.

Позиція Росії стосовно проблеми розширення НАТО на Схід (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
188 2206
Скачать документ

Реферат на тему:

Позиція Росії стосовно проблеми розширення НАТО на Схід

Одним з найсуперечливіших питань, що виникли в процесі налагодження
якісно нових взаємовідносин між Росією і Північноатлантичним альянсом,
стала проблема визначення домінуючих впливів в Центрально-Східній
Європі. Розпад Радянського Союзу і вихід країн регіону із
соціалістичного табору відкривав перед Центрально-Східною Європою широкі
перспективи для формування зв’язків із Заходом. Проголошений політичним
керівництвом посткомуністичних країн курс на інтеграцію в європейські
структури знайшов широку підтримку в особі Заходу, зацікавленого в
поширенні на регіон свого впливу з метою запобігання тут дестабілізуючим
процесам [63, с.71].

Налагодженню тісних зв’язків між країнами Центрально-Східної Європи і
НАТО в значній мірі сприяв факт поступового виходу регіону з-під впливу
Росії (як правонаступниці Радянського Союзу на міжнародній арені),а
також пошук політичними і військовими колами посткомуністичних країн
адекватної відповіді на зміну геостратегічного балансу сил та зникнення
загрози глобального протистояння двох антагоністичних сил періоду
“холодної війни” – Заходу і СРСР [19, с.24]. Гарантії безпеки для
порівняно невеликих країн регіону, що відчувають, в силу обмеженості
свого військового потенціалу, власну вразливість, набули в умовах
суспільної трансформації кінця 80-х – початку 90-х р.р. особливого
значення [24, с.29]. Їх стурбованість посилювалась історичною
тенденцією, за якою Центрально-Східна Європа відігравала роль або району
зародження збройних конфліктів з подальшим їх поширенням, або точки
зіткнення інтересів Заходу і Сходу [83, c.44]. Невпевненості обстановці
додавав і факт появи нових сусідів, цілі і політика яких на початку 90-х
р.р. ще не були остаточно визначені, а також нестійким становищем на
території колишнього Радянського Союзу та складною міжетнічною ситуацією
на теренах Югославії [66, с.47].

Під впливом цих факторів країни Центрально-Східної Європи взяли курс на
забезпечення своїх національних інтересів за допомогою вже існуючих
інститутів, насамперед НАТО, вступ в яке забезпечив би регіону
сприятливі умови для політичного, а в перспективі й економічного
розвитку [115, с.3]. Виявлена центрально- та східноєвропейськими
країнами ініціатива щодо розширення Північноатлантичного альянсу на Схід
була досить вдалим дипломатичним ходом з їхнього боку. Цим самим вони
створили засіб для тиску на Росію і, одночасно, поставили в досить
складне становище Захід, змусивши його вибирати між лояльною позицією до
нього з боку Росії при умові непоширення на Центрально-Східну Європу
гарантій безпеки з боку НАТО чи включенням даного регіону в сферу свого
геополітичного впливу, що неминуче призведе до відновлення конфронтації
з Росією [99, с.105].

На формування базових підходів лідерів держав-членів НАТО стосовно
розширення альянсу на Схід мали вплив цілий ряд факторів. В цьому плані
неабияке місце займала позиція Російської Федерації. Переконаність
Заходу у невідворотності процесів демократичного реформування
російського суспільства відразу після розпаду Радянського Союзу
спонукала появу варіативної ідеї про можливість членства Росії в НАТО. В
такій ситуації проблема можливої конфронтації між Росією і Заходом
внаслідок розширення Північноатлантичного альянсу на Схід, фактично,
зникала [53, с.32]. Цьому процесу в значній мірі сприяв і
зовнішньополітичний курс Кремля на початку 90-х р.р.

Протягом 1991 – 1993 р.р. питання про розширення альянсу за рахунок,
насамперед, країн Центрально-Східної Європи, домінувало в політичних
дебатах про майбутнє НАТО. Щодо даної проблеми на перший план виносились
три основних підходи:

– тверда опозиція ідеї розширення НАТО, ініціатором якої виступала
Великобританія;

– пропаганда вступу в Північноатлантичний альянс нових членів, особливо
з числа країн Центрально-Східної Європи, яку висувала Німеччина;

– підтримка половинчастого курсу (відтермінування рішення, створення
попередніх умов або надання статусу партнера чи інших поступових і добре
зважених кроків) з яким виступала Франція [82, с.55].

США в цій ситуації зайняли вичікувальну позицію, однак, вже з середини
1993 р. виступили з підтримкою ідеї розширення НАТО на Схід. На
формування такого курсу Сполучених Штатів мали відчутний вплив як
загострення ситуації на території колишньої Югославії та складна
внутрішньополітична ситуація в Росії, так і той факт, що в Конгресі
сформувалося досить сильне лобі з числа вихідців з країн
Центрально-Східної Європи, які добивалися інтеграції даного регіону в
Північноатлантичний альянс [75, с.153].

На даному етапі дискусії щодо майбутнього НАТО носили виключно
гіпотетичний характер і торкалися суто гіпотетичних питань. Однак, вже з
другої половини 1993 р. Учасники цих дискусій змушені були зайнятися
прийняттям конкретних оперативних рішень на тлі тих подій, що
відбувалися на європейському континенті [92, с.30].

Дискусія на тему вступу в НАТО окремих країн Центрально-Східної Європи
набула нового звучання після візиту у Варшаву президента Російської
Федерації Б.Єльцина, що відбувався наприкінці серпня 1993 р. До цього
Росія висловлювала стримано-негативне ставлення до ідеї розширення НАТО
на Схід, а у Варшаві Б.Єльцин з розумінням поставився до намірів Польщі
вступити в альянс. Спільна російсько-польська декларація від 25 серпня
1993 р. оформила позицію Росії: “В перспективі таке рішення суверенної
Польщі, спрямоване на загальноєвропейську інтеграцію, не суперечить
інтересам інших держав, в тому числі інтересам Росії” [42, с.18].

Варшавську декларацію як НАТО, так і керівництво держав
Центрально-Східної Європи, розцінили як згоду Росії на вступ ряду країн
цього регіону в Північноатлантичний альянс. Спроба російської дипломатії
послабити це враження, поставивши вирішення даного питання в залежність
від характеру подальших відносин між Росією й НАТО, не мала успіху.
Такий необачний крок президента Росії відіграв роль каталізатора
незворотного процесу розширення Північноатлантичного альянсу на Схід
[127].

Під певним тиском з боку держав Центрально-Східної Європи, які почали
активно добиватися свого вступу в НАТО, остання в січні 1994 р. на
Брюссельському самміті запропонувала ініційовану США програму
“Партнерство заради миру”, яка передбачала поступове, через ряд
проміжних етапів, підключення країн регіону до Північноатлантичного
альянсу. За задумом ініціаторів програми “Партнерство заради миру” цей
план повинен зняти стурбованість Росії, викликану наближенням сфери дії
НАТО безпосередньо до її кордонів через залучення до програми країн
колишнього СРСР, в тому числі і Росії [121]. Такі заходи НАТО стали
свідченням того, що Північноатлантичний альянс застосовував подвійну
стратегію для того, щоб сприяти стабільності в рамках розширеної
Європи: шляхом поступового інтегрування нових членів та через
універсальні форми співпраці з тими державами, для яких членство в НАТО
не стоїть на порядку денному [101, с.12].

В цій ситуації російське керівництво виявилось нездатним зайняти єдину
чітко визначену позицію, що стало свідченням відсутності стратегії
взаємовідносин з країнами Центрально-Східної Європи і
Північноатлантичним альянсом.

Позиція Заходу в цьому плані є цілком очевидною. Запровадження програми
“Партнерство заради миру” стало свідченням відмови країнами-членами НАТО
від ідей реанімації довоєнних концепцій створення “буферної зони” чи
“санітарного кордону” на межі з Росією. В західній стратегії домінуючим
стало бажання не допустити виникнення в Центрально-Східній Європі
“вакууму впливу” після втрати Росією своїх позицій в даному регіоні.
Саме тому Захід всіляко намагається взяти на себе роль лідера і гаранта
стабільності та безпеки, на якого країни Центрально-Східної Європи
орієнтувалися б в проведенні демократичних перетворень [95, с.78].

Об’єктивним фактором, що мав відчутний вплив на формування
східноєвропейської політики НАТО на початку 90-х р.р. став процес
руйнування системи міжнародних відносин, яка склалася після Другої
світової війни і закріпила існування протистояння між СРСР і Заходом,
який призвів до істотного дисбалансу військових потенціалів в Європі на
користь альянсу [47, с.30]. В цій ситуації рівнодіюча сила двох потужних
військово-політичних блоків – НАТО і Організації Варшавського договору
(ОВД), спрямованих назустріч один одному, була рівна нулю. На цьому
базувалася стабільність в Європі і в світі. 1 липня 1991 р. ОВД
саморозпустилась. Оскільки тиск зі Сходу на Захід зник, а з боку НАТО
на Схід залишився попереднім, розпочався процес експансії
Північноатлантичного альянсу в даному напрямку [72, с.10].

Розглядаючи Центрально-Східну Європу як регіон своїх життєво важливих
інтересів, керівництво Росії проігнорувало той факт, що воно не здатне
забезпечити тут свої позиції ні політично, ні економічно, ні через
культурне співробітництво. Відчайдушні спроби Росії підтвердити своє
високе місце в світовій ієрархії не дали бажаних результатів. Значний
розрив між бажанням і реальними можливостями змусив Кремль тверезо
оцінити своє становище у світі і на цій основі виробити відповідний
стратегічний курс, відповідно до якого Росія змушена йти в руслі
світового розвитку [33, с.71]. Саме ці тенденції стали визначальними у
формуванні прозахідного зовнішньополітичного курсу Російської Федерації
на початку 90-х р.р.

Однак, внутрішньополітична ситуація в країні призвела до кардинальних
змін у взаємовідносинах між Росією і Заходом, що проявилося у
завершенні так званого “романтичного періоду” у стосунках між ними.
Спроба путчу, що відбулася в жовтні 1993 р., “феномен Жириновського” та
активізація комуністичних сил змусили політичне керівництво Росії
переглянути пріоритети свого зовнішньополітичного курсу, особливо свою
позицію щодо розширення НАТО шляхом приєднання до альянсу країн
Центрально-Східної Європи [63, c.76]. Цьому в значному мірі сприяли і
невдалі спроби Росії інтегруватися в західні інституції. До того ж
альянс не спромігся обрати правильний тон для розвитку відносин з
Росією, а тому, не зміг переконати її керівництво у позитивності своїх
намірів. Чиновники Міністерства закордонних справ та Міністерства
оборони Російської Федерації були розчаровані, що в РПАС до них
ставляться так само, як і до їхніх колег з інших колишніх країн
Варшавського договору та Радянського Союзу [68, c.20].

В поєднанні з все ще досить сильною імперською ностальгією, притаманною
російському суспільству, Кремль зайняв позицію, спрямовану на протидію
процесові розширення НАТО [21, c.150].

Відчутний вплив на формування такого курсу мали і дії Заходу, спрямовані
на прискорення вступу в альянс країн Центрально-Східної Європи. 13
жовтня 1993 р. в Празі під час зустрічі з главами держав Вишеградської
групи (Польщі, Чехії, Словаччини і Угорщини) президент США Клінтон
заявив, що питання полягає не в тому, буде НАТО розширюватися чи ні, а
лише в тому, коли це відбудеться. Форма і тон цієї заяви були сприйняті
російським керівництвом як диктат [79, c.21]. У відповідь на таку заяву
президента США Кремль зайняв більш жорстку позицію як до процесу
розширення НАТО зокрема, так і до альянсу в цілому. Навіть такий
прозахідно налаштований політик як міністр закордонних справ Російської
Федерації А.Козирєв в цій ситуації заявив, що “для цілей сьогоднішнього
дня альянс, яким би він не був ефективним, сам по собі неадекватний, в
силу того, що для НАТО більше немає військового суперника, а в самій
НАТО немає Росії” [57, c.10].

З іншого боку ні Захід, ні Росія не виробили єдиної позиції стосовно
розуміння ролі програми “Партнерство заради миру” в процесі розширення
НАТО. Росія розглядала цей план як засіб, здатний компенсувати країнам
Центрально-Східної Європи їхню відмову від вступу в Північно-атлантичний
альянс. В свою чергу керівництво НАТО розглядало “Партнерство заради
миру” як своєрідний етап підготовки для країн ЦСЄ, які поставили перед
собою мету інтегруватися в західні структури безпеки [90, c.57].

Таке трактування програми “Партнерство заради миру” призвело до того, що
Росія відмовилася від ідеї участі у гонці за членство в НАТО, популярної
на початку 90-х років. Така позиція була викликана тим, що процес
розширення НАТО на Схід, на думку Кремля, йде врозріз з питанням про
реформування альянсу. Однак, для того, щоб уникнути міжнародної ізоляції
Росії, остання змушена була 22 червня 1994 р. приєднатися до програми
“Партнерство заради миру” [122].

Проте, не зважаючи на декларовані ідеї співпраці в сфері підтримки
стабільності в Європі, російське керівництво зберігало негативне
ставлення до планів щодо розширення НАТО на схід. Це досить яскраво
проявилося у заяві Б.Єльцина під час Будапештської зустрічі глав
держав-учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), що
проходила в грудні 1994 року, де було сказано, що “плани розширення НАТО
сіють зерна недовіри, створюють нові смуги розмежування і цим самим
суперечать налагодженню справжнього партнерства і формування єдиної
демократичної Європи” [114, c.231].

У відповідь на активізацію дій Заходу, спрямованих на географічне
розширення альянсу, російське керівництво висунуло ідею створення нового
військово-політичного блоку на чолі з Росією, який би об’єднував країни
СНД. Таким чином відбувався би новий розкол Європи на два полюси
протистояння, що призвело б до різкого погіршання міжнародної ситуації в
цілому і сприяло б наростанню конфронтації між Сходом і Заходом. Однак,
реальних можливостей в Москви для створення такого військово-політичного
союзу в найближчому майбутньому не було. Спроба створити противагу НАТО
на основі підписаного в 1992 р. в Ташкенті Договору про колективну
безпеку виявилась утопією через численні існуючі між країнами-учасницями
суперечності [44, c.7].

В пошуках інструментів для протидії вступу країн Центрально-Східної
Європи в Північноатлантичний альянс керівництво Росії виявилось
безсилим. Найбільш адекватною в цій ситуації стала політика Кремля,
спрямована на розтягнення процесу розширення НАТО на Схід на
якнайтриваліший відрізок часу. Одночасно активно проводились пошуки
взаємоприйнятних форм співпраці [64, c.17].

Однак, “Дослідження з питання про розширення НАТО”, проведене альянсом у
вересні 1995 р., засвідчило серйозність намірів Заходу щодо прийняття
країн Центрально-Східної Європи в свій склад. Стосовно позиції Росії
щодо цього процесу, було висловлене запевнення, що “процес розширення
НАТО, в тому числі пов’язані з ним військові домовленості, нікому не
загрожуватимуть і сприятимуть розвиткові широкої архітектури
європейської безпеки, яка ґрунтується на справжній співпраці у межах
усієї Європи і зміцнює безпеку і стабільність для усіх” [3, c.404].

В результаті активізації дій, спрямованих на розширення НАТО, відбулася
певна перестановка сил у вищому державному керівництві Росії. Восени
1995 р. Є.Прімаков змінив на посаді міністра закордонних справ
Російської Федерації А.Козирєва, який був прибічником прозахідного
курсу. Такі дії Кремля засвідчили остаточне завершення “романтичного
періоду” у взаємовідносинах між Росією і Заходом. Новий міністр
закордонних справ, розуміючи неспроможність Москви вплинути на рішення
НАТО про розширення, зайняв позицію, спрямовану на досягнення
домовленостей, які б компенсували Росії вихід Центрально-Східної Європи
із сфери її впливу [52, с.64].

Ці події відбувалися на фоні активізації східноєвропейської політики
Північноатлантичного альянсу. Першим важливим кроком на цьому шляху
стало рішення Ради НАТО про початок розширення альянсу. 10 грудня 1996
року країни-члени НАТО розпочали роботу з вироблення рекомендацій того,
котрій з країн Центрально-Східної Європи слід запропонувати переговори з
приводу її вступу в альянс. Це стало своєрідним свідченням початку
формування нової структури міждержавних відносин в Європі. Такому
заходові передували і після нього були продовжені активні переговори з
12 країнами Центральної, Східної і Південно-Східної Європи, які
зацікавились запропонованою перспективою. Одночасно здійснювалась
розробка нової стратегічної концепції Північноатлантичного альянсу,
обговорювались форми і темпи його розширення [27, с.26]. На початку 1997
р. На прохання країн – партнерів відбувся активний індивідуальний діалог
з кожною із них. Паралельно військові органи НАТО провели незалежний та
об’єктивний аналіз відповідних військових чинників стосовно тих країн,
які зацікавлені у членстві в альянсі [111, с. 81].

Результатом такої діяльності стало офіційне запрошення країнами-членами
НАТО під час Мадридського самміту в липні 1997 р. Польщі, Чеської
Республіки та Угорщини до участі в переговорах з питань приєднання до
альянсу. Аргументом таких дій послужила Стаття 10 Північноатлантичного
договору від 4 квітня 1949 р., відповідно до якої країни – члени НАТО
“можуть за одностайною згодою запросити приєднатися до цього Договору
будь-яку іншу європейську державу, здатну втілювати у життя принципи
цього Договору і сприяти безпеці у Північноатлантичному регіоні” [9, с.
541-542]. Також було підтверджено той факт, що НАТО залишається
відкритою організацією для нових членів відповідно до вище згаданої
статті 10 цього договору [111, с. 81]. 16 грудня 1997 р. міністри
закордонних справ країн-членів НАТО підписали в Брюсселі з Польщею,
Чехією та Угорщиною протоколи про приєднання цих країн до
Північноатлантичного альянсу [103, с.32].

Одночасно альянсом було здійснено ряд заходів, спрямованих на зняття
напруженості у відносинах з Росією, що зі свого боку всіляко намагалася
з’ясувати реальні можливості досягнення домовленостей, які б могли
гарантувати безпеку Росії. При цьому Росія зберігала негативне
ставлення до членів щодо розширення НАТО [80, с.22].

Такий курс Кремля частково виправдав себе і керівництво альянсу вирішило
розпочати з Росією переговори стосовно тих питань, які найбільше
турбували Москву в плані процесу розширення НАТО на Схід. В ході
закритих консультацій, які розпочалися в серпні 1996 р. стали
визначатись основні риси можливих домовленостей. В грудні 1996 р. на
Сесії Ради НАТО на рівні міністрів закордонних справ було зроблено заяву
про те, що процес розширення НАТО жодним чином не вплине на ядерну
політику альянсу. Це стало свідченням того, що керівництво НАТО не має
намірів ігнорувати інтереси Росії [17, с.9].

Відразу ж після цього альянс висунув офіційну пропозицію про
необхідність налагодження конструктивного діалогу з Росією з метою
визначення параметрів взаємовідносин. Кремль відповів згодою. Після
цього протягом 20 січня – 14 травня 1997 р. відбулися шестираундові
переговори, результатом яких стало підписання 27 травня 1997 р. в Парижі
Основоположного акту про взаємовідносини, співпрацю і безпеку між
Російською Федерацією і Північноатлантичним альянсом [26, с.17].

Підписання Основоположного акту між Росією і НАТО стало відображенням
подвійного компромісу, на який пішли обидві сторони. З одного боку,
Росія погодилась на розширення НАТО і, фактично, визнала домінуюче
становище США в Європі. З іншого боку, Захід визнав за Росією особливий
статус в новій багатополярній системі міжнародних відносин, але лише в
тих рамках, які дозволяють уникнути відродження імперських амбіцій
Москви [22, с.4]. Свідченням визнання Росії як одного з полюсів світової
і європейської політики стало те, що в 1997 р. під час Дейтонської
зустрічі “великої сімки” Росія стала усіченим членом елітарного клубу
провідних індустріальних держав, а також вступила до Паризького клубу
країн-кредиторів, що дозволило їй реструктурувати практично безнадійний
борг країн “третього світу” на суму 150 млрд. доларів [113, с.242].

Для регулювання відносин шляхом консультацій, спільного прийняття рішень
і спільних дій для їх виконання створювалась Постійна спільна рада Росія
– НАТО ( ПСР). Створення цього органу фактично означало надання
можливості Росії ставити перед НАТО, спільно обговорювати і добиватися
вирішення будь-яких питань, що зачіпають її інтереси. При цьому жодна
із сторін не одержувала права вето по відношенню одна до одної [46,
с.45; 52, 63].

Підписання Основоположного акту і створення Постійної спільної ради були
досить неоднозначно оцінені в різних країнах. У французькій пресі набула
значного поширення думка, що створення остійної спільної ради слід
розглядати як “вступ однією ногою Росії в НАТО” [38 с.34]. В США
підписання Основоположного акту було розцінено як відчутний успіх
російської дипломатії, яка зуміла звести до мінімуму негативні наслідки
процесу розширення НАТО [90, с.60]. Німецькі газети розглядали факт
зближення Росії і НАТО як вагомий здобуток обох сторін в сфері
підтримання безпеки і стабільності і, водночас, відзначали, що при
спробах Москви через Постійну спільну раду впливати на хід процесу
розширення НАТО, можливо чергове відродження конфронтації [37, с.4].

На думку американського дослідника проблеми розширення НАТО
Дж.Голдгейра, слабкість позицій Росії не дозволила їй в ході діалогу
стосовно вступу в альянс країн Центрально-Східної Європи добитись
більшого, ніж Основоположний акт. Разом з тим, саме згода Росії
підписати цей акт стала тим фактором, який прискорив процес розширення
НАТО. В свою чергу, це ще більше загострило складну дилему російської
зовнішньополітичної стратегії відносно НАТО: підтримуючи активну
співпрацю з альянсом, Москві не слід допускати, щоб факт її формальної
участі разом з НАТО в консультативних інститутах на зразок Постійної
спільної Ради, розглядався як підтримка Росією всіх рішень і акцій
альянсу [75 с.153].

З.Бжезінський вважає дії Заходу вдалим дипломатичним кроком, спрямованим
до певної міри на підтримку самоповаги Росії в контексті послідовного
руйнування процесом розширення НАТО геополітичних підвалин, які б могли,
принаймні в перспективі, дозволити Росії здобути у світовій політиці
статус, який належав Радянському Союзу [20, с.51].

Російське керівництво схильне було розглядати Основоположний акт як
основу співпраці між двома головними європейськими полюсами [17, с.10].

Джерела

Альянс XXI століття. Комюніке Вашингтонського самміту (24 квітня 1999
року) // НАТО ревю.- 1999.- №3.- С.13-16.

Вашингтонська декларація глав держав та урядів країн-членів
Північноатлантичної Ради (Вашингтон, 23-24 квітня 1999 року) // НАТО
ревю.- 1999.- №3.- С.1

Дослідження з питань про розширення НАТО (вересень 1995 року) // НАТО:
Довідник /Пер. З англ. Л. Погорєлова.- К.: Основи, 1997.- С.391-428.

Доповідь НАТО про заходи зміцнення довіри та безпеки у взаємовідносинах
з Росією (14 грудня 2000 року // СІПРІ 2001: Щорічник: Озброєння,
роззброєння та міжнародна безпека / Стокгольм. Міжнар. ін-т дослідження
миру; Укр. центр. економ. і політ. досліджень ім.О.Разумкова; Редкол.
укр. вид.: А.Гринченко (голов. ред.) та ін.- К.: Заповіт, 2002.- С.
213-222.

Ельцин Б. Место и роль Росии в период формирующегося многополярного мира
(Выступление перед руководством МИД РФ 12 мая 1998 года) //
Международная жизнь.- 1998.- № 6.- С.3-7.

Засідання Північноатлантичної ради на рівні міністрів закордонних справ
(Брюсель, 15 грудня 1999 року) // НАТО ревю.- 2000.- № 2-3.-

С.1-7.

Заява НАТО і Росії на засіданні Постійної спільної ради 21 січня // НАТО
ревю.- 1998.- № 1.- С.18.

Концепция внешней политики Российской Федерации //МЖ.- 2000.-

№ 8-9.- С.3-14.

Північноатлантичний договір (Вашингтон, округ Колумбія, 4 квітня 1949
року) // Довідник НАТО.- К.: Молодь, 1999.- С.540-543.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020