Аспекти правового регулювання трудових відносин з іноземцями в Україні
В останній час Україна стає більш привабливою в плані працевлаштування.
На зміну тотальному вивільненню працівників прийшло розширення штатів
передових промислових підприємств, набір персоналу на знову створені
підприємства.
Якщо раніше країна була провідним постачальником науковців на ринки
праці зарубіжних країн, то тепер чимало фахівців іноземного громадянства
працевлаштовуються в Україні – задля обміну досвідом, впровадження нових
західних технологій виробництва, методик управління персоналом та
підприємством, ноу-хау тощо.
Саме ці обставини обумовлюють безперечну зацікавленість до вітчизняного
законодавства з питань правового регулювання трудових відносин з
іноземцями, міграції трудових ресурсів, міждержавного регулювання цих
питань. Нажаль, ще й досі існує чимало колізій в цій галузі.
Трудові взаємовідносини з іноземцями на даний час врегульовані великою
кількістю нормативних актів. Головними із них є:
– ст.ст. 8 та 81 КЗпП України;
– Закон України “Про правовий статус іноземців” від 4 лютого 1994
року[1];
– Тимчасове положення про умови і порядок оформлення іноземними
громадянами дозволів на працевлаштування в Україні[2];
– Угода про співробітництво в галузі трудової міграції та
соціального захисту трудівників-мігрантів[3];
– угоди між Урядом України та Урядом відповідної держави про трудову
діяльність і соціальний захист громадян України та громадян відповідної
держави, які працюють за межами кордонів своїх країн (укладені, зокрема,
із Російською Федерацією[4], Республікою Молдова, Республікою Вірменія,
Республікою Бєларусь[5], Латвійською Республікою, Республікою Польща,
Чеською Республікою, Литовською Республікою, Словацькою Республікою,
Соціалістичною Республікою В’єтнам тощо);
– Генеральною угодою між Кабінетом Міністрів України і
Конфедерацією роботодавців України та профспілковими об’єднаннями
України на відповідний термін;
– Інструкція зі статистики чисельності працівників, зайнятих у
народному господарстві України, затверджена наказом Мінстату України
№171 від 7 липня 1995 p.;
– іншими міжнародними, міждержавними та внутрішніми
нормативно-правовими актами як загальними, так і такими, що несуть
специфічний характер.
Це ґрунтовна база для різного роду досліджень, що містить в собі чимало
правової інформації про статус іноземців в трудових відносинах.
Втім, таке розмаїття є підвалиною для появи чималої кількості прогалин,
неузгоджень тощо. Із цими проявами юристи зустрічаються вже в своїй
практичній діяльності, коли є необхідність розв’язати конкретне питання
застосування права.
Загальна модель правового статусу іноземців надана в п.1 ст.26
Конституції України. Відповідно до неї, іноземці та особи без
громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах,
користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі
обов’язки, як і громадяни України, – за винятками, встановленими
Конституцією, законами чи міжнародними договорами України[6].
Це положення далі розвинуто в Законі України “Про правовий статус
іноземців”. Згідно з ним, іноземцями визнаються іноземні громадяни –
особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами
України, та особи без громадянства – особи, які не належать до
громадянства будь-якої держави (ст.1).
Стаття 8 цього Закону регламентує право іноземців на трудову діяльність:
“іноземці мають рівні з громадянами України права та обов’язки в
трудових відносинах, якщо інше не передбачене законодавством України та
міжнародними договорами України.
Іноземці, які постійно проживають в Україні, мають права працювати на
підприємствах, в установах і організаціях або займатися іншою трудовою
діяльністю на підставах і в порядку, встановлених для громадян України.
h
h
h
# h
h
h
h
h
h
h
h
„`„gd
я працевлаштування на визначений термін, можуть займатися трудовою
діяльністю відповідно до одержаного у встановленому порядку дозволу на
працевлаштування.
Іноземці не можуть призначатися на окремі посади або займатися певною
трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України
призначення на ці посади або заняття такою діяльністю пов’язане з
належністю до громадянства України.
Дозвіл на працевлаштування може бути наданий іноземцеві лише за
наступними умовами:
– в країні (регіоні) відсутні працівники, які спроможні виконувати
цей вид роботи;
– є достатні обґрунтування діяльності використання праці іноземних
фахівців.
Ці умови є альтернативними, тобто дозвіл на працевлаштування
оформляється за умови виконання будь-якої з них.
Рішення про надання дозволу приймається на підставі заяви роботодавця (у
довільній формі) з обґрунтуванням необхідності використання праці
іноземних громадян і можливість створення для них необхідних умов для
перебування та діяльності.
Заява має бути погодженою з центром зайнятості відповідно Республіки
Крим, областей, міст Києва та Севастополя. До заяви додаються: копія
контракту між іноземними та українськими суб’єктами господарської
діяльності на виконання певного обсягу робіт чи послуг, копія статуту та
копія свідоцтва про державну реєстрацію суб’єкта господарської
діяльності (засвідчені у встановленому порядку), список іноземних
громадян із зазначенням їх повного імені та прізвища, року народження,
номера паспорта, спеціальності (фаху), статі, а також квитанція про
перерахування коштів за розгляд заяви.
Ця норма зафіксована в Тимчасовому положенні про умови і порядок
оформлення іноземними громадянами дозволів на працевлаштування в
Україні.
Слід зауважити, що саме тут слід провести ґрунтовне дослідження
реального стану справ із видачею дозволів на працевлаштування в Україні,
адже існує чимало суперечливих питань, що виникають в процесі
врегулювання трудових відносин із іноземним елементом.
Звісно, Конституція вимальовує образ розвинутої держави, що дбає не лише
про своїх співгромадян, але й про прибулих іноземців, зокрема, в сфері
працевлаштування. Та існують суперечливі моменти, що виникають при
правозастосуванні вітчизняних та міжнародних (міждержавних) норм, які
врегульовують трудові правовідносини із іноземним елементом. Справді,
слід реально відображати правове становище іноземців в трудових
відносинах, бо разючі відмінності в законодавчій базі погіршують
міжнародний імідж України.
Отже, необхідно вчасно впорядкувати нормативну базу, що дозволить
запобігти правовим та соціальним колізіям.
Література
1.Про правовий статус іноземців: Закон України від 4 лютого 1994 р
№3929-XII //ВВР.-1997. – №23.-ст.162
2.Тимчасове положення про умови і порядок оформлення іноземним
громадянам дозволів на працевлаштування в Україні: Затверджено наказом
Мінпраці України від 5 травня 1993 року №27 (в редакції наказу Мінпраці
№42 від 22.05.97)
3.Про ратифікацію Угоди про співробітництво у галузі трудової міграції
та соціального захисту трудящих-мігрантів: Закон України від 11.07.1995.
//Комп’ютерна база “Нормативні акти України”.
4.Про трудову діяльність і соціальний захист громадян України і Росії,
які працюють за межами кордонів своїх країн: Угода між Урядом України і
Урядом Російської Федерації від 14 січня 1993 р. // Комп’ютерна база
“Нормативні акти України”.
5. “Про ратифікацію Угоди між Урядом України та Урядом Республіки
Беларусь про трудову діяльність і соціальний захист громадян України та
Республіки Беларусь, які працюють за межами своїх держав: Закон України
від 26.04.96. //Комп’ютерна база “Нормативні акти України”.
6.Конституція України. – Офіційне видання. -К: Парламентське
видавництво, 1997.-С.8.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
