Адміністративно-правовий статус інших державних органів, органів місцевого самоврядування, організацій та підприємств(реферат)

Адміністративно-правовий статус інших державних органів, органів
місцевого самоврядування, організацій та підприємств

Адміністративно-правовий статус інших (крім органів виконавчої влади)
державних органів

Суб’єктами адміністративного права є, крім органів виконавчої влади,
інші державні органи. Вони вступають у адміністративно-правові відносини
з приводу виконання покладених на них обов’язків і реалізації належних
їм прав у сфері державного управління.

За загальним правилом серед державних органів, які не належать до
виконавчої гілки влади, переважна більшість бере участь в
адміністративно-правових відносинах не безпосередньо, а через свій
апарат. Це стосується насамперед органів законодавчої і судової влади, а
також органів прокуратури.

Водночас існує низка специфічних державних органів, які тією чи іншою
мірою здійснюють права й обов’язки у сфері адміністративно-правового
регулювання не тільки через свій апарат, а й безпосередньо, тобто як
власне органи. Це викликано наступними їх спільними рисами:

а) вони наділені правом приймати рішення, які обов’язкові для виконання
певними органами виконавчої влади, місцевого самоврядування, посадовими
особами, суб’єктами підприємницької діяльності, громадянами;

б)  вони є носіями певних обов’язків у сфері державного управління.

До таких органів належать Національний банк України, Національна рада
України з питань телебачення і радіомовлення, Рада національної безпеки
і оборони України, Центральна виборча комісія, Представництво Президента
України в Автономній Республіці Крим, деякі інші органи.

Відтак адміністративно-правовий статус інших (крім органів виконавчої
влади) державних органів треба характеризувати, маючи на увазі дві групи
суб’єктів адміністративного права, які представлені:

0 по-перше, апаратом певних державних органів;

0 по-друге, безпосередньо самими державними органами, не розмежовуючи
адміністративну правосуб’єктність власне органу та його апарату.

Адміністративно-правовий статус апарату державних органів

Щодо першої групи державних органів як досить типовий приклад візьмемо
Апарат Верховної Ради України та близькі до нього за характером
діяльності утворення у складі парламенту — комітети Верховної Ради.

Апарат Верховної Ради України (далі — Апарат) є органом, який здійснює
правове, наукове, організаційне, документальне, інформаційне, кадрове,
фінансово-господарське, матеріально-технічне, соціально-побутове та інше
забезпечення діяльності Верховної Ради, народних депутатів України.

До складу Апарату входять головні управління, управління, відділи,
секретаріати Голови Верховної Ради та його заступників, секретаріати
комітетів Верховної Ради, секретаріати зареєстрованих депутатських
фракцій і груп, інші структурні підрозділи.

До функцій Апарату, виконання яких пов’язане з участю в
адміністративно-правових відносинах, належать:

0 аналіз практики застосування чинного законодавства з метою його
вдосконалення та сприяння реалізації функції парламентського контролю
Верховною Радою та її органами;

0 сприяння налагодженню взаємодії з питань законотворчої роботи
комітетів Верховної Ради, депутатських фракцій і груп з Адміністрацією
Президента України, Кабінетом Міністрів, міністерствами, іншими
центральними органами виконавчої влади, науковими і громадськими
організаціями, органами місцевого самоврядування;

0 забезпечення разом з відповідними комітетами, депутатськими фракціями
і групами підготовки «Днів Уряду України» та парламентських слухань у
Верховній Раді;

0 здійснення взаємодії з органами виконавчої влади, органами місцевого
самоврядування у підготовці питань, що вносяться на розгляд Верховної
Ради, її комітетів і комісій;

0 участь в організації контролю за реалізацією законів та інших актів
Верховної Ради та її органів;

0 організація контролю за додержанням термінів розгляду запитів народних
депутатів України та виконання доручень, що містяться в актах Верховної
Ради, а також даних на її засіданнях комітетам і комісіям Верховної
Ради, Кабінету Міністрів, міністерствам і відомствам;

0 здійснення фінансування діяльності Верховної Ради та структурних
підрозділів її Апарату відповідно до видатків, передбачених кошторисом
витрат на здійснення повноважень Верховної Ради;

0 здійснення оперативного управління державним майном, що забезпечує
діяльність Верховної Ради;

0 організація та здійснення роботи з кадрового обслуговування народних
депутатів України, їх помічників-консультантів, працівників Апарату,
забезпечення виконання положень Закону України «Про державну службу»;

0 облік військовозобов’язаних і призовників, бронювання
військовозобов’язаних, виконання передбачених чинним законодавством
заходів з військово-мобілізаційної підготовки і цивільної оборони;

0 організація роботи з охорони державної таємниці. Комітети Верховної
Ради України обираються з числа народних депутатів України на першій
сесії Верховної Ради нового скликання на строк її повноважень. Основи
адміністративно-правового статусу комітетів Верховної Ради визначені
Конституцією України (ст. 89), а організація і порядок діяльності щодо
сфери виконавчої влади встановлені Законом України «Про комітети
Верховної Ради України» від 04.04.1995 р. і Регламентом Верховної Ради
України1.

Так, усі органи виконавчої влади, підприємства, установи і організації,
їх посадові особи зобов’язані виконувати законні вимоги комітетів.
Рекомендації комітетів органам виконавчої влади, органам місцевого
самоврядування та об’єднанням громадян, підприємствам, установам і
організаціям підлягають обов’язковому розгляду. Про результати розгляду
та вжиті заходи вони повинні повідомити відповідний комітет у
встановлений строк.

До функцій комітетів, виконання яких пов’язане з участю в
адміністративно-правових відносинах, належать:

0 вивчення доцільності та ефективності дій уряду, інших органів
виконавчої влади, їх посадових осіб у питаннях, віднесених до
компетенції комітетів;

0 участь у контролі за виконанням Державного бюджету в частині, що
віднесена до компетенції комітетів;

0 укладання договорів на науково-інформаційний пошук, розробку,
доопрацювання та експертизу законопроектів з науковими установами,
навчальними закладами та спеціалістами і залучення до цієї роботи
працівників центральних та місцевих органів виконавчої влади;

0 здійснення контролю за виконанням Конституції та законів України,
інших нормативних актів Верховної Ради України центральними та місцевими
органами виконавчої влади, а також контроль за законністю, економністю
та ефективністю витрат з Державного бюджету. Комітети під час здійснення
своїх функцій мають право в порядку контролю за додержанням Конституції
і законів України, інших правових актів, прийнятих Верховною Радою
України, контролю за законністю, економністю та ефективністю витрат, що
здійснюються з Державного бюджету, заслуховувати Першого
віце-прем’єр-міністра, віце-прем’єр-міністрів, міністрів, керівників
державних комітетів, інших органів виконавчої влади, а також органів
місцевого самоврядування і об’єднань громадян, окремих громадян. Вони
мають право доручати відповідним органам проведення
оперативно-розшукових дій, передбачених ст. 2, 5, 6 та п. 1, 3, 4 ст. 8
Закону України «Про опе-ративно-розшукову діяльність»1.

Адміністративно-правовий статус окремих державних органів

У межах другої групи державних органів мають бути виокремлені ті з них,
які, формально не визначені як органи виконавчої влади, все ж таки за
спрямованістю своїх функцій і повноважень вочевидь тяжіють саме до сфери
державного управління. Це насамперед Рахункова палата, Національний
банк, Рада національної безпеки і оборони, Представництво Президента
України в Автономній Республіці Крим.

Решта органів розглядуваної групи набагато менше пов’язана за характером
своєї діяльності із здійсненням виконавчої влади, а ще меншою мірою може
бути віднесена до сфери державного управління.

1. Серед найближчих до гілки виконавчої влади органів як досить
прикметний приклад наведемо ознаки адміністративно-правового статусу
Національного банку і Ради національної безпеки і оборони.

Національний банк України є особливим органом державного управління.
Його юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи
організації визначаються Конституцією України, Законом України «Про
Національний банк України»2, іншими законами України. Він підзвітний
Президенту України та Верховній Раді в межах їх конституційних
повноважень.

Національний банк видає нормативно-правові акти, які є обов’язковими для
органів державної влади і органів місцевого самоврядування, банків,
підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності, а
також для фізичних осіб.

До важливих функцій Національного банку належить державне регулювання
діяльності банків (здійснюється як безпосередньо, так і через створений
ним орган банківського нагляду); зберігання та управління державними
цінними паперами й іншими цінностями; управління у сфері валютних
операцій (видача та відкликання ліцензій, здійснення планових і
позапланових перевірок, застосовування заходів відповідальності до
банків, юридичних та фізичних осіб (резидентів та нерезидентів) за
порушення правил валютного регулювання і валютного контролю).

Національний банк є суб’єктом розгляду справ про адміністративні
правопорушення. Він розглядає справи, пов’язані з порушенням
банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного
банку, здійсненням ризикових операцій, які загрожують інтересам
вкладників чи інших кредиторів банку, порушенням порядку подання
фінансової звітності та ведення бухгалтерського обліку при ліквідації
юридичної особи.

Рада національної безпеки і оборони України (далі Рада) — орган при
Президентові України. Як самостійне структурне утворення, вона
передбачена ст. 107 Конституції України. Відповідно до неї Рада є
суб’єктом державно-управлінського впливу на органи виконавчої влади у
сфері національної безпеки і оборони. Формами такого впливу з боку Ради
визначені координація діяльності органів виконавчої влади у сфері
національної безпеки й оборони і контроль за їх діяльністю у зазначеній
сфері.

Головою Ради є Президент України. За Конституцією України до її складу
входять Прем’єр-міністр, Міністр оборони, Голова Служби безпеки, Міністр
внутрішніх справ, Міністр закордонних справ. Відповідно до Закону
України «Про Раду національної безпеки і оборони України» її членами
можуть бути керівники інших центральних органів виконавчої влади.

Компетенція Ради у мирний час і в умовах воєнного, надзвичайного стану
та при виникненні кризових ситуацій різна.

У мирний час Рада розробляє та розглядає на своїх засіданнях питання
щодо визначення стратегічних національних інтересів України,
концептуальних підходів та напрямів забезпечення національної безпеки і
оборони у політичній, економічній, соціальній, воєнній,
науково-технологічній, екологічній, інформаційній та інших сферах;
здійснює поточний контроль за діяльністю органів виконавчої влади у
сфері національної безпеки і оборони, подає Президентові України
відповідні висновки та пропозиції; ініціює розробку нормативних актів та
документів з питань національної безпеки і оборони, узагальнює практику
їх застосування та результати перевірок їх виконання.

В умовах воєнного, надзвичайного стану та при виникненні кризових
ситуацій компетенція Ради значно розширюється. Вона додатково координує
і контролює переведення центральних і місцевих органів виконавчої влади,
а також економіки країни на роботу у відповідному режимі; координує і
контролює діяльність органів місцевого самоврядування в межах наданих
повноважень під час введення воєнного чи надзвичайного стану; координує
та контролює діяльність органів виконавчої влади щодо відбиття збройної
агресії, організації захисту населення та забезпечення його
життєдіяльності, охорони життя, здоров’я, конституційних прав, свобод і
законних інтересів громадян, підтримання громадського порядку в умовах
воєнного та надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що
загрожують національній безпеці України.

2. Нарешті як до прикладу державних органів, котрі не мають підстав бути
віднесені до сфери державного управління, звернемося до
адміністративно-правового статусу Центральної виборчої комісії.

Центральна виборча комісія (далі Комісія) є постійно діючим, незалежним,
колегіальним державним органом1, який забезпечує організацію підготовки
і проведення виборів Президента України, народних депутатів України, а
також всеукраїнських референдумів. Члени Комісії, керівник та інші
посадові особи секретаріату Комісії є державними службовцями.

Комісія здійснює консультативно-методичне забезпечення виборів до
місцевих рад, сільських, селищних, міських голів і проведення місцевих
референдумів та очолює систему виборчих комісій, які утворюються для
підготовки і проведення зазначених виборів та всеукраїнського
референдуму.

Ознаками Центральної виборчої комісії як суб’єкта адміністративного
права є наявність у неї низки повноважень владно-розпорядчого характеру.
Так, її рішення підлягають обов’язковому розгляду і виконанню
організаціями і посадовими особами, яких вони стосуються, у строки,
встановлені Комісією. На зазначені організації і посадових осіб
покладено обов’язок повідомити Комісію про результати розгляду її рішень
і вжиті заходи. Невиконання, неналежне, несвоєчасне виконання рішень
Комісії, вимог її посадових осіб тягне за собою юридичну
відповідальність, встановлену законами України.

Комісія має право заслуховувати повідомлення центральних і місцевих
органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування з питань,
пов’язаних з підготовкою та проведенням виборів. Вона розглядає
звернення, заяви і скарги щодо рішень, дій або бездіяльності окружних та
дільничних виборчих комісій, приймає по них рішення.

Комісія формує кошторис, розподіляє кошти, що виділяються з Державного
бюджету України на фінансове забезпечення підготовки та проведення
виборів і всеукраїнського референдуму, діяльності окружних, дільничних
виборчих комісій, комісій з всеукраїнського референдуму, контролює
правильне та цільове використання зазначених коштів, залучає до
проведення перевірок працівників Міністерства фінансів України та
органів Державної податкової служби України. Вона встановлює порядок
використання коштів на проведення виборів Президента України і
розподіляє їх по виборчих комісіях та відповідних радах, сприяє
забезпеченню виборчих комісій приміщеннями, транспортом, зв’язком,
розглядає інші питання матеріально-технічного забезпечення виборів.

§ 2. Адміністративно-правовий статус органів місцевого самоврядування

Місцеве самоврядування в Україні конституційно визначено як право
територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення,
котре здійснюється нею як безпосередньо, так і через органи місцевого
самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи
(ст. 140 Конституції України).

Право та здатність територіальної громади (далі громади) щодо вирішення
цих питань, що вперше встановлено Законом України «Про місцеве
самоврядування в Україні» від 21.05.1997 р. (далі Закон про місцеве
самоврядування), означають:

0 по-перше, конституційне визнання та гарантування місцевого
самоврядування в країні;

0 по-друге, гарантовану державою здатність місцевого самоврядування в
результаті власних дій одержувати права та нести обов’язки;

0 по-третє, самостійно вирішувати, які права та обов’язки здійснювати
громадою або її органами (тобто органами місцевого самоврядування), а
які — доручити або делегувати іншим органам, організаціям, установам.

Залежно від характеру, змісту, суб’єктного складу суспільних відносин,
які виникають при реалізації право- та дієздатності громади, вона або
органи місцевого самоврядування одержують відповідний статус,
закріплений нормами різних галузей права — конституційного,
адміністративного, цивільного, земельного, екологічного, фінансового або
окремої комплексної галузі права — муніципального.

Правове становище органів місцевого самоуправління як суб’єктів
адміністративного права характеризується їх адміністративно-правовим
статусом. Це означає, що органи місцевого самоврядування мають визначену
нормами адміністративного права компетенцію — предмети відання, права і
обов’язки (повноваження), несуть відповідальність за дії або
бездіяльність в межах власної чи делегованої компетенції, виконують
публічні, виконавчо-розпорядчі, дозвільно-реєстраційні, контрольні
функції, беруть участь в адміністративних правовідносинах регулятивного
чи охоронного характеру.

Як відомо, предметами відання органів місцевого самоуправління є, за
Законом про місцеве самоврядування, питання місцевого значення.

Передусім адміністративна правосуб’єктність виявляється у органів
місцевого самоврядування при здійсненні функцій, які виконуються на
підставі делегованих їм повноважень. Про це йдеться в п. 5 ст. З
Всесвітньої декларації місцевого самоврядування, п. 5 ст. 4 Європейської
хартії про місцеве самоврядування та має відображення в Конституції
України (частина 3 ст. 143), законах України про місцеве самоврядування
та про місцеві державні адміністрації.

Конституція України передбачає можливість надання органам місцевого
самоврядування повноважень органів виконавчої влади (частина третя ст.
143) та делегування повноважень районних і обласних рад місцевим
державним адміністраціям (частина четверта ст. 118). Закон про місцеве
самоврядування містить перелік вісімдесяти таких повноважень і близько
сімдесяти — власних щодо органів місцевого самоврядування.

Отже, окремою групою повноважень органів місцевого самоврядування як
суб’єктів адміністративного права є їх власні повноваження, завдяки яким
ці органи виконують свої завдання і функції. Серед цих повноважень
виокремлюються наступні.

Дозвільно-реєстраційні повноваження. Органи місцевого самоврядування
надають дозвіл (та скасовують його), зокрема, на спеціальне використання
природних ресурсів районного або обласного значення, на спорудження
об’єктів містобудування, на розміщення реклами, їм надано право,
наприклад, реєстрації об’єднань співвласників багатоквартирних будинків,
житлово-будівельних і гаражних кооперативів.

Важливі функції органи місцевого самоврядування виконують, коли
здійснюють розпорядчі повноваження щодо будь-яких суб’єктів на
відповідній території. Зокрема, адміністративна правосуб’єктність
органів місцевого самоврядування зв’язана з підпорядкованістю, коли
складаються субординаційні відносини, наприклад, між органами місцевого
самоврядування та підприємствами, організаціями та установами
комунальної власності або відносини з координації. Прикладом може бути
координація органами місцевого самоврядування діяльності суб’єктів
містобудування щодо комплексної забудови населених пунктів, затвердження
місцевих містобудівельних програм, генеральних планів населених пунктів
(ст. 12 Закону України «Про основи містобудування»).

До змісту адміністративно-правового статусу органів місцевого
самоврядування слід віднести повноваження щодо: планів і програм
будівництва та реконструкції об’єктів, що мають екологічну, історичну,
культурну або наукову цінність, визнані пам’ятками природи, історії або
культури, які охороняються законом; підготовки пропозицій про передачу
або продаж у комунальну власність підприємств, організацій, установ, що
належать до інших форм власності; участі у підготовці загальнодержавних
і регіональних програм охорони довкілля.

Місцеве самоврядування передбачає здійснення контролю. Внутрішній
контроль органів місцевого самоврядування повинен регулюватися
законодавством про місцеве самоврядування (муніципальним правом).
Зовнішній контроль має адміністративно-правову природу незалежно від
галузевого законодавства.

Так, органи місцевого самоврядування здійснюють контроль за місцевими
адміністраціями у частині повноважень, делегованих їм радами, а також у
виконанні рішень рад з цих питань щодо стану благоустрою виробничих
територій, організації озеленення, охорони насаджень і водойм, створення
місць відпочинку громадян, діяльності стоянок автомобільного транспорту
і т. ін.

Поряд з конкретними правами адміністративно-правовий характер мають і
обов’язки органів місцевого самоврядування. Зокрема, загальним
обов’язком органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб є
обов’язок діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що
передбачені Конституцією та законами України (частина 2 ст. 19
Конституції України, ст. 24.3. Закону про місцеве самоврядування).

Певні обов’язки встановлюються поточним законодавством та статутами
територіальних громад. Так, Закон про місцеве самоврядування передбачає
обов’язок органів і посадових осіб діяти в інтересах територіальної
громади, поєднуючи їх з інтересами держави, звітувати територіальній
громаді про свою діяльність, управляти об’єктами комунальної власності
так, щоб не «ослаблювати економічних основ місцевого самоврядування», не
«зменшувати обсяг та не погіршувати умови надання послуг населенню» та
ін.

Адміністративно-правовий статус органів місцевого самоврядування
гарантується державою, охороняється державними органами, які можуть
вжити заходів щодо захисту прав органів місцевого самоврядування,
наприклад, при зверненні цих органів до Кабінету Міністрів, Президента
України.

§ 3. Адміністративно-правовий статус службовців державних органів і
органів місцевого самоврядування

У Законі України «Про державну службу» від 16.12.1993 р. (ст. 1)
державні службовці визначаються як особи, що займають посади в держених
органах та їх апараті і мають відповідні службові повноваження.
Структура будь-якого органу складається із взаємозв’язаних посад, що
визначають службове місце і становище учасників управлінських відносин.
Посада є первиною клітинкою, вихідною організаційно-структурною одиницею
державного органу.

Організаційно-правова форма органу держави залежить від формально
визначеного змісту його діяльності, і таке формальне визначення можливе
тільки через закріплення за конкретними посадами в органі певних прав і
обов’язків, тобто їх правового статусу. Саме тому діє правило: не посада
підбирається під конкретну особу, а людина за своїми діловими,
професійними, адміністративними і моральними якостями — під відповідну
посаду. Хоча ефективність реалізації закріплених за даною посадою
повноважень прямо залежить від якостей того, хто обіймає цю посаду.

Отже, повноваження державних службовців визначаються цілями і завданнями
управлінської діяльності, залежать від призначення органу, його місця у
системі управління, а в кінцевому підсумку — від
адміністративно-правового статусу посади, яку обіймає службовець.

Відтак адміністративно-правовий статус службовців державних органів
безпосередньо відображає закріплений як у законодавчих актах, так і в
інших правових документах — положеннях, статутах, рішеннях тощо — статус
відповідних посад в органах виконавчої влади та апараті інших державних
органів.

Прийнято виділяти статус:

а) допоміжного (технічного) персоналу;

б) спеціалістів;

в) посадових осіб;

г) представників адміністративної влади.

: < z | ? O &   ? TH ??¤?¤?$?????e?пов'язана з виконанням матеріально-технічних дій (операцій), які не тягнуть за собою юридичних наслідків, але мають велике значення в управлінській практиці, оскільки в процесі такої діяльності готуються умови для здійснення юридично значущих дій. До складу допоміжного персоналу входять: секретарі, діловоди, архіваріуси, лаборанти, стенографісти та ін. Як правило, вони не визнаються державними службовцями. До спеціалістів належать службовці, які мають професійні знання в окремих галузях і здійснюють професійну діяльність. їх посади не пов'язані з керівною діяльністю і не породжують юридичних наслідків. Лише в окремих випадках їх дії можуть створювати юридичні наслідки (наприклад, викладач Української Академії державного управління при Президентові України приймає іспити і виставляє оцінку). До посадових осіб належать ті службовці, на яких покладено здійснення організаційно-розпорядчих і консультативно-дорадчих функцій. їх дії, пов'язані з виконанням цих функцій, завжди спричиняють юридичні наслідки, оскільки створюють юридичні акти, які здатні породжувати, змінювати, припиняти конкретні юридичні відносини. До представників адміністративної влади належать службовці, чиї дії поширюються на осіб, що їм не підпорядковані (працівники міліції, державних інспекцій, державної контрольно-ревізійної служби та ін.). Вони наділені правом застосовувати адміністративний примус, а деякі з них — і адміністративні стягнення за вчинені адміністративні правопорушення. При виконанні службових повноважень вони майже завжди є посадовими особами. Адміністративно-правовий статус службовців органів місцевого самоврядування визначений у Законі України «Про службу в органах місцевого самоврядування». Органи місцевого самоврядування не входять до кола державних органів. Про це свідчить і порядок їх створення, і відсутність підлеглості один одному, і встановлений порядок матеріально-фінансового забезпечення, проходження служби в цих організаціях тощо. Водночас якщо проаналізувати їх адміністративно-правовий статус, завдання, функції, взаємовідносини з державними органами, то можна говорити про особливий статус цих утворень громадян, який значною мірою наближається до статусу державних органів, передусім місцевих державних адміністрацій. У зв'язку з цим слід навести ознаки, що свідчать про зазначену близькість. - Обласні та районні ради як органи місцевого самоврядування представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст, затверджують програми соціально-економічного і культурного розвитку відповідних областей, районів та контролюють їх виконання. Виконання ж державних і регіональних програм згідно зі ст. 119 Конституції України забезпечують місцеві державні адміністрації. - Аналіз закріплених у чинних законах завдань і функцій органів місцевого самоврядування і місцевих державних адміністрацій дає змогу зробити висновок, що по шістнадцяти позиціях вони збігаються повністю, а по дванадцяти — частково. - Органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади, здійснення яких фінансується державою у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України або шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передання органам місцевого самоврядування відповідних об'єктів державної власності. - Органи місцевого самоврядування наділені правом делегування місцевим державним адміністраціям окремих своїх повноважень, і навпаки. - Держава фінансово підтримує місцеве самоврядування, бере участь у формуванні доходної частини бюджетів місцевого самоврядування. Якщо витрати органів місцевого самоврядування виникли внаслідок рішень органів державної влади, то вони компенсуються державою. - 3 питань здійснення органами місцевого самоврядування повноважень органів виконавчої влади вони підконтрольні відповідним органам виконавчої влади. - До прийняття Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» на службовців органів місцевого самоврядування поширювались положення Закону України «Про державну службу». Служба в органах місцевого самоврядування не є державною, але вона не може прирівнюватися і до служби в недержавній сфері, а саме — в об'єднаннях громадян — з огляду на те, що у держави зовсім інші стосунки з місцевим самоврядуванням, ніж з об'єднаннями громадян. Достатньо констатувати факт, що на рівні Закону України врегульовано правовий статус службовців органів місцевого самоврядування, чого не зроблено щодо жодного з громадських об'єднань, що діють відповідно до Закону України «Про об'єднання громадян». Отже, служба в органах місцевого самоврядування має розглядатися як самостійний вид публічної служби. Вона не повинна ототожнюватись як з державною (незважаючи на те, що категорії і ранги службовців органів місцевого самоврядування встановлені за зразком для державних службовців), так і зі службою в недержавній сфері — об'єднаннях громадян. § 4. Об'єднання громадян та їх адміністративно-правовий статус Об'єднання громадян Стаття 36 Конституції України закріплює право громадян України на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Діяльність зазначених об'єднань громадян різноманітна. Вона може бути спрямована на участь у розробці державної політики, розвиток науки, культури, відродження духовних цінностей, розв'язання соціальних проблем окремих категорій та груп громадян, розвиток благодійної діяльності, охорону навколишнього природного середовища, зумовлюватися спільністю професійних та інших інтересів громадян тощо. Одним з найпоширеніших варіантів класифікації об'єднань громадян є застосований у Законі України «Про об'єднання громадян» від 16.06.1992 р. розподіл об'єднань громадян на політичні партії та громадські організації. Політичною партією визнається зареєстроване згідно із законом добровільне об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має за мету сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах. На відміну від політичної партії громадською організацією є об'єднання громадян, створене для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших інтересів. Найбільш розгорнуту характеристику об'єднань громадян можна дати з допомогою їх класифікації за організаційно-правовими властивостями на: масові об'єднання громадян (політичні партії, творчі спілки, релігійні організації, добровільні товариства, професійні спілки тощо); органи громадської самодіяльності (народні дружини по охороні громадського порядку); органи громадського самоврядування (ради і колективи мікрорайонів, домові, вуличні комітети тощо). Особливе місце серед об'єднань громадян займають професійні спілки. Відповідно до Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» професійна спілка (профспілка) — це добровільна неприбуткова громадська організація, що об'єднує громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання). Об'єднанням громадян притаманні ознаки, що відрізняють їх від державних організацій. При цьому можна виділити спільні ознаки, характерні для всіх об'єднань громадян, а також специфічні ознаки, притаманні тим чи іншим об'єднанням громадян. До спільних для всіх об'єднань громадян ознак слід віднести: 0 добровільність об'єднання, що виражається у добровільності вступу та виходу з об'єднання громадян, методах роботи, сутністю яких є досягнення певної мети внутрішньоор-ганізаційними методами, в особливих формах примусу, з яких найвищою є виключення з об'єднання громадян; 0 засоби внутрішньої самоорганізації, якими в діяльності об'єднань громадян виступають самоврядування та саморегуляція; 0 відсутність у об'єднань громадян державно-владних повноважень, за винятком випадків, коли держава делегує їм окремі повноваження і закріплює їх законодавчо (наприклад, закріплення за громадськими інспекторами охорони природи права складати протоколи про адміністративне правопорушення). Специфічними ознаками, характерними для окремих об'єднань громадян, є: 0 інститут членства в об'єднанні та відносини членства, пов'язані з цим інститутом; 0 обов'язкова участь членів об'єднання громадян в його роботі та створенні матеріальної бази об'єднання шляхом внесення членських внесків; 0 наявність статуту об'єднання громадян. Як правило, в діяльності об'єднань громадян відсутні комерційні цілі або цілі одержання прибутку. Виняток становить лише діяльність кооперативних організацій. Крім того, допускається господарська або інша комерційна діяльність об'єднань громадян, але виключно для виконання їх статутних завдань та цілей. Основу взаємовідносин держави та об'єднань громадян становить законодавчо закріплений правовий статус об'єднань громадян (закони України «Про об'єднання громадян», «Про політичні партії в Україні», «Про свободу совісті та релігійні організації», «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»). Діяльність деяких об'єднань громадян, у тому числі кооперативних організацій, комерційних фондів, органів громадської самодіяльності, регулюється відповідними законодавчими актами. Взаємовідносини держави і об'єднань громадян значною мірою регулюються нормами адміністративного права. Ці норми визначають адміністративно-правовий статус об'єднань громадян, а саме: сукупність прав та обов'язків, які реалізуються в адміністративних правовідносинах, що виникають між об'єднаннями громадян і державними органами, органами місцевого самоврядування. Передусім це стосується питань легалізації об'єднань громадян. Інакше кажучи, держава офіційно визнає об'єднання громадян і оформляє їх правове становище. Офіційне визнання об'єднань громадян здійснюється шляхом їх реєстрації або повідомлення про заснування. Для реєстрації об'єднання громадян його засновники подають заяву про це, а також документи, перелік яких визначається законодавством. Крім того, громадські організації можуть легалізувати своє заснування шляхом письмового повідомлення про це відповідних державних органів. Політичні партії та міжнародні громадські організації підлягають обов'язковій реєстрації Міністерством юстиції України, а легалізація громадських організацій здійснюється відповідно Міністерством юстиції, місцевими органами виконавчої влади, а також виконавчими органами місцевого самоврядування. Відмова в реєстрації об'єднання громадян може бути оскаржена в судовому порядку. Адміністративно-правовий статус об'єднань громадян охоплює також встановлення державою обмежень щодо створення та діяльності цих об'єднань. Так, не підлягають легалізації такі об'єднання фомадян, а діяльність легалізованих об'єднань громадян забороняється в судовому порядку, якщо їх метою є: зміна насильницьким шляхом конституційного ладу та в будь-якій протизаконній формі порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки; незаконне захоплення державної влади; пропаганда війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової та релігійної ворожнечі; посягання на права і свободи людини, здоров'я населення; створення воєнізованих формувань. Держава не втручається в діяльність об'єднань фомадян, надаючи їм широку автономію. Проте це не виключає здійснення з боку держави контролю за діяльністю об'єднань громадян. Так, органи, що проводять легалізацію об'єднань фомадян, здійснюють конфоль за додержанням ними положень статуту. Законом закріплено право представників цих органів бути присутніми на заходах, які проводять об'єднання фомадян, вимагати необхідні документи та одержувати у необхідних випадках пояснення. Фінансові органи та органи податкової служби здійснюють контроль за джерелами і розмірами прибутків та інших фінансових надходжень, а також за правильністю сплати об'єднаннями громадян податків. Зі свого боку, об'єднання громадян повинні представляти фінансовим органам декларацію про свої прибутки та витрати. Контроль за виконанням об'єднаннями громадян чинних норм і стандартів може здійснюватися екологічними, пожежними, санітарно-епідемічними та іншими органами державного нагляду і контролю. За порушення законодавства об'єднання громадян несуть відповідальність у встановленому законом порядку. Так, до них можуть бути застосовані такі види стягнень, як попередження, штраф, тимчасове припинення їх діяльності. У випадках, передбачених законом, об'єднання громадян може бути примусово розпущене (ліквідоване) на підставі рішення суду. Релігійні організації Здійснення громадянами гарантованої ст. 35 Конституції України свободи світогляду і віросповідання породжує суспільні відносини, значна частина яких має правовий характер. Так, закріплене у цій статті право громадян на відправлення релігійних культів і ритуальних обрядів, на релігійну діяльність зумовлює створення та діяльність різних релігійних організацій — релігійних товариств, управлінь, центрів, монастирів, релігійних братств, духовних навчальних закладів тощо, що являють собою стійкі організаційні утворення із специфічними цілями та конкретними способами їх досягнення. На відміну від правового регулювання об'єднань громадян основним законодавчим актом, який визначає правове становище релігійних організацій, а також їх взаємовідносини з державою, є Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації». Сутність правового регулювання стосунків держави і релігійних організацій полягає в тому, що держава та її органи не користуються методами державно-правового контролю або примусу при визначенні громадянами свого ставлення до релігії, не втручаються у релігійну діяльність організацій віруючих, якщо вона не порушує законів держави та встановленого порядку, не надають релігійним організаціям матеріальної підтримки, не доручають їм виконання будь-яких державних функцій. Водночас держава сприяє встановленню відносин взаємної релігійної та світоглядної терпимості й поваги між людьми, охороняє законну діяльність релігійних організацій та право віруючих на відправлення релігійних культів і ритуальних обрядів, здійснює державний контроль за додержанням законодавства про свободу совісті та релігійні організації. У свою чергу, релігійні організації позбавлені права втручатися у справи держави, брати участь у діяльності політичних партій, висувати кандидатів до органів державної влади. Ці організації займаються винятково питаннями, пов'язаними із задоволенням релігійних потреб громадян. Водночас релігійні організації мають право на участь у суспільному житті та використання засобів масової інформації нарівні з об'єднаннями громадян. Для одержання релігійною організацією права юридичної особи необхідна її державна реєстрація. Засновники релігійної організації — віруючі повнолітні громадяни у кількості не менше 10 осіб подають заяву про реєстрацію та статут релігійної організації до відповідного державного органу, який зобов'язаний у місячний термін прийняти рішення про реєстрацію. Суб'єктами відповідальності за порушення законодавства про свободу совісті та релігійні організації, поряд з посадовими особами державних органів, можуть бути також особи, які займають відповідне становище в ієрархії релігійних організацій, та громадяни. Припинення діяльності релігійної організації можливе лише за рішенням її членів або за рішенням суду в разі порушення законодавства України. §5. Основні риси адміністративно-правового статусу підприємств, установ, організацій У змісті правосуб'єктності підприємств, установ, організацій (далі підприємств) певне місце відведено адміністративній правосуб'єктності. її специфіка полягає в тому, що в адміністративно-правових відносинах підприємство бере участь, як правило, в особі свого керівника або інших суб'єктів управління даного підприємства. Відповідно до чинного законодавства України суб'єктами управління підприємством можуть виступати: 0 власник майна підприємства: приватна особа; загальні збори кооперативу, трудового колективу як колективу власників, акціонерного товариства, іншого господарського товариства тощо; 0 уповноважені власником органи — правління кооперативу, підприємства, заснованого на власності трудового колективу; рада акціонерного товариства (спостережна рада); директор і правління інших господарських товариств з обмеженою (додатковою) відповідальністю; органи управління державним майном, органи управління комунальним майном; 0 адміністрація (орган управління), очолювана керівником підприємства; 0 органи, що реалізують повноваження трудового колективу. Окрім зазначених, суб'єктом управління підприємством можуть бути органи, яким право управління підприємством надано власником чи уповноваженим ним органом в порядку делегування. Але за умови, що на існування такого органу управління буде пряме посилання у статуті підприємства щодо того, що він представлятиме одночасно інтереси як власника, так і трудового колективу. Адміністрація підприємства — це специфічна частина трудового колективу, яка здійснює управління в процесі професійної діяльності. її природа подвійна: з одного боку, через неї забезпечується участь підприємства як суб'єкта права у різного роду правовідносинах, з іншого — це орган управління підприємством, наділений владними повноваженнями щодо трудового колективу як керованого об'єкта і очолюється її керівником. Адміністративно-правовий статус керівника підприємства охоплює: 1) визначення його місця і ролі в системі управління підприємством, які характеризують організаційно-правові способи заміщення посади, підпорядкування, способи реалізації єдиноначальності, співвідношення єдиноначальності керівника із самоврядуванням трудового колективу; 2) визначення змісту компетенції керівника. Необхідність її використання як елемента адміністративно-правового статусу підприємства зумовлена тим, що це поняття притаманне лише діяльності органів управління та посадових осіб. У загальних (щодо різних форм власності) рисах компетенція керівника підприємства окреслюється державою з допомогою правових норм, які регулюють відносини: між уповноваженими державою органами та керівником підприємства; між керівником підприємства та об'єктами управління; між керівником підприємства та іншими органами управління підприємством; 3) обов'язок керівника нести адміністративну відповідальність (в чому виражається так звана адміністративна деліктоздатність) у передбачених законом випадках за неналежне виконання повноважень чи перебільшення їх обсягу Місце керівника підприємства в системі управління характеризує і його підпорядкованість. Підпорядкованість керівника підприємства — це його відносини з іншою стороною, яка є власником майна підприємства (уповноваженим ним органом), чи компетентними державними органами. Підпорядкованість завжди супроводжується підзвітністю і відповідальністю. Підзвітність керівника передбачає його обов'язок звітувати перед власником майна підприємства за всю діяльність чи за певну її частину і право власника майна підприємства вимагати такого звіту, давати юридично значущу оцінку діяльності підзвітної посадової особи, а також вказувати на недоліки та приписувати їх усунення. Відповідальність керівника підприємства перед власником передбачає право останнього застосовувати заходи дисциплінарного та майнового впливу. Взаємовідносини керівника підприємства та трудового колективу мають суперечливий характер. Виступаючи — як найманий працівник — членом трудового колективу, керівник одночасно є представником інтересів власника майна підприємства, зобов'язаним зробити все необхідне для їх реалізації. Важливе значення для організації управління підприємством мають принципи єдиноначальності та колегіальності. Єдиноначальність полягає в одноосібному розпорядництві та персональній відповідальності керівника за результати роботи підприємства. Способами її реалізації є: а)  право керівника підприємства самостійно — шляхом призначення на посаду чи звільнення з неї — формувати управлінський персонал адміністрації; б)  встановлення обов'язковості управлінських рішень керівника підприємства для всіх працівників; в)   право одноосібного здійснення поточного управління підприємством. При цьому власник майна не має права втручатись у таку діяльність керівника підприємства. Якщо в єдиноначальності закладені природні властивості будь-якого управління, то колегіальність — це необхідність поєднувати єдиноначальність із самоврядуванням трудового колективу. Єдиноначальність керівника підприємства реалізується насамперед через його компетенцію. Елементами компетенції керівника підприємства виступають: 1) загальні право і обов'язок здійснювати управлінські функції щодо певних керованих об'єктів — адміністративно-управлінського персоналу та в цілому трудового колективу; 2)   конкретні права і обов'язки керівництва відповідним підприємством; 3)   право видавати так звані локальні акти управління, що є обов'язковими для виконання в межах даного підприємства. Компетенція керівника підприємства реалізується в усіх як внутрішніх, так і зовнішніх сферах діяльності підприємства: виробничої діяльності; соціального розвитку та вирішення кадрових питань; матеріально-технічного забезпечення, реалізації продукції, робіт та послуг; фінансової діяльності; зовнішньоекономічної діяльності, природоохоронної діяльності. Зрозуміло, що переважний обсяг адміністративно-правових відносин з участю херівника підприємства формується у діяльності державних і комунальних підприємств (установ, організацій), які мають більше взаємозв'язків відповідно з органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування. Література АВЕР'ЯНОВ В. Б. Органи виконавчої влади в Україні. — К., 1997. — 48 с. АВЕР'ЯНОВ В. Б., АНДРІЙКО О. Ф. Виконавча влада і державний контроль. - К., 1999. — 48 с Административное право зарубежных стран: Учебник / Под ред. Н. Козырина, М. А. Штатиной. — М., 2003. — 464 с. Административное право: Учебник / Под общ. ред. Г. В. Атаманчу-ка. - М., 2003. - 392 с. Адміністративне право України: Підручник / За заг. ред. С. В. Ківалова. — Одеса, 2003. — 896 с. Адміністративне право України: Підручник для юрид. вузів і фак. / За ред. Ю. П. Битяка. — X., 2000. — 520 с. Адміністративна реформа для людини (науково-практичний нарис) / За заг. ред. І. Б. Коліушка. — К., 2001. — 72 с. Адміністративна відповідальність в Україні: Навчальний посібник. 2-е видання / За заг. ред. А. Т. Комзюка. — X., 2001. — 112 с. Адміністративна реформа — історія, очікування та перспективи / Упорядник В. П. Тимощук. — К., 2002. — 100 с АЛЕКСЕЕВ С. С. Право: азбука — теория — философия. Опыт комплексного исследования. — М., 1999. — 712 с. • АНДРІЙКО О. Ф. Державний контроль у сфері виконавчої влади. — К., 1999. - 45 с. Антологія української юридичної думки. Том 5: Поліцейське та адміністративне право / Відп. ред. Ю. І. Римаренко, Б. Авер'янов. - К., 2003. - 600 с

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *