському громадянину уповноваженою нормою
було надано право скласти заповіт і вказати у ньому, кого він хоче мати
своїм спадкоємцем, але якщо цей громадянин таким правом не скористався,
диспозитивна норма вказує, хто закликається до спадкування.

Отже, критерієм розмежування публічного і приватного права, на думку
Ульпіана, є характер інтересів. Право, яке захшцає інтереси держави, є
публічне право, а якщо воно захищає інтереси приватних осіб, то це право
приватне.

Треба зазначити, що, по-перше, критерій цього розподілу досить умовний,
чітко невизначений; по-друге, лінія поділу на приватне і публічне право,
не є постійною на різних етапах розвитку суспільно-державної
організації. На ранніх етапах державної організації сфера
приватноправових відносин була ширшою і охоплювала більшу частину тих
відносин, які з часом незаперечно стали частиною публічноправових.

1. Особливості розмежування

приватного і публічного римського права

Важливо пам’ятати, що лінія поділу на приватне і публічне право залежить
від засад побудови суспільства, а отже, рухлива. І в наш час вона не
стоїть на місці, маючи в багатьох державах тенденцію ще більш поширити
сферу пуб-лічноправову за рахунок приватноправової. Суспільна
організація колишнього Радянського Союзу та інших соціалістичних країн
може служити в цьому переконливим прикладом. Так у сферу публічного
права переходять норми, які регулюють відносини найму і використання
робочої сили, та ін.

З’ясувавши загалом питання розмежування публічного й приватного права і
визначивши характерні риси його в різні епохи, треба мати на увазі, що
норми приватного права стосуються насамперед окремих громадян та їх
інтересів, тоді як норми публічного права найперше визначають устрій
самої суспільної організації.

Труднощі у визначенні точної межі між правом приватним і правом
публічним зумовлюються як тим, що кожний окремий громадянин є членом
суспільної організації, діє в межах, визначених цією організацією, так і
тим, що сама суспільна організація складається з окремих громадян, тісно
з ними взаємопов’язана, й існує для задоволення та охорони їхніх
інтересів. Та й самі правові норми виражають інтереси певного класу,
соціальної групи або всього народу, а тим більше норми, які відносяться
до права власності і спадкування, в яких публічний інтерес виражений
більш яскраво, ніж в нормах, що регулюють порядок користування
святинями, громадськими дорогами і ріками.

Незважаючи на всі складнощі, поділ римського права на публічне і
приватне виявився настільки вдалим, що навіть тепер він зберігся в
багатьох країнах світу.

У подальшому доля цих двох галузей римського права склалася неоднаково.
Римське публічне право не пережило Римської держави, від нього
залишилися лише деякі терміни. І, – навпаки, римське приватне право, як
уже було зазначено, пережило епоху свого створення і вийшло далеко за
межі Риму. Воно відіграло значну роль у розвитку цивільного права в
середні віки та в Новий час і лягло в основу законодавства багатьох
західноєвропейських країн шляхом прямого запозичення або прийняття його
принципів, про що мова йтиме у наступних розділах.

Споконвічне і найдавніше право Риму було цивільне право – jus civile. Це
система національно-римських правових норм, які застосовувалися тільки
до римських громадян (civis). Оскільки українська мова зберегла римську
термінологію, то звідси і назва галузі – цивільне право.

Предметом регулювання цивільного права з самого початку його виникнення
і в наступні епохи є майнові відносини, які складаються у сфері
матеріального виробництва, подальшого обороту товарів, будівництва
різних об’єктів, їх ремонту, в сфері побуту і обслуговування тощо. Саме
в цих сферах виробництва і побуту зайнята значна частина людей. А коли
взяти до уваги ще договір купівлі-продажу, який здійснює кожна людина
щодня і неодноразово, то стане зрозуміло, яке велике значення в житті
кожної особи, кожної організації і суспільства в цілому має цивільне
право. Воно є юридичною основою матеріального забезпечення
життєдіяльності людей. Саме цією обставиною пояснюється велика увага до
цивільного права з найдавніших часів. Тому юрист, який не володіє
досконало цивільним правом, де б він не працював, не може вважатися
кваліфікованим спеціалістом.

Однак варто застерегти, що поняття сучасного цивільного права не
відповідає поняттю цивільного права (jus civile) в Стародавньому Римі.
Сучасне цивільне право можна визначити як систему правових норм, що
регулюють усі майнові і пов’язані з ними не майнові відносини між людьми
методами рівності сторін. Такому розумінню сучасного цивільного права в
Римі відповідало три існуючих (діючих) системи:

jus civile – цивільне право;

jus gentium – право народів;

jus praetorium – преторське право.

Терміном jus civile, як уже зазначалося, насамперед позначали
споконвічне національне давньоримське право, яке поширювало свою дію
тільки на римських громадян – квіритів. Тому це право називають ще
квіритським правом. Зрозуміло, що воно не могло протягом довгого часу
задовольняти потреби тогочасного суспільства, яке бурхливо розвивалося.
Jus civile неспроможне було регулювати майнові відносини між римськими
громадянами, з одного боку, та іноземцями (так званими перегринами), які
приїжджали до Риму, – з іншого. А тим часом потреба в цьому зростала,
оскільки римляни вели жваву торгівлю зі своїми сусідами.

Проте надання прав перегринам досягалося не шляхом поширення на них
норм, які споконвічно регламентували приватні права римських громадян.
Відбувалося це шляхом створення нової системи права, яка регулювала
відносини римлян і неримлян, так званого jus gentium – права народів.
Велика заслуга в його створенні належить перегринському претору, який у
своїй практичній діяльності спирався на місцеве право перегринів, тобто
підкорених Римом сусідніх народів. Нерідко jus gentium перевершувало
римське цивільне право і воно довело свою життєвість та придатнсіть для
регулювання обороту в нових умовах. Можна стверджувати, що jus gentium
вміщувало все значне і прогресивне, що виробив стародавній світ у галузі
правових інститутів, пов’язаних з торгівлею. І тому воно вигідно
відрізнялося від jus civile більшою рухливістю, відсутністю обтяжливого
формалізму та національної обмеженості, властивих римському цивільному
праву. Сприймаючи все краще з правової

культури сусідніх держав, право народів було прогресивнішим і
доступнішим для простих людей, воно відповідало вимогам часу й чутливо
реагувало на зміни в суспільстві.

Названі дві системи (jus civile і jus gentium) існували й розвивалися
паралельно, проникаючи одна в одну і взаємно збагачуючись. Однак
поступово вони почали зближатися, а з часом і відставати від швидкого
розвитку цивільного обороту. Виникла потреба в ефективніших засобах
правового регулювання.

Так поступово, поряд з цивільним правом і правом народів, виникає ще
одна система правових норм, які регулювали майнові відносини, під назвою
jus praetorium – преторського права.

Преторське право виникло в результаті практичної діяльності преторів та
інших магістратів. Воно регулювало майнові відносини як між римськими
громадянами, так і перегринами, але застосовувалося переважно в тих
випадках, коли норми названих вище двох систем виявилися неспроможними
врегулювати нові відносини.

Оскільки преторське право виникло і розвивалося в процесі практичної
діяльності преторів та інших магістратів, внаслідок специфіки свого
виникнення воно мало багато переваг перед цивільним правом і правом
народів. Воно більш повно відображало найновіші соціальні зміни в
римському суспільстві, передбачало спрощення багатьох процедур, містило
чіткість і ясність правових приписів, було гнучким та надійним засобом
захисту інтересів населення.

Не слід вважати, що преторське право виникло на порожньому місці. Воно
постало, розвивалося і досягло вершин досконалості на основі цивільного
права та права народів, було їх дітищем, увібрало в себе все позитивне,
що вони мали. Разом з тим римське цивільне право стало всесвітньо
відомим значною мірою завдяки діяльності преторів і створеному ними
преторського права.

Отже, в сучасному розумінні цивільному праву в Стародавньому Римі
відповідала сукупність названих трьох систем. Найбільш вдалим єдиним
терміном для всієї цієї сукупності систем є jus privatum – приватне
право, яке є предметом нашого вивчення.

Римське приватне право було правом високоорганізованого рабовласницького
суспільства, яке у своєму розвитку пройшло такі етапи – царський, період
республіки, принципат і період абсолютної монархії. Розглянемо розвиток
римського приватного права за цими періодами.

2. Значення вивчення римського приватного права

для сучасних юристів

Починаючи з VII ст. до н.е. і до V ст. н.е. Римська держава пережила
багату на події історію. Вона виникла пізніше, ніж деспотії Сходу і
Греції, а тому увібрала в себе їхній досвід, культуру, знання.
Використавши і розвинувши їх, Рим у своєму розвитку став порівняно
прогресивнішою і досконалішою стадією на весь Середземноморський басейн,
на території якого згодом виникли середньовічні держави.

Рим на всіх стадіях своєї історії був рабовласницькою державою, в якій
раби, що становили переважну більшість населення, були цілком
безправними. Не володіли повною правоздатністю тривалий час і підкорені
Римом народи.

А проте держава, яка виявила свій крайній деспотизм не тільки щодо
рабів, але й до підкорених народів, дала наступним суспільно-економічним
формаціям зразки форм державного апарату, права, правової культури,
юридичної літератури тощо. Від Римської держави бере свій початок
християнство як державна релігія, що відіграла значну роль у подальшій
світовій історії. Усе це свідчить про велике значення Риму в історії
розвитку людства. Без рабства не було б грецької держави, не було б
Риму, а без основ, закладених Грецією і Римом, не було б і сучасної
Європи, сучасної цивілізації.

Важливим фактором розвитку античної культури і одночасно її складовою
частиною стало римське право. Науково-теоретичне і практичне значення
правової культури Стародавнього Риму, практика глибокого аналізу
майнових відносин та ситуацій, чіткість висновків з конкретних правових
явищ та інші досягнення римської цивілістики мають неперехідне значення.
Саме цей фактор зумовлював незгасаючий інтерес до римської цивілістики
ось уже понад півтори тисячі років. І цей інтерес виправданий, бо
скарбниця римської цивілістики до кінця ще не вичерпана, повною мірою не
використана, її надбання ще не стали з усією повнотою надбанням людства.
Безцінні здобутки римської цивілістики ще довго будуть слугувати
людству. Багато що з неї повинно бути досліджено, вивчено і використано
нами в сучасній правовій практиці.

Після проголошенння незалежності Україна вступає у найрізноманітніші
ділові відносини з іншими, зокрема західноєвропейськими, країнами. Для
захисту інтересів української держави, її громадян необхідно знати і
розуміти іноземне законодавство, а це неможливо без знання римського
приватного права.

Крім того, майже вся термінологія римського приватного права, зокрема
такі поняття, як віндикація, негаторний позов, презумпція, реституція,
контракти і пакти, консенсуальні договори та інші, які утвердилися в
українській юридичній літературі і практиці, можуть бути краще засвоєні
і зрозумілі тільки за умов успішного вивчення римського приватного
права.

Важливо також відзначити, що римське приватне право характеризується
чіткістю визначень і високою юридичною технікою, оволодіння якими має
велике значення для сучасного юриста. Це допомагає чітко формулювати і
застосовувати сучасне законодавство.

Винятковість долі римського приватного права полягає в тому, що воно
зберегло своє значення протягом століть після того, як рабовласницький
лад’ поступився наступним суспільно-економічним формаціям. Пояснити це
можна тим, що воно є класичним юридичним виразом життєвих умов та
конфліктів суспільства, в якому панує приватна власність і наступне
законодавство не могло внести в нього істотних поліпшень. Римське право
є найбільш досконала форма права, яка базується на приватній власності.

Однак вивчення римського приватного права не повинно вселяти сліпу віру
в його непогрішність, у те, що воно досягло крайньої межі досконалості.
Така думка суперечила б принципам історичного розвитку і тому духові
“вільного дослідження, яким були пройняті самі творці римського
приватного права – римські юристи.

Сучасна юриспруденція має керуватися висловом відомого німецького
мислителя XIX ст. Р.Ієрінга: “Через римське право – далі, випереджуючи
його”. Засвоївши те, що було створено попер дотиками, сучасні юристи
повинні систематично працювати над правовими проблемами, які не можуть
бути вирішені раз і назавжди. Нові умови постійно висувають нові
завдання, які має вирішувати юриспруденція. її найвищим покликанням,
обов’язком перед народом є висвітлення змін історичних умов і тих
проблем, які виникають у зв’язку з цими змінами. Бути попереду народу,
вказувати йому шлях, скеровувати правосвідомість у напрямі гуманізму і
справедливості в людських відносинах – найважливіший обов’язок
юриспруденції.

3. Рецепція римського права

Римська держава, яка майже тисячоліття тримала в своїх руках долі світу,
поступово занепадає. Різні народності, які входили до її складу,
потягнулися в різні сторони. З заходу наступали варвари, які заполонили
весь античний світ. Настав час великого переселення народів і здавалося,
що вся багата стародавня культура загинула назавжди, що розірвані всі
зв’язки між старим та новим світами, що історія взагалі закреслила
сторінки минулого і починає писати все заново.

І справді, хід загальнолюдського культурного розвитку на деякий час ніби
призупинився. Декілька століть проходять у безперервних пересуваннях
нових народів, в їх взаємних зіткненнях. Чужинці ще не можуть освоїтися
на нових місцях, пересуваються, влаштовуються. Багато цінного з античної
культури гине. Настали і для римського права важкі часи. Здавалося, що з
завоюванням германцями Римської імперії римське право зовсім зникло. І
коли в кінці XI ст. поновилося його вивчення в Болонській школі
мистецтв, то це було сприйнято як воскресіння римського права з мертвих.

Досліджуючи це питання в XIX ст., відомий німецький учений К.Савіньї
дійшов, однак, висновку, що поселення німецьких завойовників не
припинило дії римського права стосовно корінного населення – колишніх
підданих Римської держави та їхніх потомків: вони продовжували жити за
своїм правом, а німецькі завойовники за своїм.

Велике значення у справі збереження римського приватного права мала й та
обставина, що церква усі свої спірні справи (тобто спори між церковними
установами, монастирями і окремими її служителями) вирішувала на основі
римського права. Внаслідок цього, природно, сфера дії римського права
значно розширювалася.

Застосування римського права до римського населення та німецького до
німців приводило до певних труднощів тоді, кол’и в одному і тому ж
право-відношенні брали участь ті й інші особи. Щоб уникнути ускладнень
під час укладання угоди, сторони самі визначали, за яким правом справа
буде вирішуватись. Спочатку вказані труднощі особливо не відчувалися.
Економічне життя підкореного населення внаслідок війн і спустошень, які
супроводжували пересування народів, було, звичайно, підірване. І самі
завойовники, оселившись на нових місцях вели нескладне економічне життя.
Для пожвавленого цивільного обороту ще не було відповідного грунту.

Проте поступово період великого переселення народів минає, нові народи
починають вести урівноважене життя, розвивається економіка,
промисловість, культура. Пожвавлюється торгівля, виникають торгові
центри – міста, ярмарки. І знову, як і в Стародавньому світі, на ґрунті
цієї міжнародної торгівлі стикаються представники різних народів,
зав’язуються складні ділові відносини. І, як колись у Римі, з’являється
потреба в такому праві, яке могло б регулювати торгові та інші ділові
відносини без будь-яких місцевих і національних особливостей.

Отож спадкоємці згадують про римське приватне право і знаходять в ньому
саме те, що було потрібно. Вібулося те, що носить назву рецепції
римського права. Рецепція римського приватного права – це важливе і
складне явище суспільного життя, ланка, яка поєднує правовий розвиток
Стародавнього світу, Середньовіччя і Нового часу.

Receptio – термін латинського походження, стосовно римського права
означає відновлення дії, запозичення, переробка, засвоєння. Внаслідок
рецепції римське право відродилось і вдруге підкорило світ.

Історично процес рецепції права відбувався поступово. Перший етап
рецепції характеризується переважно вивченням римського права в окремих
міських центрах Італії. Для другого етапу типовим є розширення рецепції
на території ряду держав і практичне застосування римського права в
діяльності суддів-практиків. Третій етап – це більш повна переробка і
засвоєння досягнень римського права. Треба мати на увазі, і це цілком
ясно, що пристосування римського права до потреб практики частково мало
місце і на першому етапі, а його вивчення – і на другому.

Початок рецепції відноситься до ХІ-ХІ І ст. Проте вже відомо, що дія
римського права не припинялася. Отже, зрозуміло, не припинялося і його
вивчення, принаймні елементарне. Відомо також, що ще задовго до XI ст.
під покровом церкви створюються загальноосвітні школи, в яких у процесі
викладання риторики вводили деякий юридичний елемент, зокрема судове
красномовство, для якого необхідні були хоча б початкові знання права.
Ґрунтовні знання права потрібні були для професії нотаріусів, для
відправлення судових функцій тощо. У зв’язку з цим у деяких містах
з’являються юридичні школи.

У кінці XI ст. у Болоньї засновано університет, – який незабаром стає
всесвітньо відомим центром відроджуваної юриспруденції. Юридична
діяльність Болонської школи виявилася насамперед у викладанні римського
права. Викладання полягало в читанні і коментуванні джерел, коментарі
тлумачились викладачами і тлумачення під диктовку записувались
слухачами. Такі тлумачення називаються глосами, том)’ ззідси і сам і
школа називається школою глосаторів. Систематичний виклад усього
цивільного права не був властивий школі.

У другій половині ХНІ ст. в юриспруденції помітні зміни – на зміну
глосаторам приходять так звані коментатори, або постглосатори, які
внесли у вивчення римського права певні середньовічні схоластичні риси.
Працюючи над джерелами римського права, постглбсатори оперують уже не
стільки самими джерелами, скільки тлумаченням глосаторів, тому їх і
називають коментаторами.

Подальше вивчення римського права припадає на початок XVI ст. У цей
період коментаторська юриспруденція починає викликати загальне
незадоволення. В юриспруденції зароджується прагнення відмежуватися від
усяких глосів і тлумачень, повернутися безпосередньо до самих джерел,
вивчати їх у зв’язку з тією дійсністю, в якій вони створювались,
зіставляючи з античною літературою, історією і мистецтвом. Криза була
вирішена з виникненням гуманістичного напряму, який дав юриспруденції
відчути, що для належного виконання покладених на неї завдань потрібно
всесторонньо вивчати юридичний матеріал, підходити до його обробки з
різних поглядів, зрозуміти, що право є живий механізм, тісно пов’язаний
з життям того історичного середовища, яким він створений.

Однак філологічна та історична розробка джерел римського права, їх
засвоєння не могли задовольнити всі запити, які пред’являлися до
юриспруденції життям. І тому водночас з теоретичною розробкою римського
права відбувається процес його рецепції практикою. Це не було продуктом
якоїсь забаганки правознавців – потреба в цьому викликалася самим
життям.

Шляхом рецепції римське право увійшло спочатку до системи права і
практику середньовічних держав, а потім буржуазних. Найбільшого обсягу
рецепція досягла в Німеччині. У Швабському зерцалі 1275 року налічується
близько Ч 150 запозичень з кодифікацій Юстиніана. Зазнали впливу і такі
пам’ятки німецького права, як Саксонське зерцало, Кароліна та ін. До
кінця XIX ст. в Німеччині римське право було невичерпним джерелом і
класичним зразком для створення норм німецького права. Зокрема, вплив
римського права позначився на структурі німецького цивільного Уложення
1900 року. Його фундамент становило те німецьке право, в якому
асимілювались досягнення римської правової форми.

Та чи не найширше використали римське право укладачі класичного
буржуазного кодексу Наполеона 1804 р. Кодекс, як і римське класичне
право, містить1 чіткі, лаконічні формулювання, написаний простою мовою.
Вирішуючи окремі питання права, зокрема права власності, договору,
позовів, кодекс прямо повторює римське класичне право. Під час
завойовницьких воєн у фургонах наполеонівської армії кодекси розвозили
по всій Європі, він став частиною законодавства Рейнських провінцій, а
також Польщі, Італії, Болгарії, Швейцарії, Румунії, Греції та інших
держав. Найважливіші його положення були відтворені правом багатьох
латиноамериканських держав і навіть Японії.

Рецепційоване римське приватне право протягом тривалого часу було чинним
у багатьох країнах Європи як загальне. Воно залишило глибокий слід у
правосвідомості, цивільному законодавстві, в науці і практиці цивільного
права.

4. Причини рецепції римського права

Початок рецепції римського права пов’язаний з активізацією у ХІІ-ХШ ст.
міст, насамперед. Італії, а згодом і всієї Європи. Саме в цей час
спостерігається економічне піднесення, швидко розвиваються
товарно-грошові відносини. Місцеве національне право ґрунтувалося не на
зовсім ясних звичаях і було вкрай роздрібнене: не тільки кожна
місцевість, але й кожна соціальна група жила за своїм особливим правом.
Майнові права, які склалися на ґрунті феодального ладу, були обтяжені
різними обмеженнями, та й людська особистість у цілому підлягала різним
формам залежності – феодальній, родовій, сімейній.

Усе це створювало надзвичайні труднощі для економічного розвитку і для
просування вперед. Європі конче було потрібно радикально
перебудовуватись. І саме римське право стало в той час у пригоді
прогресивним течіям. Замість неясних і суперечливих звичаїв постає
досить чітке, писане право: замість роздрібнених правових систем
пропонується право, єдине для всіх місць і станових груп. Це право несе
форми, здатні регулювати складні відносини торгового обороту, воно
проголошує звільнення особи і свободу власності, розв’язує особисту
енергію, необхідну для більш інтенсивної економічної діяльності. І не
дивно, що найпалкішими прихильниками рецепції римського права були ті
соціальні елементи, які прагнули економічного і політичного прогресу –
королівська влада, освічені прошарки населення міст, молода буржуазія,
яка щойно зароджувалася. Саме її інтереси потребували, щоб на всій
території держави діяли чіткі, ясні норми, які б за єдиним принципом
вирішували правові питання. Саме в римському праві молода буржуазія
знайшла готовий інструмент для регулювання різних правочинів і зміцнення
відносин власності, вільної від феодальних обмежень.

Рецепції сприяли й католицька церква, хоч іноді вона виявляла відкриту
ворожість римському праву. Церква була найбільш раннім провідником
знання римського права у феодальному світі, її релігійне право
складалося під безпосередньою дією римської правової культури.
Християнством запозичено з Риму деякі правові погляди та правові
інститути. Проте разом зі зміцненням своїх позицій церква встановлює
контроль над світськими університетами. У світській освіті церква
починає вбачати небезпеку своєму пануванню. У 1220 і 1259 pp. видаються
папські булли, спрямовані проти викладання римського права в світських
університетах. Римське право викладається головно на богословських
відділеннях університетів. Однак уже після Реформації воно знову стає
головним предметом на юридичних факультетах.

Сприяння рецепції виявляла й феодальна держава, оскільки римська правова
концепція була міцно поєднана з ідеєю сильної державної влади, яка
стоїть над індивідами й соціальними групами. Тому ті правителі, які
виступали за зміцнення центральної влади, знайшли собі опору в приписах
римського державного права періоду імперії.

У період Відродження швидкими темпами розвиваються товарно-грошові
відносини, зміцнюється економічна й політична сила міст. Потреба у
відродженні римського права ще більше зростає. Держава вже не тільки
завзято захищає інтереси буржуазії, але й сприяє розвитку права на
основі римського права, заохочуючи його вивчення, що зумовило відкриття
нових університетів. Юристи, які володіли римським правом, призначалися
на вищі державні посади.

Крім етнічних і політичних причин і джерел, на їх основі діяли
ідеологічні та юридичні передумови рецепції. Відомо, що вже в період
раннього середньовіччя формальну основу рецепції деякі монархи вбачали в
спадкоємності від римських імператорів. Зокрема, німецькі імператори ще
в XII ст., прагнучи підвищити авторитет своєї влади, стали розвивати
теорію про її спадкоємність від римських монархів, а німецьку державу,
яка виникла на території Північної Італії, веліли іменувати “Священна
римська імперія німецької нації”.

Треба також пам’ятати, що в ранньому середньовіччі ще не склалися нації
і, відповідно, національні почуття та традиції. А отже, в римському
праві бачили не стільки чуже, скільки загальне, вище, наукове право.

У потребі рецепції були й суто юридичні причини – це, з одного боку,
високий рівень римського права, з іншого – архаїчність, партикуляризм,
численні прогалини, неясність і суперечливість звичаєвого права, яке не
забезпечувало регулювання нових відносин. А практика обмеження і
заборони в судах Німеччини дії норм звичаєвого права, природно, сприяла
рецепції.

Зрозуміло, що рецепція римського права мала не тільки прихильників. Цей
процес відбувався в гострих суперечностях. Адже у ранньофеодальному
суспільстві, де переважало натуральне господарство і панувала політична
роздрібненість, для застосування римського права не було відповідного
ґрунту, а якщо його й доводилось застосовувати на практиці, то у
зміненому до невпізнанності вигляді. Церква також часто характеризувала
юристів як недобросовісних християн, а іноді підтримувала виступи проти
світської юриспруденції. Вищі стани феодального суспільства у
застосуванні римського права вбачали загрозу своїм економічним правам.
Зокрема, польська шляхта не сприймала римського права тому, що воно
могло посилити королівську владу і тим самим обмежити їх привілеї.

Певну опозицію римському праву почали створювати дедалі зростаючі в
народі національні настрої, зокрема у XIII ст. англійська знать не
погодилася змінювати англійські звичаї “на догоду іноземним поглядам”.
Римське право було чуже і незрозуміле відсталим масам селянства. Воно
погіршувало їх правове становище, сприяло розкладу общин і вилученню у
них земель. До того ж монополія на знання римського права в руках
вузького кола юристів поверталася численними зловживаннями.

Усе це викликало незадоволення народних мас і до римського права й до
тих, хто його запроваджував у життя.

Проте пагінці рецепції все ж пробивалися крізь усі перешкоди і римське
право разом з економічним та культурним розвитком країн набувало дедалі
ширшого визнання.

5. Поняття та види джерел римського приватного права

Вивчення інститутів римського приватного права передбачає чітке уявлення
про джерела римського права та значення кожного з них в окремі періоди
розвитку Римської держави.

Термін джерело означає першооснову усього того, що відбувається – умови,
місце, причини, які зумовлюють ту чи іншу подію або явище. В юридичній
літературі з римського права, яка нагромадилася за дві тисячі років у
різних народів поняття джерела права вживається: 1) у значенні
матеріальних умов, з яких народжується право; 2) у значенні політичних,
іделогічних, релігійних, моральних та інших умов, які впливають на зміст
права; 3) у значенні форм правоутворення; 4) у розумінні джерела
пізнання права.

Правові відносини будь-якого суспільства, в тому числі й
рабовласницького, кореняться в матеріальних відносинах і є юридичним
виразом виробничих відносин. Інакше кажучи, джерело норм римського права
треба шукати в матеріальних умовах життя римського рабовласницького
суспільства, у пануючому в ньому способі виробництва, в характері
пануючих відносин власності. За своєю суттю право є лише піднесена до
закону воля певної соціальної групи, класу або всього народу, зміст якої
визначається матеріальними умовами життя суспільства.

У наведеному визначенні відображена єдність форми і змісту. Проте зміст
може об’єктуватися в різних формах. У римському праві упродовж його
історії формами правоутворення були: 1) звичаєве право; 2) закон (у
період республіки – акти народних зборів, в період принципату –
сенатусконсульти, в період абсолютної монархії – імператорські
конституції); 3) едикти магістратів; 4) діяльність
юристів.

Разом з тим необхідно зазначити, що необгрунтованим є механічне зведення
юридичних норм до економіки, матеріальних умов життя того чи іншого
суспільства. Право не можна розглядати як сукупність лише економічних
відносин – на його зміст суттєво впливають політика, релігія,
особливості історичного розвитку тієї чи іншої країни, рівень культури
тощо.

В юридичній науці існує поняття джерело прав у розумінні явищ і фактів,
які спеціально мають служити джерелом пізнання правових приписів. До
найвідоміших і важливих джерел пізнання римського приватного права
відносяться Закони XII таблиць, кодифікація імператора Юстиніана, яка
завершила розвиток римського права. У середньовіччя акти кодифікації
Юстиніана дістали назву Corpus juris civilis – “Звід цивільного права”.

Висновки

Отже, можна зробити наступні висновки:

Класичне розмежування публічного і приватного права дав відомий римський
юрист Ульпіан (кінець II – поч. III ст. н.е.), яке перейшло у наступні
століття. Він зазначає: “Публічне право є те, яке торкається положень
держави; приватне – стосується користі окремих осіб”.

Отже, критерієм розмежування публічного і приватного права, на думку
Ульпіана, є характер інтересів. Право, яке захшцає інтереси держави, є
публічне право, а якщо воно захищає інтереси приватних осіб, то це право
приватне.

Треба зазначити, що, по-перше, критерій цього розподілу досить умовний,
чітко невизначений; по-друге, лінія поділу на приватне і публічне право,
не є постійною на різних етапах розвитку суспільно-державної
організації. На ранніх етапах державної організації сфера
приватноправових відносин була ширшою і охоплювала більшу частину тих
відносин, які з часом незаперечно стали частиною публічноправових.

Римське приватне право було правом високоорганізованого рабовласницького
суспільства, яке у своєму розвитку пройшло такі етапи – царський, період
республіки, принципат і період абсолютної монархії. Розглянемо розвиток
римського приватного права за цими періодами.

Винятковість долі римського приватного права полягає в тому, що воно
зберегло своє значення протягом століть після того, як рабовласницький
лад’ поступився наступним суспільно-економічним формаціям. Пояснити це
можна тим, що воно є класичним юридичним виразом життєвих умов та
конфліктів суспільства, в якому панує приватна власність і наступне
законодавство не могло внести в нього істотних поліпшень. Римське право
є найбільш досконала форма права, яка базується на приватній власності.

Рецепційоване римське приватне право протягом тривалого часу було чинним
у багатьох країнах Європи як загальне. Воно залишило глибокий слід у
правосвідомості, цивільному законодавстві, в науці і практиці цивільного
права.

Список використаної літератури

Галанза П.Н. Государство и право Древнего Рима. – М., 1993.

Дождев Д.В. Римское частное право: Учебник для вузов. – М.: Издат. ИНФА.
М. – Норма, 1996.

Косарев А.И. Римское право – М.: Юрид. лит., 1986.

Косарев А.И. Римское частное право: Учебник для вузов. – М.: Закон и
право, ЮНИТИ, 1998.

Римское право /И.Б. Новицкий. – М.: Издат. “ТЕИС”, 1996.

PAGE

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020