Адміністративна відповідальність
Поняття і підстави адміністративної відповідальності. Адміністративна
відповідальність — це специфічне реагування держави на адміністративне
правопорушення, що полягає в застосуванні уповноваженим органом або
посадовою особою передбаченого законом стягнення до суб’єкта
правопорушення.
Як явище правової дійсності вона характеризується двома видами ознак.
По-перше, це ознаки, властиві юридичній відповідальності в цілому
(основні); по-друге, ознаки, що відмежовують адміністративну
відповідальність від інших видів юридичної відповідальності (похідні).
Основні ознаки адміністративної відповідальності полягають у тому, що
вона:
1) є засобом охорони встановленого державою правопорядку;
2) нормативно визначена і полягає в застосуванні (реалізації) санкцій
правових норм;
3) є наслідком винного антигромадського діяння;
4) супроводжується державним і громадським осудом правопорушника і
вчиненого ним діяння;
5) пов’язана з примусом, з негативними для правопорушника наслідками
(морального або матеріального характеру), яких він має зазнати;
6) реалізується у відповідних процесуальних формах. Похідні ознаки
адміністративної відповідальності визначаються її юридичною природою.
Тривалий час у правовій науці підставою адміністративної
відповідальності вважалася протиправна винна дія або бездіяльність, що
порушує встановлене адміністративно-правовою нормою правило, але за
своїм характером і наслідками не тягне за собою кримінального покарання.
Отже, першим вихідним моментом була теза про те, що порушення правил
поведінки, встановлених будь-якою адміністративно-правовою нормою, тягне
за собою адміністративну відповідальність. Друге вихідне положення
полягало в тезі про те, що притягнення до адміністративної
відповідальності можливе тільки при порушенні норми адміністративного
права. Проте сучасна юридична практика довела, що ці відправні позиції
не завжди вірні. Дослідження Інституту адміністративної відповідальності
свідчать про те, що вона настає, по-перше, при порушенні не всіх, а
тільки певної групи адміністративно-правових норм, і, по-друге, при
порушенні норм не тільки адміністративного права.
Це пояснюється специфікою адміністративного права, що, як відомо,
регулює суспільні відносини, які виникають у сфері виконавчо-розпорядчої
діяльності держави. Внаслідок багатоманітності суспільних відносин, які
виникають у даній галузі, всі норми адміністративного права утворюють
кілька груп. Це такі, що:
закріплюють порядок утворення і правове положення суб’єктів;
визначають форми і методи управлінської діяльності;
встановлюють порядок проходження державної служби, права й обов’язки
державних службовців;
визначають способи і порядок забезпечення законності в державному
управлінні;
регулюють управління окремими галузями (соціально-культурною,
адміністративно-політичною тощо), державними функціями і територіями;
встановлюють права і обов’язки різних категорій фізичних осіб у сфері
виконавчої і розпорядницької діяльності держави.
Як правило, адміністративна відповідальність настає за порушення
найменшої частини адміністративно-правових норм, а саме за порушення
фізичними особами деяких обов’язків у сфері державного управління, тобто
за вчинення адміністративних правопорушень (проступків).
Щодо основної маси норм адміністративного права, то порушення
встановлених ними правил тягне дисциплінарну відповідальність. Більш
того, у ряді випадків окремі категорії фізичних осіб (наприклад,
військовослужбовці) при вчиненні адміністративних правопорушень
підлягають дисциплінарній відповідальності, тоді як за загальним
правилом встановлена відповідальність адміністративна (ст. 15 КпАП).
Таким чином, не всяке порушення правил, встановлених
адміністративно-правовою нормою, спричиняє адміністративну
відповідальність. Адміністративну відповідальність тягне порушення
тільки тієї норми адміністративного права, що охороняється
адміністративними санкціями.
До того ж, адміністративна відповідальність може наставати не тільки за
порушення правил, встановлених адміністративно-правовою нормою, а й за
порушення норм інших галузей права. Зокрема, ст.51 Кримінального кодексу
передбачає можливість притягнення до адміністративної відповідальності
особи, що здійснила злочин, який не має великої суспільної небезпеки.
Викладене дозволяє визначити, що похідними ознаками адміністративної
відповідальності будуть такі:
1. її підставою є не тільки адміністративне правопорушення (проступок),
а й порушення норм інших галузей права, у випадках, прямо передбачених
чинним законодавством.
2. Вона полягає в застосуванні до винних адміністративних стягнень. У
ст. 23 КпАП зазначено, що адміністративне стягнення є мірою
відповідальності.
3. Право притягнення до адміністративної відповідальності надано
багатьом державним органам та їх посадовим особам. Серед них — органи
державної виконавчої влади, місцевого самоврядування, суди (ст. 213
КпАП). Повний їх перелік міститься в розділі 111 (статті 218—244) КпАП.
4. Законодавством встановлено особливий порядок притягнення до
адміністративної відповідальності (складання протоколу, збір і оцінка
доказів, винесення постанови тощо).
5. Адміністративна відповідальність урегульована нормами
адміністративного права, що містить переліки адміністративних стягнень
та органів, уповноважених їх застосовувати.
6. Право встановлення адміністративної відповідальності має досить
широке коло суб’єктів: Верховна Рада;
Президент; Кабінет Міністрів; міністерства, що наділені правом
затвердження загальнообов’язкових правил (наприклад, Міністерство
охорони здоров’я затверджує санітарні правила, Міністерство транспорту —
правила користування транспортними засобами і т. д.); обласні. Київська
і Севастопольська міські державні адміністрації, що приймають рішення,
які передбачають адміністративну відповідальність за їх порушення (з
питань боротьби зі стихійними лихами, епідеміями, епізоотіями) і
затверджують правила, за порушення яких передбачена відповідальність ст.
152 (порушення правил благоустрою), ст. 159 (порушення правил торгівлі
на колгоспних ринках), ст. 182 (порушення тиші в громадських місцях)
КпАП; районні, районні в містах Києві і Севастополі державні
адміністрації, які приймають рішення, що передбачають адміністративну
відповідальність за їх порушення (з питань боротьби зі стихійними
лихами, епідеміями, епізоотіями).
Реальна юридична відповідальність настає за наявності трьох підстав:
нормативної, складовою частиною якої є норма, що закріплює склад;
фактичної (правопорушення);
процесуальної (правозастосовчий, юрисдикційний акт).
Система правових норм, які регулюють застосування адміністративних
стягнень, є нормативною основою адміністративної відповідальності.
За змістом їх можна поділити на три види:
а) матеріально-правові, що закріплюють загальні питання адміністративної
відповідальності (завдання і система законодавства про адміністративні
правопорушення, підстави і суб’єкти відповідальності, система
адміністративних стягнень та ін.); склади адміністративних проступків;
б) адміністративно-процесуальні, що закріплюють провадження у справах
про адміністративні правопорушення;
в) організаційні, що закріплюють порядок створення, правове становище,
підвідомчість суб’єктів адміністративної юрисдикції.
Норми, що встановлюють адміністративну відповідальність, розосереджені в
різних кодексах і нормативних актах. Основним їхнім джерелом є Кодекс
України про адміністративні правопорушення. Паралельно з ним діють
Митний, Лісовий, Повітряний кодекси; закони “Про надзвичайний стан”,
“Про охорону державного кордону”, “Про боротьбу з корупцією” та ін., що
містять норми, якими встановлюється адміністративна відповідальність.
Так, законом “Про надзвичайий стан” встановлена адміністративна
відповідальність за порушення особою режиму надзвичайного стану (ст. ЗО)
і злісне багаторазове порушення цього режиму (ст. 31). Законом “Про
державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” встановлена
відповідальність за адміністративні правопорушення, пов’язані з
діяльністю на ринку цінних паперів (ст. 13).
Усі разом вони становлять законодавство про адміністративні
правопорушення.
У 60-х і 70-х роках учені-адміністративісти провели велику роботу по
розробці основних положень про адміністративну відповідальність і
підготували проекти кодифікованих актів, її результатом стало прийняття
7 грудня 1984 p. Кодексу про адміністративні правопорушення (введено в
дію з 1 червня 1985 p.), що діє і сьогодні, правда, зі значними змінами
і доповненнями. Він містить понад 330 статей, об’єднаних у 33 глави і 5
розділів.
У І розділі КпАП викладені загальні положення і завдання законодавства
про адміністративні правопорушення.
Розділ II “Адміністративне правопорушення і адміністративна
відповідальність” складається із загальної й особливої частин. У
Загальній частині вміщено загальні положення про поняття
адміністративного правопорушення, суб’єктів відповідальності і форми їх
провини, адміністративні стягнення і правила їх накладення. В Особливій
частині, що складається з 11 глав, описано діяння, що визнаються
адміністративними правопорушеннями, або, іншими словами, закріплені
склади проступків. Кожна стаття Особливої частини закріплює не тільки
конкретний склад, а й санкцію за його вчинення.
У III розділі КпАП перелічуються органи і посадові особи, уповноважені
розглядати справи про адміністративні правопорушення. Спеціальна глава
цього розділу встановлює, які види справ може розглядати кожний орган
(посадова особа), тобто регулює підвідомчість справ.
Цілі, принципи, повноваження учасників провадження у справах про
адміністративні правопорушення закріплені в IV розділі КпАП. Тут же
містяться положення про порядок здійснення адміністративного
розслідування і розгляду справ, оскарження прийнятих постанов.
Останній, V розділ КпАП називається “Виконання постанов про накладення
адміністративних стягнень”. У ньому сконцентровані норми, якими
регулюється виконання кожного з існуючих стягнень.
Необхідно зазначити, що адміністративні проступки здебільшого вчиняються
в один час, а розглядаються в інший. Між днем учинення діяння і днем
притягнення до відповідальності за це діяння проходить певний термін,
протягом якого може змінитися законодавство. Якщо стара норма скасована,
виникає питання, якою нормою потрібно керуватися: тією, що діяла на
момент учинення, або тією, що діє на момент розгляду справи.
Це питання вирішується по-різному, виходячи з матеріальних і
процесуальних норм.
За загальним правилом, особа, що вчинила адміністративне правопорушення,
підлягає відповідальності на підставі законодавства, що діє під час і за
місцем вчинення правопорушення (ч. 1 ст. 8 КпАП).
Тому акти, що встановлюють або посилюють відповідальність, зворотної
сили не мають і можуть застосовуватись лише щодо діянь, вчинених після
вступу цих актів у законну силу. Гуманізм адміністративного права
проявляється у встановленому законом винятку із загального правила,
відповідно до якого норми, що пом’якшують або скасовують
відповідальність, мають зворотну силу, тобто поширюються і на
правопорушення, вчинені до вступу таких норм у силу (ч. 2 ст. 8 КаПА).
Назване правило і виняток з нього (про дію актів у часі) поширюються
тільки на матеріальні норми адміністративного права. Щодо процесуальних
норм питання вирішується інакше: провадження у справах про
адміністративні правопорушення ведеться на підставі законодавства, що
діє не під час учинення, а під час і за місцем розгляду справи. 1 ніяких
винятків тут немає (ч. З ст. 8 КпАП).
Отже, якщо громадянин скоїв проступок, коли діяли одні процесуальні
норми, а справа розглядаєтья пізніше, коли вже набрали -чинності нові
процесуальні правила, провадження має бути проведене відповідно до нових
норм.
У даний час виникає питання про існування адміністративної
відповідальності юридичних осіб. Проте дана проблема не набула
прийнятного розв’язання ні в законодавстві, ні в теорії
адміністративного права.
Справа в тому, що чинне адміністративне законодавство не дає
узагальненого визначення суб’єкта адміністративного правопорушення і
навіть не вживає такого терміна. У Кодексі України про адміністративні
правопорушення використовується термін “особа” без чіткої вказівки на
те, яка це особа: фізична або юридична. За рамками КпАП діє досить
велика група норм, що встановлюють відповідальність юридичних осіб з
вчинення протиправних дій. І хоча такі дії не віднесені законодавцем до
адміністративних правопорушень, а відповідальність за них не названа
адміністративною, вони мають багато їхніх ознак. Це, наприклад, норми,
що встановлюють відповідальність об’єднань громадян (статті 28—32 Закону
“Про об’єднання громадян” від 16 червня 1992 p.), норми Закону “Про
відповідальність підприємств, установ та організацій за порушення
законодавства про ветеринарну медицину” від 5 грудня 1996 p. тощо.
Більше того, у Законі України “Про насіння” від 15 грудня 1993 р. ст. 25
міститься таке положення: “Юридичні і фізичні особи, винні в порушенні
законодавства з питань насінництва, притягаються до дисциплінарної,
адміністративної та кримінальної відповідальності згідно із
законодавством України”.
Очевидно, ці обставини дозволяють деяким дослідникам вважати, що в
адміністративному праві України, за аналогією з Російською Федерацією,
де діє закон “Про адміністративну відповідальність підприємств, установ
і організацій за адміністративні правопорушення в галузі будівництва”,
вже сьогодні існує адміністративна відповідальність юридичних осіб.
Гадаємо, що дана позиція більше відповідає перспективам удосконалення
інституту адміністративної відповідальності, ніж реаліям сьогоднішнього
дня.
Чинний на сьогодні КпАП недвозначно, хоча і побічно, визнає суб’єктом
проступку тільки фізичну особу. Про це, зокрема, свідчать закріплені
нормативно його ознаки.
Так, ст. 12 встановлює вік, з досягненням якого настає адміністративна
відповідальність (16 років); ст. 20 передбачає як обов’язкову ознаку
суб’єкта його осудність; ст. 33 вимагає при накладенні стягнення
враховувати особу правопорушника; ст. 256 вимагає, щоб у протоколі про
адміністративне правопорушення в обов’язковому порядку були відомості
про особу правопорушника, а також зобов’язує правопорушника підписати
протокол; ст. 268 закріплює за особою, що скоїла проступок, право
виступати рідною мовою тощо. Важко уявити, що перелічені норми
розраховані на юридичних осіб. Більш того, ст. 27 КпАП абсолютно точно
визначає, що штраф є грошовим стягненням, що накладається на громадян і
посадових осіб за адміністративні правопорушення.
Характеристика адміністративних стягнень. Сутність і мета
адміністративного стягнення зафіксовані в ст. 23 КпАП. У ній
підкреслюється, що адміністративне стягнення є мірою відповідальності і
застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне
правопорушення, в дусі додержання законів, а також запобігання вчинення
нових правопорушень.
Ст. 24 КпАП установлює такі види адміністративних стягнень; 1)
попередження; 2) штраф; 3) сплатне вилучення предмета; 4) конфіскація
предмета; 5) позбавлення спеціального права; 6) виправні роботи; 7)
адміністративний арешт.
До осіб, які не є громадянами України, може бути застосоване
адміністративне видворення за межі України (ст. 24 КпАП і ст. 32 Закону
“Про правовий статус іноземців”).
Усі названі стягнення тісно пов’язані між собою й утворюють єдину
систему, їх насамперед об’єднує загальна мета: захист правопорядку,
виховання осіб, що учинили адміністративні проступки, у дусі дотримання
законів, а також попередження вчинення нових проступків як самими
правопорушниками, так і іншими особами.
Кожне стягнення є покаранням, мірою відповідальності, призначеної за
проступки, а застосування будь-якого стягнення означає настання
адміністративної відповідальності і тягне для винного несприятливі
юридичні наслідки.
Адміністративні стягнення, як правило, полягають в позбавленні або
обмеженні прав чи благ. За вчинений проступок громадянин або
позбавляється якогось суб’єктивного права (права керування транспортним
засобом тощо), тобто звужується його правоздатність, або на нього
покладаються спеціальні обов’язки (сплата штрафу).
Адміністративне стягнення заподіює винному певні страждання, обмеження.
Проте покарання не є самоціллю, воно тільки необхідний засіб виховання і
попередження правопорушень. Стягнення є запобіжним заходом на шляху
вчинення нових правопорушенб з боку винного (приватна превенція) і
правопорушень з боку інших осіб (загальна превенція). Завдання
попередження правопорушень деякі покарання розв’язують не тільки своїм
виховним впливом, а й позбавленням правопорушника можливості знову
порушити закон.
Тому треба розрізняти заходи, що мають тільки виправно-виховний вплив
(штраф, виправні роботи) і заходи, які нарівні з виправно-виховним
впливом створюють умови, що виключають можливість учинення нових
правопорушень (конфіскація, позбавлення прав).
Адміністративні стягнення накладаються компетентними органами і
посадовими особами шляхом видання спеціальних індивідуальних актів
управління, що мають примусовий характер. Примусовий вплив повинен бути
справедливим, відповідати характеру проступку й особи правопорушника.
Його тяжкість залежить від тяжкості проступку.
Перелік стягнень дано у ст. 24 КлАП у строго визначеному порядку: від
менш суворих до більш суворих. Іншими словами, закон містить “щаблі”
заходів впливу. Ці “щаблі” потрібні й для тих, хто видає норми права, і
для тих, хто їх застосовує. Зокрема, вони мають велике значення, коли
видаються норми з альтернативними санкціями.
Кожне з наведених у статті стягнень не рівнозначне іншому за об’єктом
стягнення, усі вони не збігаються за обсягом і вагою впливу. Ця
розмаїтість відбиває множинність об’єктів адміністративних правопорушень
і засобів зазіхань на них, а також нерівномірний ступінь небезпеки
правопорушень.
За характером впливу стягнення поділяються на особисті, майнові,
особисто-майнові. Так, попередження й адміністративний арешт спрямовані
безпосередньо на особу правопорушника. До майнового належать штраф,
виправні роботи, вилучення і конфіскація предмета. Особисто-майновим
стягненням є позбавлення спеціального права. Це стягнення в тому або
іншому обсязі впливає на особистість через його майнові інтереси.
Стягнення також можуть бути разовими, одномоментними (конфіскація,
попередження, штраф) і тривалими, розтягнутими в часі (арешт,
позбавлення прав, виправні роботи).
Законодавець поділяє стягнення на основні й додаткові. Дане положення
закріплене ст. 25 КпАП. У ній йдеться про те, що сплатне вилучення та
конфіскація предметів можуть застосовуватись як основні, так і додаткові
стягнення, а інші стягнення можуть бути тільки основними. За
правопорушення може бути накладене одне основне або основне і додаткове
стягнення. Додаткові стягнення не накладаються окремо, а приєднуються до
основного.
Кожне адміністративне стягнення містить правовіднов-ний потенціал. Його
застосуванням здійснюється припинення протиправного стану і відновлення
порушених проступком юридичних відносин.
Система стягнень суворо формалізована: ними є тільки ті заходи
примусового впливу, які законодавець визначив як адміністративні.
Будь-які інші засоби примусу, навіть якщо вони подібні до стягнення за
метою, змістом, назвою, до таких не належать. Так, треба відрізняти такі
стягнення, як адміністративний арешт (ст. 32), сплатне вилучення
предмета (ст. 28) і конфіскацію предмета (ст. 29), позбавлення
спеціального права (ст. ЗО) від таких заходів забезпечення провадження у
справах про адміністративні правопорушення, як адміністративне
затримання (ст. 261), вилучення речей і документів (ст. 265),
відсторонення водіїв від керування транспортними засобами (ст. 266).
Перелік стягнень, які містяться в ст. 24 КпАП не є вичерпним. Частина 3
даної статті передбачає, що законодавчими актами можуть встановлюватися
й інші види адміністративних стягнень.
У разі необхідності законодавець може збільшувати по-каральну силу
санкцій. Так, ст. 31 Закону “Про надзвичайний стан” (26 червня 1992 p.)
встановлено адміністративний арешт на термін до ЗО діб (при загальному
правилі до 15 діб, ст. 32 КпАП).
Види адміністративних стягнень. Попередження (ст. 26 КаАП)
застосовується як самостійна міра покарання за вчинення незначних
адміністративних порушень, а також щодо осіб, які вперше вчинили
проступок і при цьому мають добрі характеристики. Зміст попередження як
міри адміністративного стягнення полягає в офіційному, від імені
держави, осудженні протиправного діяння органом адміністративної
юрисдикції й у попередженні правопорушника про неприпустимість таких дій
надалі.
Воно розраховане на виховний ефект і не зачіпає ні майнових, ні інших
прав порушника.
Як і будь-яке інше стягнення, попередження потребує юридичного
оформлення у вигляді винесення письмової постанови, що відповідає
вимогам ст. 283 КпАП. Поряд із цим законодавець передбачає можливість
фіксації попередження в іншій установленій законом формі. Так, ст. 306
КпАП визначає, що за вчинення порушень, передбачених статтями 116, 1162,
117, 125, ч. 1 ст. 127 КпАП, адміністративні стягнення у вигляді
попередження на місці оформляються способом, установленим Міністерством
внутрішніх справ або Міністерством транспорту. Однією з таких форм є
“Талон попереджень”, у якому фіксуються порушення водіями транспортних
засобів правил дорожнього руху.
До попередження, як і до будь-якого основного стягнення, може бути
приєднане додаткове стягнення. Усні попередження, які посадові особи
роблять громадянам, не можуть розглядатися як стягнення.
Попередження як адміністративне стягнення треба відрізняти від
попередження — запобіжного заходу протиправного поводження.
Суть попередження як запобіжного заходу полягає в тому, що порушнику
роз’яснюють протиправний характер його дій, зобов’язують їх припинити,
усунути допущені порушення і застерігають щодо можливості застосування
більш суворих примусових заходів. Це провадиться письмово компетентним
державним органом. Одночасно може бути встановлений конкретний термін
виконання обов’язку.
Попередження про припинення протиправної поведінки є самостійним
запобіжним засобом, якщо закон установлює, що спочатку до порушника
повинна застосовуватися ця міра, а у випадку подальшого невиконання
правового обов’язку — більш сувора. Так, знести самовільно зведену
будівлю можна лише в тому випадку, якщо і після зробленого попередження
громадянин продовжує порушувати закон.
Попередження про припинення протиправної поведінки провадиться, коли
правопорушення ще не закінчене, з метою припинення протиправної
поведінки й у встановлених законодавством випадках є обов’язковим першим
примусовим заходом.
Таким чином, даний запобіжний захід відрізняється від попередження як
адміністративного стягнення тим, що стягнення накладається за певний
проступок компетентним державним органом шляхом винесення спеціальної
постанови.
Попередження-стягнення необхідно також відрізняти від попередження як
заходу впливу щодо неповнолітніх (від 16 до 18 років), що застосовується
в порядку ст. 24′
КпАП.
Попередження як захід впливу щодо неповнолітніх застосовується на
підставі постанови у відповідній справі про адміністративне
правопорушення, що виноситься згідно зі ст. 284 КпАП. Ця стаття
визначає, що в справі про адміністративне правопорушення може бути
винесена одна з трьох постанов: 1) про накладення адміністративного
стягнення; 2) про застосування заходів впливу, передбачених ст. 24′; 3)
про закриття справи. Таким чином, попередження, винесене в порядку ст.
24′, не є стягненням. Це стягнення (засудження, негативна оцінка) від
імені держави особи, яка здійснила адміністративне правопорушення.
Штраф (ст. 27 КпАП) — це грошове стягнення, що накладається на громадян
і посадових осіб за адміністративні правопорушення у випадках,
установлених законодавством України.
Штраф — адміністративне стягнення накладається на правопорушників або в
адміністративному порядку (органами адміністративної юрисдикції,
повноваження яких визначені статтями 218-220′ і 222-2447), або в
судовому (адміністративно-юрисдикційні повноваження міських і районних
судів визначені ст. 221). Це винятково грошове стягнення. Чинному
законодавству про адміністративні правопорушення не відомі інші форми
штрафу (наприклад, натуральний штраф).
У адміністративно-юрисдикційній практиці штраф — домінуючий вид
стягнення. Насамперед це пояснюється тим, що він передбачений як єдиний
або альтернативний захід за більшість адміністративних правопорушень.
Адміністративний штраф не відшкодувальне (компенсаційне) стягнення. За
даною ознакою його необхідно відрізняти від цивільно-правового штрафу.
Перше (адміністративний штраф) — це захід впливу на психіку і майнове
становище правопорушника. Друге — компенсація матеріального збитку, що
заподіяний внаслідок порушення договірних зобов’язань.
За одиницю обчислення адміністративного штрафу, відповідно до Закону
України “Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні
правопорушення щодо посилення адміністративної відповідальності у
вигляді штрафу” від 7 лютого 1997 p., прийнято неоподатковуваний мінімум
прибутків громадян.
Як адміністративно-правова санкція штраф характеризується:
1) державним примусом;
2) обмеженням майнових інтересів тих, до кого він застосовується;
3) одночасним (разовим) стягненням.
Штраф повинен бути сплачений порушником не пізніше 15 днів з дня
вручення йому постанови про накладення даного стягнення, а у випадку
оскарження або опротесту-вання — 15 днів з дня повідомлення про
залишення скарги або протесту без задоволення. Якщо штраф накладено на
особу у віці від 16 до 18 років, а в нього відсутній самостійний
заробіток, то штраф стягується з батьків або осіб, що їх замінюють.
У випадку несплати штрафу у встановлений термін постанова про накладення
стягнення направляється для утримання відповідної суми з грошових
прибутків правопорушника. Якщо утримати штраф із цих прибутків не має
можливості, посадовою особою виноситься постанова про накладення штрафу
судовим виконавцем при районному (міському) суді. Судовий виконавець
спрямовує стягнення штрафу на особисте майно правопорушника. Якщо такого
не виявляється, за даним фактом складається акт, що затверджує суддя.
З тексту ст. 258 КпАП випливає, що незначні адміністративні
правопорушення, такі як пошкодження внутрішнього обладнання вагонів,
стекол у пасажирських поїздах, куріння у вагонах приміських поїздів,
куріння у невста-новлених місцях у поїздах місцевого і далекого
сполучення, а також у метрополітені (ст. 110); пошкодження внутрішнього
обладнання морських суден і куріння у невста-новлених місцях цих суден
(ст. 115); керування річковими або маломірними судами, які зареєстровані
в установленому порядку або не пройшли технічного огляду; перевищення
водіями цих суден швидкості руху, стоянка в заборонених місцях,
недотримання вимог навігаційних знаків, порушення правил маневрування,
подача звукових сигналів, несення бортових вогнів і сигналів (ст. 116,
ч. З, 5); викидання за борт річкового або маломірного судна сміття або
інших предметів (ст. 116); порушення правил безпеки пасажирів під час
висадки і посадки при користуванні річковими і маломірними суднами,
куріння у невстановлених місцях на річкових суднах (ст. 117, ч. 1, 3)
тощо допускається накладення і стягнення штрафу на місці їх учинення.
Накладення і стягнення штрафу на місці вчинення правопорушень,
передбачених статтями 70, 73, 77, 90, 91, 153 допускається у випадках,
коли його розмір не перевищує трьох неоподатковуваних мінімумів
прибутків громадян (ст. 258 КпАП). При стягненні штрафу на місці
правопорушнику видається квитанція встановленого зразка, що є документом
суворої звітності.
Таке стягнення може застосовуватися до осіб, що звільнені від
кримінальної відповідальності на підставі ст. 51 Кримінального кодексу
України.
Оплатне вилучення (ст. 28 КпАП) застосовується тільки щодо предметів,
які стали знаряддям вчинення або безпосереднього об’єкта
адміністративного правопорушення. Воно полягає у примусовому вилученні
предмета, його наступній реалізації і передачі колишньому власнику
вирученої суми з відрахуванням витрат по реалізації. Фактично йдеться
про примусову реалізацію майна, що знаходилося в особистій власності
правопорушника. Це стягнення може бути основним або додатковим. Оплатне
вилучення вогнепальної зброї і боєприпасів не може застосовуватися до
осіб, для яких полювання є основним джерелом існування. Це стягнення
міститься в санкціях статей 121′, 130, 133, 1661, 191,193.
Мета сплатного вилучення — виключити володіння предметом, забороненим до
використання або ж використовуваним з порушенням установлених правил.
Дана міра більш м’яка порівняно з конфіскацією і відрізняється від неї
сплатним характером.
За цільовою спрямованістю дане стягнення відрізняється від такої міри,
як реквізиція. Реквізиція (від лат. reguisi-tum — необхідне) — це
вилучення державного майна у власника в державних або громадських
інтересах з виплатою власнику вартості реквізованого майна.
Так, ст. 68 Кодексу “Торговельного мореплавства України” передбачає, що
капітан судна у випадку недостачі продовольства, “якщо усі життєві
припаси, у тому числі незнижуваний запас продовольства, вичерпані, з
метою загального розподілу має право провести реквізицію необхідної
кількості продовольства, що є в розпорядженні осіб, які перебувають на
судні, і реквізицію вантажу, що перебуває на судні і який може бути
використаний для харчування. Про реквізицію складається акт. Вартість
реквізованого продовольства та вантажу відшкодовується судновласником”.
Конфіскація (ст. 29). Конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення
або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, полягає в
примусовій безоплатній передачі цього предмета у власність держави.
Дане стягнення застосовується органами адміністративної юрисдикції
(найчастіше суддями, митними органами, органами внутрішніх справ), як
правило, як додаткове стягнення (статті 46′; 85; 133; 160; 162 та ін.).
Як основне адміністративне стягнення конфіскація передбачена тільки за
порушення деяких митних правил (статті 208 і 209).
Це не компенсаційний захід. Відшкодування майнового збитку не належить
до цілей даного стягнення. Не пов’язана конфіскація і з задоволенням
будь-яких державних або громадських інтересів, її мета як
адміністративного стягнення полягає в примусі особи до виконання
покладених на неї обов’язків.
Адміністративно-правова конфіскація завжди є спеціальною (має
спеціальний характер). Це означає, що конфіскується не все майно і не
будь-які предмети. Конфіскація провадиться тільки щодо речей,
безпосередньо зв’язаних із проступком і прямо названих у законі (рушниць
та інших знарядь полювання, предметів спекуляції тощо).
У ст. 29 КпАП підкреслено, що конфіскувати можна лише предмет, який є в
особистій власності порушника, якщо інше не передбачено законодавчими
актами. Справа в тому, що конфісковувати річ, що не належить
правопорушнику, — означає, покарати власника майна, який не вчинив
правопорушення і не підлягає адміністративній відповідальності (на жаль,
у практиці подібні випадки мають місце). Конфіскований предмет
переходить з особистої власності у власність держави.
До осіб, для яких полювання є основним джерелом існування, не може
застосовуватися конфіскація вогнепальної зброї і боєприпасів до неї, а
також інших знарядь полювання.
Конфіскацію як адміністративне стягнення треба відрізняти, по-перше, від
реквізиції; по-друге, від вилучення предметів як запобіжного заходу
адміністративних правопорушень (статті 260, 265 КпАП); по-третє, від
вилучення як заходу попередження адміністративних правопорушень;
по-четверте, від конфіскації як одного з додаткових покарань за вчинення
злочинів (статті 23 і 35 КК); по-п’яте, від вилучення, що здійснюється в
цивільно-правовому порядку (статті 105, 136 ЦК).
Стаття 55 Закону “Про власність” від 7 лютого 1991 p. визначає, що “за
обставин надзвичайного характеру: у випадках стихійного лиха, аварій,
епідемій, епізоотій майно в інтересах суспільства за рішенням органів
державної влади може бути вилучено (реквізовано) у власника в порядку і
на умовах, встановлених законодавчими актами України з виплатою йому
вартості майна”.
Вилучення предметів як запобіжна міра адміністративних правопорушень
застосовується тільки в несудовому порядку, її підставою є статті 260 і
265 КпАП, а також інші чинні нормативні акти. Застосовується вона
посадовими особами органів, які перелічені в статтях 234′, 2342, 262,
264 КпАП (органи державної податкової адміністрації, митного контролю,
контрольно-ревізійної служби, МВС та ін.). Таке вилучення допускається
щодо предметів, обіг яких обмежений (вони заборонені до продажу,
носіння, перевезення, пересилки) або предметів, що можуть знаходитися в
обігу за умови дотримання встановлених правил. Наприклад, вилучення
предметів, що переміщуються через митний кордон з порушенням митних
правил.
Так, відповідно до п. 22 ст. 11 Закону “Про міліцію” від 20 грудня 1990
p. її робітникам надане право вилучати при необхідності зброю,
боєприпаси, вибухові речовини і матеріали; відповідно до п. 9 ст. 5
Закону “Про захист прав споживачів” (у редакції від 15 грудня 1993 p.)
робітники Державного комітету України у справах захисту прав споживачів
мають право вилучати неякісні товари; робітникам митних органів надане
право вилучати предмети, що є безпосередніми об’єктами порушення митних
правил (ст. 128 Митного кодексу України).
Вилучення як запобіжна міра провадиться у зв’язку з реальним, а не
можливим правопорушенням, проте покарання правопорушника не є її метою.
Мета даної міри — припинення правопорушення.
Вилучені в порядку припинення правопорушення предмети зберігаються до
розгляду адміністративної справи. Після розгляду справи щодо цих
предметів приймається рішення або про ‘їх конфіскацію, або повернення
власнику, або про їх сплатне вилучення.
Вилучення з метою попередження правопорушень допускається щодо
предметів, якими володіють на законних підставах, проте конкретні
обставини дозволяють відповідним державним органам приймати рішення про
‘їх вилучення в адміністративному порядку. Рішення про таке вилучення
приймаються відповідно до чинного законодавства. Ця міра від інших видів
вилучення відрізняється відсутністю зв’язку з конкретним
правопорушенням. Вона має чисто превентивний характер і ставить за мету
усунення умов, що можуть сприяти вчиненню правопорушення.
Так, відповідно до п. 5 ст. 23 Закону “Про надзвичайний стан” органами,
що здійснюють надзвичайний стан, може застосовуватися тимчасове
вилучення в громадян зареєстрованої вогнепальної і холодної зброї.
Конфіскація як одне з додаткових покарань за вчинення злочинів (статті
23 і 35 КК) провадиться винятково за вироком суду, є додатковим
покаранням за скоєний злочин, може поширюватися на все майно засудженого
або його частину, незалежно від зв’язку предметів, що конфіскуються, із
злочинним діянням.
Вилучення на підставі цивільно-правових норм здійснюється винятково в
судовому порядку з відповідним позовом (див.: статті 105, 136 ЦК).
Позбавлення спеціальних прав (ст. ЗО КпАП). Позбавлення прав — це
обмеження правосуб’єктності громадянина в адміністративному порядку за
адміністративні проступки. Ця міра застосовується щодо тих суб’єктивних
прав, які раніше були надані суб’єкту органами державного керування.
Якщо громадянин неправильно використовує надане йому право, орган
державного управління тимчасово позбавляє його цього права.
Серед стягнень КпАП називає тільки два види позбавлення спеціального
права: права керування транспортними засобми (статті 108; 116; 122; 123;
124; 130 та ін.) і права полювання (ст. 85).
Таке стягнення передбачається за грубе або систематичне порушення
порядку користування правом. Воно застосовується уповноваженими на те
посадовими особами органів внутрішніх справ (щодо права на керування
автомобільним транспортом); органами річкового транспорту і
Державтоінспекції по маломірних суднах (щодо права керування річковими і
маломірними суднами); органами, що здійснюють нагляд за дотриманням
правил полювання (щодо права на полювання) на термін до трьох років.
У всіх випадках застосування даного стягнення йдеться про позбавлення
спеціальних прав, що відрізняються від прав конституційних, котрі
громадяни мають від народження або які виникають у результаті придбання
дієздатності. Основна їх особливість полягає в тому, що вони
персоніфіковані, тобто даються конкретній особі в дозвільному порядку.
Позбавлення прав, будучи стягненням, водночас виконує завдання
припинення протиправної діяльності, у ньому вдало сполучаються каральний
і припинювальний моменти. Попереджувальне завдання воно вирішує не
тільки шляхом виправлення і перевиховання правопорушника, а й шляхом
позбавлення його можливості знову чинити аналогічні проступки.
До осіб, що користуються транспортними засобами в зв’язку з
інвалідністю, позбавлення права на керування може застосовуватися тільки
у випадках керування ними транспортом у стані сп’яніння. Не можна
позбавляти права полювання осіб, для яких полювання є основним джерелом
існування.
Виправні роботи (ст. 31 КпАП) — стягнення майнового характеру, що
триває. Воно застосовується на термін від 15 днів до двох місяців із
відбуванням за місцем постійної роботи винного і з відрахуванням до 20
відсотків його заробітку в доход держави.
Виправні роботи призначаються районним (міським) судом (суддею). Дана
санкція застосовується тільки до правопорушників, що мають постійну
роботу. Вона не може застосовуватися до непрацездатних осіб (пенсіонерів
за віком, інвалідів, до вагітних). Крім цього, відповідно до ст. 15
КпАП, виправні роботи не можуть бути застосовані до військових,
призваних на збори військовозобов’язаних, осіб рядового і начальницького
складу органів внутрішніх справ.
Дане стягнення застосовується за адміністративні правопорушення, що за
ступенем громадської безпеки наближаються до злочинних діянь. Це дрібне
розкрадання (ст. 51), ухиляння від відшкодування майнового збитку,
заподіяного злочином (ст. 51′), дрібне хуліганство (ст. 173), злісна
непокора законному розпорядженню працівника міліції (ст. 185) та ін.
Виправні роботи призначаються тільки як основне стягнення й відбуваються
виключно за місцем постійної роботи правопорушника. Відрахування
здійснюються із заробітку за основним місцем роботи, за сумісництвом,
гонорарів, одержуваних за договорами і трудовими угодами. Вони не
допускаються з пенсій, грошової допомоги, виплат одноразового характеру.
Крім відрахувань грошових сум у доход держави, виправні роботи
припускають ще ряд правообмежень майнового і трудового характеру, так, у
період відбування виправних робіт забороняється надання чергової
відпустки, час їх відбування не зараховується у виробничий стаж, не
допускається звільнення з роботи за власним бажанням, крім окремих
випадків (перехід на роботу з кращими умовами праці, на роботу з фаху
тощо).
У всіх випадках виправні роботи встановлюються законодавцем у рамках
альтернативних санкцій.
Дане стягнення може застосовуватися до осіб, що звільнені від
кримінальної відповідальності на підставі ст. 51 Кримінального кодексу
України.
Адміністративний арешт (ст. 32 КпАП). Даний захід відповідальності
встановлено за адміністративні правопорушення, що за ступенем
громадської безпеки наближається до злочинів. Він є найбільш суворим з
усіх видів адміністративних стягнень. Тому законодавець прямо зазначає,
що адміністративний арешт застосовується лише у виняткових випадках за
окремі види адміністративних правопорушень. Цією ж обставиною
пояснюється використання даного стягнення тільки в альтернативних
санкціях.
Призначається адміністративний арешт тільки судом (суддею) на термін до
15 діб. Його не застосовують до вагітних жінок, жінок, що мають дітей
віком до 12 років, осіб, які не досягли 18 років, інвалідів 1 і 2 груп
(ст. 32), а також військовослужбовців, призваних на збори
військовозобов’язаних, осіб рядового і начальницького складу органів
внутрішніх справ (ст. 15).
Винятковість адміністративного арешту означає, що можливість
застосування до правопорушника альтернативних заходів впливу старанно
вивчена і визнана недоцільною. У цьому зв’язку характерними є санкції
ст. 173 “Дрібне хуліганство”; ст. 178 “Розпивання спиртних напоїв у
громадських місцях і поява у громадських місцях у п’яному вигляді”; ст.
185 “Злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника
міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку,
військовослужбовцям; ст. 185′ “Порушення порядку організації і
проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій”. У них
підкреслюється, що дані проступки тягнуть адміністративний арешт лише в
тих випадках, коли з урахуванням обставин справи й особи правопорушника
застосування до нього інших заходів впливу визнається недостатнім.
За чинним законодавством адміністративний арешт передбачається за
вчинення таких видів правопорушень:
• незаконні вироблення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання
наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих
розмірах (ст. 44);
• дрібне хуліганство (ст. 173);
• розпивання спиртних напоїв у громадських місцях і поява у громадських
місцях у п’яному вигляді (ч. З ст. 178);
• злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника міліції,
члена громадського формування з охорони громадського порядку,
військовослужбовця (ст. 185);
• порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних
походів і демонстрацій (ст. 185’);
• прояв неповаги до суду (ст. 1853).
Крім цього, адміністративний арешт передбачений як наслідок ухилення
особи від відбування виправних робіт, застосованих за вчинення дрібного
хуліганства. Відповідно до ст. 325 КпАП, постановою судді невідбутий
строк виправних робіт може бути замінено адміністративним арештом із
розрахунку один день арешту за три дні виправних робіт, але не більш як
на 15 діб.
Дане стягнення може застосовуватися до осіб, звільнених від кримінальної
відповідальності на підставі ст. 51 Кримінального кодексу України.
Виселення за межі України як міра адміністративного стягнення
застосовується за рішенням органів внутрішніх справ або Служби безпеки
України.
Вона поширюється винятково на іноземців. Застосування даної міри
передбачене ст. 24 КпАП і ст. 32 Закону України “Про правовий статус
іноземців” від 4 квітня 1994 p.
Іноземець може бути виселений за межі України в трьох випадках:
1) якщо його дії суперечать інтересам забезпечення безпеки України або
охорони громадського порядку;
2) якщо це необхідно для охорони здоров’я, захисту прав і законних
інтересів громадян України;
3) якщо іноземець грубо порушив законодавство про правовий статус
іноземців.
У випадку ухвалення рішення про виселення іноземець зобов’язаний
покинути територію України в терміни, зазначені в цьому рішенні. Якщо
іноземець ухиляється від виконання такого рішення, то він підлягає
затриманню і примусовому виселенню, проте для цього необхідна санкція
прокурора. Затримання для примусового виселення допускається тільки на
термін, необхідний для практичної реалізації даного рішення.
Рішення про виселення іноземця може бути оскаржене в судовому порядку.
Оскарження не припиняє виконання рішення про виселення. Виселення
іноземців здійснюється органами внутрішніх справ.
Див.: наприклад, Гончарук С.Т. Адміністративна відповідальність за
законодавством україни. — К., 1995. — С.40.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
