Єдність і багатоманітність права (реферат)

Реферат на тему:

Єдність і багатоманітність права

ПЛАН

Поняття правової системи. Національна правова система. Міжнародна
правова система

Класифікація правових систем. Правова сім’я. Основні правові сім’ї

Романо-германська правова сім’я: кодифікація і реалізація права

Сім’я загального права: джерела і система

1. Поняття правової системи. Національна правова система.

Міжнародна правова система

Держава має свою національну правову систему. Історично склалося так, що
у кожній країні діють свої правові звичаї, традиції, законодавство,
юрисдикційні органи, сформувалися особливості правового менталітету,
правової культури, що й об’єднується загальним поняттям «правова
система». У будь-якій державі правова система, будучи невід’ємним
елементом правової культури, детермінована історичними і географічними
чинниками, є частина соціальної системи держави.

Введене у вітчизняну юридичну науку на початку 80-х років XX ст. поняття
«правова система» формується за аналогією з «політичною системою» у
політології та «економічною системою» в економічній теорії. Як
комплексну характеристику юридичної сфери життя конкретного суспільства
правову систему слід відрізняти від системи права. За обсягом і змістом
вони не тотожні. Система права входить до правової системи.

Правова система — це комплекс взаємозалежних і узгоджених юридичних
засобів, призначених для регулювання суспільних відносин, а також
юридичних явищ, що виникають унаслідок такого регулювання (правові
норми, правові принципи, правосвідомість, законодавство, правові
відносини, юридичні установи, юридична техніка, правова культура, стан
законності та її деформації, правопорядок та ін.).

Можна сказати, що це — обумовлена об’єктивними закономірностями розвитку
суспільства цілісна система юридичних явищ, що постійно діють унаслідок
відтворення і використання людьми та їх організаціями (насамперед
державою) для досягнення своїх цілей.

Правова система має істотне значення для характеристики права, стану
законодавства, діяльності судів тієї чи іншої конкретної країни.

Структура правової системи — це стійка єдність елементів правової
системи, їх зв’язків, цілісності, зв’язків елементів із цілим.

Елементи правової системи суспільства:

• суб’єкти права — фізичні особи (громадяни, іноземці, особи без
громадянства та ін.), юридичні особи — комерційні і некомерційні
організації, держава, соціальні спільності та ін. Тривалий час правова
система характеризувалася як знеособлена структура, тоді як без особи
соціальна система не може відбутися. Звернення до людини як до такого,
що систематизує, чинника всіх суспільних явищ зажадало перегляду
попередніх підходів до структури правової системи і виділення суб’єктів
права як неодмінного її елемента;

• правові норми і принципи;

• правові відносини, правова поведінка, юридична практика, режим
функціонування правової системи;

• правова ідеологія, правова свідомість, правові погляди, правова
культура;

• зв’язки між названими елементами, що визначають результат ‘їх
взаємодії — законність, правопорядок. Взаємодія елементів (компонентів)
правової системи суспільства дозволяє виділити п’ять підсистем її
функціонування:

1) інституційну — суб’єктний склад (суб’єкти права) як такий, що створює
систему, чинник усієї правової системи;

2) нормативну (регулятивну) — правові норми і принципи, що регулюють
відносини між суб’єктами права, що об’єктивовані та систематизовані в
нормативно-правових актах;

3) ідеологічну — праворозуміння кожної людини, її правосвідомість і
правова культура, можливість оцінити правове буття і вибрати варіант
поведінки — правомірної та неправомірної;

4) функціональну — правотворчість, правореалізація, право-застосування,
правове виховання, правовідносини, юридична практика. Через них
формується, змінюється, здійснюється дія норм права;

5) комунікативну — інтегративні (сумуючі) зв’язки всіх підсистем
функціонування правової системи суспільства в цілому, які визначають
ефективність правового регулювання, законність і правопорядок.

Кожна із самостійних частин правової системи суспільства має власну
структуру, свої принципи організації і діяльності.

Таким чином, поняття «правова система» має узагальнюючий характер. Воно
містить у собі, по суті, усі правові явища: правотворчість,
правосвідомість, діяльність, що реалізує право, правову ідеологію. Право
— ядро і нормативна основа правової системи, її цементуючий стрижень.
Праворозуміння — концептуальний фундамент правової системи. Законність і
правопорядок — обов’язкові результативні елементи правової системи, без
яких вона не в змозі ефективно функціонувати.

Термін «правова система» виражає конкретно історичний, реально існуючий
комплекс взаємозалежних юридичних .засобів і явищ держави. У цьому
термині міститься узагальнююча теоретична модель (конструкція) правового
змісту, яка функціонує легітимне.

Термін «правовий тип (сім’я)» — це узагальнююча теоретична модель
правового змісту, яка має штучний характер. Вона є результатом наукової
класифікації (типології). Тип (сім’я) правових систем відображає
загальні та особливі риси конкретних національних правових систем,
подібність і відмінність яких визначаються відповідно до позначених
критеріїв.

«Тип правової системи» і «сім’я правових систем» уживаються як тотожні
поняття. Слово «сім’я» має більш соціальне, ніж юридичне значення.
Термін «тип» адекватно відображує юридичний зміст поняття, позначеного
терміном «сім’я». Доцільність його введення обумовлена також
необхідністю єдиного підходу до типології як держави, так і її правової
системи: класифікація держав дається за типами, а не за «сім’ями».

Тип (сім’я) правової системи — сукупність національних правових систем
держав, які мають спільні риси, що проявляються в єдності
закономірностей і тенденцій розвитку, домінуючих форм (джерел) і
принципів права, систем права і систем законодавства, організації
правових установ, насамперед судової системи, подібності правових
категорій і понять.

Кожний тип правової системи складається із підтипів — груп правових
систем, що характеризуються великою подібністю між собою. Наявність
певних рис, які відрізняють одну групу правових систем від іншої у
рамках конкретного типу, дозволяє розглядати їх як відносно самостійні.

Встановлення типів правової системи здійснюється шляхом їх класифікації,
або типології.

2. Класифікація правових систем. Правова сім’я.

Основні правові сім’ї

Типологія (або наука класифікації) — вчення про типи правових систем.
Типологія і порівняльний метод перебувають у тісному зв’язку. З одного
боку, порівняння припускає попереднє встановлення типології, з іншого —
встановлення типології без порівняння неможливе. Питаннями типології
правових систем, їх порівняльним вивченням займаються фахівці в галузі
науки порівняльного правознавства. Існує чимало класифікацій правових
систем. Запропоновано декілька варіантів критеріїв, за якими вони
об’єднуються у типи (сім’ї). Кожний із них заслуговує на увагу. Однією з
найбільш популярних виявилася класифікація правових сімей, наведена Р.
Давидом у книзі «Основні правові системи сучасності» (1953) Вона
грунтувалася на поєднанні двох критеріїв: ідеології, яка включає
релігію, філософію, економічні і соціальні структури; юридичної техніки,
яка включає джерела права як основний елемент.

Німецькі вчені К. Цвайгерт і Г. Кьотц поклали в основу класифікації
правових систем критерій «правового стилю». «Стиль права» складається,
на думку авторів, із п’ятьох чинників: 1) походження і еволюція правової
системи; 2) своєрідність юридичного мислення; 3) специфічні правові
інститути; 4) природа джерел права і засоби їх тлумачення; 5)
ідеологічні чинники.

Російський вчений А.Х. Саїдов позначив таку групу критеріїв: 1) історія
правових систем; 2) система джерел права; 3) структура правової системи
— провідні інститути і галузі права. Слід віддати належне українським і
російським теоретикам права — авторам підручників з теорії держави і
права, які спеціально присвятили розділ «правовим системам світу» (або
позначили його як «порівняльне правознавство») і запропонували критерії
типології правових систем світу.

З урахуванням наявних точок зору на цю проблему можна навести таку
сукупність критеріїв, що визначають класифікацію правових систем світу.

1. Спільність історичних коренів виникнення і подальшого розвитку
(включаючи ступінь рецепції римського права). Правові системи об’єднані
природою їх розвитку, генетичними коренями, що знаходяться в тій самій
стародавній державі. Вони розвивалися в подібних умовах і зберегли
однаковість у доправових регуляторах, перших джерелах, характері і
ступені сприйняття джерел права інших національних правових систем, їх
об’єднують історичні пам’ятники права, тенденції виникнення і розвитку
державних і правових структур, а головне — грунтування на тих самих
правових началах, принципах, нормах.

2. Спільність основного юридичного джерела права (форми права) —
нормативно-правовий акт, нормативно-правовий договір, правовий
прецедент, правовий звичай, релігійно-правова норма. Роль, значення і
співвідношення цих джерел права неоднакові в різних правових системах та
їх типах.

3. Єдність у структурі системи права і норми права. Правові системи
країн, об’єднані в один правовий тип (сім’ю), мають подібність
структурної побудови нормативно-правового матеріалу. Це виражається в
поділі системи права на підсистеми (публічну і приватну) і підрозділи —
об’єктивне і суб’єктивне право, загальносоціальне і спеціально-соціальне
право, природне і позитивне право та ін. Загальним є поділ норм права за
галузями, підгалузями, інститутами та іншими елементами. Однакову будову
має норма права.

4. Спільність принципів регулювання суспільних відносин. Одні правові
системи керуються ідеями свободи суб’єктів, ‘їх формальної рівності,
справедливості правосуддя і т.д., другі — віддають перевагу релігійним
засадам (мусульманські країни), треті — звичаям і традиціям (країни
Африки), четверті — ідеям панування закону, що виражає монополію держави
в житті суспільства і особи (соціалістичні країни), тощо.

5. Єдність юридичної техніки, включаючи термінологію, юридичні
категорії, поняття, конструкції. Вживання правовими системами однакових
або подібних за своїм значенням термінів пояснюється єдністю їх
походження або проведенням уніфікації законодавства, обумовленої цією
єдністю. Законодавці країн, що належать до одного правового типу
(сім’ї), керуються тими самими принципами побудови нормативно-правового
матеріалу, застосовують подібні або ідентичні юридичні конструкції,
засоби викладу тощо.

Сама по собі класифікація — лише допоміжний засіб, що застосовується для
впорядкування різних правових систем світу.

1. Романо-германський тип правової системи (країни континентальної
Європи: Італія, Франція, Іспанія, Португалія, Німеччина, Австрія,
Швейцарія та ін.). Усередині романо-германського типу правової системи
виділяють два підтипи, або дві правові групи:

— романську (Франція, Бельгія, Люксембург, Голландія, Італія,
Португалія, Іспанія. Провідною у цій групі є національна правова система
Франції);

— германську (Німеччина, Австрія, Швейцарія та ін. Прові-

— дною у цій групі є національна правова система Німеччини).

2. Англо-американський тип правової системи (Англія, Північна Ірландія,
США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, деякою мірою — колишні колонії
Британської імперії (нині 36 країн є членами Співдружності) та ін.).
Усередині англо-американського типу правової системи розрізняють два
підтипи, або дві групи:

— англійське загальне право (Англія);

— американське право (США).

Крім того, поділ англо-американського типу правової системи можливий на
дві групи:

— європейське загальне право (Англія, Ірландія);

— позаєвропейське загальне право (США, Канада). Право кожної країни поза
Європи набуло широкої автономії в рамках англо-американського типу
правової системи.

3. Змішаний тип правової системи виник на стику двох класичних типів
правової системи: романо-германської та англо-американської і має
специфічні риси.

У рамках цього типу можна виділити дві групи:

— північноєвропейські (скандинавські) правові системи (Данія, Швеція,
Норвегія, Ісландія, Фінляндія);

— латиноамериканські правові системи (Аргентина, Парагвай, Уругвай, Чилі
та ін.).

4. Релігійно-традиційний тип правової системи має декілька підтипів:

— релігійно-общинний (мусульманська, індуська, іудейська, християнська
групи);

— далекосхідний-традиційний (основні групи — китайська, японська);

— звичаєво-общинний (африканська група — країни Африки, Мадагаскар).

Соціалістичні правові системи в основному стали історією (їх можна
вивчати в ретроспективному плані), проте й сьогодні є низка правових
систем (Куба, В’єтнам, КНДР), які зберегли соціалістичне забарвлення з
внесенням до них більших чи менших — залежно від держави — новацій.
Проте це не означає, що з урахуванням «соціалістичного» забарвлення їх
не можна віднести до класично усталених типів правової системи.

3. Романо-германська правова сім’я:

кодифікація і реалізація права

Загальновизнаним центром розвитку романо-германского типу.правової
системи є континентальна Європа, тому його називають ще континентальним.
Як і англо-американський, романо-германський тип правової системи
вважається класичним.

Романо-германськнй тип правової системи — це сукупність національних
правових систем держав, що мають загальні риси, які проявляються в
єдності закономірностей і тенденцій розвитку на основі давньоримського
права і його пристосування (разом із канонічними і місцевими
нормами-звичаями) до нових національних умов. Його характерними рисами є
домінування нормативно-правового акта як форми (джерела) права, поділ
системи права на дві підсистеми — публічну і приватну, диференціація і
кодификація галузей права.

Романс-германський тип правової системи охоплює країни континентальної
Європи: Францію, Бельгію, Люксембург, Іспанію, Португалію, Нідерланди,
Австрію, Ліхтенштейн, Німеччину, Швейцарію, Бельгію та ін. Вплив
романської і німецької груп континентального права виходить за межі
Європи: Латинська Америка, значна частина Африки, країни Близького
Сходу, Японія, Індонезія.

Попри множинність визначень права, сформульованих у цих країнах,
загальним для них є вказівка на нормативність права, розгляд норми права
як загального правила поведінки, встановленого законодавцем або
уповноваженими органами. Дефініція права грунтується на визнанні норми
права як моделі, масштабу поведінки загального (однакового для всіх),
узагальненого (абстрактного, без деталізації), певного
формально-визначеного характеру. Відзначається, що норма права
створюється не суддями не суддями, а є результатом вивчення практики (її
узагальнення) відповідно до принципу справедливості, моральності.

Визнання нормативності права як неодмінної його ознаки (а відтак, і
регулятивного характеру права) дозволяє законодавцю чітко і оперативно
регулювати суспільні відносини. Проте узагальнений характер норм права
потребує уваги до їх тлумачення з метою уточнення волі законодавця,
забезпечення єдності їх розуміння і реалізації. Норми тлумачення
судовими, арбітражними, іншими органами є повторними, похідними від
норм, створених законодавцем. Вони роз’ясняють, конкретизують положення
законів. За правильністю інтепретацій норм стежать спеціальні органи.
Отже, у поняття права романо-германського типу правової системи
включається система норм права, а також норм-роз’яснень (тлумачення), що
виходять насамперед від законодавців і судів.

На відміну від юристів країн англо-американського права, які мислять
конкретно, «прецедентно» і створили науку загального права на основі
судових рішень, юристи європейського континенту мислять поняттями
правових інститутів і галузей права. Їх правова наука — абстрактна,
одним із визначальних ознак її є правовий формалізм.

Порівнюючи англо-американську і континентальну правові системи, К.
Цвайгерт і Х.Кьотц відзначають: «На континенті прагнуть створити правову
систему без прогалин, у США і Англії для юристів орієнтирами служать
судові рішення. На континенті відчувають радість від наукової
систематизації, у США і Англії царює глибокий скепсис щодо будь-яких
узагальнень, що висушує душу. На континенті оперують поняттями, які
починають часто жити власним життям; що таїть у собі небезпеку для тих,
хто їх застосовує. А в Англії і США всьому цьому віддають перевагу
наочні уявлення про предмет і т.д. »

Проте континентальне право має особливості в кожній країні. Об’єднуючі
їх риси не можуть зменшити своєрідності і розходжень, особливо помітних
між малими і великими країнами (за територією і кількістю населення). Як
зазначає німецький професор Е. Бланкенбург, держави, що займають великі
території, головним чином покладаються на важке право кодификації і
суворе втілення в життя правових норм з метою зберігання єдності
різноманітних частин своїх країн. Для невеликих держав характерні м’яке
право, що допускає свободу розсуду, і почуття сприйнятності соціальних
конфліктів.

Система права континентальних країн Європи має свою структуру, що
складається, як і в римському праві, із двох підсистем — публічної і
приватної. У підсистемі публічного права домінують імперативні
(категоричні) норми, які не можуть змінювати учасники правовідносин. У
підсистемі приватного права переважають диспозитивні норми, і тільки в
тій частині, в якій вони не змінені учасниками відносин.

Всі норми права мають чітку «прив’язку» до конкретних галузей та
інститутів права, що є результатом впливу юридичної доктрини, яка
акцентує увагу на необхідності врахування предмета і методу правового
регулювання. Галузі права визнаються найбільш значним структурним
елементом системи права.

У більшості країн континентальної Європи класифікація галузей права
подібна з німецькою (Швейцарія, Іспанія, Австрія). У деяких країнах
(Італія, Бельгія, Нідерланди) ще превалює французька схема класифікації.
У зв’язку з цим Нідерланди, наприклад, називають «юридичною донькою
Франції».

Різні галузі права в окремих країнах мають неоднаковий ступінь
розробленості і кодификації. Значна частина приватного права
кодифікована, чого не можна сказати про публічне право.

Континентальні системи ще відомі як кодифіковані правові системи,
оскільки їх відмітною рисою є наявність кодексів з високим рівнем
узагальнення і систематизації значної частини законодавства. Тут велике
значення надається підготовчим законопроектним роботам, коментарям
авторів до проектів законів, матеріалам обговорень. Вони
використовуються в процесі офіційного тлумачення законодавства.

Особливості кодификації в країнах романо-германського типу полягають у
такому.

1. Розробляються кодекси галузевого характеру. Вже перші з них —
Французький цивільний кодекс 1804 p.. Німецьке Цивільне уложення 1896
p.. Швейцарський цивільний кодекс 1907р. та ін. — мали галузеву
спрямованість. Таку ж спрямованість вони мають і нині, хоча у них
з’явилися явно виражені особливості.

2. У кодекси включаються як законодавчі, так і підзаконні акти. Це
пояснюється значною роллю делегованої правотворчості — делегування
парламентом низки повноважень щодо видання законів уряду.

3. Створюються кодекси і комплексно-галузевого характеру (комплексне
законодавство). В них містяться норми декількох галузей права для
регулювання відносин у конкретній сфері промисловості, господарства чи
культури.

У кодексах і законах кожної держави висвітлюються особливості
внутрішньополітичного життя країни та її правових традицій.

У Франції законодавство зберігає традиційну наполеонівську форму
систематизації — цивільний, кримінальний та інші кодекси, зміни в яких
також проводяться шляхом видання законів, якщо законодавець не наказує
іншого.

Відійшовши від традиційної класичної кодификації, Франція віддала
перевагу консолідації — упорядкуванню нормативних актів шляхом логічного
перегрупування, виробленого, як правило, без зміни змісту складових їх
норм. Результатом такої форми систематизації нормативно-правових актів
стали галузеві збірники, що включають норми як законодавчих, так і
підзаконних актів, які не зазнали переробки і удосконалення.

Після оформлення Бельгії як самостійної держави (1830 p.) основу її
законодавства склали п’ять французьких кодексів: Цивільний, Торговий,
Кримінальний, Цивільний процесуальний, Кримінально-процесуальний.
Цивільний кодекс з тією ж структурою діє і нині, щоправда, зі зміненим
змістом. Торговий кодекс (прийнятий у 1872 p.).
Кримінально-процесуальний кодекс (прийнятий у 1878 p.) включали і нині
містять розділи, запозичені із кодексів Франції. У такому ж плані
складений і прийнятий у 1967 p. Судовий кодекс, що регулює організацію
судів, трибуналів, їх компетенцію і порядок діяльності.

В Італії, так само, як і у Франції, кодификація здійснюється з XIX ст.
Вона провадиться головним чином відповідно до галузей права: Цивільний,
Торговий, Цивільний процесуальний, Кримінально-процесуальний (1865 p.)
кодекси. Пізніше два із них були удосконалені з техніко-юридичної
сторони — Торговий (1882 p.) і Кримінально-процесуальний (1913 р.). У
1889 p. був прийнятий перший Кримінальний кодекс, який містив широко
подану систему обставин, що пом’якшують покарання, і відмову від
смертної кари. У 1930 p. він був замінений новими Кримінальним і
Кримінально-процесуальними кодексами. У наші дні діє
Кримінально-процесуальний кодекс 1988 p., що спростив вирішення деяких
процедурних питань і правовий статус учасників судового процесу.

Цивільний кодекс і Закон про шлюб зазнали поступових змін щодо
розлучення. Тривалий час в Італії не дозволялося розлучення. Внаслідок
значного впливу католицької церкви допускалося лише юридичне оформлене
роздільне проживання чоловіків. Тільки в 1987 p. був прийнятий закон №
47, яким роздільне проживання чоловіків протягом трьох років визнавалося
достатньою підставою для розлучення. Було передбачено чергове виконання
батьківських обов’язків розлученими чоловіками.

У ФРН серед форм систематизації законодавства перевага віддається
консолідації. Відповідно до закону 1958 р. про зібрання федерального
права систематизації підлягають видання, в яких публікуються закони і
підзаконні акти. Сюди не входять закони про державний бюджет, акти про
тарифи, статути публічно-правових корпорацій і фірм та ін. За період
1958-1963 pp. були опубліковані «Зібрання федерального права» — зібрання
чинного законодавства ФРН, систематизоване по таких головних галузях
права і напрямках діяльності держави: державне і конституційне право;
управління; правосуддя; цивільне і кримінальне право; оборона; фінанси;
господарське право; трудове право, соціальне забезпечення, забезпечення
жертв війни; зв’язок, шляхи сполучення, водяний транспорт.

Кодекси країн континентальної Європи мають певну схожість, що
пояснюється впливом традицій римського права не тільки на положення
приватного права, а й на методи створення нових положень.

4. Сім’я загального права: джерела і система

Англо-американський тип (сім’я) правової системи або системи загального
права — сукупність національних правових систем, які мають спільні риси,
проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку на основі
норми, сформульованої суддями в судовому прецеденті, який домінує як
форма (джерело) права, у поділі права на загальне право і право
справедливості, у визнанні закону лише після апробування його судовою
практикою, у превалюванні процесуального права над матеріальним.

Географія поширення загального права англо-американського типу, крім
Англії і країн Північної Америки — деякі держави різних континентів.
Ступінь його впровадження в цих країнах неоднаковий.

Витоком цього типу правової системи є загальне право Англії (common
law), яке виникло і розвивалося після норманського завоювання 1066 p.,
затвердилося на початку XIV ст. і було доповнено у XV—XVIII століттях
правом справедливості (law of equity). За своєю природою загальне право
є казуїстичним, складеним із типізованих прецедентів.

На територію Північної Америки (США) англійське право було внесено
переселенцями з Англії. Проте воно зазнало значних змін, що було
обумовлено:

1) континентальним розташуванням, незалежним від безпосереднього
сусідства з Англією;

2) відсутністю феодального ладу, який пережила континентальна Європа,
розвитком буржуазних відносин;

3) наявністю республіканської форми правління і федеративного державного
устрою (Англія — монархія, її політичний режим парламентарного типу);

4) потребою (після проголошення незалежності США) створення самостійної
правової системи, що пориває зі своїм колоніальним англійським минулим.

Остання обставина виразилася в тому, що у деяких штатах ще до
проголошення незалежності США в 1776 p. були прийняті кримінальні,
кримінально-процесуальні кодекси, які забороняли посилання на англійські
судові рішення. Лише в штатах, що були раніше французькими та
іспанськими колоніями (Луїзіана, Каліфорнія), прийняті кодекси
романського типу. В решті штатів загальне право проголошено чинним, але
в узгодженні зі статутним (законодавчим) правом з пріоритетом прецеденту
— судового та адміністративного.

Особливість системи англійського права полягає у тому, що вона не має
точної класифікації галузей права, властивої континентальній системі.
Відбувається розмежування не стільки галузей права, скільки окремих
інститутів або проблем: договір, реальна власність, квазідоговір,
застава, шкода, придбання, процедури цивільні, кримінальні,
магістратських судів та ін. На цей час засадничі галузі права набувають
все більшого розвитку. Система англійського права поділена на чотири
категорії галузей по дві у кожній: право кримінальне і цивільне; право
публічне і приватне; право матеріальне і процесуальне; право
муніципальне і публічне міжнародне. Процесуальне право має явний
пріоритет над матеріальним правом. Панування прецеденту обумовило
підвищене значення процедурно-процесуальних правил.

В Англії під публічним правом розуміється система норм, які поширюються
на все населення країни, а під приватним — на окремих осіб і окремі
території держави. Таке розуміння не збігається цілком із традиційним
континентальним тлумаченням. Замість романс-германського поділу
публічного і приватного права правові системи англо-американського типу
керуються власним історичним поділом права на загальне право і право
справедливості. Є лише слабке сприйняття категорій і понять римського
права. Така відмінність у структурному поділі права два основних типи
правової системи (романс-германський та англо-американський) не є
історично випадковим. Вона обумовлена різними історичними умовами їх
становлення, особливостями культурного розвитку. Романс-германська
система склалася раціональним шляхом, англо-американська —
природно-еволюційним.

Юридична термінологія країн загального права часто не збігається з
нормативними поняттями і термінами континентального права. Англійському
праву притаманна стабільність юридичної мови, основ юридичного мислення,
власних юридичних понять (довірча власність, зустрічне задоволення та
ін.), які нерідко зовсім відсутні в праві країн континентальної Європи
або не можуть бути адекватно переведені на їх мову. І навпаки, деякі
типові поняття континентального права, привнесені в нього римським
правом (батьківська воля, підроблення, непереборна сила, узуфрукт,
юридична особа та ін.), відсутні в англійському праві.

Деякі інститути права є традиційно англійськими, наприклад, траст
(довірча власність). Крім інституту довірчої власності, англійське право
знає спільну власність і загальну власність. Якщо загальна власність ще
стикається з романо-германською правовою системою, то спільна власність
— форма суто англійська: ніхто не успадковує за померлим власником, а
суб’єктом права є коло власників, що залишилися. Або, наприклад, на
відміну від романського, англійське поняття договору містить лише угоди,
що колись санкціонувалися позовом. Поняття договору не поширюється на
дарування, довірчу власність, збереження, що раніше захищалися в іншому
порядку. При оцінці конкретних видів неправомірної поведінки загальне
поняття «вини» в англійському праві не має свого значення.

В Англії і США існує особлива процесуальна техніка створення і
систематизації прецедентів. Ця техніка аж до початку XIX ст. майже
цілком захищала ці країни від впливу розвинутої законодавчої техніки
континентальних країн Європи, де створені складні правові конструкції,
старанно розроблені законодавчі форми, чітко і продумано викладені
юридичні норми. Водночас досягненням країн загального права є наявність
великої і грунтовно розробленої системи доказів, що є результатом
багатої судової практики.

Список використаної літератури:

Загальна теорія права / За ред. А.С.Піголкіна. – М., 1996.

Загальна теорія права і держави / За ред. В.В.Лазарєва. – М., 1997.

Правові системи країн світу: енциклопедичний довідник. – М., 2003.

Порівняльне правознавство / За ред. В.В.Ткаченка. – К., 2003.

Скакун О.Ф. Теорія держави і права. – Харків, 2000.

Теорія держави і права. Курс лекцій / За ред. Матузова Н.І. – М.,1997.

PAGE

PAGE 2

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *