.

Становлення етнополітичних ідей в епоху відродження. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
269 1790
Скачать документ

Реферат на тему:

Становлення етнополітичних ідей в епоху відродження.

Особливості формування етнополітичної думки в епоху відродження

Перехід до індустріального суспільства, який починається десь з
XIV-XVст, був обумовлений і позначився, перш за все, певними зрушеннями
у сфері виробництва, зокрема, винайденням повітряного двигуна, ткацького
станка, вогнепальної зброї, компасу тощо. Все це сприяло підвищенню
виробництва праці, великим географічним відкриттям, розвитку економічних
та торговельних зв’язків як між окремими частинами держави, так і між
державами та ін. Надзвичайно велике значення мала поява друкованого
слова, тобто винайдення книгодрукування.

Останнє давало можливість тиражувати праці мислителів різних часів і
народів, розвивати літературні мови, поширювати знання серед більш

широких верств населення, формувати в межах країни спільні думки,
почуття, погляди, цінності, інтереси, спосіб життя тощо. Людство
переходило не лише від доіндустріального суспільства, завершувався
період його “чисто етнічного” існування. Європейські народи вступали у
новий етап – етап національного існування, першими ознаками якого стали
формування націй, зародження національної ідеї та націоналізму,
створення національних держав тощо.

В силу специфічних історичних обставин найбільш розвинутою і передовою
країною на той час стала Італія. Саме їй судилось стати “колискою”
феномену, який отримав назву “епоха Відродження” чи “епоха Ренесансу”,
тобто відродження античної філософської, політичної та культурної
спадщини після більш як тисячолітнього забуття. У XIV ст. тут
народжується культура гуманізму (від лат. “humanus”, “humanitas”
-людяний, людяність). її головними рисами були пропаганда ідеалу
гармонійно розвинутої людини, індивідуалізму та культурно-духовної
спадщини Давньої Греції й Риму. Спочатку в Італії, а потім і в інших
країнах Західної Європи відбувається буквально “вибух” інтересу до цієї
спадщини, що виявилось в пошуках, перекладанні та виданні живими
народними мовами праць давніх мислителів, філософів та істориків,
зокрема, Арістотеля, Платона, Сенеки, Сократа, Ціцерона, Геродота,
Плутарха, Полібія, Страбона, Фукідіда та інших.

З’являються й праці нового покоління філософів, істориків та
письменників, в яких відчувається вплив згаданих мислителів. Це,
зокрема, роботи Ж.Боде-на, Леонардо да Вінчі, Н.Макіавеллі, М.Монтеня та
багатьох інших.

Етнополітичні погляди Н.Макіавеллі

Найбільший інтерес із точки зору розвитку етнополітичної думки
становлять праці Нікколо Макіавеллі (1469-1527 pp.), видатного
італійського політичного мислителя і діяча, кар’єра якого знала блискучі
злети та страшні падіння, включно із в’язницею й тортурами. На Заході
він давно вважається одним із “першовідкривачів” основ політології. Але
його, мабуть, можна було б вважати і одним із перших представників
Другої (після Давньої Греції і Риму) хвилі мислителів, які займались
етнополітичною проблематикою.

Тим більш, що в його працях не лише ставляться, а й вирішуються питання
етновизвольної боротьби, збирання та об’єднання роздроблених, але
споріднених історією і долею, а часом й етнічно близьких земель,
підготовки до національно-державного будівництва тощо.

Найбільшу славу і водночас неславу принесла йому його невелика за
обсягом книжка “Государ” (вперше вийшла російською мовою

1934 p. під назвою “Князь”, що здається більш коректним і прийнятним для
української мови), котра з’явилась 1532 р. 1 в часи її появи, і
сьогодні, і в самій Італії, і за кордоном, цю книжку або вихваляють, або
паплюжать. Особливо гострим нападкам піддається приписувана йому теза
про те, що “для досягнення мети придатні будь-які засоби”.

Тут автор вважає доцільним зробити два зауваження. По-перше, це
найчастіше роблять ті, хто в своїй практиці послуговуються саме цією
тезою, домагаючись при цьому далеко не шляхетних цілей. По-друге,
згадана теза Н.Макіавеллі просто вирвана з контексту, що суттєво впливає
на її сприйняття. Для прикладу наведемо одне з найбільш типових
відповідних висловлювань, взятих з його роботи “Міркування”: “Слід
знати, що, коли на терези покладено спасіння батьківщини, його не
переважать жодні міркування справедливості чи несправедливості,
милосердя чи жорстокості, похвального чи ганебного, навпаки перевагу у
всьому слід віддати тому способові дій, який врятує її життя і збереже
свободу”.8 Коментарі, як кажуть в подібних випадках, тут зайві. Краще
провести аналіз роботи “Князь” (“Государ”) з позицій не догматичного, а
критичного етнополітичного мислення.

Слід враховувати, що зазначена робота писалась тоді, коли, по-перше,
Італія була роздроблена на п’ять ворогуючих між собою невеликих держав,
а, по-друге, окупована іноземними військами, або говорячи словами
Гегеля, “коли німці, іспанці, французи, швейцарці обдирали її й
закордонні правителі вирішували долю цієї нації”.

Трагічне становище Італії добре розумів і Н.Макіавеллі, що видно з його
наступних сумних слів: “Немає в ній (Італії) ні голови, ні порядку; вона
розгромлена, зруйнована, пошматована, розтоптана, повергнута у прах”.
Але вважаючи себе громадянином не тільки Флоренції, а й всієї Італії,
він мріяв і вірив у її звільнення та об’єднання.

Він шукав методів, шляхів і засобів, розробляв, пропонував і втілював у
життя конкретні рекомендації досягнення цієї мети. У цих пошуках він,
перш за все, звертав свої погляди на Давню Грецію і Рим, думки їх
мислителів та практику їх правителів, а також на перші національні
держави, котрі щойно народжувались із крові й попелу релігійних та
династичних війн, зокрема, на Англію, Іспанію та Францію.

Важко сказати чому, але Н.Макіавеллі став палким прихильником
представників стародавньої консервативної течії, до якої, що вже
відзначалось, належали Арістотель, Платон та ін. Саме в їх роботах шукав
він відповіді на проблеми й питання, які поставали, постають і, мабуть,
довго ще поставатимуть перед тим чи іншим народом.

Які ж методи, шляхи і засоби пропонував Н.Макіавеллі для звільнення й
об’єднання Італії в єдину національну державу республіканського типу?

Перш за все, підкреслював він, Італії потрібен новий “мудрий і доблесний
князь”, який добре знав би потреби народу, його минуле й сучасне,
вболівав би за майбутнє, і якому притаманні “вірність даному слову”,
“щирість і непохильні чесноти”. Водночас, з ворогами народу й держави
він має бути хитрим, сильним, а при потребі й жорстоким. Важливою рисою
князя має бути вміння вибирати вірних і розумних дорадників, а також
знання військової науки, готовність і здатність вести визвольну війну.

По-друге, боротьба за незалежність і єдність держави потребує сильного
війська, причому не найманців, які можуть зрадити і перекинутись на бік
того, хто більше заплатить, і не “союзницького війська”, бо у разі його
поразки виникає небезпека загибелі держави, а у разі перемоги з
являється небезпека потрапити в нову залежність.

B

a-ae Ue!‚$.+°-L0l3yyyyyyyyyyyynnnnnannnnnnnn

H.K?PUeQ`SVueW4XI\o]tathb’fNi&oEq?s?sctzuoooooooooooocooooooooacUU

&

о.

По-третє, потрібен “спільний прапор”, під яким він розуміє ідею, яка
здатна об’єднати увесь народ і надихати його на визвольну боротьбу.
Н.Макіавеллі не називає, що то за ідея, але із самої його роботи
випливає, що тією ідеєю мала б стати національна ідея.

По-четверте, необхідна готовність народу вести боротьбу за свободу,
незалежність і об’єднання. Із праць Н.Макіавеллі стає зрозумілим, що під
“готовністю народу” мається на увазі наявність патріотичних почуттів і
віри у кінцеву перемогу, які слід всіляко плекати. Водночас, на думку
НМакіавеллі, князь має бути готовим до того, щоб у разі “коли віра в
народі вичерпається, примусити його повірити силою”

По-п’яте, при звільненні чи завоюванні держав (йдеться про невеликі
держави на території роздробленої Італії) можна й треба застосовувати
будь-які засоби. Зокрема, треба діяти або “ласкою”, або “ще краще”, за
словами Н.Макіавеллі, “знищити рід колишніх князів”. Бажано також
зберегти закони і податки, які існували у звільнених чи загарбаних
державах, ввести туди військо, заснувати колонії тощо. Якщо мови,
звичаї’ й традиції в цих державах однакові, підкреслював він, “тоді
завойовані землі у найкоротший час зіллються в єдине ціле із
споконвічною державою завойовника”. Якщо ж мови, звичаї й традиції –
різні, то треба бути готовим до “смути”, “вчасно її побачити” та “вчасно
покласти край”.

По-шосте, після звільнення чи завоювання всіх земель правити в державі
слід, виходячи з того, що “основою влади… служать добрі закони і добре
військо” та ін.

Такими є основні думки Н.Макіавеллі, а точніше одні з перших конкретних
рекомендацій про проведенню політики, яку сьогодні називають
етнонаціональною. Ставитись до них можна по-різному. Але при

цьому не слід забувати, по-перше, що готувались вони майже п”ять століть
тому, а, по-друге, що абсолютна більшість існуючих сьогодні держав
користувались, користуються і не виключно, що й майбутні держави будуть
користуватись прийомами, шляхами та засобами, запропонованими
“‘уславленим” і “обезславленим” італійцем Нікколо Макіавеллі.

Загалом, автор підкреслює, що роботи Н.Макіавеллі, особливо його
“Князь”, були першим, по-справжньому глибоким аналізом політики взагалі,
і етнонаціональної зокрема, написані з позицій національного патріотизму
і на кілька століть випередили свою епоху.

Етнополітичні ідеї Ж.Бодена

Досить вагомий внесок у розвиток політичної та етнополітичної думки у
період Ренесансу зробив відомий французький юрист і політичний діяч Жан
Боден (1520-1596 pp.). Із багатої теоретичної спадщини Ж.Бодена
привертають увагу, перш за все, його ідеї про походження держав. “Кожна
держава, – писав він у роботі “Шість книг про республіку”, – або
походить від родини, яка поступово розмножується, або одразу утворюється
шляхом збирання народу воєдино, або виникає із колонії”. На той час ці
думки були та й сьогодні лишаються досить цікавими і слушними, особливо
з точки зору етнополітологи.

У цій же роботі він одним із перших висунув, чітко сформулював і
всебічно обґрунтував поняття “суверенітету” як однієї з найсуттєвіших
ознак держави.

Під суверенітетом він мав на увазі абсолютну, постійну й ніким і нічим
не обмежену владу держави над своїми громадянами. На міжнародній арені
суверенітет для Ж.Бодена означав, перш за все, незалежність держави від
церкви, папи Римського, інших держав тощо. Як верховна влада,
суверенітет, на його думку, включав права видавати і скасовувати закони,
оголошувати війну й укладати мир, призначати вищих посадових осіб,
чеканити монету та багато ін.

На думку Ж.Бодена, єдиним сувереном, носієм суверенної влади може бути
лише монарх (король, князь, імператор тощо), який призначений на цю
посаду самим господом Богом і є його намісником на землі.

Є підстави вважати, що французький вчений Ж.Боден зробив певний внесок і
в започаткування наук, які сьогодні називаються “етнопсихологією” та
“етногеографією”. Його праця “Метод легкого вивчення історії”, по суті
справи, присвячена дослідженню психології різних народів, їх
порівняльному аналізу, впливу деяких факторів (географічних, кліматичних
та ін.) на її формування тощо. Ж.Боден дав надзвичайно цікаві і влучні
характеристики не лише окремим народам,

а й населенню цілих регіонів. Згідно його спостережень, народи, в силу
своєї психології, по-різному ставляться до проблем війни і миру,
застосування сили й зброї, загарбання чужих та захисту власних земель.
За свідченням Ж.Бодена, давні народи, які проживали у різних
географічно-кліматичних умовах мали різні вдачу, здібності, риси
характеру тощо.

Так, на думку французького вченого, народи півдня – хитрі, бережливі,
релігійні, здатні до точних наук (математики, астрономії та ін.); народи
півночі – хоробрі, але недостатньо мудрі, жорстокі, здатні до обробки
металів, виготовлення зброї та ін.; народи центральних регіонів (Європа)
– мудрі, благорозумні, здатні до діалектики, торгівлі, політики,
виробленню законів та ін. Особливої уваги заслуговує його поділ народів
на “здатних до політичного життя” і відповідно “не здатних”.15 Чи не є
це початком ідеї про народи “історичні” й “неісторичні”, яку у XVIII-XIX
ст. поділяло чимало мислителів, зокрема, Гегель та Ф.Енгельс? Якби там
не було, але саме ці міркування Ж.Бодена мають пряме відношення до
витоків етнополітології та етнопсихології.

Загалом мислителі епохи Ренесансу не лише відродили ідейну спадщину
античності, а й збагатили її новими етнополітичними ідеями, які почали
зароджуватись внаслідок переходу людства до індустріального суспільства.
Основними серед них були: національна ідея, ідеї патріотизму і
національно-визвольної боротьби, національної держави та інші.

Таким чином, ідеї й концепції Н.Макіавеллі, Ж.Бодена та інших мислителів
епохи Відродження стали етапними в розвитку етнополітологічної думки,
суттєво вплинули на погляди наступного покоління вчених-представників
епохи Просвітництва.

Література:

Васюта О.А. Проблеми екологічної стратегії України в контексті
глобального розвитку. – Тернопіль, 2001. – С.311-338.

Галеева Г.А. Экологическое воспитание: проблемы, решения // Город,
природа, человек. – М., 1982. – С.41-74.

Киселев Н.Н. Мировоззрение и экология. – К., 1990. – С.117-160.

Кочергин А.Н., Марков Ю.Г., Васильев Н.Г. Экологическое знание и
сознание. – Новосибирск, 1987. – С. 176-200.

Крисаченко B.C. Екологічна культура. – К., 1996. – С.47-55.

Маркович Д. Социальная экология. – М., 1991. – С.154-161.

Моисеев Н.Н. Человек и ноосфера. – М., 1990. – С.247-268.

Національна доповідь про стан навколишнього природного середовища в
Україні в 2001 році. – К., 2003. – С.158-161.

Платонов Г.В. Диалектика взаимодействия общества и природы. – М., 1989.
– С.168-177.

Соціальна екологія: Навч. посіб. / За ред. Л.П.Царика. -Тернопіль, 2002.
– С.166-172.

Социально-философские проблемы экологии / И.В.Огородник, Н.Н.Киселев,
В.С.Крысаченко, И.Н.Стогний. Под. ред. И.В.Огородника. – К., 1989. –
С.225-239.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020