.

Формування державно-партійного апарату. Радянська влада в Україні (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
152 2869
Скачать документ

Реферат на тему:

Формування державно-партійного апарату. Радянська влада в Україні.

Водночас зі створенням УНР у промислових регіонах України до влади
прийшли більшовицькі ради, за ініціативою яких було підготовлено і
проведено в грудні 1917 р. І Всеукраїнський з’їзд Рад. Згідно з рішенням
з’їзду, розгорнулася інтенсивна робота по формуванню органів виконавчої
і розпорядчої влади на чолі з обраним з’їздом Центральним Виконавчим
Комітетом. До складу ЦВК входили агітаційний, технічний, господарський,
військовий відділи, відділ зв’язку. Одне з перших рішень ЦВК стосувалось
створення Народного Секретаріату – першого уряду Радянської України, на
який одночасно покладалися і законодавчі функції (на зразок Ради
Народних Комісарів Росії). З’їзд проголосив Українську Радянську
Республіку федеративною частиною у складі РРФСР.

Свою діяльність Народний Секретаріат у складі 13 секретарств здійснював
як через місцеві Ради та їх відділи, так і через призначених ним
комісарів. Відповідне секретарство по своїх галузях управління
призначало комісарів на місця. В боротьбі за встановлення більшовицької
влади на підпорядкованій їй території була ліквідована більша частина
урядових установ Центральної Ради. Установи, які управляли транспортом,
комунальним господарством, продовольством, тимчасово залишались, а їх
службовці використовувались як технічний та консультативний апарат при
комісарі.

На зразок Радянської Росії, в Україні також були створені і діяли
надзвичайні державні органи влади – революційні та військово-революційні
комітети, Надзвичайна Комісія Народного Секретаріату, які контролювались
більшовиками, і як правило, не мали правового підгрунтя для своєї
діяльності. Коменданти та комісари, що здійснювали владу на місцях,
призначалися або обиралися ревкомами, революційними штабами та Радами.

Під час громадянської війни Україна знаходилась у таборі постійних
військових дій. У період окупації українських територій
австро-німецькими військами діяльність вищих органів влади УРР була
припинена. Натомість було створено спочатку Повстанбюро, потім
Центральний військово-революційний комітет, які діяли в умовах підпілля.

З 29 січня 1919 року уряд Української Радянської Республіки було
перейменовано на зразок Росії в Раду Народних Комісарів. У березні того
ж року відбувся ІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад, який затвердив Конституцію
УСРР, де, окрім іншого, було визначено загальну структуру і компетенції
органів вищої державної влади. З’їзд Рад було проголошено вищим органом
державної влади. На період між з’їздами вища влада зосереджувалась у
Всеукраїнському Центральному Виконавчому Комітеті.

За період з кінця 1917 р. до кінця 1920 р. на більшій частині території
України встановився режим військово-пролетарської диктатури з монополією
більшовицької партії в державному будівництві, утворенням поряд з
передбаченими Конституцією органами державної влади нелегітимних
надзвичайних державних органів, централізацією управління, військовими
та напіввійськовими методами управління, повсюдним втручанням у державні
справи з боку партійних органів.

Склад

Народного Секретаріату (першого уряду) Української Радянської
Республіки, створеного 17.12.1917р.

Голова

секретар внутрішніх справ

секретар військових справ

секретар праці

секретар торгівлі та промисловості

секретар фінансів

секретар продовольства

секретар землеробства

секретар міжнаціональних справ

секретар народної освіти

секретар пошт і телеграфів

секретар шляхів сполучення

секретар судових справ

секретар управління справами

У провідних галузях економіки партія здійснювала свій вплив через
уповноважених комісарів, в інших – через партійців управлінського
апарату. Але злиття партійного і державного апаратів офіційно було не
оформлено.

Формально правову основу організації та діяльності державного механізму
республіки визначала Конституція УСРР 1919 р., відповідно до якої
найвищими органами державної влади було визначено Всеукраїнський з’їзд
Рад, ВУЦВК і Раду Народних Комісарів. На рівні міст та сіл владні
функції здійснювали міські та сільські Ради робітничих, селянських та
червоноармійських депутатів і обрані ними виконкоми, на рівні губерній,
повітів та волостей – з’їзди Рад та їх виконкоми. До липня 1919 р. в
Україні було створено 10 губернських, 95 повітових, 1816 волосних та
14143 сільських виконкомів .

З липня 1920 р. під керівництвом сільських рад активно створювались
комітети незаможних селян, які відіграли важливу роль у становлені
більшовицької радянської влади на селі.

Прихід до влади більшовицької партії супроводжувався значними кадровими
перестановками в органах державного управління. Фахівці, що працювали на
різних посадах у міністерствах, управліннях та інших владних структурах
ще за часів царського режиму і мали великий досвід професійної роботи,
опинилися в такій ситуації, коли революція перервала спадкоємність і
вивела на державну службу людей з різних соціальних верств. На відміну
від буржуазної революції, де прихід до влади нових суспільних сил
визначався головним чином економічними факторами, в Жовтневій
визначальним був фактор політичний. До влади прийшли більшовицькі кадри.
Вони швидко зайняли керівні посади в системі державного управління, що
створювалась .

У зв’язку з ідеологічним несприйняттям Жовтневої революції значна
частина старих бюрократів самостійно пішла з посад і надалі, займаючи
пасивну позицію, опинились або в еміграції, або попали під прес
репресивної більшовицької машини.

Інша частина чиновників пішла на службу до установ більшовицького уряду,
і працювала як у керівному складі державних установ, так, в якості
консультативного та технічного виконавчого персоналу, який, до речі,
досить добре фінансувався більшовицькою владою. За даними перепису
службовців 1922 р., серед керівного складу державного апарату 27%
складали особи, які працювали на керівних посадах ще до революції, 12%
мало досвід роботи в якості молодшого персоналу в царському урядові .
Але ці працівники старої управлінської еліти працювали в умовах
постійного контролю та тотальної недовіри з боку більшовицьких
комісарів, знаходились під загрозою періодичних “чисток”, скорочень та
переслідувань, що нерідко закінчувалось фізичним знищенням.

Англійський філософ Б.Рассел, аналізуючи ситуацію, що склалася в апараті
більшовицького уряду, поділив його склад на три специфічні групи:

-стара гвардія більшовиків, яка обіймала, як правило, провідні посади і
характеризувала як чесні, жорсткі, фанатичні люди, готові на жертви
заради ідеї;

-нові кар’єристи, яких приваблює можливість матеріального успіху;

-ті, кого задовольняє стабільна робота .

Велика кількість кваліфікованих працівників старого бюрократичного
апарату, стала на шлях прямої боротьби з більшовицьким режимом, пішла до
лав білої армії і в майбутньому або загинула в боях, або поступово
поповнювала ряди російських емігрантів.

Коли на управлінську роботу йшли висуванці рад, які належали до інших
ніж більшовицька, партій або були безпартійними, перед ними виникала
дилема: або вступити до лав більшовиків, або покинути посаду. В
результаті радянський апарат досить швидко став практично тотожним
партійному.

Український історик С. Кульчицький приводить архівні дані про партійний
стаж і попередню партійну належність верхівки партійно-радянського
апарату України на середину 1923 р. . Секретарями семи губкомів УСРР
були представники елітного прошарку професійних революціонерів, які
закладали основи більшовицької партії. Тільки два губкоми очолювали
вихідці з інших партій. 16 секретарів окружних партійних комітетів з 48
перейшли до РКП(б) з інших партій у 1917-1919 рр. Серед членів
українського уряду тільки троє були вихідцями з меншовиків, серед
дев’яти голів губвиконкомів тільки двоє були “некорінні” більшовики.

Незважаючи на досить високий освітній рівень керівних кадрів службовців
урядового апарату (серед його складу 57% мали вищу освіту), досить
швидко постало питання про нове кадрове наповнення органів державної
влади, оскільки більша частина освічених спеціалістів, які раніше
працювали ще в царських установах, була з часом або усунута від
виконання обов’язків, або гинула в полум’ї громадянської війни та
міжфракційних розбірок. У 1923 році рішенням Оргбюро ЦК РКП(б) було
створено сім комісій, які повинні були займатися переглядом складу
державних органів влади. Протягом чотирьох місяців ці комісії розглянули
справи 1102 відповідальних працівників держапарату, на підставі чого
було рекомендовано звільнити з посад 278 чоловік, з яких 172 було
безпартійними. Це був перший крок по впровадженню системи “чисток” у
державному апараті. Вже в 1928 році на підставі “чисток” було звільнено
6% від загальної чисельності державних службовців .

Наприкінці квітня 1920 р. ВЦВК і РНК РСФРР прийняли спільну постанову
про дисциплінарні та адміністративні стягнення, що накладалися на
працівників керівних органів і службовців радянських установ, які
недбало ставилися до виконання своїх службових обов’язків і порушували
трудову дисципліну.

На реалізацію вказівок, що містилися у вищезгаданих постановах,
спрямували свою діяльність керівні органи Рад – виконкоми. Наприклад, 14
травня 1919 р. Київський губвиконком прийняв рішення про скорочення
штату канцелярських працівників у радянських установах і встановлення
більш тісного контакту з трудящими, а також про здійснення заходів для
чистки державних органів від антирадянських елементів. З цією метою при
губернських і повітових виконкомах створювалися контрольні комісії, до
складу яких входили і робітники. Згодом контрольна комісія Київського
губвиконкому опублікувала в газеті “Більшовик” звернення до робітників і
службовців, в якому, зокрема, зазначалося: “Трудова дисципліна можлива
лише тоді, коли службовці і робітники проймуться усвідомленням її
необхідності, коли вони зрозуміють усю злочинність чиновницького
ставлення до своїх обов’язків. І це стане можливим тільки за умови
широкої політичної і культурної боротьби серед товаришів робітників і
службовців. На жаль, коріння бюрократизму і саботажу так глибоко
проникло в радянські установи, що на перших порах дуже важко боротися зі
становищем, що склалося”.

Комісія пропонувала негайно повідомити їй про факти бюрократизму,
недбальства і зловживань службовим становищем.

Рішенням Київського губвиконкому від 3 червня 1919 р. було створено
спеціальну комісію з надзвичайними повноваженнями, яка, в разі
необхідності, мала право ліквідовувати радянські органи і звільняти з
роботи всіх їх службовців. Відділи губвиконкому за вказівкою цієї
комісії повинні були негайно скоротити свої штати не менш, як на 25%,
позбавляючись при цьому в першу чергу кар’єристських елементів.

У червні 1919 р. при Херсонському губвиконкомі була створена атестаційна
комісія для контролю складу службовців різних державних установ. У цей
же час Чернігівський губвиконком дав вказівку повітовим виконавчим
комітетам провести чистку радянського апарату .

Для боротьби з бюрократизмом та ліквідації паралелізму в роботі органів
Радянської влади спеціальним розпордженням НКВС УСРР на початку 1920 р.
було створено міжвідомчу атестаційну комісію, до складу якої входили й
представники робітничих організацій. Масштаби та результативність її
діяльності можна показати на прикладі матеріалів обстеження Одеської
губернії. У радянські установи Одещини було розіслано близько 50 тис.
анкет. Комісія переглянула штати раднаргоспу, губернського продкому,
житлового відділу, ряду інших органів,, оскільки попередні спроби
скорочення штатів у них були безуспішними – через деякий час вони знову
розросталися. В результаті перевірки комісія звільнила 624 службовці .

До управління державними справами все більше приходять нові особи, які
завдяки або фанатичній вірі в ідеї більшовизму, або пристосуванню до
умов того часу вибороли прихильність вищих партійно-державних осіб і
отримали від них доступ до державно-управлінських посад.

Як правило, ці особи були робітничо-селянського походження і в рідких
випадках мали потрібну для управлінців освіту. Виступаючи на ІV сесії
ВЦВК, Ленін визначав: “Ми повинні мати мужність сказати, що ми створюємо
свій апарат стихійно. Кращі робітники йшли і бралися за найтяжчі
обов’язки і в галузі військовій і в галузі цивільній, бралися дуже часто
неправильно, але вміли виправляти і працювати. Співвідношення між цими,
може, десятками мужніх людей і сотнями тих, які сидять і саботують або
напівсаботують, плутаючись в обсязі своїх паперів, – це співвідношення
губило досить часто наше живе діло в непомірному морі паперів… Роки і
роки повинні минути, щоб ми добилися поліпшення нашого державного
апарату, піднесення його – не в розумінні окремих осіб, а в повному його
обсязі – на вищі щаблі культури” /65/. Ситуація вимагала термінового
розв’язання проблеми якості кадрового наповнення управлінських структур
та підвищення ефективності їх роботи, в тому числі і завдяки навчанню
кадрів.

Після перемоги Жовтневої революції партія більшовиків та її Центральний
Комітет, відчуваючи нестачу кваліфікованих кадрів, почали приділяти
значну увагу підготовці власних управлінських та ідеологічних кадрів. За
їх опікою створювалась система спеціальних, у тому числі і суто
партійних, учбових закладів. Водночас отримала розвиток масова політична
освіта трудящих у вільний від їхньої основної роботи час. Незважаючи на
орієнтацію системи освіти на комуністичне ідеологічне виховання, слід
відзначити ту важливу роль, яку вона мала для підвищення загальної
освіти управлінських кадрів та населення країни в цілому.

& e u 0!///////////////?aeaeaeaeaeaeaeaeaeae

WthW”[oooooooooooooooooooooooooooo

?&?X?oooooooooooooooooooooooooooo

ідкриті агітаційно-пропагандистські курси від ВЦИК. У січні 1919 р. ці
курси були реорганізовані в школу радянської роботи для підготовки
повітових та волосних партійних і радянських робітників. У березні того
ж року за рішенням VІІІ з’їзду більшовицької партії на базі цієї школи
створюється Центральна школа партійної і радянської роботи, яка з другої
половини 1919 р носить назву Комуністичного університету ім. Я.М.
Свердлова. Це був перший партійний учбовий заклад вищого типу, який
готував кваліфіковані кадри партійних, радянських, профспілкових
робітників, більшовицьких пропагандистів та лекторів. На початку строк
навчання в університеті становив 3 роки, а з 1925 р. збільшився до 4
років. Головне місце в програмі Комуністичного університету займали
суспільно-політичні дисципліни, велике значення надавалося природничим
наукам. Окрім того, слухачі вивчали російську мову, арифметику, алгебру,
геометрію та ін. Разом з лекціями значна увага приділялась самостійним
заняттям. До викладання в університеті були залучені провідні політичні,
державні та суспільні діячі. При університеті в різний час існували
короткотермінові курси, вечірній, недільний і заочний університети,
вечірня радянсько-партійна школа, зразкова школа політграмоти та ін.
Досвід роботи та учбові програми цього університету були покладені в
основу спеціальної системи партійних учбових закладів.

У Москві в 1921 р. за рішенням ЦК створюються спеціальні партійні учбові
заклади, що повинні були готувати національні кадри призначені більшою
частиною для пропагандистської і управлінської роботи на місцях. Це були
Комуністичний університет працівників Сходу ім. І.В.Сталіна (КУПС) та
Комуністичний університет національних меншин Заходу (КУНМЗ), які
існували до 1936 р. У КУПСі навчалися представники 67 національностей
Сходу, він мав відділення на місцях і проводив короткотермінові та
довгострокові курси для національних робітників.

У відповідності до рішень Х з’їзду РКП(б) було поставлено завдання
створити в кожному губернському місті радпартшколу з двома-трьома
випусками на рік. На виконання цього рішення в Україні в 1922 р. вже
працювали Комуністичний університет ім. Артема і 19 радпартшкіл /66/.

До мережі партійних вищих учбових закладів відносились також Академія
комуністичного виховання ім. Н.К. Крупської, Ленінградський
політико-просвітній комвуз, Московський, Український, Ленінградський
комуністичні інститути журналістики.

У 1932р. на базі Комуністичного університету ім. Я.М. Свердлова та
місцевих комуністичних університетів були створені Вищий комуністичний
сільсько-господарський університет ім. Я.М. Свердлова та вищі
комуністичні сільсько-господарські школи (ВКСГШ).

Постановою Ради Народних Комісарів РСФРР від 11 лютого 1921р було
організовано Інститут червоної професури (ІЧП), який знаходився у
веденні Наркомпросу. Загальне керівництво його роботою здійснював ЦК
РКП(б). Головним завданням ІЧП була підготовка висококваліфікованих
кадрів для викладання у вищих школах республіки економічних, історичних
і філософських дисциплін. З 1922р. ІЧП мав економічне, історичне,
філософське відділення; пізніше відкрилися правове та природниче
історико-партійне відділення. У 1931р. було організовано 10 самостійних
ІЧП – економічний, аграрний, світового господарства і світової політики,
філософський, історичний та ін.

З 1918 р. існувала Комуністична академія (спочатку вона звалася
Соціалістичною академією суспільних наук). Згідно з її статутом,
Комуністична академія займалася розробкою питань суспільствознавства та
природознавства. До складу академії входили інститути історії,
філософії, світового господарства та світової політики.

З утворенням 30 грудня 1922 р. Союзу РСР було здійснено ряд заходів по
формуванню його структури управління та її узгодженню з уже існуючими
республіканськими органами влади, в тому числі і в УСРР.

Нові зміни в управлінні Україною були закріплені в Конституції УСРР 1925
р. Згідно з нєю Верховним органом державної влади УСРР було визначено
Всеукраїнський з’їзд Рад. Його рішення мали найвищу юридичну силу, але
повинні були відповідати рішенням Всесоюзних з’їздів Рад.

У період між Всеукраїнськими з’їздами Рад Всеукраїнський Центральний
Виконавчий Комітет (ВУЦВК) виконував функції вищого органу державної
влади. Положення про ВУЦВК від 12 жовтня 1924 р. вперше прямо вказувало,
що Президія ВУЦВК у період між сесіями ВУЦВК є вищим законодавчим,
виконавчим та розпорядчим органом влади УСРР.

Склад

Ради Народних Комісарів УСРР за Положенням про Раднарком від 12.10.24р.

голова

заступники голови

нарком землеробства

нарком фінансів

нарком внутрішньої торгівлі

нарком праці

нарком внутрішніх справ

нарком юстиції та прокуратури республіки

нарком робітничо-селянської інспекції

нарком освіти

нарком охорони здоров’я

нарком соціального забезпечення

голова Ради народного господарства

уповноважені наркоматів СРСР при УСРР

Положенням про Раднарком УСРР він визнавався виконавчим та розпорядчим
органом державної влади України. Після створення СРСР уряд України
повинен був звітувати перед союзними органами.

Наркомати СРСР розподілилися на загальносоюзні і об’єднані, які мали
свої наркомати в республіках.

Загальне управління Союзом будувалося на засадах централізації влади в
Москві, з обмеженням самостійності республіканських органів влади.

Управління промисловістю України знаходилось у підпорядкуванні Вищої
Ради Народного Господарства, яка мала статус комісаріата. 3 квітня 1929
р. було затверджено Положення про ВРНГ, яке визначало її завдання та
повноваження, структуру установи. У той же період було законодавчо
визначено і статус інших міністерств, їх завдання, повноваження,
структуру управління галуззю.

Фактично протягом 20-30 років у СРСР відбулося формування
адміністративно-командної системи управління зі своїм заідеологізованим
апаратом. Усі урядові рішення, рішення місцевих органів влади повинні
були проходити процедуру узгодження з партійними органами. Всі керівні
посади в органах влади обіймалися, як правило, тільки членами компартії.

У 1920 р. в ЦК та губкомах РКП(б) були створені відділи обліку та
розподілу, на які було покладено обов’язки вести облік кадрів, висувати
та пересувати відповідальних партійних працівників. Надалі повноваження
цих відділів поширилися й на кадри державних установ влади, громадські
організації, промислові підприємства тощо. У 1922 р. відділ ЦК здійснив
понад 10000 призначень. У його складі було створено 7 комісій з
перегляду складу працівників провідних господарських та державних
органів . Таким шляхом створювалась номенклатура партійно-господарських
кадрів Союзу. В 1924 р. відділ обліку і розподілу ЦК злився з
організаційним і став провідним та найбільш впливовим у всьому апараті
ЦК. Його очолив Каганович, і з кінця 1925 р. до 1927р. цей об’єднаний
відділ здійснив 8761 призначення, в тому числі тільки 1222 – в партійні
органи .

Зміна адміністративно-територіального устрою УСРР, згідно з якою
відбувся перехід від чотириступеневої системи управління (губернія –
повіт – волость – село) до триступеневої (округ – район – село),
вимагала реформування державного управління на місцях, яке, як і раніше,
базувалось на системі місцевих Рад та їх виконкомів. Україна
розподілилася на 41 округ, 680 районів, 10314 сільрад .

Значною подією в реформуванні адміністративного апарату став прийнятий
на ХІІ з’їзді РКП(б) у 1923 р. курс на залучення до роботи в органах
державної влади місцевих кадрів, що сприяло українізації управлінських
кадрів УСРР. Інтенсивно розпочала впроваджуватись у ділове спілкування
українська мова, для оволодіння якою створювались різні курси та гуртки,
де навчалися національні бюрократи. На кінець 1925 р. половину посад
українських державних установ обіймали українці . Така загальносоюзна
політика продовжувалась до кінця 20-х років, коли розпочався рух за
злиття націй, який супроводжувався суворими репресіями проти національно
орієнтованих представників української управлінської еліти.

У процесі руйнування старого механізму влади і формування органів
держави диктатури пролетаріату робітничий клас був змушений долати
значні труднощі, пов’язані з налагодженням діяльності радянських
установ. Зокрема, посилення боротьби з бюрократизмом, тяганиною і
казенщиною в умовах громадянської війни стало об’єктивною необхідністю,
оскільки вони створювали реальну загрозу нормальному функціонуванню
державних і господарських установ, перешкоджали їх зближенню з широкими
верствами трудящих. Проблемі боротьби з бюрократизацією управлінського
апарату РСФРР було присвячено багато виступів і статтей В.І.Леніна. У
березні 1919 р. він, зокрема, писав: “Ми добре знаємо, що у нас ще
багато хиб в організації Радянської влади. Радянська влада не чудесний
талісман. Вона не виліковує відразу від хиб минулого, від
безграмотності, від некультурності, від спадщини дикої війни…” .

У Програмі РКП (б), прийнятій її VІІІ з’їздом у березні 1919 р., було
записано: “Тільки завдяки радянській організації держави революція
пролетаріату могла відразу розбити і зруйнувати дощенту старий,
буржуазний, чиновницький і судовий державний апарат. Проте не достатньо
високий культурний рівень широких мас, відсутність необхідних навичок у
справі управління у працівників, яких маса висуває на відповідальні
пости, необхідність спішно залучати у важких умовах спеціалістів старої
школи і забирати найрозвиненішу верству міських робітників на військову
роботу, призвело до часткового відродження бюрократизму всередині
радянського устрою. Ведучи якнайрішучішу боротьбу з бюрократизмом, РКП
відстоює для цілковитого подолання цього зла такі заходи: 1) Обов’язкове
залучення кожного члена Ради до виконання певної роботи по управлінню
державою; 2) Послідовну зміну цих робіт з тим, щоб вони поступово
охоплювали всі галузі управління; 3) Поступове залучення всього
трудящого населення поголівно до роботи по управлінню державою” .

Однак в умовах громадянської війни, гострої класової боротьби
використовувалися переважно адміністративно-командні методи державного
керівництва, яким були притаманні насамперед зневага до конкретної
особи, нетерпимість до інакомислення, байдужість до людських страждань
тощо. Це особливо яскраво виявилося в діяльності Наркомату внутрішніх
справ, різних відомств Червоної Армії, Ради Народного Господарства,
керівних органів залізничного транспорту, в яких працювало багато
буржуазних спеціалістів.

Бюрократизація органів пролетарської влади спричиняла виникнення
величезної паперотворчості у вигляді численних інструкцій, інформацій,
анкет, звітів, збільшення обсягу листування, ускладнювала ведення
реєстраційних книг, а головне – вимагала нових штатних одиниць.
Розбуханню апарату сприяла також низька кваліфікація службовців, які
нещодавно зайняли свої посади .

Налагодити чітку діяльність усіх структурних підрозділів пролетарської
держави за таких умов виявилося надзвичайно складною справою. І там, де
контроль з боку партійних організацій і робітничих колективів був
ослаблений, негативні рецидиви старих методів управління виявлялися
особливо помітно.

Небезпека посилення проявів бюрократизму і казенщини в діяльності
державних органів полягала в тому, що їх маховик, розкручуючись,
захоплював у сферу своєї дії поряд з буржуазними, контрреволюційними
елементами трудящих, у тому числі простих робітників.

Процес боротьби з проявами бюрократизму в державному апараті базувався
на відповідній юридичній основі. Щодо цього типовим правовим актом була
постанова РНК УСРР “Про спрощення діловодства і листування в радянських
установах” (квітень 1919 р.). Через півроку, 30 грудня 1919 р., за
підписом В.І. Леніна видано декрет ВЦВК, згідно з яким усі органи влади,
відповідальні працівники радянських установ мали виконувати постанову VІ
Всеросійського з’їзду Рад про точне дотримання скарг громадян .

В умовах існування централізованої системи державного управління в СРСР,
незважаючи на заходи по боротьбі з бюрократизмом, його зростання та
поширення стає неминучим. У цій ситуації остаточно формується радянська
інтернаціональна партійно-державна управлінська еліта – номенклатура.
Вона, ставши панівною верствою радянського суспільства, відігравала
надзвичайно негативну роль у його житті. Десятки мільйонів людських
жертв, бідність населення, ліквідація свобод, позбавлення членів
суспільства елементарних умов для нормального існування, створення
тоталітарної системи влади – ось неповний перелік її “заслуг” .

Література

1. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України
28 червня 1997 р. – К., 1997.- 64 с.

2. Закон України “Про державну службу” від 16.12.1993 // Вісн. держ.
служби. – 1995. – № 1. – С. 9-28.

3. Указ Президента України “Про систему підготовки, перепідготовки та
підвищення кваліфікації державних службовців” від 30.05.1995 // Вісн.
держ. служби. – 1995. – № 2. – С. 30-31.

4. Указ Президента України “Про державну комісію з проведення в Україні
адміністративної реформи” від 7.07.1997 № 620-97 // Вісн. держ. служби.
– 1997. – № 3. – С. 7-10.

5. Философский энциклопедический словарь. – М., 1989. – 576 с.

6. Вебер М. Избранные произведения. – М., 1994. – 496 c.

7. Зіллер Жак. Політико-адмінистративні системи країн ЄС: Порівнял.
аналіз. – К.: Основи, 1996. – 420 с.

8. Niedersachrisches Beamtengesets in der Neufassung und Bekanntmachung
vom 11. Dezember 1985 – Gottingen, 1991.- 160 c.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020