Актуальні проблеми імплементації міжнародного гуманітарного права в національне законодавство (реферат)

Реферат на тему:

Актуальні проблеми імплементації міжнародного гуманітарного права в
національне законодавство

Поняття «імплементація» може застосовуватися у широкому контексті як
«міжнародний рівень імплементації», коли держава вживає заходів щодо
дотримання угод іншою країною, та у вузькому національному значенні. Це
стосується до проблеми ефективного виконання норм міжнародного
гуманітарного права (МГП) на декількох рівнях: міждержавному, державному
на рівні законодавчого поля та державному на рівні безпосереднього
виконання.

На нашу думку, яка підтверджується представниками різних доктрин,
питання ефективного виконання норм у кінцевому підсумку сходяться на
рівні суб’єктів, що діють через функції державних структур. Адже війни,
як вказували Ж.-Ж. Руссо і Г. Гегель, не є приватною справою. «Сучасна
стратегія поширення впливу гуманітарного права на мілітаристську
діяльність силових структур, — вважає М. Харофф-Тавель, завідувач
відділу поширення інформації про гуманітарне право Міжнародного комітету
червоного хреста (МКЧХ), — передбачає чітке розуміння механізмів
поведінки тих, що втягнуті у конфлікт».

Звернення до ефективного виконання на рівні силових структур є сучасним
підходом. По-перше, в акції з урегулювання конфліктів, особливо
внутрішніх та змішаних, все більше включається військова поліція, а
гуманітарні аспекти стають лише предметом уваги спеціалістів. Це
спонукало владні інституції та юристів готувати спеціальні підручники
для представників «силових структур», такі наприклад, як праця Кейса де
Ровера «Служити і захищати: права людини та гуманітарне право для сил
безпеки і порядку». По-друге, розширюється участь сил ООН у вирішенні
конфліктів шляхом збільшення кількості операцій з підтримання чи
встановлення миру. На солдатів миротворчих військ («блакитних шоломів»)
усе частіше покладаються завдання захисту цивільних осіб та об’єктів,
забезпечення безпеки гуманітарних акцій. Це підтверджено нашим
авторським аналізом дій миротворчих контингентів України в 11 операціях.

Фахівці, які представляють доктрину права збройних конфліктів (зокрема,
Є. Давід, Фр. де Мулінен, Ф. Кальсхофен), погоджуються, що підготовка
комбатантів державою повинна охоплювати не тільки галузь поширення
знання МГП, а й усі сфери його виконання4. Вона включає в себе три
аспекти на рівні суб’єктів силових структур — юридичний,
психолого-соціальний і моральний.

Юридичний аспект проблеми вказує на те, що у текстах Женевських
конвенцій 1949 р. і Протоколів 1977 р. зазвичай вживається термін
«комбатант», а у сфері виконання увага приділена особі командира (ст. 87
Протоколу 1), юридичного радника у збройних силах (ст. 82), спеціально
підготовленому персоналу (ст. 61). «Навіть найпереконливіші рішення не
можуть бути досягнуті лише зусиллями спеціалістів з права», —
справедливо пише Флек Дітер, член Ради директорів Міжнародного
товариства воєнного права і права війни у Брюсселі. Такі рішення
органічно пов’язані з рівнем знань та правової культури військових.

Однак означена нами проблема не знайшла адекватного висвітлення в
літературі, у виступах правознавців Збройних Сил на семінарі ОБСЄ для
України у 1996 р., на науково-практичній конференції в Інституті
законодавства Верховної Ради України (жовтень 1998 р.). Ішлося про
абстрактні питання МГП безвідносно до головного суб’єкта, виділеного
правом Женеви і Гааги.

Деякі елементи імплементації МГП та питання ефективного виконання норм
висвітлені у посібниках, підготовлених для військовослужбовців України.
Так, у «Міжнародному гуманітарному праві» за редакцією В. М. Базова6
зміст імплементації звужений до засобів його впровадження та в основній
частині майже буквально повторює тексти виступів на конференціях Д.
Флека, І. Сандоса.

Російські спеціалісти (І. Бліщенко, А. Гурвич і Ю. Сокових, А. Коротков,
І. Котляров9 та інші), зарубіжні вчені (Д. Флек, М. Паппе, Ів Сандос)
звертаються до імплементації МГП на рівні силових структур. Турбуватися
про підвищення правової культури військових рекомендовано у Декларації,
прийнятій Міжнародним інститутом гуманітарного права у Сан-Ремо.

Це обумовлює дослідження проблеми ефективного виконання норм МГП на
рівні силових структур та формування правової культури військових
керівників.

Сутність міжнародно-правової культури військових керівників полягає у
тому, що нормами права неможливо передбачати всі ситуації, а командир
планує, приймає рішення, віддає накази, контролює законність дій на
підставі рівня своєї правосвідомості, управління з урахуванням приписів
МГП, правової культури.

Рівень правової культури військових керівників у цілому невисокий,
незважаючи на кристалізацію змісту Женевських конвенцій і Двох
Додаткових протоколів до них у наказах Міністра оборони України по
введенню їх у дію. Про це свідчать матеріали науково-практичної
конференції в Інституті законодавства Верховної Ради України і проведене
військово-соціологічне дослідження.

Російські юристи вважають, що рівень правової культури відносно високий
у армії США, достатній у збройних силах деяких західноєвропейських
країн, низький в арміях країн колишнього радянського блоку, у тому числі
в армії Російської Федерації. Історія зневаги до приписів МГП у нашому
війську давня. Нагадаємо про лист Посольства СРСР у Парижі до МКЧХ 12
жовтня 1939 р., де, зокрема, зазначалося, що вимоги Конвенції 1929 р.
про захист полонених не є обов’язковими для Радянського уряду (Архіви
МКЧХ, досьє керівництва СРСР, папка 1084)16.

Нам здається, що не дуже просто реалізувати резолюцію Генеральної
конференції ЮНЕСКО 1978 р. (20 C/Resolution, 3/1.5 та 2.3/3) щодо
програми викладання МГП для представників силових структур. Необхідно
ставити глибше питання впливу її на рівень правосвідомості і правової
культури військових.

Звернемося до історії розвитку міжнародно-правового поля деяких армій,
що знаходяться на різних полюсах наведеної вище схеми. Необхідність
підвищення рівня міжнародно-правової культури військових керівників
армії США стала помітною для американського командування після
завершення війни у В’єтнамі у зв’язку з морально-правовою невизначеністю
цієї війни та процесом реформування збройних сил. У липні 1979 р.
директивою № 51000.7 було прийнято Програму Міністерства оборони з права
війни, якою встановлено, що виконання норм права війни (implementation)
стає частиною політики США у всіх збройних конфліктах міжнародного та
неміжнародного характеру. Програма містить обов’язкові гуманітарні
правила планування і ведення бойових дій, а також межі відповідальності
за їх порушення, вказує Д. Грехем (D.Graham)17. Більшість нормативних
актів у галузі права збройних конфліктів США надруковані у доступних
джерелах, простою для пересічного військовика мовою, з використанням
схем.

Норми права війни відображаються й у документації, яка регламентує
військове мистецтво, зокрема, у статуті для наземних військ FM–100-5
«Операції» (редакція 1993 р.), польовому статуті 27—19 «Про правила
сухопутної війни», бойовому статуті ВМС 1—10, у «Керівництві по праву
збройних конфліктів для командного складу» та інших доктринальних
документах для збройних сил США18.

Здійснено відповідні організаційно-адміністративні заходи: у
Міністерстві оборони США створено відділ міжнародного й оперативного
права, а з 22 штатних юрисконсультів дивізії дві-три особи
спеціалізуються в галузі оперативного права. Остання підгалузь важко
піддається класифікації за нашим стилем міжнародно-правового мислення і
означає таку підгалузь права збройних конфліктів, яка безпосередньо
юридично регулює бойові дії на тактично-оперативному рівні командування.
Вона складається із сукупності міжнародно-правових норм, які неодмінно
мають засвоїти і виконувати військові керівники. Річ у тім, що згідно із
західноєвропейськими (Фр. де Мулінен, Фр. Кальcховен)19 і американськими
підходами (Дж. Бургер) міжнародне право війни у практичному плані чітко
диференційоване для різних категорій військовослужбовців при вивченні та
імплементації, що має сенс для планування операцій та ефективного
виконання їх у кінцевому підсумку. Відзначаючи це, Джеймс Бургер писав:
«Світ, в якому діє командир, пред’являє до нього високі вимоги, і
потрібно допомогти йому їх виконати, дотримуючись правових норм. Система
права стає дедалі складнішою, тому командира не можна лишати підтримки».
Інакше кажучи, оперативне право виступає сполучною ланкою між сукупністю
норм і правил ведення війни та реальним плануванням і виконанням їх
військовими керівниками. Ці заходи певною мірою поліпшили міжнародний
імідж американської армії після подій у Кореї та В’єтнамі, відновили
інтерес до конституційних засад права війни. Дехто з російських
військових юристів заперечує правомірність виокремлення цієї підгалузі,
тому що статус усього воєнного права необхідно визначити. Українська
академічна правова думка не визначилася у цьому питанні.

Важливим у контексті ефективного виконання норм гуманітарного права є
те, що галузь оперативного права в армії США випереджає процес
імплементації МГП на державному рівні: США з принципових позицій
відмовилися від ратифікації Додаткових протоколів 1977 р., однак вимога
виконувати їх положення закріплена у директиві «Dod Directive 5100.77»,
Програмі «Dod Law of War Program, 10 July 1979», Книзі для командного
складу морських сил «The Commanders Handbook on the Law of Naval
Operation (NWP9\ FmFm 1–10)», зазначає Дітер Флек23.

На європейському континенті також відзначимо поширення «оперативного
права»: у Швейцарії діє «Настанова командирам. Принципи, які визначають
застосування міжнародного права під час війни» від 12 грудня 1990 р. До
цьому документа включено 24 положення основних принципів «права збройних
конфліктів». Для розкриття феномену оперативного (воєнного) права в
арміях західноєвропейських країн ми використовуємо наше робоче
визначення його як сукупності внутрішніх законодавчих елементів
імплементованих міжнародних договорів, які регулюють взаємини суб’єктів
підготовки та ведення легітимної збройної боротьби.

Оперативне право (Operation Law) стає у західноєвропейських арміях
ділянкою активної роботи юристів-міжнародників: у збройних силах Бельгії
з 1986 р. працює комісія з гуманітарного права, у ФРН відбувається
корегування бойових статутів у напрямі врахування гуманітарних вимог
права війни, у Швеції з 1987 р. реалізується Програма навчання
оперативному праву військових юристів. Після ратифікації Німеччиною
Додаткових протоколів 1977 р. у 1990 р. і плідної спільної роботи
юристів-міжнародників та військових юристів випущено «Керівництво по
міжнародному гуманітарному праву» («Ministry of Defence of the Federal
Republic of Germany, Humanitarian Law in Armed Conflicts: Manual. —
Bonn, 1992»). У Німеччині у 1992 році підготовлено «Гуманітарне право
під час збройних конфліктів. Керівництво», написане для цивільного й
військового персоналу, які займаються підготовкою юридичних курсів та
воєнних навчань у галузі права війни24. Воно перекладено англійською
мовою із залученням юридичних експертів з 18 країн та Міжнародного
інституту гуманітарного права в Сан-Ремо. Враховуючи еволюцію операцій
ООН з підтримки миру, які стають насиченими у військово-силових
відносинах, розроблено Директиви з МГП для сил ООН — «Directives on
International Humanitarian Law for the United National Forces»25.

Таким чином, є можливість сформулювати деякі попередні висновки щодо
рівня правової культури у країнах Заходу. По-перше, рівень імплементації
МГП у силових структурах країн Європи та США значно відрізняється від
досягнутого рівня на державному (конституційному) законодавчому рівні
цих країн: так, у Швейцарії, де активно діє МКЧХ з планами реалізації
своєї доктрини, до військових правові настанови доведені на мінімально
необхідному рівні; у Німеччині, й особливо Бельгії, навпаки — створено
розгалужену систему поширення знань гуманітарного права у силових
структурах. Тобто рівень ефективності виконання норм МГП на рівні
силових структур не випливає автоматично із заходів, запроваджених на
рівні держави. Особливо це стосується армії США.

По-друге, на рівні силових структур юристи-радники, експерти з МГП
тяжіють до ефективного виконання доктрини «права збройних конфліктів» з
концептом рівноваги між гуманністю та вимогами «воєнної необхідності».

По-третє, на рівні силових структур проблема виконання поставлена лише в
юридичному та просвітницькому аспектах. Майже не розглядаються
психологічні та морально-виховні аспекти. Але низька ефективність МГП
має і особистісний та ситуаційний характер: виконання злочинного наказу,
презирство до ворога, жадоба перемоги. Психологічна та виховна
підготовка потребують пояснення природи війн і конфліктів, наголошення
на необхідності контролю своєї поведінки для компенсації негативних
поривів, проведення одночасно юридичної та психологічну підготовки. В
результаті у межах силових структур дотримання норм права може
перетворитися на фактор ідеологічного і стратегічного характеру як
підтвердження цивілізованості суспільства. Моральний і правовий борг
держави — вчити людей залишатися гуманними, навіть коли доводиться
воювати.

Певного рівня міжнародно-правової культури військових досягнуто у
збройних силах Російської Федерації: Наказом Міністра оборони СРСР від
16 лютого 1990 року № 75, який визнано як у Росії, так і в Україні
чинним, оголошено чотири Женевські конвенції і два Додаткові протоколи,
введено в дію Керівництво по застосуванню в Збройних Силах норм МГП з
викладенням загальних положень і висвітленням у Статуті внутрішньої
служби Збройних Сил РФ 1994 р. Статутом закладено до обов’язку
військовослужбовця «знати й неухильно дотримуватися міжнародних правил
ведення бойових дій, правил поведінки з пораненими, хворими, особами,
які потерпають від корабельних катастроф, з цивільним населенням у
районі бойових дій, а також з полоненими»26. У Законі «Про статус
військовослужбовця» 1998 р. основи діяльності включають імплементовані
норми МГП. В армії Російської Федерації офіцери юридичної служби в
умовах бойових дій зобов’язані допомагати розв’язувати проблеми права
війни командирам, яким рекомендовано враховувати положення МГП при
плануванні і проведенні військових навчань, розробці бойових документів.
Проблеми використання норм гуманітарного права у повсякденній діяльності
збройних сил активно обговорюються на науково-теоретичному рівні. Таким
чином, зроблено конкретні кроки по наближенню системи воєнного права до
МГП. Справу підвищення міжнародно-правової культури російських
військових полегшують чіткі конституційні засади: «Загальновизнані
принципи і норми міжнародного права і міжнародні домовленості Російської
Федерації є складовими її правової системи».

Водночас спеціалісти-правознавці армії Російської Федерації справедливо
вказують на невирішені питання ефективного виконання норм гуманітарного
права, зокрема на суперечність між правовими актами Міністерства
оборони, які вводять в дію норми МГП, та загальною системою російського
права, тобто на суперечність між відомчими та загальноросійськими
джерелами. Деякі цивільні правознавці взагалі не відносять документи
Міністерства оборони РФ до правових джерел. До того ж не існувало
традиції правового регулювання бойових дій, а правова робота у Збройних
Силах СРСР традиційно обмежувалася «внутрішніми» проблемами. Важливо
враховувати, що важко долається інерція військово-теоретичного мислення,
згідно з якою вважалося, що праву не слід втручатися в теорію та
практику військового мистецтва, бо його правила йому суперечать.
Відзначимо, що корені міжнародно-правової роботи у війську РФ не
настільки історично глибокі, як у випадку з американською армією (Кодекс
Лібера та Інструкція військам А. Лінкольна). Достатньо сказати, що
російські військові теоретики періоду активної кодифікації права війни —
Г. Леєр, П. Гейсман, М. Міхневич, О. Свєчін — майже не торкались у своїх
працях міжнародно-правових проблем.

Складніші умови для підвищення рівня міжнародно-правової культури
існують у республіці Білорусь. Не створено механізму імплементації
міжнародних договорів у національне законодавче поле і механізму
реалізації міжнародних угод. Прийняті зобов’язання згідно з Женевськими
конвенціями 1949 р. і Додатковими протоколами до них 1977 р., — вказує
В. Ю. Калугін, упродовж десятиріч не виконуються28. У кримінальному
законодавстві Республіки Білорусь передбачено покарання лише за 7 видів
злочинів замість 30 серйозних порушень, які передбачають покарання
правом Женеви. Суди не можуть використати норми МГП через дію ст. 112
Конституції Республіки Білорусь, якою встановлено, що суди здійснюють
правосуддя на основі Конституції і прийнятих відповідних
нормативно-правових актів. Але видання науково-практичної роботи
«Международное гуманитарное право» полегшує виконання норм гуманітарного
права у білоруському війську.

Військово-правове поле України знаходиться у стані формування. З одного
боку, проблеми МГП були відображені насамперед у Воєнній доктрині
України, прийнятій 19 жовтня 1993 р., згідно з розділом 1.2 якої держава
та Збройні Сили повинні суворо дотримуватися зобов’язань, передбачених
міжнародними угодами захисту жертв збройних конфліктів, а відповідно до
ст. 1 Закону від 1991 р. «Про оборону України» оборона країни
забезпечується комплексом воєнних та правових заходів.

Невирішені проблеми ефективності норм МГП окреслимо в загальних рисах.
По-перше, вони залежать від міжнародно-правової концепції країни з
чіткою вказівкою на пріоритети міжнародних законів і гуманних звичаїв
війни. Однак такі пріоритети не відображено у Воєнній доктрині 1993 р.,
Концепції національної безпеки 1997 р.

По-друге, необхідно подальше удосконалення кримінального законодавства і
приведення його норм у відповідність з вимогами ефективного покарання
порушників МГП.

Аналіз змісту розділів ХІХ та ХХ Кримінального кодексу України 2001 р. у
контексті забезпечення ефективності дії норм МГП показує як позитивні
зрушення, так і традиційні вади.

З одного боку, розширено нормативну базу, яка передбачає відтепер
покарання за злочини міжнародно-правового характеру. У новому Кодексі
(ст. 438) передбачено покарання за порушення законів і звичаїв війни,
застосування засобів ведення війни, захоронення.

Крім того, значно розширено коло суб’єктів, які можуть бути притягнуті
до відповідальності за злочини міжнародно-правового гуманітарного
характеру. Адже раніше, згідно зі статтями 260—263 Кодексу 1960 р., за
мародерство, насильство над населенням у районі воєнних дій, погане
поводження з військовополоненими, незаконне носіння знаків Червоного
Хреста і Червоного Півмісяця та зловживання ними відповідальність несли
тільки військовослужбовці Збройних Сил та інших силових структур, тому
що такі злочини кваліфікувались як «військові злочини».

У Кодексі 2001 р. порушення міжнародно-правового гуманітарного характеру
віднесено і до розділу ХІХ «Військові злочини», і до розділу ХХ «Злочини
проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку».

Однак перелік серйозних порушень міжнародно-гуманітарного характеру так
і залишився значно вужчим, ніж ті, що передбачені ст. 50 Женевської
конвенції 1; ст. 51 Женевської конвенції ІІ., ст. 130 Женевської
конвенції ІІІ, ст. 85 Додаткового протоколу І. Замість покарань за 30
серйозних порушень МГП, передбачених Женевськими конвенціями 1949 р. та
Додатковими протоколами 1977 р., новий кодекс України 2001 р. передбачає
кваліфікувати як злочини «порушення законів та звичаїв війни» (ст. 438),
«екоцид» (ст. 446); «геноцид» (ст. 442), «злочини проти осіб та установ,
що мають міжнародний захист» (ст. 444), «піратство» (ст. 446),
«найманство» (ст. 447), «незаконне використання символіки Червоного
Хреста і Червоного Півмісяця» (ст. 445)

Зауважимо, що один і той самий злочин щодо незаконного використання
символіки гуманітарних медичних установ кваліфікується двома статтями
(статті 435, 445) розділів ХІХ та ХХ, що свідчить про певні
недоопрацювання.

Не на користь запобіганню порушенням МГП є той факт, що за насильство
над населенням у районі бойових дій (ст. 433) зменшено термін покарання
порівняно зі ст. 261 старого кодексу.

По-третє, питання імплементації норм міжнародного гуманітарного права у
внутрішнє правове поле Збройних Сил України стоять більш гостро, ніж для
Росії. Військові статути не містять вказівки на відповідальність
військовослужбовців за порушення МГП, як це було зроблено у нових
російських статутах 1994 р.

На наш погляд, існує пряма залежність між рівнем правової культури
військових керівників і станом демократичної регуляції гуманітарної
діяльності в сучасних арміях. Ми вже зазначали, що у військову практику
і військове мистецтво багатьох армій світу все більше проникає право і
звичаї цивілізованого ведення війни. Проводяться демократичні процедури
контролю за діяльністю збройних сил, їх відповідності змісту і духу МГП,
тобто демократичний контроль Збройних Сил України, безперечно, повинен
включати в себе і міжнародно-правовий контроль.

По-четверте, відповідність діяльності збройних сил міжнародно-правовим
нормам має, як вважають зарубіжні спеціалісти, зокрема Ф. Берман,
прагматичний характер30. Коли норми гуманної бойової поведінки
збігаються за своїм соціальним і військово-спеціальним змістом, то вони
належать до «ефективних та економічних» засобів ведення військових
операцій. Так, стало очевидним, що напад на невійськові об’єкти майже не
дає переваг над противником, у той час як моральне засудження, ненависть
цивільного населення значно переважають ілюзорне або реальне залякування
військ протилежної сторони.

По-п’яте, право збройних конфліктів як одна з доктрин МГП засновано,
крім юридичних норм та гуманної бойової поведінки, ще й на історичному
етапі суспільної свідомості, правового мислення воїнів. Жодна країна,
тим більше Україна, яка виконує миротворчі місії за 11 напрямами, не
може нехтувати суспільною думкою, порушувати загальноприйняті правила
міжнародної поведінки, давати привід для скарг щодо антигуманних дій.

По-шосте, проведені в різних країнах дослідження показують, що із самого
початку своєї професійної діяльності для офіцера — військового керівника
вкрай важливо органічно включати міжнародно-правові питання до структури
планування й проведення військових операцій, проведення виховної роботи.
Це має психологічне значення: якщо керівник діє згідно з нормами
міжнародного права, проводить усі заходи для мінімізації неминучих
страждань цивільного населення, то він і в спеціальному відношенні діє
впевнено. Разом із тим, за межами впливу залишаються складові
оперативного планування і військового мистецтва — аналіз обставин плану
дій, висновки з нього, застосування творчих, нестандартних дій, ризик
тощо.

Мораль, яка потребує поваги до норм МГП, повинна бути вищою за мораль
переможця, тобто за військовий прагматизм. Складність проблеми у тому,
що ефективність бойових дій також має сенс у бойових настановах. Є.Морен
писав про війну в Алжирі, що ефективність тортур визнавалася, допомагала
отримувати необхідні дані. Але тортури засуджуються з погляду гуманізму
й моралі31. Слід надати бойовим діям таку моральну складову, яка не
зводиться до захисту держави, але має безпосереднє відношення до захисту
справедливості і права.

Висловлюється думка, що шляхом підвищення ефективності виконання норм
МГП є «викладання у сучасній формі старих лицарських правил» у програмах
підготовки32, яких чимало в українських надбаннях. Було б ефективно,
якби українських воїнів за найвидатніші випадки дотримання гуманних
правил нагороджували так само, як і за військову звитягу.

Головними чинниками ефективного виконання норм МГП на мікрорівні
виступають представники силових структур, правова культура, насиченість
правового поля підготовки і ведення легітимної боротьби, миротворчих
акцій приписами МГП, звичаями та традиціями гуманного ставлення до жертв
збройних конфліктів, морально-психологічна підготовка.

Важливою ланкою виступає систематизоване поширення знань з МГП.
Міністерство освіти і науки України не прийняло ніяких рішень стосовно
викладання МГП, як у Республіці Білорусь, Росії, тільки на гуманітарних
факультетах деяких вищих навчальних закладів на його вивчення відведено
чотири години. Завдяки двостороннім контактам між МКЧХ та вузами України
гуманітарне право включено у програми викладання (4—54 години) лише на
факультетах правознавства у Львові, Одесі, Луганську, Харкові.

Збройним силам слід поступово поширювати масштаби викладання. Першим
кроком стало виконання наказу Начальника генерального штабу Збройних сил
України від 11 березня 1997 р. щодо двогодинного курсу викладання права
війни, другим — введення 18-годинного курсу до програм усіх вузів у
рамках курсу «Основи законодавства України».

Існує нагальна потреба удосконалення військового права: у широкому сенсі
— створення нової галузі «оперативного права», у вузькому — гармонізація
його вітчизняних джерел (Воєнної доктрини, законів про військову службу
і військовий обов’язок, статутів) з вимогами МГП.

Література

Див.: Друзенко Г. Адаптация к законодательству ЕС // Юридическая
практика. — 2002. — 12 ноября.

Див.: Глазовский Н. Ф. Цели, возможности и механизмы устойчивого
развития на разных уровнях природно-социальных систем // Переход к
устойчивому развитию: Глобальный, региональный и локальный уровень. —
М., 2002. — С. 9.

Головатий М. Обережно — глобалізація // Урядовий кур’єр. — 2002. —
25 вересня.

Лейст О. Э. История правовых и политических учений. — М., 1999. —
С. 619—620.

Див.: Сдасюк Г. В. Императивы концепции устойчивого развития и реалии
глобализации // Переход к устойчивому развитию: Глобальный, региональный
и локальный уровень. — М., 2002. — С. 9.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *