Громадяни (реферат)

Глава 5 Громадяни

§ 1. Основи адміністративно-правового статусу громадян

Громадяни — найбільша група суб’єктів адміністративно-правових відносин.
Конституція України надає перевагу інтересам, правам і свободам громадян
перед інтересами, правами і свободами інших учасників правових відносин,
виходячи із пріоритету загальнолюдських цінностей. Людина, її життя і
здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в
Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх
гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава
відповідає перед людиною за свою діяльність (ст. З Конституції України).

Найчастіше особа вступає у відносини з державою у сфері виконавчої
влади, де практично реалізуються надані особі Конституцією та законами
України права і свободи. Для реалізації деяких прав, свобод та виконання
обов’язків важливе значення має громадянство — постійний правовий
зв’язок особи та Української держави, що проявляється у їх взаємних
правах та обов’язках. Право на громадянство є невід’ємним правом
громадянина України, він не може бути позбавлений свого громадянства.
Кожна особа має право на громадянство в Україні, яке вона може одержати
за певних умов. Громадянство не поєднується з постійними трудовими чи
службовими відносинами особи з конкретною організацією.

На всіх осіб, що постійно чи тимчасово перебувають на території України,
поширюється юрисдикція Української держави. Проте законодавство у
багатьох випадках чітко розмежовує статус громадянина і особи, не
ототожнює їх. Громадянин України має більш широкий обсяг прав і
обов’язків, ніж особа, яка не пов’язана відносинами громадянства з
державою, в тому числі й у сфері захисту (недопустимість видачі
громадянина України іноземній державі, захист прав громадян за кордоном
та ін.).

Адміністративно-правовий статус громадянина України є складовою частиною
його загального статус у, що встановлений Конституцією України, Законом
України «Про громадянство України» (в редакції від 16 квітня 1997 р.) та
іншими законодавчими актами України.

Громадяни України є рівними перед законом незалежно від походження,
соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі,
освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, місця
проживання та інших ознак. Рівноправність громадян України
забезпечується в усіх галузях економічного, політичного, соціального і
культурного життя. Усі ці конституційні положення підтверджуються
законами України про власність, про підприємництво, про підприємства,
про землю, про об’єднання громадян та ін. Правовий статус громадянина
включає до себе:

а) основні (невід’ємні) права (або права і свободи людини і
громадянина);

б) комплекс прав та обов’язків, що закріплюються Конституцією України,
нормами різних галузей права, в тому числі адміністративно-правовими
нормами;

в) гарантії реалізації цих прав та обов’язків, а також механізм їх
охорони державою.

До основних прав, крім невід’ємних (на життя, здоров’я, честь, гідність
та ін.), можна віднести: свободу слова, міграції, зборів, власності,
користування засобами транспорту, будовами, політичні права (участь у
законодавчій, виконавчій та юрисдикційній діяльності держави) та ін.

Комплекс прав та обов’язків у різних галузях виконавчої діяльності
складають права на підприємництво та створення підприємств, на землю, на
освіту, на користування досягненнями культури та ін.

Гарантії реалізації цих прав та обов’язків, а також механізм
забезпечення їх державою знаходять своє відображення в Конституції та
законодавчих актах України.

Адміністративно-правовий статус громадянина України встановлюється
обсягом та характером його адміністративної правосуб’єктності, котру
складають адміністративна правоздатність та адміністративна
дієздатність.

Адміністративна правоздатність — це визнана законом за громадянином
фактична можливість бути суб’єктом адміністративного права, мати права
та обов’язки адміністративно-правового характеру. Адміністративна
правоздатність виникає з моменту народження людини. Її обсяг
встановлюється і змінюється за допомогою адміністративно-правових норм.
Вона підтверджується документами про громадянство — паспортом
громадянина України, а для осіб до 16 років — свідоцтвом про народження.

Правоздатність не може бути обмежена або відчужена, від неї неможливо
відмовитись добровільно (оскільки така відмова не має юридичної сили).
Правоздатність людини утворює юридичне поняття особи і громадянина.
Тільки у випадках, передбачених кримінальним або адміністративним
законодавством, громадянин може бути позбавлений якоїсь частини
адміністративної правоздатності — права пересування, батьківських прав
тощо.

Адміністративна дієздатність є другою складовою частиною
адміністративної правосуб’єктності. При цьому адміністративна
правоздатність є основою адміністративної дієздатності громадян,
оскільки вона складає умови, за яких реалізуються їх суб’єктивні права і
обов’язки.

Адміністративна дієздатність — це визнана законом спроможність громадян
своїми діями набувати і здійснювати права і виконувати обов’язки
адміністративно-правового характеру. В повному обсязі адміністративна
дієздатність виникає з досягненням 18-річного віку. Разом з тим вона
виникає і по досягненні 16-річного віку — одержання паспорта та
дотримання правил паспортної системи, охорона природи та ін.
Адміністративна дієздатність може наставати у деяких випадках і до
досягнення 16-річного віку — право на працю.

§ 2. Права та обов’язки громадян у сфері виконавчої влади

Обсяг конкретних суб’єктивних прав та обов’язків пов’язаний з перебігом
часу, зміною життєвих умов. Реалізація прав та виконання обов’язків
забезпечуються державою через їх юридичне оформлення, а також
відповідальністю як самих громадян, так і державних органів, державних
службовців за їх дотримання. Важливе значення має захист цих прав з боку
громадян через звернення, в тому числі шляхом подання скарги
(адміністративної чи судової).

За своїм змістом права громадян можна поділити на т р и групи:

1) на участь у державному управління та соціально-політичну активність:
право на державну службу, внесення пропозицій, одержання необхідної
інформації та документів у встановленій формі, проведення зборів,
мітингів, демонстрацій, створення громадських об’єднань чи входження в
них та ін.;

2) на одержання допомоги від відповідних компетентних організацій: право
на медичну, санітарно-епідеміологічну допомогу, безкоштовне користування
благами (бібліотеками, парками і т. ін.), користування транспортом,
одержання сплатних та інших послуг;

3) на права, що захищаються: в адміністративному порядку
(адміністративна скарга, адміністративно-юрисдикційне провадження),
судовому порядку (скарга, позов), особисто громадянином (необхідна
оборона).

Взаємодіючи з органами виконавчої влади, громадяни реалізують передусім
права: на участь в управлінні; на об’єднання; на проведення мітингів,
демонстрацій, зборів; на особисті або колективні звернення до державних
органів; на свободу та особисту недоторканність; на недоторканність
житла; на пересування; на інформацію; на відшкодування шкоди, заподіяної
незаконними діями державних організацій, а також посадових осіб при
виконанні ними службових обов’язків.

Обов’язки громадян у сфері державного управління можна розглядати з
позицій двох груп.

Перша група — це так звані абсолютні обов’язки, які не залежать від
конкретних обставин і випливають із норм Основного Закону та
законодавчих актів держави. До них належать обов’язки:

додержуватися Конституції та законів України, державної дисципліни;
охороняти інтереси держави, сприяти зміцненню її могутності та
авторитету; захищати Батьківщину; оберігати природу, охороняти її
багатства; сплачувати податки; сприяти охороні громадського порядку;
оберігати історичні пам’ятки та інші культурні цінності.

Другу групу становлять відносні обов’язки, які виникають із правомірних,
а у деяких випадках із неправомірних дій, спрямованих на придбання
якихось прав чи їх збереження. Такі обов’язки не є постійними — права
абітурієнта, власника транспортних засобів, читача бібліотеки та ін. До
обов’язків громадян належать і такі, що виникають у зв’язку з
правопорушенням (наприклад, сплатити штраф, відшкодувати збитки).

Деякі обов’язки громадян виникають у зв’язку з видом їх діяльності —
державні службовці, члени громадських об’єднань та ін. Таким чином,
конкретний обсяг обов’язків регулюється багатьма нормативними актами
адміністративно-правового характеру, в тому числі статутами,
положеннями, кваліфікаційними характеристиками. Невиконання їх обумовлює
застосування щодо винних громадян юридичної відповідальності.

§ 3. Звернення громадян

Відповідно до ст. 40 Конституції України усі мають право направляти
індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися
до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та
посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути
звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Через звернення громадян втілюється у життя один із конституційних
принципів — участі громадян в управлінні державними та громадськими
справами. Звернення є також важливою формою контролю за законністю
діяльності державних органів та органів місцевого самоврядування,
забезпечення прав і свобод громадян.

Питання практичної реалізації права на звернення врегульовані Законом
України «Про звернення громадян». Забезпечуючи громадянам України
можливість на звернення, цей Закон деталізує та розвиває конституційні
положення, надаючи громадянам право звертатися не тільки в органи
державної влади і органи місцевого самоврядування, айв об’єднання
громадян, установи, організації незалежно від форм власності, на
підприємства, в засоби масової інформації, до посадових осіб відповідно
з їх функціональними обов’язками щодо реалізації своїх
соціально-економічних, політичних і особистих прав та законних інтересів
чи їх порушення.

Звернення громадян стосуються різних напрямків діяльності суспільства і
держави, але, як правило, вони мають єдину мету — звернути увагу
відповідних органів і посадових осіб на необхідність розв’язання
проблем, що зачіпають суспільні інтереси або інтереси конкретної особи.
Загальними ознаками звернень є те, що вони відображують стан справ у
відповідній сфері діяльності і несуть в собі інформацію, яка
направляється в державні органи чи органи місцевого самоврядування,
об’єднання громадян, на підприємства, в установи, організації.

Розгляд звернень громадян, безумовно, породжує правові наслідки, однак
слід пам’ятати, що інформація громадян носить емоційний, певною мірою
суб’єктивний характер.

Звернення громадян як носії інформації мають важливе значення для
вирішення питань, пов’язаних із забезпеченням прав і свобод людини і
громадянина, державного і господарського будівництва, управління різними
галузями і сферами економіки, соціально-культурного будівництва і
адміністративно-політичної діяльності. Не може не викликати занепокоєння
велика кількість звернень. Так, у 1996 p. в місцеві ради, їх виконавчі
органи і державні адміністрації звернулось 4,8 млн людей, у тому числі
на особистому прийомі — 2,8 млн. осіб. У загальному плані можна сказати,
що звернення надходять у зв’язку з: а) реалізацією конкретних
суб’єктивних прав; б) необхідністю виконання обов’язків; в) бажанням
придбати відповідне суб’єктивне право, якого особа не має, але яке вона
згідно із законодавством може мати; г) необхідністю сприяння в
реалізації суб’єктивного права.

Пропозиції громадян, як правило, спрямовані на вдосконалення різних
сторін діяльності органів виконавчої влади і органів місцевого
самоврядування. У скаргах обов’язковим елементом передбачається вказівка
на конкретний факт порушення прав і свобод громадян.

Закон (ст. 3) називає три види звернень громадян: пропозиції
(зауваження), заяви (клопотання), скарги.

Пропозиція (зауваження) — звернення громадян, де висловлюються поради,
рекомендації щодо діяльності органів державної влади і органів місцевого
самоврядування, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, а також
висловлюються думки щодо врегулювання суспільних відносин та умов життя
громадян, удосконалення правової основи державного і громадського життя,
соціально-культурної та інших сфер діяльності держави і суспільства.

Заява (клопотання) — звернення громадян з проханням про сприяння
реалізації закріплених Конституцією і чинним законодавством їх прав та
інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи
недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від
форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад,
посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності.
Клопотання — письмове звернення з проханням про визнання за особою
відповідного статусу, прав чи свобод тощо.

Скарга — звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних
інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних
органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ,
організацій, об’єднань громадян, посадових осіб.

Відповідно до ст. 4 Закону до рішень, дій (бездіяльності), які можуть
бути оскаржені, належать такі у сфері управлінської діяльності,
внаслідок яких:

порушено права і законні інтереси чи свободи громадянина (групи
громадян);

створено перешкоди для здійснення громадянином його прав і законних
інтересів чи свобод;

незаконно покладено на громадянина які-небудь обов’язки або його
незаконно притягнуто до відповідальності.

Звернення адресуються суб’єктам, до повноважень яких належить вирішення
порушених у зверненнях питань.

У зверненнях має бути зазначено прізвище, ім’я, по батькові, місце
проживання громадянина, викладено суть порушеного питання, зауваження,
пропозиції, заяви чи скарги, прохання чи вимоги. Письмове звернення
повинно бути підписано заявником (заявниками) із зазначенням дати. При
недотриманні цих вимог звернення повертається заявникові з відповідними
роз’ясненнями не пізніш як через десять днів від дня його надходження
(ст. 5).

Звернення, оформлені належним чином і подані у встановленому порядку,
підлягають обов’язковому прийняттю та розгляду.

Якщо порушені у зверненні питання не входять до повноважень відповідних
суб’єктів, воно в термін не більше п’яти днів пересилається за
належністю відповідному органу чи посадовій особі, про що повідомляється
заявнику (ст. 7).

Забороняється розголошувати відомості, що містяться в зверненнях.
Анонімні звернення не розглядаються. Не розглядаються повторні звернення
одним і тим же органом від одного і того ж громадянина з одного і того ж
питання, якщо перше вирішено по суті, а також звернення (скарги),
направлені з порушенням термінів подачі — протягом одного року з моменту
його прийняття, але не пізніше одного місяця з часу ознайомлення
громадянина з прийнятим рішенням, та звернення осіб, що визнані судом
недієздатними (ст. 8).

Про наслідки розгляду звернень повідомляються заявники. Рішення про
відмову в задоволенні вимог, викладених у заяві (клопотанні), доводиться
до відома громадянина в письмовій формі з посиланням на Закон і
викладенням причин відмови, а також із роз’ясненням порядку оскарження
прийнятого рішення.

Звернення Героїв Радянського Союзу, Героїв Соціалістичної Праці,
інвалідів Великої Вітчизняної війни розглядаються першими керівниками
державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств,
установ і організацій особисто (ст. 15).

Скарги подаються у порядку підлеглості вищому органу або посадовій
особі, що не позбавляє громадянина права звернутися до суду відповідно
до чинного законодавства. В разі відсутності вищого органу або незгоди
громадянина з прийнятим за скаргою рішенням він може звернутися
безпосередньо до суду.

Скарги на рішення загальних зборів членів колективних
сільськогосподарських підприємств, акціонерних товариств, юридичних
осіб, створених на основі колективної власності, а також на рішення
вищих державних органів вирішуються в судовому порядку (ст. 16). В
законодавстві України не визначено, які органи належать до вищих.

Громадянин може подати скаргу особисто або через уповноважену на це іншу
особу. Скарга в інтересах громадянина за його уповноваженням, оформленим
у встановленому законом порядку, може бути подана іншою особою, трудовим
колективом або організацією, яка здійснює правозахисну діяльність. В
інтересах неповнолітніх і недієздатних осіб скарга подається їх
законними представниками.

До скарги додаються наявні у громадянина рішення або копії рішень, якщо
громадянин раніше звертався за вирішенням порушених ним питань, а також
інші документи, які після розгляду скарги повертаються громадянину.

Пропущений з поважної причини термін подання скарги може бути поновлений
органом чи посадовою особою, що розглядає скаргу (ст. 17). Закон не
називає причин, які можуть бути визнані поважними.

Права громадянина при розгляді заяви чи скарги та обов’язки суб’єктів,
що їх розглядають, закріплені відповідно у ст. 18 і ст. 19 Закону.
Звернення громадян розглядаються безоплатно.

Громадянин, який звернувся із заявою чи скаргою до відповідних
суб’єктів, має право:

особисто викласти аргументи особі, що перевіряла заяву чи скаргу, та
брати участь у перевірці поданої скарги чи заяви;

знайомитися з матеріалами перевірки;

подавати додаткові матеріали або наполягати на їх запиті органом, який
розглядає заяву чи скаргу;

бути присутнім при розгляді заяви чи скарги;

користуватися послугами адвоката або представника трудового колективу,
організації, яка здійснює правозахисну функцію, оформивши це
уповноваження у встановленому законом порядку;

одержати письмову відповідь про результати розгляду заяви чи скарги;

висловлювати усно або письмово вимогу щодо забезпечення дотримання
таємниці розгляду заяви чи карги;

вимагати відшкодування збитків, якщо вони стали результатом порушення
встановленого порядку розгляду звернень.

Органи державної влади і органи місцевого самоврядування, підприємства,
установи, організації незалежно від форм власності, об’єднання громадян,
засоби масової інформації, їх керівники та інші посадові особи в межах
своїх повноважень зобов’язані:

об’єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги;

на прохання громадянина запрошувати його на засідання відповідного
органу, що розглядає заяву чи скаргу;

скасовувати або змінювати рішення, які оскаржуються, у випадках,
передбачених законодавством України;

забезпечувати поновлення порушених прав, реальне виконання прийнятих у
зв’язку з заявою чи скаргою рішень;

письмово повідомляти громадянина про результати перевірки заяви чи
скарги і суть прийнятого рішення;

вживати заходів щодо припинення неправомірних дій; виявляти та
ліквідовувати причини і умови, що сприяли порушенням; вживати заходів
щодо відшкодування матеріальних збитків та здійснювати інші заходи,
передбачені Законом «Про звернення громадян» та іншими законами України.

Звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця
від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, —
невідкладно, але не пізніше п’ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо
в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, то
він може бути подовжений. При цьому загальний термін вирішення питань,
порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п’яти днів (ст. 20).

Особи, винні у порушенні Закону «Про звернення громадян», несуть
дисциплінарну, цивільну, адміністративну або кримінальну
відповідальність, передбачену законодавством України (ст. 24).

Матеріальні збитки, завдані громадянинові у зв’язку з порушенням вимог
закону при розгляді скарги, підлягають відшкодуванню.

У разі задоволення скарги орган або посадова особа, які прийняли
неправомірне рішення щодо звернення громадянина, відшкодовують йому
завдані матеріальні збитки, пов’язані з поданням і розглядом скарги,
обґрунтовані витрати, понесені в зв’язку з виїздом для розгляду скарги
на вимогу відповідного органу, і втрачений за цей час заробіток. Спори з
цього питання розглядаються в судовому порядку.

Громадянинові на його вимогу і в порядку, встановленому чинним
законодавством, можуть бути відшкодовані моральні збитки, завдані
неправомірними діями або рішеннями органу чи посадової особи при
розгляді скарги. Розмір відшкодування моральних (немайнових) збитків у
грошовому виразі визначається судом (ст. 25).

Звернення, яке містить наклеп і образи, дискредитацію органів державної
влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян та їх
посадових осіб, керівників та інших посадових осіб підприємств, установ
і організацій незалежно від форм власності, заклики до розпалювання
національної, расової, релігійної ворожнечі та інших дій, тягне за собою
відповідальність, передбачену чинним законодавством (ст. 26).

За рішенням суду з громадянина можуть бути стягнуті витрати по перевірці
звернень, які містять завідомо неправдиві відомості (ст. 27).

Діловодство щодо звернень громадян ведеться в порядку, встановленому
Кабінетом Міністрів України відповідно до Указу Президента України від
19 березня 1997 р. «Про заходи щодо забезпечення конституційних прав
громадян на звернення».

Контроль за дотриманням законодавства про звернення громадян
покладається на органи державної влади і органи місцевого
самоврядування. Нагляд за дотриманням законодавства про звернення
громадян здійснюють органи прокуратури (ст. ст. 28, 29).

Дія Закону України «Про звернення громадян» не поширюється на порядок
розгляду заяв і скарг громадян, встановлений кримінально-процесуальним,
цивільним процесуальним та трудовим законодавством.

Особи, що не є громадянами України і законно перебувають на її
території, мають право на подання звернення, як і громадяни України,
якщо інше не передбачене міжнародними договорами.

25 жовтня 1991 р. для України набув чинності Перший факультативний
протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.
Згідно з ст. 1 цього протоколу Україна визнає компетенцію Комітету з
прав людини, створеного на підставі частини IV цього Пакту, приймати і
розглядати повідомлення від окремих осіб, які стверджують, що вони є
жертвами порушень якогось із прав, викладених у Міжнародному пакті про
громадянські і політичні права. Відповідно до цього протоколу Комітет
може визнати неприйнятним повідомлення, яке є анонімним або яке, на його
думку, являє собою зловживання правом.

§ 4. Адміністративно-правовий статус іноземних громадян та осіб без
громадянства

Іноземні громадяни за своїм правовим статусом неістотно відрізняються
від осіб без громадянства. Обсяг прав та обов’язків цих суб’єктів
вужчий, ніж у громадян України, але за загальним правилом вони
користуються тими ж правами і на них покладаються ті ж обов’язки, що й
на громадян України. Відмінності пов’язані з відсутністю громадянства у
розглядуваної категорії осіб, яке є найважливішим компонентом
адміністративно-правового статусу особи.

Правосуб’єктність цих осіб виникає з моменту прибуття в Україну і
завершується з часу залишення її території.

Адміністративно-правовий статус іноземних громадян регламентується
Законом України від 4 лютого 1994 р. «Про правовий статус іноземців», а
також міжнародними угодами. Статус осіб, які не мають громадянства, але
перебувають на території України, визначається законодавством України.

Для іноземних громадян та осіб без громадянства обов’язковими є норми
Конституції та інших законів України, загальнообов’язкові правила, що
стосуються охорони природи, санітарії, пожежної безпеки, громадського
порядку, користування транспортними засобами, в’їзду та виїду. Разом з
тим ці особи не користуються частиною прав і обов’язків, що складають
групу виключних прав і обов’язків громадян України (виборче право, право
мати паспорт громадянина України та ін.).

У цілому основні обмеження для іноземних громадян і осіб без
громадянства зводяться до таких: 1) вони не можуть займати деякі посади
(Президента України, судді, перебувати на посадах у складі морських та
повітряних екіпажів та ін.); 2) вони не мають доступу до посад державних
службовців, діяльність яких пов’язана з державною таємницею; 3) ці особи
не можуть служити у Збройних Силах України; 4) для іноземних громадян і
осіб без громадянства допускаються обмеження в пересуванні чи
перебуванні в окремих місцях; 5) для них встановлені окремі правила
паспортного режиму, вступу в навчальні заклади тощо; 6) для іноземних
громадян та осіб без громадянства встановлена особлива адміністративна
деліктоздатність.

При регулюванні правового статусу іноземних громадян Україна виходить з
принципу взаємності, що застосовується у стосунках з іншими державами.
Адміністративно-правовий статус осіб, що мають дипломатичні привілеї,
визначається крім законодавства України також міжнародними правилами і
міжнародними угодами України.

Див.: Відомості Верхов. Ради України. 1997. № 23. Ст. 169.

Див.: Голос України. 1997. 10 квіт.

Див.: Офіційний вісник України. 1997. № 16. С. 86-89.

Див.: Там само. № 12. Ч. 1. Ст. 111.

Див.: Відомості Верхов. Ради України. 1994. № 23. Ст. 162.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *