Цілі і завдання правового закріплення державної економічної політики (реферат)

Цілі і завдання правового закріплення державної економічної політики

З початку 90-х років минулого століття в Україні відбувається докорінне
реформування економічних відносин, викликане кризовими явищами, які
поступово наростали в економіці колишнього Радянського Союзу і майже
всіх держав Східної Європи.

Протягом шести десятиліть, починаючи з кінця 20-х років, в умовах
загальнодержавної власності на всі засоби виробництва, землю, природні
ресурси складався господарський механізм, основою якого було
централізоване директивне планування, пріоритетний розвиток галузей
військово-виробничого комплексу, тощо.

Уже в 60-ті роки стало очевидним, що система господарювання, яка
склалася, не відповідає потребам розвитку виробничих сил, що проявлялося
в падінні темпів економічного зростання, несприйняття виробництвом
досягнень науково-технічного прогресу, низькому життєвому рівні
населення.

Керівництво колишнього Радянського Союзу неодноразово намагалося
реформувати («вдосконалювати») господарські відносини та організацію
управління економікою. Найбільш відомими заходами в цій сфері була,
наприклад, спроба встановити в 1957 році територіальну систему
керівництва господарством, на відміну від галузевої; реформа 1965 року,
спрямована на поліпшення керівництва промисловістю, вдосконалення
планування та посилення економічного стимулювання промислового
виробництва; всебічний економічний експеримент 1984 року з розширення
прав підприємств у плануванні та господарській діяльності тощо.

Проте всі ці спроби не дали відчутних результатів. Продовжувалося
падіння темпів виробництва, «проїдалися» сировинні ресурси, що змусило
керівництво колишнього СРСР зміни ги економічну політику. Але
запропонований у 1985 році «курс прискорення» та програма докорінної
перебудови економіки на практиці дуже негативно вплинули на стан
народного господарства, поглибили кризу, ще більш знизили життєвий
рівень населення. Та, незважаючи на явну неспроможність подолати кризові
явища методами державного регулювання економіки, право-творча діяльність
того періоду базувалася на недоторканності базисного закону
«планомірного і пропорційного розвитку», як і раніше, стверджувалося,
шо, на відміну від анархії ринкової конкуренції, державне планування
«виступає як спосіб функціонування економіки, механізм регулювання
пропорцій … де суспільство мас можливість узгодженого розподілу
суспільної праці в різних сферах»’. Хоча вже на той час деякі країни
Східної Європи мали досвід позитивного впливу обмеженого приватного
підприємництва та державної підтримки економічної конкуренції на рівень
розвитку виробничих сил. Так, наприклад, в Угорщині під час економічної
реформи 1966-1967 років були визнані недоліки директивного планування і
вжиті заходи щодо стимулювання конкуренції міждержавними підприємствами.

Усвідомлюючи багаторічний негативний досвід реформування господарських
відносин у межах незмінного економічного базису — монополії
загальнодержавної власності на засоби виробництва, наше суспільство
дійшло висновку про необхідність зміни соціально-економічиої орієнтації.

На основі Декларації «Про державний суверенітет України»2 Верховною
Радою 3 серпня 1990 року був прийнятий Закон «Про економічну
самостійність Української РСР»\ який встановив, що економічна
самостійність Української РСР базується на принципах різноманітності і
рівноправності форм власності та їх державному захисті; децентралізації
власності і роздержавленої економіки; повній господарській самостійності
і свободі підприємництва всіх юридичних і фізичних осіб у межах законів
Української РСР тощо.

На основі Постанови Верховної Ради Української РСР від 3 серпня 1990
року «Про реалізацію Закону «Про економічну самостійність Української
РСР»1 протягом наступних років були прийняті законодавчі акти, які
створили правові засади становлення ринкової економіки в нашій державі.
Остаточно перехід від командно-адміністративних методів управління
народним господарством до ринкової економіки був закріплений
Конституцією України.

Світовий досвід економічного розвитку свідчить, що відмінність між
суспільними устроями полягає передусім у ступені впливу держави на цей
розвиток, який залежить від форм власності. Якщо держава зовсім не
втручається в економіку, основи якої становить приватна власність, то це
модель класичного (дикого) капіталізму.

У XX столітті державний вплив на господарську діяльність стає загальним.
Нині немає жодної держави, яка б стояла осторонь від розв’язання
економічних питань2. Але повне втручання держави в економіку, в усі її
інфраструктури, характерне для тоталітарної системи, державного
соціалізму, виявилось неспроможним сприяти її розвитку, як цс було в
Радянському Союзі.

може мати місце лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що
визначені Конституцією та законодавством.

Конституція України визначає права кожного громадянина володіти,
користуватися і розпоряджатися своєю власністю, здійснювати
підприємницьку діяльність, не заборонену законом. Держава забезпечує
захист цих прав, прав конкуренції в підприємницькій діяльності. Але нею
не допускається зловживання монопольним становищем на ринку,
неправомірне обмеження конкуренції й недобросовісна конкуренція. Держава
здійснює контроль за якістю продукції, робіт і послуг, за тим, щоб
використання громадянами власності не зашкоджувало правам і свободам
інших громадян, інтересам суспільства (статті 41,42 Конституції). Отже,
державна регламентація господарської діяльності в умовах переходу до
ринкової економіки виходить з принципів, з одного боку, невтручання
державних органів безпосередньо в діяльність суб’єктів господарювання,
крім випадків, передбачених законодавством, а з другого боку, з того, що
держава не може стояти осторонь організації, упорядкування господарської
діяльності і контролю за нею. Теоретичні розробки видатних економістів і
практика функціонування ринкової економіки в розвинутих країнах світу
стверджує цю тезу1.

Відповідно до теорії організацій соціалміих систем, як зазначається в
літературі’, державші и шиши на економічні процеси, обсяг та напрямок
цього впливу залежить від багатьох факторів економічного, політичного,
соціально-психологічного та іншого характеру. Інакше кажучи, підтримання
економічної системи в найефективнішому стані передбачає гнучкі способи
впливу держави на економічні процеси.

Права державних ортнів та органів місцевого самоврядування щодо
здійснення контролю за діяльністю суб’єктів господарювання полягають
утому, що у своїх відносинах із суб’єктами господарювання в умовах ринку
впливають н.і їхні інтереси через податкові і фінансово-кредитні важелі,
правила ціноутворення, цільові дотації, розміри економічних санкцій;
державне майно і систему резервів, ліцензій, лізингу, соціальні,
екологічні та інші норми і нормативи; науково-технічні та інші
загальнодержавні і регіональні програми; договори про виконання робіт і
поставок для державних потреб.

Держава забезпечує суб’єктам господарювання (незалежно від форм
власності) однакові правові й економічні умови здійснення їх діяльності;
сприяє розвитку ринку, здійснює його регулювання, використовуючи
економічні закони І стимули; реалізує антимонопольні заходи; забезпечує
пільгові умови підприємствам, які застосовують прогресивні технології,
створюють нові робочі місця; стимулює розвиток малих підприємств.

Отже, в період переходу до ринкової економіки державна регламентація
господарської діяльності мас сприяти становленню саморегулюючих
факторів, притаманних їй, створенню законодавчого середовища для
ринкового суспільства.

Необхідність державного впливу на господарську діяльність визначається
низкою вимог охорони публічних інтересів. Це, зокрема, забезпечення
державних та суспільних потреб, пріоритетів в економічному і соціальному
розвитку; формування державного бюджету; захист навколишнього середовища
і користування природними ресурсами; забезпечення оборони країни;
реалізація свободи підприємництва і конкуренції,

1 Але як серед економістів, так і серед правникіи визначилися дві течії:
з одного боку — прихильники регульованого ринку (представники
господарсько-правової концепції, а з другого — так звані неоліберали —
ідеологи повернення до економіки часів Адама Сміта, які заперечують
необхідність втручання держави в господарську діяльність підприємницьких
структур і підприємців).

З точки зору змісту державного впливу на сферу господарювання він може
поширюватись на створення і ліквідацію суб’єктів господарювання,
прогнозування та планування економічного і соціального розвитку,
регламентації господарської діяльності та контролю за нею.

При переході від державного директивного управління економікою до
ринкового на зміну директивним методам планування приходять індикативні.
Роль держави змінюється. Вона тепер має виступати координатором і
посередником, шо регулює розвиток ринку. Таке регулювання повинно
забезпечувати можливість запобігати перекошуванням у розвитку народного
господарства.

Усе це пояснюється тим, що ринок, як образно зазначається в літературі,
не все може (наприклад, він не може регулювати ціни природних
монополістів). Глибокі структурні зміни економіки, розв’язання цілої
низки глобальних проблем можливі не на основі ринкових стимулів, а лише
за допомогою державного програмування. Це, по-перше. А по-друге, багато
що ринок робить погано. Зокрема, він погано розв’язує соціальні проблеми
(скрізь у світі держава вирішує питання перерозподілу багатства і
зменшення ступеня нерівності), а також проблеми розвитку невиробничої
сфери. Тому скрізь застосовують вмонтовані регулятори, що коригують дію
ринку. Ніде у світі не існує ринкової саморегуляції в чистому вигляді,
навіть у такій лібералізованій країні, як США’.

Конкретні форми регулятивної діяльності держави пов’язані з правовими
формами, тобто з правотворчою, правоохоронною, правозасто-совною
діяльністю. Використання тих чи інших форм обумовлено характером
завдань, конкретною ситуацією, а також іншими обставинами, шо
складаються в народному господарстві.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *