РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:
ПОЛІТИЧНА ДУМКА ХХ СТОЛІТТЯ
ВСТУП
Зростання ролі політики, її вплив на економіку, ідеологію, культуру –
характерне явище ХХ ст. Об’єктивно це пояснюється розвитком
індустріального суспільства, демократизацією громадського життя,
ускладненням суспільних структур, посиленням політичної активної
активності народу тощо. Це століття докорінних змін у світі, століття
революцій, світових війн, розвитку демократії на Заході й її становлення
на Півдні, Півночі, Сході. Процеси політичних перетворень визвали до
життя нові теорії про політику які сформувалися на науковій базі,
утвореної попередниками. В той же час в сучасних концепціях користуються
ідеї, моделі, правила політичної ери, що притаманні людству на рубежі ХХ
– ХХІ ст. У зв’язку з цим вже на початку ХХ ст. збільшується кількість
дослідницьких робіт у галузі політики, оформлюється політологія як
самостійна наука.
Мета лекції – з’ясувати генезу сучасної політології, основні її напрямки
дослідження та нові тенденції, ознайомитися з теоріями видатних фахівців
ХХ ст., розробки яких становлять теоретичні й методологічні основи
багатьох цікавих, аргументованих, адекватних реальності досліджень у
царині політичної науки.
Завдяки вивченню досягнень різних політологічних шкіл студент
підготується до поглибленого вивчення спеціальної літератури з окремих
аспектів політології, вільного пошуку власної думки для самостійного
розв’язання суспільних проблем сьогодення з урахуванням знахідок
світової політичної думки.
1 ГЕНЕЗА ПОЛІТИЧНИХ ІДЕЙ НА ПОЧАТКУ – НАПРИКІНЦІ ХХ ст.
При розгляданні першого питання лекції – слід зрозуміти, що на початку
ХХ ст. у світі виникла нова політична реальність. Вона пов’язана з
оформленням масових політичних партій, які борються за владу і вплив на
виборців; розвитком нових засобів масової інформації, здатних значною
мірою впливати на громадську свідомість мас; потребою перебудови
традиційної конфігурації відносин панування /підпорядкування у
суспільстві. Тому вже наприкінці ХIХ ст. існуючі класичні політичні
теорії стають неефективними.
Усупереч критичному осмисленню реалії індустріально-ринкової цивілізації
К.Марксом, більш виправданою в історичній перспективі виявилася
парадигма лібералізму А. Токвіля. Саме соціальний консенсус, а не
конфлікт став основою капіталістичного розвитку у ХХ ст. А мислителі,
які по-новому подивилися на політику й перейшли від аналізу формальної
структури влади до досліджень її реальної організації, значною мірою
визначили загальний напрямок політичних досліджень у ХХ ст.
Генеза політичних ідей цього періоду характеризується тими проблемами,
що були поставлені політичною наукою в різні періоди століття і є
предметом обговорення та подальшого дослідження в сучасних умовах
політичного життя.
Теорія еліт. Її засновниками були італійські політологи Гаетано Моска
(1856 – 1941) і Вільфредо Парето (1848 – 1923), які поставили собі за
мету показати яким чином і хто насправді керує суспільством.
Провідна ідея Г. Моски передбачала створення владного класу,
диференціацію владних функцій, згідно з якою влада перебувала й повинна
перебувати в руках меншості – еліти, тобто класу, який править, виконує
свої політичні функції, монополізує владу, дістає вигоди із своєї влади.
На думку Г.Моски, скрізь виникають два класи – правлячий клас і
підпорядкований клас. Другим, численнішим класом, керує перший. Він його
також контролює. Проте таке становище підпорядкованого класу не є
перешкодою для поступового проникнення кращих представників мас в еліту.
В.Парето визначив еліту як клас, що складається з людей найбільш
продуктивних і здібних у царинах своєї діяльності. Еліту як головний
клас він поділяє на правлячу і не правлячу. Правляча еліта включає тих,
хто безпосередньо бере участь у правлінні. Не правляча еліта – це
інтелектуали, ідеологи, бізнесмени, політики тощо. Серед еліт має місце
розмежування на “левів”, які використовують силу, та “лисиць” –
експертів з обдурення й спекуляції. Тому для збереження соціальної
рівноваги потрібна циркуляція еліт. Учений наголошував на принциповій
важливості зміни одного різновиду еліт іншими, на необхідності її
якісно-оціночних характеристик. Тим самим він зробив крок у бік
ціннісної інтерпретації еліт.
Функціонування демократії, на думку італійських учених, є неможливим без
координації та організації її з боку організованої меншості, інакше вона
міф, який немає нічого спільного з реальною політичною дійсністю.
Таким чином, Г.Москою і В.Парето були поставлені актуальні проблеми
структури політичної влади й звернена увага на груповий характер
реалізації будь-якої тези про те, що функціонування демократії є
неможливим без організації та координації її розвитку з боку еліти. Це
стало наскрізною темою політичної думки ХХ століття. Більш детальніше
можна познайомитися з теоріями еліт при вивченні теми курсу “Політичне
лідерство та політичні еліти”.
Політична теорія М.Вебера. Значною мірою на формування сучасної
парадигми політичної науки вплинули праці німецького філософа,
соціолога, історика Макса Вебера (1864 – 1920). Він перший з
європейських учених, котрий усвідомив фундаментальність феномена влади
та вторинність державно-правових інституцій, відмовився від суто
юридичного уявлення про владу. Стрижневою лінією його міркування є
тлумачення панування як влади , що дає право керувати одним і вимагає
послуху від інших. Вебер розробив соціологію панування, використавши три
головних типи легітимного (суспільно визнаного панування).
Перший тип – традиційне панування, що ґрунтується на переконливості у
святості традицій, законності репрезентованих ними органів, на пануванні
авторитету володаря. Другий тип – раціонально-правове або легальне
панування – визначає підкорення не особі, а визначеним у суспільстві
законам. Для забезпечення такого типу панування необхідний професійний
апарат (раціональна бюрократія). Третій тип легітимного панування –
харизматичне панування, яке передбачає безумовну та ірраціональну віру в
надприродні якості лідера. Структура панування подана так: 1. панівна
меншість – еліта; 2. апарат управління – функціонери; 3. підпорядковані
пануванню маси.
Веберевське переосмислення ідеї класичної демократії полягало в тому, що
система легального панування потребує джерела додаткової легітимації з
боку традиції та/або харизми. Тим самим, учений пропонує концепцію
плебісцитарної демократії на чолі з вождем, який стоїть над усіма іншими
центрами і силами влади. Демократична система, на його думку, може бути
легітимізованою через комбінацію кількох систем відносин
панування/підкорення:
професійний апарат керівництва (формально-раціональний засіб реалізації
влади);
плебісцитарний вождь (який визначає політичний курс, що здатний
захопити маси);
парламент (критично-контрольна інстанція традиційного типу).
Як бачимо, вирішальне значення відведено вождеві й бюрократії,
другорядна роль – парламенту, що пояснюється негативною оцінкою їм
політичних партій, які, на думку Вебера, були органами партійної
ієрархії.
Таким чином, теоретична спадщина М.Вебера (поняття типів панування,
раціональної бюрократії, плебісцитарної демократії, харизматичного
лідерства) стали парадигмальними основами сучасних політологічних
студій, а його праці лишаються теоретико-методологічною домінантою
політології ХХ ст. До ідей М.Вебера ми будемо повертатися неодноразово,
вивчаючи базові теми курсу політології.
“Залізний закон олігархії Р.Міхельса. Роберт Міхельс (1876 – 1936) –
один із визнаних класиків сучасної політичної науки у так званому
“залізному законі олігархії” поєднав і довів до логічного завершення
ідеї, накреслені теорією еліт Г.Моски і В.Парето та теорією типів
панування М.Вебера. Р.Міхельс стверджував, що сама структура кожного
організованого суспільства викликає необхідність в еліті. Зміст його
закону можна витлумачити в такій спосіб: у будь-якій організації,
незалежно від її масштабів, керівники стають необхідними для успіхів її
діяльності та для її збереження. Природа організації така, що вона
наділяє владою й привілеями лідерів, у той же час даючи їм можливість не
бути контрольованими й відповідальними перед членами організації. За
будь-якої демократії головні рішення приймає переважно олігархія. Але її
гарантом може бути суперництво олігархій.
Ідеї Р.Міхельса знайшли продовження у працях французького ученого
М.Дюверже, німецького політолога З.Неймана, англійського соціолога
Р.Маккензі. При вивченні теми курсу “Політичні партії та громадські
організації і рухи” ми будемо до них звертатися.
Теорія “зацікавлених груп” А.Бентлі. Артур Фішер Бентлі (1870 – 1957)
започаткував теорію зацікавлених груп у праці “Процес керівництва.
Вивчення громадських рухів” (1908 р.). Відомий американський теоретик
намагався обґрунтувати реальну роль політичних партій, політичного
лідерства у політичному процесі, їхній вплив на діяльність державних
інститутів.
Теорія А.Бентлі виходить з того, що діяльність людей, визначувана їхніми
інтересами, структурується за напрямками через різні “зацікавлені
групи”. Це постійно-мінливий процес при якому відбувається тиск
громадських сил (інтересів) на уряд (владу) з метою змусити його
підкоритися їхній волі. У цьому процесі сильні групи домінують й
примушують підкорятися собі слабші; а державне керування, таким чином,
включає до своїх функцій адаптацію, врегулювання конфліктів та
досягнення рівноваги між протидіючими групами.
Таким чином, аналізуючи політичний процес крізь призму спільних
інтересів різних груп, А.Бентлі накреслює контур процесуальної
інтерпретації теорії демократії.
В рамках теорії демократії склалися сучасні теорії правової держави і
громадянського суспільства. Видатними теоретиками теорії демократії є
американські учені Ліпсет, Даль, австралійський і американський
економіст і соціолог Й.Шумпетер, Сарторі та ін. Їх ідеї і теорії стануть
основою при вивченні теми курсу “Демократія: сутність, форми та роль у
суспільстві ”.
Доктрина технократії. Виникнення цієї доктрини пов’язується з іменем
американського професора Т.Веблена (1857 – 1929) й пояснюється
посиленням впливу на політику науки і техніки. В таких умовах влада все
більше концентрується в руках управляючих (менеджерів), радників,
експертів тощо. Виникає нова соціально-політична система – технократія.
Влада технократів виходить не з інтересів суспільства, а з досягнень
науки в інтересах суспільства. Ця доктрина має багато послідовників
Г.Саймона (науково-управляюче суспільство), Д.Белла (постіндустріальне
суспільство), Б.Беквіта (експертократія), З.Бжезинського (технотронне
суспільство) та ін. В 70 – 80 роки виник і дістав визнання новий
концептуальний перегляд ролі науки, метою якої стає забезпечення
передумов виживання суспільства загалом. Автори синергетики (І.Пригожин,
І.Стенгерс, Г.Ніколі, Г.Хакен, Г.Хенке, М.М.Моісеєв, С.П.Курдюмов,
Є.М.Князева та ін.) переосмислюють традиційні уявлення про соціальні
процеси, визначають тактику політики, яка має бути гнучкою, відповідною
не тільки конкретним умовам, але й їх швидким змінам.
Концепція тоталітаризму. Тоталітаризм це феномен ХХ ст. З приводу
концепції тоталітаризму точаться нескінченні дискусії, які особливо
загострюються при віднесенні певних реальних режимів до тоталітарних.
Значне місце вони займають у працях німецько-американського політолога
Хани Аренд (1902 – 1973), австро-американського Фрідріха Фон Хайєка
(1899 – 1988), російського філософа М.О.Бердяєва (1874 – 1948),
французького Раймона Арона та ін. З характеристикою тоталітарних
суспільств, головною рисою яких є перетворення особистості у
представника “маси”, ми познайомимся при вивченні теми “Політичні режими
сучасності”.
Світ кінця ХХ ст. відзначається цивілізаційною різноманітністю, він
значно більше політизований ніж за будь-якої попередньої доби.
Свідченням цього є, передусім, утворення у кінці ХХ ст. великої
кількості суверенних держав, які намагаються зберегти політичну
незалежність. Цей процес супроводжується виникненням дедалі більшої
кількості внутрішніх і зовнішніх проблем, що активізують політичну
поведінку громадян й вимагають розв’язання проблем геополітики і
міжнародних відносин.
Таким чином, розгляд генези політичних ідей і теорій ХХ ст. (далеко не
всіх) показує, що розвиток політології пов’язаний з теоретичними
потребами суспільного життя, реаліями дійсності, що потребують свого
теоретичного і ідеологічного осмислення.
Різноманітність напрямків, проблематики, теорій і парадигм до вивчення
політики, відсутність загальної методологічної бази – така загальна
картина політології ХХ століття.
2 ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ДОСЛІДЖЕНЬ НАЦІОНАЛЬНИХ ПОЛІТОЛОГІЧНИХ ШКІЛ
Розглядаючи основні напрямки розвитку політичної думки ХХ ст. , слід
мати уявлення про політологічні школи, які забезпечують її розвиток.
Політична наука США. Ще у 1880 р. у Колумбійському університеті була
організована перша школа політичної науки, а у 1903 р. утворилася
американська асоціація політичних наук.
Особливістю розвитку політології США є її емпірична спрямованість, опора
на соціологічні та соціально-психологічні методи і підходи. В 20 – 30-х
роках “чиказька школа” проголосила актуальність вивчення людської
поведінки в інституціях, групах, політичному процесі у цілому. Для цього
з експериментальної психології було запозичено ідею вивчення поведінки
людей за допомогою аналізу їх настанов (attitude), які можуть бути
вимірені й обчислені за допомогою анкет та інтерв’ю. Старійшина
американської політичної науки Ч.Мерріам приділив увагу її методології,
виступаючи за рішучу заміну описових констатуючих міркувань про політику
науковими дослідженнями, що повинні мати нормативний характер. Його
учень і послідовник Г.Лассуелл також розвинув ідею про політичне
дослідження у справжню науку. В передмові до книги “Влада і
суспільство”, написаної у середині ХХ ст. , Г.Лассуелл підкреслював, що
факти самі по собі – це просто набір деталей і вони не мають іншого
сенсу, ніж бути грунтом для гіпотез. Проте, оскільки епоха потребує не
споглядальності, а науки, засвоєння якої сприяє високопрофесійній дії,
заклик не нехтувати теорією задля практики мають принципове наукове і
методологічне значення.
Таким чином, біхевіористська парадигма політичних досліджень стала
методологічною орієнтацією політичної науки США. Вона розвивається на
основі соціального аналізу поведінки виборців і суспільної думки (Кей),
політичного лідерства і еліт (Лассуелл), політичної соціалізації (Істон,
Лейн), політичної культури (Алмонд, Верба), бюрократії (Ла Паломбара),
процесу прийняття управлінських рішень (Саймон) та інш.
Незважаючи на глибоке проникнення біхевіоризму в політологію США, він
час од часу зазнає масової критики фахівців за надмірну захопленість
фактами, просту описовість тощо. Не виключено, що саме це вплинуло на
зародження в його ж рамках постбіхевіоризму.
Головні принципи постбіхевіоризму більш ніж десятиріччя тому виклав
Д.Істон. Їхні складові такі:
дослідження й конструктивний розвиток проблеми цінностей;
відображення сучасного конфлікту, який існує в суспільстві у ставленні
до ідеалів;
визначення мети – привернути увагу до потреб свого часу, використати
знання про цінності для розв’язання соціальних і політичних проблем.
Отже, постбіхевіоризм передбачає певну орієнтацію на фундаментальні
дослідження (зокрема, на проблеми соціальних функцій цінностей,
взаємовідносин між цінностями, їхньої ролі у житті людей тощо).
У сучасних умовах кінця ХХ ст. основними напрямками політичних
досліджень США є:
вивчення досвіду американського управління і політики (виборчих
технологій, політичного лідерства, політичної поведінки та ін.);
міжнародні відносини;
розробка змісту і методів прикладної політології, що досліджує
практичні аспекти функціонування політики в різних сферах суспільного
життя.
Видатні політологи США: Д.Істон, З.Бжезинський, Ф.Хайєк, Р.Даль,
Р.Такер, Ч.Еліот та ін.
Англійська політична наука розвивається у двох напрямках – економічному
(політика розглядається як сфера раціональної діяльності людей, що
намагаються мати максимальну користь) і соціальному, який намагається
побачити у політичній поведінці людей результат впливу (неусвідомленого)
культурних традицій і цінностей. Переважання емпіричного підходу в межах
цих напрямків обумовлено впливом американського досвіду. До найбільш
актуальних проблем політології належать: партійні системи і проблеми
політичний партій (Д.Карндорф, Р.Блейк, Х.Пеллінг, А.Бітті),
корпоративізм у зв’язку з проблематикою груп тиску, політична поведінка
і політична культура (Р.Маккензі, Д.Батлер, А.Сілвер, Д.Стоукс, Р.Роуз
та ін.).
Французька політична наука. Її появу пов’язують з іменами А.Есмена,
Л.Дюги, М.Оріу наприкінці ХIХ ст. Але своїм розвитком і авторитетом вона
зобов’язана Р.Арону і М.Дюверже. Ці учені розглядали політичну науку не
просто як додаток до конституційного права, а як самостійний напрямок
досліджень. З часів сформованого М.Оріу поняття “політичний інститут”,
інституційний підхід до вивчення політики дав змогу французьким
політологам розширити межі політичних досліджень і радикально змінити
самий їх характер. Політична наука Франції звернулася до вивчення
проблем демократії, тоталітаризму (Р.Арон), “політичного поля” (Д.Гаслі,
М.Оферле, Б.Ларуа, П.Бурд’є), пропонує авангардні постмодерністські
стратегії політичних досліджень (М.Фуко, Ж.-Ф.Ліотар, А.Турен та ін.).
Досить сильні позиції у Франції займають проблеми традиційної політичної
науки – конституційне право і дослідження державних інститутів.
Італійська політична наука. На відміну від інших країн Західної Європи у
Італії розвиток політичної науки продовжився не відразу після перемоги
над фашизмом. Справа в тому, що у італійському суспільствознавстві
панувала думка, на яку звертав увагу ще Г.Моска, що потрібно розвивати
традиційні дисципліни (філософію, право, економіку, історію, географію),
які мають своїм об’єктом ті чи інші аспекти політики. Розповсюдженню
політичної науки протидіяли, як і на початку ХХ ст., дві сили – армії
юристів і істориків.
Відродження політичної науки почалося з повернення до спадщини Г.Моски і
В.Парето, видання перекладів праць Р.Міллса, Р.Дарендорфа, М.Дюверже та
інших політологів США і Західної Європи. Роль ініціатора відродження
політичної науки в Італії належить “флорентійській школі”, особливо
Дж.Сарторі.
Перші емпіричні дослідження пов’язані з вивченням політичної, особливо
електоральної поведінки населення, організаційної структури і діяльності
італійського парламенту, політичної системи взагалі. Головна заслуга
Дж.Сарторі – це теорія “конкурентної демократії”. Демократія повинна
бути, на його думку, селективною поліархією і поліархією гідності. Він
вчасно поставив питання про співвідношення демократії і політичної
культури пануючої еліти, доказуючи, що країна не може мати політичний
клас кращий, ніж її політична культура. Роботи Дж.Сарторі набули
міжнародного визнання.
Німецька політична думка зберігає теоретико-філософський характер,
продовжуючи традиції німецької класичної філософії. Тому структуру
сучасної німецької політичної науки можна поділити на три великі блоки:
1) фундаментальну політичну філософію і дослідження
науково-методологічних принципів політичної науки;
2) державознавчі концепції, пов’язані з традиційною філософією держави і
загальним ученням про державу в юриспруденції;
3) глобальні політико-соціологічні теорії суспільства.
Перший, політико-філософський блок, представлений
нормативно-онтологічною теорією, що має своїм завданням визначити цілі й
норми політичної діяльності, зорієнтувати її на певні моральні й
соціальні цінності. Інакше кажучи, вона зорієнтована на те, що поєднує
людей а не на те, що людину відособлює. В основі її – теза про потребу
поєднання у практичній діяльності етики і політики (Г.Майєр, Е.Фегелін,
Л.Страусс, А.Бергштрассер, В.Хенніс та ін.).
Неопозитивістський напрямок критичного раціоналізму заперечує
ідентифікацію політики й етики. Прибічники цього напрямку вважають, що
політика не має за мету досягти загального щастя, а побудова досконалого
суспільства взагалі неможлива. Тому її завдання випрацьовувати процедури
і прийоми “плавання” у ситуації перманентних конфліктів і
“фундаментальної людської недосконалості”. (К.Поппер, Г.Альберт,
К.Байме, Г.Лембрух та ін.).
Другий блок політичних теорій містить різноманітні теоретичні концепції
держави: “тотальної держави”, що тотожна самому суспільству (К.Шмітт),
політичної соціології держави (Г.Хеллер, О.Штаммер – держава – це
суспільне об’єднання, що як вища інстанція забезпечує упорядковану
узгодженість усіх суспільних дій на певній території).
Третій блок німецької політичної науки складають глобальні
політико-соціологічні теорії: ”радикального функціоналізму” Н.Лумана,
“активізованої громадськості” Ю.Хабермаса, “теорія конфлікту”
Р.Дарендорфа, які торкаються проблем демократії й суспільства у цілому.
Досить сильні політологічні школи склалися в Канаді, Бельгії, Голландії,
Данії, Австралії. Ще у 1970 р. було створено Європейський консорціум для
політичних наук і досліджень. Скандинавська асоціація політичних наук
об’єднує політологів Норвегії, Швеції, Фінляндії.
Політична думка в Україні ХХ ст. Особливості української політичної
думки початку ХХ ст. визначалися тим, що вона розвивалася в соціальному
середовищі, в якому зникали спадково-майнові ознаки, руйнувався
сільський традиційний спосіб життя і замість аграрного поставало масове
індустріальне суспільство.
З огляду на розмаїття ідей розвиток української політичної думки ХХ ст.
не був суспільним потоком, а являв собою кілька паралельних і окремих,
хоча взаємозалежних напрямків.
Народницько-демократичну традицію України, яку започаткували
Кирило-Мефодіївське товариство (1846 р.), В.Антонович, М.Драгоманов, в
міжвоєнний час (1878 – 1929), С.Шелухін (1864 – 1939) та ін.,
підкреслюючи на необхідність спиратися в майбутньому державному
будівництві на власний політичний досвід та історичні традиції.
Позиції демократичного народництва політично ослабли у 20 – 30-х рр. ХХ
ст. Це було викликано появою досить потужних альтернативних рухів –
інтегрального націоналізму, націонал-комунізму та націонал-демократії.,
усвідомленням провини українських соціалістів за поразку у
національно-демократичній революції 1917 – 1920 рр.; кризою
демократичних режимів у загальноєвропейському масштабі; становленням
тоталітарних режимів.
У 30 – 50-х рр. соціалістичні ідеї (немарксистського характеру) в
еміграції намагалися розвивати В.Винниченко (1880 – 1951) та І.Багряний
(1906 – 1963). В.Винниченко (основна праця – “Конкордизм”) виступив зі
спробою обґрунтування нового суспільного ладу, який має поєднувати кращі
здобутки комуністичної та капіталістичної систем. Фактично це був
український варіант доктрини конвергенції, висунутої на Заході в 50 –
60-х рр. І.Багряний умотивував потребу відмовитися від тоталітаризму (у
вигляді комунізму, інтегрального націоналізму, фашизму) та
переорієнтувати свою діяльність на поширення демократії, через
дезінтеграцію СРСР.
Ліберальні традиції, започатковані в Україні М.Драгомановим (1841 –
1895), у 70 – 80-х рр. ХХ ст., були сприйняті українським дисидентським
підпіллям і знайшли вияв у правозахисній діяльності (зокрема в
діяльності та програмних документах Української Гельсінської групи).
Тоді й було порушено питання політичної незалежності України з
дотриманням прав і свобод особистості. А вже в першій половині 90-х рр.
ХХ ст. носіями ліберального світогляду стали майже 10 політичних партій
(ЛПУ, АДПУ, НДП та ін.).
Консервативні традиції наукової думки знайшли відображення в позиціях
таких відомих мислителів України, як В.Липинський (1882 – 1932),
С.Томашівський (1875 – 1930), В.Кучабський (1895 – 1945). Усіх трьох
найвпливовіших представників українського консерватизму об’єднували такі
ідеї: визнання провідної ролі держави в суспільно-політичному житті,
критичне ставлення до націоналізму та російського більшовизму, визнання
керівної ролі політичної еліти у державотворчому процесі.
Націонал-комуністичні ідеї, що були особливо поширені на початку ХХ ст.
(М.Хвильовий (1893 – 1933), О.Шумський (1890 – 1946)) набули “другого
дихання” в Україні в 60-ті роки ХХ ст. (І.Дзюба, Л.Плющ, М.Руденко та
ін.). Проте, хоча вони і мали місце у науковій думці України, на
практиці виявилися утопічними й нежиттєздатними.
Як модернізований напрям політичної думки України у ХХ ст. став
інтегральний націоналізм, виникнення якого пов’язують з ім’ям
М.Міхновського (1873 – 1924). Досягнення повної незалежності України,
“Україна для українців” мислитель вважав метою – максимумом. Віра в
націю як найвищу суспільну цінність сягнула гіпертрофованих розмірів в
ідеологічних конструкціях Д.Донцова (1883 – 1973), М.Сціборського (1897
– 1941), С.Бандери (1906 – 1959), Я.Стецько (1912 – 1986). У час, коли
тоталітарні рухи здобували перемоги в Європі (20 – 30-ті рр. ) їх ідеї
набули величезної популярності, а після краху фашистського й
нацистського режимів Італії та Німеччині, поразки УПА в боротьбі проти
СРСР швидко втрачали соціальну базу.
Націонал-демократичні ідеї в Україні знайшли наукове обґрунтування в
працях С.Дністрянського (1870 – 1936), С.Рудницького (1877 – 1937),
В.Старосольського (1878 – 1942), О.Ейхельмана (1854 – 1943). Базовими
для націонал-демократичного напряму були такі засади: обґрунтування
права українського народу на самовизначення, домінування суверенності
нації над суверенністю держави, ідеї демократичного політичного режиму і
республіканської форми правління як основи політичного ладу української
нації. Можна вважати спадкоємцями цих ідей представників сучасних
правоцентристських партій України (Народний рух України та деякі інші).
Отже, українська політична думка ХХ ст. представлена різними напрямами,
мала за мету обґрунтування наукової концепції української державності,
національної свідомості, політичної орієнтації українського народу. Її
аналіз свідчить про те, що представники різних позицій зробили значний
внесок в розробку української і світової політичної науки.
Таким чином, національні політичні школи, досліджуючи ті чи інші
проблеми політики, внесли вагомий внесок у розвиток світової політичної
думки ХХ століття й розширили наші уявлення про політологію, як науку. В
Україні же розвиток політології як науки став можливим лише з набуттям
країною незалежності. А українська політична думка, незважаючи на вплив
російських інтелектуально-політичних течій, мала свої особливості
розвитку у ХХ ст.
3 ПОЛІТОЛОГІЯ ПОСТКОМУНІСТИЧНИХ СУСПІЛЬСТВ
Розглядаючи це питання, наголосимо що така політологія лише формується.
Розпад світової держави – Радянського Союзу, утворення незалежних держав
стали історичним фактом. Виник посткомуністичний світ. Усе це створило
передумови для подолання довготривалої інтелектуальної ізольованості,
для деідеологізації мислення, для розширення обріїв політичної думки.
Переміни, що відбулися в цей період, реальна практика
соціально-політичних перетворень на пострадянському просторі надали
політологам небачені можливості для порівняльного аналізу масиву
емпіричного матеріалу, що не мають аналогів у ХХ ст. Поступово заявляє
про себе складова частина політичної науки – політологія посткомунізму.
Вона вивчає ті явища, тенденції та закономірності, які характерні для
політичного життя посткомуністичних суспільств.
Безумовно, ступінь відповідності зібраної інформації й політичних
концепцій реаліям посткомуністичних (особливо пострадянських) країн поки
ще незначна. Щоб досягти інтелектуальної зрілості й набути самостійний,
парадигмальний статус політології посткомунізму потрібно перебороти
деякі труднощі чи “фактори стримання”. В першу чергу, це фактор,
пов’язаний із загальними особливостями становлення політичної науки і її
інфраструктури (головна з них – надмірна політизація науки), а також
самого політичного товариства. Дослідники відмічають (А.М.Салмін,
В.Полохало та ін), що в сучасний час ми маємо чотири типи політологів, а
відповідно, чотири типи політичного знання.
По-перше, це університетська політологія; по-друге – теоретична, що
пов’язана з академічною політологією (в Росії, Україні вони різняться за
походженням: перша більш пов’язана з освітньою системою, друга – з
академічними структурами – РАН,УАН): по-третє, це політологія радників,
по-четверте – політичні технології, або політологія консультантів (від
“паблік рілейшнз” до квазитеоретичного аналізу).
Таким чином, у своїх посткомуністичних країнах політологи відрізняються
один від одного соціальним статусом, професійним рівнем, стереотипом
поведінки тощо. Тому актуальним завданням політології посткомуністичних
суспільств є адекватна теоретизація фактичного матеріалу, ураховуючи
політико-культурні традиції, конкретно-історичні умови, національний
менталітет.
Дискусійною політичною проблемою є перспективи та альтернативи
політичного розвитку посткомуністичних країн. Більшість політологів
вирішує її формулюючи таку дилему: або демократичне, відкрите
суспільство, або повернення до комуністичного тоталітаризму. Інші
політологи стверджують, що ми маємо справу з так званим перехідним
періодом невизначеним за змістом і непередбаченим за політичними
наслідками. Багато уваги приділяється політичним трансформаціям
посткомуністичних суспільств, новій геополітичній ситуації,
суперечностям геополітичного самовизначення, етнополітиці тощо.
Безумовно, поки що політологія не дає відповідей на багато запитань, які
ставить життя. Але вона розвивається й цьому процесу сприяють переклади
на російську, українську мови праць відомих у світі політологів, видання
політичних журналів (“Поліс”, “Соціально-політичний журнал”, “Політична
думка”, “Свободная мысль” та ін.). Активно заявляють про себе нове
покоління політологів: К.С.Гаджиев, Л.Ф.Шевцова, О.С. Панарін,
В.Полохало, М.Томенко та багато інших.
Таким чином, якщо раніше для країн соціалістичного вибору
марксизм-ленінізм вважається єдиною суспільно-політичною теорією, а в
капіталістичних країнах він критикувався, то тепер ця течія є тільки
однією з напрямків суспільно-політичної думки, поряд з неолібералізмом,
неоконсерватизмом , соціал-демократизмом та ін. Якщо ще десять років
тому єдино вірним методом дослідження був діалектичний матеріалізм, то
сьогодні їм користуються поряд з такими методами, як біхевіоризм,
структуралізм, функціоналізм, системний метод тощо.
Роки української незалежності (після 1991 р.) отримали досить потужне
філософсько-політичне осмислення. Дискусії щодо спрямованості та
швидкості руху від тоталітаризму до демократії точилися і серед
українських фахівців всіх напрямів суспільствознавства, і серед
політичних лідерів, державних керівників, урядовців.
Представники лівоцентристської ідеології пропонували обрати за основу
державної стратегії такі положення, як президентське правління,
формування єдиного Євразійського Союзу й зближення з Росією та іншими
країнами СНД, збереження монопольних позицій державного сектора в
національній економіці, створення “згори” соціально орієнтованої моделі
ринкової економіки.
Виразники протилежної орієнтації наголошували на необхідності відмови
від продовження етатистського курсу в державній політиці. Так, зокрема,
відомий український політолог М.Томенко виступив за синтез кращих
(національних і світових) здобутків соціал-демократії, лібералізму та
консерватизму у вигляді українського соціального лібералізму, та
утвердження руху “нової демократії”, ідеологічна платформа якої має
спиратися на такі засади: пріоритет прав особистості, верховенство права
в суспільному житті; поділ державної влади; правові гарантії діяльності
політичної опозиції тощо.
Сьогодні в Україні розвивається національна школа політології, основні
інтелектуальні сили якої зосереджені в провідних університетах
(Харківському, Київському, Львівському), наукових установах та
громадських об’єднаннях (інститут національних відносин і політології),
Українська академія політичних наук, Асоціація молодих українських
політологів і політиків, Українська Асоціація політологів та ін.).
Зусилля сучасної вітчизняної політології спрямовані на утвердження
загальнолюдської політичної культури, формування національної
демократичної доктрини, створення концепції широкої політичної просвіти
й системи політологічної освіти в Україні.
Таким чином, для розвитку суспільно-політичної думки кінця ХХ ст. надані
можливості для нових ідей і теорій, вільних від стереотипів і догм. А
політика сучасного суспільства – доволі складна справа, отже займатися
нею мусять професіонали.
ЛІТЕРАТУРА
Арон Р. Демократия и тоталитаризм. – М.:1993.
Аренд Х. Вирус тоталитаризма // Новое время. – 1991. – №11.
Бурдье П. Социология политики. – М.,1993.
Бжезинский З. Великие преобразования // Політична думка. – 1994. – №3.
Вебер М.Политика как призвание и профессия // Избр. произ. М., 1990.
Грацианский П.С. Политическая наука во Франции. – М., 1975.
Даль Р. Полиархия, плюрализм и пространства // Вопросы философии. –
1994. – №3.
Лазоренко О.В., Лазоренко О.О. Теорія політології. – К., 1996.
Мальцев В.А. Основы политологии. – М., 1997.
Політологія посткомунізму. Політичний аналіз посткомуністичних
суспільств. Під ред. В.Полохало. – К. 1995.
Політологія. Під ред. М.І.Сазонова. – Х., 1998.
Політологія. Під ред. О.В.Бабкіної. – К.,1998.
Политология пост коммунистических обществ в Украине и России. К
методологии политического анализа // Полис. – 1998. – №3.
Поппер К. Открытое общество и его враги. – М., 1992.
Сартори Дж. Вертикальная демократия / /Полис. – 1993. – №2.
Современная буржуазная политическая наука: проблеми государства и
демократии. Под ред. Г.Х.Шахназарова. – М., 1982.
Українська державність у ХХ ст :історико-політологічний аналіз. – К.,
1996.
Хайек Ф.А. Дорога к рабству. – М., 1992.
Хайек Ф.А. Пагубная самонадеянность. Ошибки социализма. – М., 1992.
Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность. М., 1995.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
