Поняття і структура політичної культури (реферат)

Реферат на тему:

Поняття і структура політичної культури

Надзвичайно важливим чинником і необхідною умовою функціонування
політичної сфери суспільства є політична культура як складова загальної,
зокрема психологічної, культури суспільства, соціальних груп та
індивідів.

Термін «політична культура» з’явився вперше у XVIII ст. у працях
німецького філософа І. Гердера.

Теорія сформувалася у другій половині XX ст. завдяки працям американців
Г. Алмонда, С Верби, Р. Бенедикта, Л. Пара, Дж. Kepi, К. Джовіта, У.
Розенбаума, англійців Р. Роуза і Д. Ко-ваноха, німця К. фон Бойме,
французів М. Дюверже, Р.-Ж. Швар-ценберга, голландця І. Інглхарта та ін.

Теорія політичної культури дала змогу (на відміну від інституціонального
аналізу) пояснити, чому однакові за формою органи державної влади в
різних країнах функціонують абсолютно по-різному. Заглибившись у
мотиваційне коріння політичної поведінки, вона змогла пояснити деякі
речі, що лише чекали на ґрунтовне роз’яснення.

Узагалі політика могла б вважатися доволі простою сферою людської
діяльності, якби суб’єкти політичної діяльності (індивіди, соціальні
групи, інституції та ін.), маючи специфічні інтереси, потреби, мету, не
намагалися вплинути один на одного, змінити свідомість та поведінку
інших суб’єктів у процесі цієї діяльності.

Характер і рівень політичної культури суспільства значною мірою
визначають його політичне життя. Як засіб політичної соціалізації
людини, спосіб організації та розвитку політичного життя суспільства
політична культура завжди формується на певному рівні політичної
ідеології та соціальної психології. Вона містить ідеї, переконання та
погляди, способи діяльності, індивідуальний та суспільний досвід,
традиції, звички, почуття.

Інакше кажучи, політична культура поєднує в собі об’єктивні
соціально-нормативні компоненти свідомості та поведінки й суб’єктивні
стани, що відбивають відчуття відповідності цих нормативів реальному
життю.

У науці сформувалися два основних підходи до тлумачення політичної
культури.

1. Суб’єктивний зміст політики:

• сукупність духовних явищ (Г. Алмонд, С. Верба, Д. Дивайн, Ю. Краснов);

• символів (Л. Дітмер);

2. Суб’єктивний ракурс політики:

• прояв нормативних вимог (С. Вайт);

• сукупність типових зразків поведінки (Дж. Плейно);

• спосіб політичної діяльності (У. Розенбаум) тощо.

Для того щоб краще уявити структуру політичної культури, звернемося до
рис. 11.

Крім того, у структурі політичної культури можна виокремити, по-перше,
рівень розвитку та співвідношення усталених правових, соціальних,
моральних і психологічних норм — регуляторів суспільних відносин;
по-друге, когнітивні (інформаційні), емоційно-комунікативні та практичні
(поведінкові) компоненти формування суспільної свідомості й засвоєння їх
окремою особистістю та соціальними групами.

Автор пропонує під поняттям «політична культура» розуміти якісний
параметр політичного життя суспільства, що характеризує ступінь розвитку
і співвідношення між правовими, соціальними та психологічними
регуляторами функціонування політичної сфери суспільства. Останні
сприяють політичній соціалізації особистості, конституйовані в
соціально-політичних інститутах, суспільній свідомості та політичній
практиці.

Розрізняють поняття політичної культури суспільства, суспільної групи та
окремої особистості.

Якщо розглядати політичну культуру великої суспільної групи, слід
зазначити, що соціальні та психологічні регулятори її діяльності мають
певну специфіку. Скажімо, члени суспільно-політичної організації, партії
і т. ін., об’єднуючись у свою спільноту, добровільно регламентують її
діяльність, створюють внутрішні «правила гри». Наприклад, соціальні та
психологічні регулятори діяльності нації мають дещо інше походження. До

Рис. 11. Структура політичної культури

нації, на відміну від партії, неможливо вступити. А відтак зрозуміло, що
тут діють здебільшого соціопсихологічні (етнічні) чинники, які є доволі
консервативними.

Індивідуальна політична культура характеризується ступенем знання,
емоційного сприйняття та практичного опанування нормами політичної
соціалізації, загальнокультурним рівнем, компетентністю в політиці,
адекватністю оцінок, рівнем свідомості, розумінням своєї соціальної
ролі, ступенем включення до суспільно-політичної системи і т. ін.

Оцінюючи явище політичної культури, слід сказати про вагому роль в її
функціонуванні загальної, національної культури, культури суспільних
станів, регіонів та ін. Ці кола культури впливають на той результативний
чинник, який визначає організацію та культуру політичного життя
суспільства.

Типологія і функції політичної культури

З методологічного погляду дуже важливо під час дослідження політичної
сфери суспільства виокремити типологію політичної культури, про яку
можна довідатися з табл. 7. Звичайно, наведену типологію не можна
вважати закінченою, оскільки такий складний для дослідження об’єкт, як
політична культура, може характеризуватися значно більшою кількістю
параметрів оцінки, проте вона може бути дороговказом у дослідженні цього
складного об’єкта дослідження.

Види політичної культури

Виходячи з аналізу суспільних відносин можна виокремити такі види
політичної культури.

1. Культура депутатської, у тому числі парламентської, діяльності,
предметом якої є професійна, напівпрофесійна та громадська депутатська
діяльність, що має розглядатися разом з вивченням діяльності апаратів
відповідних державних органів.

2. Культура діяльності суспільно-політичних організацій, партій, рухів,
інших соціальних об’єднань, груп і громадян.

Таблиця 7 Типологія політичної культури суспільства

Параметр оцінки Тип політичної культури

Геополітичний Західна

Східна

Маргінальна

Рівень відкритості—закритості Інтровертивна

Екстравертивна

Ідеологічний Буржуазна

Соціалістична

Етнічна

Конфесійна

Змішана

Ступінь інтегрованості індивіда Індивідуалістична Колективістська

Характер політичної соціалізації Провінційна

Діяльнісна

Маргінальна

Ступінь демократизму Тоталітарна

Авторитарна

Демократична

Форма суспільного управління Президентська

Парламентська

Монархічна

Диктаторська

За розвиненістю політичних структур Допартійна

Монопартійна

Багатопартійна

Перехідна

За типом поведінки в конфліктних ситуаціях Конфронтаційна

Консенсусна

Компромісна

За рівнем інтересу громадян до політичного життя Патріархальна

Підданська

Активістська

3. Культура електоральної політичної діяльності або діяльності громадян
у процесі проведення виборів, референдумів, плебісцитів, опитувань
населення тощо.

Структурно-функціональний аналіз поняття політичної культури уможливлює
виокремити матеріальні (політичні інститути, нормативно-правові акти, що
регулюють суспільні відносини) та духовні компоненти (політичну
свідомість, морально-етичні норми, соціальні настанови, політичні
знання, волю, досвід тощо) політичної культури суспільства. Ці
компоненти реалізуються у процесі політичної діяльності окремих
особистостей, соціальних груп, органів влади і т. ін.

Підсумовуючи, зазначимо, що аналіз політичної культури потребує
інтегрального підходу з позицій:

• характеру, рівня розвитку та співвідношення сталих правових,
соціальних і психічних норм, що регулюють суспільні відносини;

• когнітивних (інформаційних, емоційно-комунікативних і практичних,
тобто діяльнісних) компонентів формування суспільної свідомості та
засвоєння їх окремими особистостями.

Виокремимо функції політичної культури:

1) ідентифікації, яка полягає в тлумаченні потреб людини з огляду на її
групову (соціальну, етнічну, конфесійну) приналежність та участь в
обстоюванні інтересів цієї спільноти;

2) орієнтації, що характеризує прагнення людини до змістовного
відображення політичних подій і явищ при реалізації прав і свобод у
конкретній системі;

3) адаптації, яка допомагає людині пристосуватися до умов політичного
середовища, — здійснення її прав і владних повно-ва^кень;

4) соціалізації, що сприяє засвоєнню норм-регуляторів
суспільно-політичного (правових, соціальних, психічних) життя;

5) інтеграції (дезінтеграції), яка забезпечує можливість співіснування
різних груп у межах політичної системи, збереження цілісності держави та
відносин останньої з громадянським суспільством;

6) комунікації, що створює інформаційні умови для взаємодії всіх
суб’єктів та об’єктів політики.

Формування політичних культур — справа не одного покоління і
тисячоліття. Навіть кардинальна перебудова політичних структур не може
часто-густо радикально змінити цінності попередньої культури.

Скажімо, в Індії, яка успадкувала з колоніального минулого досить
розвинену партійну систему та парламентські інститути, і нині домінують
архетипи східної ментальності.

Водночас підвищений інтерес на Заході до релігій та способу життя Сходу
не здатний змінити параметри політичної культури США чи Європи.

Проте технологічний прорив Японії до елітної групи світових лідерів
сприяв укоріненню ліберальних цінностей і зразків політичної поведінки.
Отже, все дуже індивідуально.

Демократична політична культура*

Сучасна демократія втрачає ореол зразковості. Як розвинені держави, так
і перехідні суспільства демонструють загальну тенденцію перетворення
демократії на технологію, де демократичні процедури працюють проти самої
демократії. І не так важливо, проти чого спрямовані такі дії — проти
тероризму чи власного народу.

Питання про те, що саме робить демократію демократією, є одвічно
актуальним. Г. Алмонд і С. Верба спробували визначити якість демократії,
використовуючи «набір змінних», який дає можливість виділити політичну
культуру, найпридатніпіу для демократичної політичної системи [247, с
26]. Оскільки демократична культура виявлялася змішаною й охоплювала і
культуру участі в політичних процесах, і громадську культуру (як
історично сформовані орієнтації), доцільно припустити, що розв’язати
поставлену задачу методологічно можна лише з урахуванням таких моментів:

1) наявного і потенційного рівня політичної дійсності;

2) цілеспрямованості процесу трансформації, тобто ідеальної моделі
зміни.

Взаємодія потенційного рівня політичної системи, що трансформується, та
ідеального цільового вектора є двома головними різноспрямованими
процесами, що підпорядковуються певним законам системної організації.
Отже, базисна культура в цих

процесах виступає визначальною основою і здійснює критичну функцію
добору й адаптації, використовуючи критерій відповідності попереднього
досвіду новим цінностям.

Зазначимо, що взаємодія може проявлятися за якісно різними сценаріями,
проте незалежно від наслідків культурна інтеракція є необхідним джерелом
розвитку. Зіткнення культур відбувається у кілька етапів: криза
ідентичності, девальвація традиційних цінностей, культурний вакуум,
подальший Ренесанс або заміна культури. Якщо політична система зазнає
впливу формуючих чинників, культурне середовище реагує згортанням
критичної функції, що виявляється у «витягуванні» на поверхню культурних
орієнтацій нижчого порядку.

Практичні зміни, які відображають рівень розвитку суспільства й
просторово-часову еволюцію взаємин людини, суспільства і влади, неминуче
призведуть до зміни ідеалів. Взаємодія демократичних ідеалів і практики
їхнього втілення визначає багатомірність поняття «демократія», його
складність як у структурному, так і в функціональному відношеннях.

Якщо простежити за розвитком демократії, то можна помітити, що еволюція
підкоряється головному прагненню — пошуку гармонії у відносинах між
індивідом і суспільством. Античність зводила в ранг найважливішої
цінності рівність обов’язків (те, що рішення народу повинні мати силу
для всіх, визначало свободу через рівність статусів), залишаючи світ
індивідуальності поза політикою.

Прийнято вважати, що Новий час змінив акцент у взаєминах людини й влади
і розвиток демократії відбувався завдяки розширенню простору свободи
(«відректися від свободи — значить, відректися від своєї людської
гідності, навіть від своїх обов’язків»), де рівність виступає природним
бар’єром демократії, а держава — засобом підтримки гармонії. Проте ще Н.
Макіавеллі, розглядаючи вигоди й витрати балансування держави між
сферами фактичних інтересів і компетенції, визнавав необхідність
миритися з елементами демократії, щоб уникнути невдоволення.

Акцент на одній зі складових цього балансування (індивіду чи
суспільстві) сприяє формуванню двох «підривних» тенденцій демократичного
правління: централізації й атомізації. Перша характеризується
відсутністю індивідуального вибору й контролю над владою, а також є
наслідком принципу загальної рівності й зворотним боком свободи. Інша
відображає ситуацію, в якій індивідуальна життєва позиція стає головною
ознакою демократії. Панування особистих інтересів несе в собі загрозу
апатії, виступаючи одночасно і гарантією свободи громадян, і підставою
для обмеження цієї свободи («тиранії більшості»).

Подальший розвиток уявлень про демократію визначається пріоритетом
індивідуалізації політичного процесу. Наприклад, ревізіоністська теорія
демократії (Дж. Шумпетер) виходить із того, що загальна свобода не
формується, а створюється, тобто народ не керує, а добровільно віддає
свою «частину влади», передоручаючи голоси певному кандидатові. Інакше
кажучи, демократія — це не правління народу, оскільки люди вибирають
якийсь проміжний інститут. її успішно підмінюють окремі індивіди, які
отримали владу у конкурентній боротьбі за голоси виборців, і
консолідовані групи у формі політичних партій і соціальних утворень.

Плюралістична теорія демократії (Р. Дал) розглядає основним суб’єктом
дії політичну партію. Саме партія є об’єднувальною ланкою громадського
суспільства, формою переведення неполітичного в політичне,
структурно-функціональним перевтіленням соціальних потреб в інтегративну
політичну якість і основою для легітимації владних повноважень.

Елітарна теорія демократії (М. Вебер, Ф. Шміттер), виходячи з
ірраціональності як істотної риси народу, вважає політичний процес
боротьбою між різними групами інтересів. Демократія залежить від носіїв
влади — людей, які відіграють особливу роль в управлінні й наділені
розпорядницькою функцією на підставі закону. Норми, що визначають
легітимні способи приходу до влади й відповідальність керівників за свої
рішення (тобто в який спосіб обираються представники громадян і як вони
відповідають за свої дії), відрізняють демократичну систему від
недемократичної.

Згідно з партисіпаторною теорією (С. Ліпсет, А. Ліпхард) особистість
раціональна і їй необхідно забезпечити максимальну підтримку для участі
в політичному процесі. Рівноправність усіх перед законом розуміється як
засіб боротьби за свободу на фоні змагання великої кількості
організацій, який розширює діапазон вибору для кожного індивіда. Вибір
здійснюється на основі

«рівності свободи», тобто коли люди можуть формувати, переглядати й
реалізовувати свої власні ідеї.

Таким чином, у розвитку уявлень про демократію домінують такі тенденції:

1) перенесення ціннісних орієнтирів із суспільства на особистість;

2) перехід від монологу влади (від керівників до підлеглих) до діалогу
статусів, особистостей, культур.

Першу спробу об’єднання ідеального вектора з потенційним рівнем можна
знайти в концепції громадської культури Г. Ал-монда і С. Верби. У цій
концепції громадянське суспільство є тим генетичним ядром, внутрішній
зміст якого у формі ідей, уявлень і думок визначає й транслює зовнішній
пласт політичної системи: інститути й об’єднання, асоціації й рухи,
ринок і ЗМК. Водночас це і потенціал активності у вигляді генерування
ідей та вимог громадян, і канал відтворення й передачі цінностей від
покоління до покоління.

Громадське суспільство розглядається політологами як рівень управління,
проміжний між індивідуумом і державою. Основна перевага громадянського
суспільства — його здатність служити органічною противагою державі, але
вихід енергії такого суспільства може однаковою мірою підривати як
демократією, так і авторитарну державу.

Г. Алмонд і С. Верба спробували нейтралізувати негативні тенденції
протилежностями демократії: пасивністю й індиферентним ставленням до
влади. Завдяки цьому демократична культура стає поєднанням протилежних
імпульсів: з одного боку — до розвитку, з другого — до незмінності.

Важливо не те, чому окремий громадянин бере участь у політичному
процесі, спираючись на «нереалістичну віру в незалежність участі», а те,
що участь спрямовує соціальну енергію у креативне русло, дає вихід
незалежній політичній діяльності й забезпечує можливість вибору. Дуже
важливим для існування життєздатної демократії є сприйнятливість держави
і залучення широких верств громадськості до політичного процесу,
забезпечення зворотних комунікативних зв’язків.

Демократія завжди національна, тому що громадянське суспільство завжди
конкретне в тому розумінні, що значення інституту родини, методи
розв’язання спорів, форми організації спільних дій проявляються у
структурних елементах соціально-історичної пам’яті й етнокультурної само
ідентифікації. Така теоретична конструкція дає можливість зробити два
висновки. По-перше, демократична культура як механізм подвійного
втілення (ідеального в практичному й громадського в політичному) не може
бути монолітною. По-друге, за демократизації орієнтиром є не окремі
цінності, а досвід успішного демократичного будівництва.

Сутність демократичної культури полягає в діалозі між особистістю,
суспільством і владою, що виявляється у здатності налагоджувати канали
для передачі вимог громадян, а також для визначення ступеня довіри до
політичного керівництва й міри легітимності влади.

Важливо також врахувати глобальні тенденції розвитку. Так, урбанізація
руйнує солідарність — основу громадянського суспільства, а розвал
корпоративних зв’язків призводить до перетворення суспільства на масу.
Об’єктивно це сприяє тому, що демократія як інститут набуває усе
формальнішого характеру. Наприклад, сучасні реалії змушують робити
політичний вибір на основі поглядів тих, хто обслуговує політичну еліту:
політологів, експертів, оглядачів мас-медіа тощо.

Розвиток технологічних засобів комунікацій і тісно пов’язана з цим
глобалізація актуалізують питання як глобального громадянського
суспільства й загальної демократичної культури, так і прагнення зберегти
етнокультурну розмаїтість.

Водночас потрібно пам’ятати: демократія «західного зразка», яку нав’язує
нам глобалізація, грішить використанням подвійних стандартів та
ігноруванням напрацювань політичної культури східного типу.
Проаналізувавши процедури обрання Чингісхана (курултай) або ж Гітлера
(парламентські вибори) й наступні геополітичні результати їхнього
правління, можна дійти висновку, що демократична політична культура має
досліджуватися не тільки як технологічний прийом чи процедура, але й як
політичний системоутворюючий комплекс здійснення влади в контексті
етнонаціональних, соціально-політичних і культурно-історичних умов її
реалізації.

Список використаної літератури

Борисов В. К. Теория политических систем. — М., 1991.

Варзар І. М. Політична етнологія як наука: історія, теорія, методологія,
праксеологія. — К., 1994.

Вятр Е. Социология политических отношений. — М., 1979.

Гаджиев К. С. Политическая наука. — М., 1995.

Гаевский Б. Философия политики. — К., 1993.

Гегель Г. В. Ф. Философия права. — М., 1990.

Гелбрейт Дж. К. Новое индустриальное общество. — М., 1969.

Гоббс Т. Философские основания учения о гражданине. — М., 1974.

Головатий М. Ф. Соціологія політики. — К., 2003.

Головатий М. Ф. Політична психологія. — К., 2001.

Головатий М. Ф. Мистецтво політичної діяльності. — К., 2002.

Грамши А. Искусство и политика. — М., 1991.

Гурне Б. Державне управління. — К., 1993.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *