Поняття національного інтересу. Національні інтереси України (реферат)

Реферат на тему:

Поняття національного інтересу. Національні інтереси України

Контекст змінних силових співвідношень має свою стержневу основу, якою
виступає поняття «національний інтерес» або, як уже відзначалось, у
сучасній світовій політиці в більшості випадків найбільш гострим є не
питання про фізичне виживання, а питання про співучасть і взаємодію.
Сучасний світ багатий новими елементами, які сприяють перерозподілу
могутності, що концентрувалася раніше в руках великих воєнних держав. Ці
нові елементи в перерозподілі влади (наприклад, приватні
транснаціональні суб’єкти) ведуть до ускладнення національних інтересів,
більше того, транснаціональні інвестиції створюють нові інтереси, в
зв’язку з чим суперництво в міжнародній політиці ускладнюється.
Транснаціональні суб’єкти можуть виступати не тільки в ролі обмежувачів
при здійсненні національних інтересів, але й впливати на те, яким чином
такі інтереси визначаються в політиці держав.

Який же зміст поняття національний інтерес як найбільш загального
фундаментального поняття міжнародної політики? В найширшому плані
інтереси включають широке коло інтелектуальних, історичних, моральних
цінностей. Без врахування культурно-історичних традицій і національних
цінностей розуміння міжнародної політики буде неповне. Г.Моргентау
справедливо вважає національну ідентичність невід’ємним елементом
національного інтересу. В науковій літературі суспільний інтерес
подається як усвідомлення потреби суб’єкта або соціальної спільноти, що
випливає з умов їх існування та діяльності. В той же час інтерес — це
відношення потреб до умов їх реалізації. Відповідно, національний
інтерес є усвідомлення та відображення в діяльності його лідерів
корінних потреб держави.

Головне завдання зовнішньої політики будь-якої держави — це забезпечення
її внутрішнього розвитку. Сила держави й сьогодні є важливішим засобом
забезпечення національних інтересів і досягнення зовнішньополітичних
цілей. Але, реалізуючи свої власні інтереси, держави обов’язково
втягуються в моральні конфлікти, оскільки здійснення інтересів і цілей
засобами сили постійно входить у протиріччя з певними моральними
нормами, з універсальними ідеалами.

Застосування сили в міжнародній політиці, в суперництві держав на
міжнародній арені сьогодні є небезпечним. Це загрожує знищенням людства.
Тому вихід слід шукати не тільки в розумному співвідношенні силових і
балансуючих інтересів, але й у моральності політики. Ми не будемо
вступати в дискусію, чи існують універсальні моральні закони, чи повинна
їх дотримуватися держава тощо. Проблема тут ширша, тому що є різниця між
мораллю індивіда й мораллю держави. Німецький історик XIX ст. Генріх фон
Трейчке писав, що про державу не можна судити на основі тих норм, які
стосуються індивідів, про неї треба судити у відповідності з тими
принципами, які визначені її власною природою і її кінцевими цілями.

Держава у поглядах класичних мислителів (Платон, Аристотель, Спіноза,
Гегель) сама є проявом моральної ідеї. Кожна держава як конкретна
історична індивідуальність керується у своїй поведінці своїми особливими
етичними принципами; вона не підкоряється прямо ніяким зовнішнім
відносно неї моральним принципам і не наслідує сліпо ніякі абстрактні
міркування про людські права в реалізації свого державного інтересу,
особливо в галузі міжнародних відносин. В силу такого трактування
держави цими філософами не визнавався конфлікт між політикою, з одного
боку, і мораллю й справедливістю з іншого. Гегель взагалі вважав
абсурдним саме припущення, що політика може бути в конфлікті з правами
та обов’язками. Як сумістити альтруїзм і егоїзм у міжнародній політиці?
Що цінніше: етика переконання чи етика відповідальності? В діяльності
політика або приватного суб’єкта міжнародної політики завжди присутнє
бажання брати до уваги інтереси інших держав або інших суб’єктів
міжнародної політики. І тут повинно брати верх етика відповідальності.
Для держави, вважав Т. Рузвельт, аморально бачити лише свої власні
інтереси, але нерозумно, в той же час, сподіватись, що турбота лише про
власні інтереси є єдиним збуджуючим мотивом поведінки будь-якої іншої
держави.

В принципі ми погоджуємось з веберівською постановкою питання про те, що
етика переконання і етика відповідальності — не суть абсолютні
протилежності, що вони взаємодоповнювані та пов’язані з концепцією
інтересу.

Міжнародна політика повинна базуватись на двох принципах: захищаючи й
сприяючи реалізації власних інтересів, будь-який суб’єкт міжнародних
відносин повинен з повагою ставитись і до інтересів інших держав. Це
означає, що розум держави, виражений в його національному інтересі,
полягає в усвідомленні як власної сутності й природи, так і природи
оточення. Цю аксіому й намагається усвідомити сьогодні Україна,
розробляючи концепцію зовнішньої політики та національної безпеки.

Національна безпека — державна політика, скерована на створення
внутрішніх і міжнародних умов, сприятливих для збереження чи зміцнення
життєво важливих національних цінностей; це стан, що забезпечує
захищеність інтересів народу й держави, суспільства та кожного його
громадянина.

Саме тому політика держави покликана відвести загрози правам і свободам
людини, базовим інтересам і цінностям суверенної національної держави в
навколишньому світі.

Концептуальну основу національної стратегії у питаннях безпеки було
закладено ще 1990 р. в Декларації про державний суверенітет України,
окремі розділи якої присвячено зовнішній і внутрішній безпеці, а також
міжнародним відносинам. У схваленій на початку 1997 р. Верховною Радою
Концепції національної безпеки України вперше визначено напрями розгляду
проблеми національної безпеки, загрози та заходи з відведення цих
загроз. У сконцентрованому вигляді представлено офіційні погляди та ідеї
щодо національної безпеки та оборони України. У створенні Концепції
брали участь політики, які представляють усі гілки влади та політичні
партії. Практично це означає, що згаданий документ фіксує консенсус
політичних сил у найважливішій сфері суспільного та державного життя.

Надзвичайну роль для гарантування національної безпеки країни та її
інтеграції до міжнародної системи безпеки відіграло прийняття
Конституції України. В ній багато уваги приділяється національній
безпеці та її складникам — безпеці державній, зокрема економічній,
інформаційній, екологічній. Згідно з Конституцією засновано новий
державний орган — Раду національної безпеки та оборони України,
попередником якої була створена ще 1992 р. Рада національної безпеки при
Президентові України. За роки існування ця Рада чимало зробила для
розвитку та уточнення концепції національної безпеки України,
нагромадила досвід у координації діяльності всіх силових структур,
співпраці з Міністерством закордонних справ у формуванні зовнішньої
політики. Важливим напрямом діяльності Ради стали моніторинг внутрішніх
загроз національній безпеці та вирішення відповідних проблем внутрішньої
політики, зокрема на основі взаємодії з Верховною Радою.

За умов зростаючої взаємозалежності світу в ракетно-ядерну епоху
попереднє одномірне розуміння безпеки як виключно військово-стратегічної
проблеми стає надбанням минулого. Зокрема, після ядерної аварії на
Чорнобильській АЕС для неупереджених політиків і дослідників стала
очевидною неподільність безпеки, яка повинна базуватися на
взаємовигідній основі, з урахуванням не лише військових, а й політичних,
економічних, екологічних, технологічних, гуманітарних та інших чинників.
Національна безпека має тепер багатокомпонентний характер, у якому суто
військові чи навіть зовнішньополітичні її аспекти вже не є домінуючими
для держави чи нації, яка існує в системі складних взаємовідносин
глобального й регіонального рівнів. Мінімізація загроз передбачає
існування й функціонування військово-політичних, економічних,
екологічних, соціокультурних та інших механізмів, що становлять систему
національної безпеки та забезпечують захист населення як від небажаних
зовнішніх і внутрішніх впливів, так і від протизаконних, антигуманних
дій державних, урядових чи партійних структур.

Такий підхід істотно розширює традиційне тлумачення поняття «національна
безпека» не лише за рахунок введення додаткових вимірів в економічній,
екологічній, національно-культурній та інших сферах буття, а й за
рахунок визначення безумовного примату прав і свобод людини над правами
держави.

Подальша однозначна опора як промислово розвинених країн, так і країн,
що розвиваються, на військову силу не лише не підвищує, а й істотно
знижує рівень, межу їхньої національної безпеки. Подібний підхід
підриває економічну могутність, конкурентоспроможність усього
господарства держави, а також науку й культуру. І що особливо
небезпечно, подібна одномірність підриває, власне, життєздатність
людини, суспільства й планети в цілому.

Проблеми національної безпеки України багатоаспектні за своєю природою.
Вони відображають не лише загальні особливості й специфічні риси, що
випливають із труднощів розвитку молодої багатонаціональної держави, яка
перебуває на стадії становлення власної державності, а також сукупність
геополітичних, економічних, екологічних, соціокультурних особливостей
країни та її найближчого оточення. Безпека кожної країни має
конкретно-історичний характер, вона залежить від геополітичного
становища, наявності надійних партнерів і консолідуючої політики влади.
Багатовікова підлеглість України іншим державам пояснюється не в останню
чергу й неконсолідованістю керівної еліти. Представники владних ешелонів
попередньої доби існування Української держави суперничали й
конфліктували між собою в питаннях зовнішньополітичних орієнтацій та
пріоритетів. А тому зараз важливо, щоб розбіжності в підходах різних
політичних партій і рухів не гальмували досягнення консенсусу з проблем
національної безпеки, державотворення.

z-D(?)?-U/&1&7p>OeF-I„LhTPhioBvU{???????aeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeae
aeaeae

gd

ва довготривала й копітка. За цих умов надзвичайно важливим постає
завдання вироблення головних засад концепції національної безпеки
України. Конкретно-історичний підхід зумовлює формування чітких
стратегічних і тактичних орієнтирів, що відрізнялися від орієнтирів
недавнього минулого. Наша держава враховує ті колосальні зміни, що
сталися в Європі й світі на початку 90-х pp. До них ми відносимо:
подолання наслідків «холодної війни», соціально-політичне самовизначення
країн і народів Центральної та Східної Європи, об’єднання Німеччини й
розвал ОВД, Радянського Союзу тощо. Завдяки цим величезним геополітичним
зрушенням стало можливим подолання біполярного поділу Європи і світу.
Поява на карті світу незалежної України є красномовним свідченням
корінних змін на континенті. Дуже швидко відбувся процес визнання
державної незалежності України. Так, понад 70 держав офіційно визнали
нашу державу протягом місяця після її проголошення, зокрема Росія,
Польща й Німеччина. А вже протягом першого року понад 130 країн світу
визнало державну самостійність України.

Розбудова якісно нових, рівноправних двосторонніх міждержавних відносин,
а також розширення зв’язків України з більшістю європейських і
міжнародних організацій світу має дружний і передбачуваний характер. Вже
з перших кроків на шляху утвердження незалежної держави Україна
проголосила, що не визнає війну як засіб вирішення міжнародних
суперечок, не вважає жоден народ своїм ворогом і не має територіальних
претензій до інших держав. Українська дипломатія нарощує зусилля в
напрямі політичного та економічного практицизму і стратегічного
партнерства. Навколо ліквідації ядерного арсеналу України точилися
гострі дискусії і суперечки як у самій Україні, так і за її межами, мали
місце й спекуляції. Проте без’ядерного статусу наша держава досягла на
власних запропонованих умовах, а саме: приєдналася до Договору про
нерозповсюдження ядерної зброї як неядерна держава, отримавши гарантії
безпеки й територіальної цілісності з боку США, Росії та інших членів
ядерного клубу.

У постконфронтаційний період полюсом стабільності Європи залишається
НАТО. Це реально завершена, перевірена часом система, здатна впливати на
ситуацію безпеки на континенті. Полюс сил, що формується навколо Росії,
поки що не набув життєздатної форми. Для України, як і для Росії,
важливо не посилювати розбіжностей і можливого протистояння цих центрів
впливу. В інтересах безпеки всіх країн, у тому числі й України, —
нарощування співпраці з західноєвропейськими структурами, не
протиставлення, а виваженість у стосунках із Росією та в межах СНД.
Важливо, щоб перехідні процеси в Україні, Росії та в інших
пострадянських країнах, як і в цілому у Східній Європі, привели до
утворення стабільності й динамічної демократії, формування засад
цивілізованого розвитку держави в інтересах громадянського суспільства.

Поширення сфери впливу НАТО на схід є вельми болючою проблемою для
Росії. Вона сприймає це як перенесення «берлінського муру» на колишній
радянсько-польський кордон. Українська держава, яка не заперечує проти
розширення НАТО, має знаходити об’єктивні напрями співпраці з усім колом
європейських країн, із регіональними їх об’єднаннями. Важливо з’ясувати,
що справі зростання довіри, а потім і співпраці може прислужитися
програма «Партнерство заради миру», яку НАТО разом із
східноєвропейськими країнами, в тому числі і з Україною, здійснює з 1994
р. Розвиваючи дедалі активніше відносини з НАТО, Україна в 1995 р. у
рамках «Партнерства заради миру» підписала індивідуальну програму
співробітництва з цим альянсом.

Іншими кроками до стабільності та безпеки на континенті є скорочення
озброєнь усіх видів. Зі свого боку Україна підтвердила власну
відповідальність за виконання Договору про звичайні збройні сили в
Європі, підписавши 5 червня 1992 р. спеціальну угоду учасниць Договору
про ОБСЄ. Цей Договір зменшує загрозу несподіваного нападу на Україну та
завчасно підготовлених ззовні великомасштабних воєнних дій. Згідно
Договору наша держава в три етапи до кінця 1995 р. скоротила близько
2300 танків, 3000 бронемашин, 400 бойових літаків.

Актуальною є дієва співпраця в миротворчих акціях. До неї вже не один
рік залучається Україна, цьому ж процесові підпорядковуються спільні
військові навчання українських та північноатлантичних підрозділів.
Необхідно з’ясувати позицію України щодо бажання стати нейтральною,
позаблоковою державою. Але повного нейтралітету не може бути принципово.
Це стосується всіх векторів зовнішньої політики України. Важливо
показати конструктивізм України в СНД. Так, наша держава запропонувала
укладення низки договорів із питань безпеки і співробітництва,
ініціювала підписання 20 березня 1992 р. декларації про незастосування
сили або загрози силою у взаємовідносинах між державами — учасницями
СНД. Вітаючи розвиток взаємовигідних економічних стосунків, Україна не
схильна до утворення «слов’янського трикутника», формування
військово-політичного союзу чи будь-яких наддержавних структур країн
Співдружності. Така позиція визначається позаблоковим характером
відносин України, її асоційованим членством у рамках СНД, економічною
доцільністю.

Поряд із колективною системою безпеки Україна значне місце у своїй
зовнішній політиці відводить чинникам двосторонніх взаємовідносин. У
рамках цього виміру безпеки України особливе місце українською
дипломатією, політиками відводиться відносинам з РФ, США, ФРН, з усіма
країнами «сімки», з безпосередніми сусідами та іншими державами.
Визначення пріоритетів, оптимальної моделі відносин із сусідами та
загальновизнаними світовими лідерами може дати позитивний результат і
сприяти досягненню необхідної безпеки та авторитету України в світі.
Складність її відносин із Росією детермінована різними чинниками.
Основними генераторами напруженості виступають ядерна проблема, розподіл
Чорноморського флоту, а також різні підходи щодо СНД, правового статусу
росіян в Україні тощо. Представники вищих ешелонів влади Росії постійно
демонструють твердість і незмінність своїх намірів виступати з позицій
наддержави, з глобальними претензіями на особливу роль, зокрема на
Європейському континенті. Тому перед Україною постають завдання
знаходження й формування оптимальних партнерських відносин з РФ,
врівноважених стосунків у рамках СНД відповідно до інтересів власної
безпеки, незворотності геополітичних змін, успішного розвитку держави.

Нинішня адміністрація США на практиці демонструє розуміння проблем
безпеки України, готовність сприймати нас як європейську державу,
стабільність якої впливатиме на європейську безпеку. А втім, позиція
Білого дому однозначно схильна до стратегічної пріоритетності Росії для
національних інтересів США. Не менш важливо повніше враховувати й
протиборство тенденцій інтервенціонізму та ізоляціонізму в США, де
прихильниками цих ліній постають відповідно Білий дім та республіканська
більшість у Конгресі. Отож, національній безпеці України відповідають
партнерські, дружні відносини з Росією та реалізація стратегічної мети
США щодо підключення держав молодої демократії, в тому числі й України,
до загальноєвропейської інтеграції. Справі національної безпеки нашої
держави покликані служити гнучка зовнішня політика, використання
зручного і впливового геополітичного становища, запобігання впливові та
можливій залежності від однієї держави чи навіть групи держав.

Література:

Брегеда А.Ю. Політологія: Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц.
— К.:КНЕУ, 1999. — 108 с.

Гелей С, Рутар С. Політологія: Навч. посібник. 3 вид., перероблене і
доповнене. — К.: Знання, 1999. — 427с.

Політологія у схемах, таблицях, визначеннях: Навч. посібник / За ред.
І.С.Дзюбка, І.Г.Оніщенко, К.М.Левківського, З.І.Тимошенко. — К.: УФІМБ,
1999. — 161 с.

Політологія: Підручник / За заг. ред. І.С.Дзюбка, К.М.Левківського. —
К.: Вища школа, 1998. -415 с.

Політологія. Підручник для студентів вузів / За ред. О.В.Бабкіної,
В.П.Горбатенка. — К.: Академія, 1998. — 368 с.

Політологія: Курс лекцій / І.С.Дмитрів (керівник), О.М.Рудакевич,
В.А.Кулик та ін. — Тернопіль: Астон, 1998. -158 с.

Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б.Кухти. — Ч. 3. Політична
свідомість і культура. — Львів: Кальварія, 1998. — 556 с.

Швидяк О.М. Політологія. Практикум: навч.-метод. посібник. — К.: ІЗМН,
1997. — 164 с.

Абетка українського політика. Довідник / М.Томенко (керівник авт. кол.).
— К.: Смолоскип, 1997. — 218 с.

Бебик В.М. Політологія: Теорія, методологія, практика: Підручник. — К.:
МАУП, 1997. — 248 с.

Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна: Навч. посібник. —
К.: АМУПП, 1997. — 200 с.

Основи етнодержавознавства: Підручник / За ред. Ю.І.Римаренка. — К.:
Либідь, 1997. — 656 с.

Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б.Кухти. — Ч. 2. Політичні
процеси, системи та інститути. -Львів: Кальварія, 1997. — 336 с.

Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів
вузів. — К.: Генеза, 1997. — 400 с.

Себайн Д.Г., Торсон Т.Л. Історія політичної думки. -К.: Основи, 1997. —
838 с.

Хто є хто в європейській та американській політичній науці. Малий
політологічний словник / За ред. Б.Кухти. -Львів: Кальварія, 1997. — 288
с.

Лазоренко О.В., Лазоренко О.О. Теорія політології. Навч. посібник. — К.:
Вища школа, 1996. — 179 с.

Політологія. Кінець XIX — перша половина XX ст. Хрестоматія / За ред.
О.І.Семкіна. — Львів: Світ, 1996. — 800 с.

Рябов С.Г., Томенко М.В. Основи теорії політики. -К.: Тандем, 1996. -192
с.

Скиба В.Й., Горбатпенко В.П., Туренко В.В. Вступ до політології: Екскурс
в історію правничо-політичної думки. -К.: Основи, 1996.-718 с.

Бодуен Ж. Вступ до політології. — К.: Основи, 1995. -174 с.

Політологія посткомунізму. Політологічний аналіз посткомуністичних
суспільств. — К.: Політична думка, 1995. -368 с.

Томенко М.В. Українська перспектива: історико-політологічні підстави
сучасної державної стратегії. — К.: Українська перспектива, 1995. — 103
с.

Українська політологія: витоки та еволюція / За ред. Ф.М.Кирилюка. — К.:
Ватра, 1995. — 328 с.

Гаєвський Б. Українська політологія. Концептуальні засади. — К., 1994. —
144 с.

Кухта Б.Л. З історії української політичної думки: Тексти лекцій. — К.:
Генеза, 1994. — 368 с.

Потульницький В.А. Теорія української політології: Курс лекцій. — К.:
Либідь, 1993. — 191 с.

Конспект лекцій з курсу «Політологія» для студентів усіх форм навчання /
І.С.Дмитрів, В.А.Кулик, О.М.Рудакевич та ін. -Тернопіль: ТІНГ, 1992. —
44 с.

Ніконенко В.М. Політологія (курс лекцій). -Тернопіль, 1992. — 256 с.

Основы политологии / Под ред. А.Боднара. — К., 1991. — 144 с.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *