Реферат на тему:
До питання про суспільний та державний устрій османської імперії
Створення в Україні високорозвиненого громадянського суспільства і
розбудова на основі Конституції України демократичної правової держави
потребують не лише докорінного концептуального переосмислення історії
української держави, а також обов’язкового вивчення досвіду та традицій
інших країн світу, особливо тих, що відіграли суттєве значення у
розвитку державно-правових традицій як сучасних їм держав, так і тих, що
виникли пізніше. У цьому плані чи не найважливішим та корисним видається
вивчення досвіду Османської імперії, яка являла собою суттєву силу
протягом більш ніж 500 років, і під впливом якої розбудувала свою
державність велика кількість держав цього регіону.
Питанням історії держави та права Османської імперії присвячували свої
праці такі знані дослідники, як Г. Іналджик, А. Міллєр, Ю. Петросян,
В. Шеремет та ін. Концептуальних вітчизняних досліджень, які б
стосувалися цього питання, досі немає. Оминають досліджуване питання й
значна більшість авторів підручників з історії держави і права
зарубіжних країн.
Усвідомлюючи те, що повністю заповнити прогалину у досліджуваній сфері в
одній чи навіть у декількох працях неможливо, зробимо спробу окреслити
лише найсуттєвіші на думку авторів питання, що стосуються органів
державної влади та управління Османської імперії.
Історію Османської імперії потрібно починати з кінця IV ст., коли
починається процес проникнення турків на територію Малої Азії – вони
швидко розчинялися в місцевому етносі. У ІХ-ХІ ст. ісламізований рід
Сельджуків об’єднав довкола себе більшість турків-огузів і створив
державу Великих Сельджуків на території від Середньої Азії до
Середземномор’я, що проіснувала до XII ст. Після розпаду Сельджуцької
держави на території Малої Азії залишився Румський султанат Сельджукідів
з військово-ленною системою землеволодіння. У 1242 р. монголи розгромили
війська Румського султанату під Касадагою. Після падіння султанату Мала
Азія перетворилася на „прохідний двір” кочових міграцій, причому
більшість племен осідали в її східній і центральній частинах, ворогували
між собою і з місцевим населенням. На відміну від них наділ Османа
(1258–1324 рр.) був вигідно розташований на візантійському кордоні і мав
можливості грабежу християнської імперії під прапором джихаду. За його
іменем держава стала називатися Османською державою, а згодом,
по-західному – імперія. Вона проіснувала як монархія (султанат) до
1922 р., тобто тривалий час й при одній і тій самій османській династії
майже 700 років. Не відчуваючи нестачі у військово-людських ресурсах,
Осман розпочав широку територіальну експансію свого
військово-політичного утворення на захід, надавши йому організованої
форми і поєднавши войовничий ісламізм з агресивністю кочівників.
Сам Осман і його найближчі спадкоємці Орхан (1314–1362), Мурад I
(1362–1389) і Баязид I (1389–1402) були людьми дуже хоробрими й умілими
в боях, надзвичайно діяльними, енергійними й розважливими в політиці.
Беї-османіди взяли за приклад життя пророка Мухаммеда і його праведних
сподвижників – халіфів, які при житті лише одного покоління за допомогою
меча і Корану створили Великий Арабський халіфат.
Саме у зазначений період остаточно сформувалася система суспільних
верств та органів державного управління, які й будуть головним об’єктом
нашого дослідження.
Османська імперія була єдиною суто військовою державою Середньовіччя.
Все населення поділялось на дві категорії – сіпахі (привілейований,
правлячий клас) та райяти (дослівно – стадо, залежні селяни).
В основі військово-ленної системи лежала ідея абсолютної власності
османського султанату на всі землі в державі. На умовах обов’язкової, в
першу чергу воєнної служби, сіпахі (“озброєний воїн на коні”) отримував
на праві тримання земельний наділ. Залежно від величини сплачуваного
податку, наділи поділялись на тімари (від 3 до 20 тис. агче на рік),
зеамети (20-100 тис. агче на рік) та хасси (більше 100 тис. агче на
рік).
Варто зазначити, що саме від строку служби, від оцінених очевидцями
подвигів та від особистої відданості султанові залежало отримання (чи
втрата) нових наділів. Тим більше, що передавати земельний наділ у
спадок не дозволялося. Сини сіпахі з дитинства мали навчатися військовій
справі, щоб самостійно, своїм мечем і особистою службою заслужити право
на отримання землі.
З утвердженням тімарної системи в османському правлячому класі
сформувались дві основні групи. Значна частина сіпахі становила
найнижчий масовий прошарок панівного класу, що був наділений незначною
частиною феодальної ренти і обмеженими правами щодо приписаних селян. Цю
групу умовно називають тімаріотами, оскільки саме вона володіла
тімарними земельними наділами. Їм протистояла невелика за кількістю, але
сильна своїм впливом і багатством правляча еліта, до якої входили в
головно держателі зеаметів та хассів. Саме їм належала й основна частина
приватних земельних володінь.
Однак, неправильно буде вважати, що сіпахі ділились на групи лише за
розміром земельного наділу. Чітку диференціацію вільного населення можна
провести за допомогою обсягу прав і привілеїв. Хасси та зеамети належали
до категорії “вільних тримань”. Їхні володільці користувались судовими
та адміністративними імунітетами, а також збирали на свою користь майже
всі податки і збори з селян. Тімарів вважали “невільними”, їхні
володільці не були наділені такими правами і отримували лише частину
зборів зі своєї райї.
Всю землю сіпахі обробляли залежні селяни – райяти, які за користування
нею віддавали частину урожаю феодалам. Селяни отримували земельні наділи
у розмірі від 6 до 16 га і могли їх втратити лише в тому випадку, якщо
переставали її обробляти. Ще однією особливістю землетримання райятів
було те, що вони могли передавати їх своїм синам у спадок.
Варто зазначити, що Османська імперія фактично не знала кріпосного
права. Чи не в першу чергу саме тому будь-який селянин – общинник та
найбільш наближений до трону сіпахі формально були рівними. Фактично ж,
щодо селян було встановлено низку положень, що значно обмежували їх
правовий статус. Зокрема, зводи законодавчих положень (канун-наме)
визначали повинності селян щодо сіпахі. Серед іншого сіпахі мали право
на стягування поземельного податку (ресм-і-чіфта) відповідно до розміру
оброблювального наділу та десятини (ушра), що стягувалась з різних
продуктів сільського господарства. Селяни сплачували на користь
землеволодільців млиновий збір, податок з худоби, шлюбний податок, збір
за складення документа про спадкове користування землею (тапу) тощо.
Окрім того, вони змушені були виконувати різноманітні повинності – брати
участь у феодальному ополченні, споруджувати та ремонтувати фортеці,
дороги, мости та ін. Феодальна рента виявлялась у грошовій, продуктовій
та відпрацювальній формах. З них найбільш значимою була продуктова
рента. Батрацтво ж не мало значного поширення. Наприклад, канун-наме
Мехмеда Завойовника обмежувало її до семи днів протягом року, при цьому
існувала можливість відкупу.
Незважаючи на те, що, як уже зазначалося, все особисто вільне населення
було формально рівним, однак перехід з одного класу в інший не
схвалювався та й був пов’язаний зі значними труднощами. Наприклад,
перехід райята до класу воїнів (сіпахі) вимагав спеціального декрету
самого султана. Підставою для такого переходу могли слугувати тісні
зв’язки з класом воїнів, добровільна участь у воєнних діях на кордонах
імперії чи султанських кампаніях. Однак, такого роду переходи траплялися
надзвичайно рідко, оскільки саме райяти були в імперії основними
виробниками та платниками податків.
Окрему категорію населення становили т. зв. капикулу – “раби
султанського двору”. Вони походили або з колишніх військовополонених, що
потрапили у полон у ранньому віці, або ж були взяті як девшірме.
Девшірме – податок крові – примусовий набір хлопчиків, що відбувався в
деяких християнських районах імперії. Християнських хлопчиків у віці
7–12 років забирали з дому, навертали в іслам і відправляли на виховання
до ісламських сімей. Їх навчали у спеціальній школі при султанському
дворі і формували з них загони військ, що отримували плату від султана.
Найвідомішим в Османській імперії стало піше військо цієї категорії –
яничари. Саме з цієї категорії було сформоване й османське чиновництво
різних рівнів, у тім числі і великий візир.
th
????o???????¤?$????o? як окрема суспільна верства, однак відігравало
надзвичайно важливу роль хранителів традицій та ісламських звичаїв. Чи
не найважливішою була роль улемів (знавців шаріату), серед яких особливо
виділявся шейх-уль-іслам (головний муфтія імперії). Звернімо увагу й на
каді – мусульманських суддів, що підпорядковувались особисто
шейх-уль-ісламу і вирішували щоденні спори, які виникали всередині
мусульманської громади.
За формою правління Османська імперія становила феодальну деспотію.
Султан володів необмеженою державною та духовною владою над підданими.
Власне, ведучи мову про систему органів державного управління Османської
імперії, погодимося з тим, що це була навіть не піраміда влади, як
прийнято казати, а справжня вертикаль влади, де всі сановники, навіть
найвищі, були лише виконавцями волі султана [4]. Султан був верховним
власником земель, головнокомандувачем усіх мусульманських військ у
боротьбі з невірними, а також приблизно з 1517 р. ще й халіфом – вищою
духовною особою мусульман усього світу. Загалом, слушною видається думка
Л. Васільєва про те, що після ліквідації Арабського халіфату, турецький
султан для правовірних виявився практично найвищим духовним авторитетом,
помічником Аллаха на землі [1, c. 285].
Роль уряду в Османській імперії фактично відігравав султанський палац. У
ньому раби султана одержували спеціальну освіту, після закінчення якої
їх призначали на вищі посади у державі. Власне, як і у Арабському
халіфаті, Ірані чи Єгипті, у досліджуваній державі адміністративні
посади найближчого оточення султана довіряли лише спеціально навченим
невільникам, оскільки султан, наділяв владою тільки тих, хто був
зобов’язаний йому безмежною покірністю і забезпечував його абсолютне
правління [2, c. 88].
За своєю внутрішньою структурою палацові служби поділялися на т.-зв.
Внутрішній та Зовнішній відділи.
Найвпливовішою особою Внутрішнього відділу вважали капи-агаси (т. зв.
“головного білого євнуха”), до обов’язків якого належав нагляд за всім
палацом. Фактично, він був довіреною особою султана, єдиний міг давати
останньому рекомендації щодо всіх призначень та підвищень по службі у
палаці, а також виступав повіреним султана у державних справах.
Внутрішня палата складалася з чотирьох палат, а саме: Хаг-Ода (Приватна
палата), Хазіне (Скарбниця), Кілер (Комора) та Сеферлі-Ода (Похідна
палата). Найвпливовішою з них вважали Приватну палату, пажі якої
перебували безпосередньо при султанові, відповідали за його туалет,
одяг, зброю, а також несли варту вночі. Завідувач Приватної палати –
хас-ода-баши – був найвпливовішим після капи-огаси службовцем палацу,
найближчою особою при султані і мав весь час невідлучно знаходитись при
ньому.
До Зовнішнього відділу входили усі органи, що відповідали за зв’язки
султана із зовнішнім світом. Серед найвпливовіших службовців особливо
виділялися такі:
міралем – охоронець символів влади султана (штандарта, бунчуків, наметів
та військової музики);
мірахур та його помічник, молодший мірахур – відповідали за тварин,
конюшні, візки та вози як всередині палацу, так і за його межами;
капиджи-баши – головний охоронець воріт – командував сторожею воріт, що
охороняла зовнішні підходи до палацу;
чавуш-баши – відповідав за дотримання дисципліни та протоколу на
засіданнях Імперської ради та під час церемоній у палаці.
Також згадуються й інші службовці Зовнішнього відділу, як от
чакирджи-баши (головний сокольничий), чашнігір-баши (головний
коштувальник), джебеджі-баши (головний зброяр) та ін.
Найвпливовішою непалацовою інституцією можна вважати діван-і-гамаюн
(Імперську раду), яка у собі поєднувала роль верховного суду та кабінету
міністрів. Спочатку вона збиралася несистематично, місцем розташування
виступав султанський палац, а засідання очолював сам султан. Однак, уже
з 1475 р. султан припинив особисто головувати на засіданнях, а з
XVIII ст. Імперська рада перестає засідати у палаці султана і
переміщується до резиденції великого візира. Однак, часом чи не найбільш
значущої реформи Імперської ради можна вважати 1766 р., коли султан
Мустафа встановив вимогу, щоб рада збиралась у визначені строки, але не
рідше одного разу на тиждень.
Після того, як султан припинив особисто головувати на засіданнях
Імперської ради, повноваження розглядати скарги перейшло до великого
візира, якому допомагали візири, а у справах, що стосувались питань
шаріату – кадіаскери Румелії та Анатолії, які також були членами
Імперської ради.
Відтак, найвпливовішою особою Імперської ради був великий візир. Він
виступав у ролі повновладного намісника султана, майже не обмеженого у
своїх повноваженнях. Чи не найважливішим обов’язком великого візира
стала систематична перевірка безпеки у столиці та інспектування цін на
ринку. До його повноважень входило й прийняття скарг від громадян та
передання їх на розгляд султанові. Усі справи, які стосувалися
призначень на посади (за винятком посад у палаці), спочатку мав
розглянути та схвалити великий візир. Фактично ж це означало, що саме
він розглядав питання по суті, а часом й особисто візував рішення,
засвідчуючи його султанською печаткою. Як результат, великий візир
перебрав на себе повноваження нагляду й перевірки всіх державних
інституцій, а також попередньої ратифікації законів султана. Окрім того,
під час походів останній одержував право видавати укази від імені
султана, призначати сановників та роздавати земельні наділи [5, c. 25].
Однак, чи можна вважати владу великого візира абсолютною? Видається, що
ні. Ця думка ґрунтується на тому, що в Османській імперії існувала
доволі впливова група людей, які не підпорядковувались йому, і водночас
відігравали дуже суттєве значення в суспільному житті. Йдеться про
улемів, знавців шаріату, які мали наглядати за дотриманням релігійних
законів підданими султана. Вони ж виносили остаточне рішення за
скаргами, що були в межах компетенції шаріату. Серед улемів особливо
вирізнявся шейх-уль-іслам – головний муфтій імперії, який хоч офіційно й
не належав до Імперської ради, однак мав право брати участь у її
засіданнях. Особливого впливу шейх-уль-ісламу надавало право
проголошувати т. зв. звинувачувальні фетви (обвинувачення в порушенні
приписів шаріату) щодо султана та великого візира, що часто зумовлювало
відсторонення їх від влади.
Окрім того, владу великого візира було обмежено й зі сторони султана.
Він не лише призначав його на посаду, а й у будь-який момент міг
змістити його чи стратити, що часто й мало місце [5, c. 26].
Органи місцевої влади умовно можна розділити на дві групи. Перша з них
представляла виконавчу владу султана в провінції. Очолював провінційну
адміністрацію бейлер-бей, у підпорядкуванні якого перебувала провінційна
рада (діван) [3, c. 348]. До його обов’язків входило заслуховування
петицій, що стосувались жителів провінції, відправлення суду за
наслідками розгляду цих петицій, а також впровадження в життя владних
розпоряджень султана. Бейлер-беї найбільш важливих провінцій отримували
ранг візира і набували майже абсолютної влади стосовно підлеглих,
включно до права застосовувати смертну кару. Дуже часто бейлер-беям
надавалось право вільного розпорядження фінансами провінції, з умовою
надсилання податків та надлишку прибутків до скарбниці імперії.
Провінції (ще їх називали бейлербейліками), своєю чергою, поділялись на
санджаки, котрі очолювали санджак-беї.
Інший поділ держави здійснювався за адміністративно-судовими округами,
які очолювали кадії. До обов’язків останніх належав нагляд за
дотриманням норм шаріату та кануну (світського закону), а за дотриманням
адміністративних та фінансових приписів султана.
Підсумовуючи вищезазначене, підкреслимо, що це дослідження є лише
спробою привернути увагу до питань держави і права як Османської
імперії, так і інших держав цього регіону, що б дало змогу хоча б
частково заповнити прогалини в дослідженнях з історії держави і права
зарубіжних країн, а також створити більш повніше уявлення розвитку
суспільних верств та державно-правових інституцій як азіатського
регіону, так і світу загалом.
Література
Васильев Л.С. История Востока: В 2 т. – М.: Высшая школа, 1998. – Т. 1.
Іналджик Г. Османська імперія. Класична доба 1300–1600. – К.: Критика,
1998.
Рубель В.А. Історія Середньовічного Сходу. – К.: Либідь, 1997.
Шеремет В.И. Становление Османской империи. XIII – XVI вв. // Новая и
новейшая история. – 2001. – № 1.
Эпоха Возрождения: Европа, Азия, Африка. – Мн.: Харвест, М.: АСТ, 2001.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
