Методологічні засади етнополітології (реферат)

Реферат на тему:

Методологічні засади етнополітології.

План

Загальнонаукові методи

Спеціальні методи етнополітології

Догматичне етнополітичне мислення

Критичне енополітичне мислення

Догматичне та критичне етнополітичне мислення: порівняльний аналіз

Загальнонаукові методи

Не має потреби доводити, що визначення, уточнення і розробка
методологічних основ будь-якої нової науки, особливо суспільної, є
надзвичайно складною і відповідальною справою. Тим більш, в умовах
перехідного періоду і браку власного досвіду, якого, із зрозумілих
причин, і не могли набути колишні радянські суспільствознавці. Справа
ускладнюється й тим, що покладатись на західну науку тут особливо не
доводиться, бо вона сьогодні сама переживає певну методологічну кризу.

Однак, багато її принципів, підходів і методів може стати в пригоді. Теж
саме стосується і добре відомих загальних методів суспільних наук,
зокрема таких як: конкретно-історичний, комплексний, обєктивності,
аналізу й синтезу, індукції й дедукції, кількості і якості. Докладно
аналізувати всі принципи, підходи і методи немає можливості та, мабуть,
і потреби, тому називаємо лише ті з них, які є найбільш цікавими і
ефективними або новими і маловідомими.

Всі ці методи автор поділяє на дві великі групи: 1) загальнонаукові та
2) специфічні, тобто ті, які створені та/чи модифіковані якоюсь певною
наукою, в даному випадку етнополітологією. (Див.схему №3)

До першої групи можна віднести наступні методи, підходи і принципи:

1. Принцип наукового плюралізму (Scientific Pluralism) є одним з
найстаріших, але найпопулярніших методів західної науки. Згідно цього
принципу всі теорії і методи дослідження розглядаються як рівноправні й
рівноцінні до того часу, поки їм на зміну природним шляхом не прийдуть
нові, більш досконалі й ефективні. »

2. Критичний метод на Заході вважається одним з найважливіших методів.
Він вимагає критичного ставлення до об’єктів і методів дослідження, а
також до його результатів. Суть цього методу досить точно і лаконічно
виклав один з його найбільш послідовних прихильників К.Поппер: ‘»Ніщо не
вільне і не повинно вважатись вільним від критики — навіть, сам основний
принцип критичного мислення». Палкими прихильниками цього методу були
О.Бочковський, М Грушевський, М Дра-гоманов та багато інших
представників попередніх поколінь українських вчених. В колишньому СРСР
в 30-х — першій половині 80-х років цей метод дозволявся і навіть
всіляко заохочувався, але виключно по відношенню до теорії і практики
т.зв. «загниваючого капіталізму» та міжнародного імперіалізму».

3. Цивілізаційний принцип, що має замінити або доповнити формаційний
підхід і який дає можливість аналізувати всі явища і тенденції з позицій
об’єктивної і конкретної періодизації: доіндустріальне, індустріальне,
постіндустріальне (технотронне) та інформаційне суспільства.

4. Принцип гуманізму, який дозволяє аналізувати ті чи інші явища й
процеси з позицій нерозривності й єдності інтересів людини,
етнона-ціональної спільноти та людства.

5. Системний підхід і структурно-функціональний аналіз, суть яких
полягає в тому, що об’єкт дослідження сприймається як цілісна система і
вивчається саме як така. При цьому, наголос робиться на виявленні
закономірностей її розвитку, взаємодії з іншими системами тощо. Водночас
всебічному аналізові піддаються всі структурні елементи цієї системи, їх
сутність, характер, функції тощо.

6. Метод порівняльного аналізу (Comparative Analysis), суть якого
зрозуміла з його назви. Зазначимо лише, що порівняння схожих,
одно-порядкових і однотипних об’єктів дослідження може проводитись на
будь-якому рівні, але найбільш вдалими вони можуть бути на мезо- та
макрорівнях.19 Цей метод дає найбільший ефект у поєднанні з методом
дослідження випадку.

7. Метод дослідження випадку (Case — Study) передбачає всебічний і
глибокий аналіз якогось окремо взятого конкретного явища, процесу чи
ситуації.

8. Метод прийняття рішень (Decision Making Approach), який передбачає
аналіз всіх тонкощів дії механізму прийняття рішень з того чи іншого
питання.

9. Метод моделювання (Modelling), тобто створення моделей
суспільно-політичних процесів, сприймається і застосовується далеко не
всіма навіть західними вченими, перш за все, через надзвичайну його
складність. Але він є напрочуд цікавим і корисним, особливо при
прогнозуванні якихось явищ, тенденцій тощо.

Спеціальні методи етнополітології

Щодо спеціальних методів етнополітології, то перш ніж перейти до їх
аналізу, автор вважає за потрібне зробити кілька зауважень.

По-перше, він поділяє точку зору тих західних і вітчизняних вчених,
котрі вважають, що кожна наука повинна мати свої власні методи, підходи
і принципи досліджень.

По-друге, вітчизняні науковці вже розпочали розробку нового
методологічного інструментарію. Зокрема, Ю.І.Римарен-ко запропонував
оригінальний, конструктивний і перспективний етно-Дєржавологічний
метод,201.М.Варзар — не менш цікавий історіологічний метод та кілька
специфічних способів політолого-етнологічних досліджень.

По-третє, погоджуючись загалом із зазначеними методами, вважаючи їх
придатними для етнополітології, автор, тим не менш, розробив і низку
нових та оновив кілька вже відомих методів.

Основними суто або переважно єтнополітологічними методами наукових
досліджень можна, на нашу думку, вважати наступні:

1. Світ -системний аналіз (World — System Analysis). Це один із відносно
нових і, на думку автора, найбільш продуктивних методів наукового
дослідження. Сутність цього методу, розробленого в середині 70-х років
керівником центру Ф Броделя у державному університеті Нью-Йорку
Іммануїлом Уоллерстайном, полягає у погляді на світ як на цілісну
систему і аналізі її функціонування протягом останніх 500 років, тобто з
часів переходу людства до індустріального суспільства.За переконанням
автора, цей принцип найкраще підходить для аналізу етнополітич-ної
царини людського буття. Підставою для такого твердження послужив той
незаперечний факт, що людство, не дивлячись на поділ на етноси, нації і
держави, становить і все більше становитиме єдину цілісну систему.
Застосування світ-системного підходу дало можливість авторові
запропонувати низку нових гіпотез, розробити кілька нових моделей і
зробити деякі прогнози етнополітичного розвитку людства.

2. Етнологічний підхід, який почав широко застосовуватись в західній
науці десь з кінця 50-х років. Він базується на переконанні, що людство
поділено приблизно на чотири-десять тисяч етносів, що цей поділ є
природним і найбільш давнім; що етноси, будучи формою (і змістом)
існування людства і самі існують у різних формах — рід, плем’я, народ,
нація (останніх біля восьмисот), що у кожного з них є як спільні, так і
особливі, специфічні інтереси й цінності, що і самі етноси і їх цінності
становлять вселюдську цінність тощо. Сьогодні зазначеним методом
користується абсолютна більшість етнополітологів Заходу. Цей підхід був
відомий і радянській науці, але використовувався не стільки для
об’єктивного аналізу розвитку етнополітичних процесів, скільки для
обгрунтування парадоксальності і недоречності існування саміх
етно-національних спільнот, бажаності і доцільності їх найшвидшого
злиття у «єдиному радянському народі». У сучасній Україні сташісння до
цього методу неоднозначне — у нього є як прихильники, так і опоненти.
Для останніх єдиним і головним методом був і залишається класовий чи
навіть класово-партійний підхід.

3. Етносоціологічний метод, в основі якого лежить положення про те, що
одним з головних суб’єктів історичного розвитку людства є і, мабуть,
довго ще будуть етнонаціональні спільноти, які, і це слід особливо
підкреслити, складаються із окремих осіб і соціальних груп (класів,
прошарків, страт тощо), із спільними і окремими особливими інтересами та
цінностями. Даний підхід є надзвичайно корисним для постто-талітарних
суспільств, де існує і дедалі поглиблюється і соціальне, і етнічне
розмежування. Цей підхід має значні переваги перед відомим для
вітчизняних вчених соціологічним підходом, який виходить з абсолютизації
класового й нехтування етнічним та поширеним на Заході етнологічним
методом, який виходить з абсолютизації етнічного й ігнорування класового
та/чи недооцінки соціального.

4 Етнофілософський підхід, який є відносно новим в західній і
мшіовідомим у вітчизняній етнополітології. Він грунтується на визнанні
того, що у кожної етнонаціональної спільноти є не тільки і не стільки
спільні погляди на оточуючий нас світ, скільки власне,
особливе,специ-фічне світосприймання та розуміння свого власного місця і
ролі у цьому світі. Цей метод є універсальним і може бути застосованим
при аналізі не лише етнополітичних, а й всіх інших суспільних процесів.

5. Етноісторичний підхід, що є одним із досить поширених у західній та й
вітчизняній етнополітологічній науці. Він передбачає аналіз етнічних та
етнополітичних процесів, з одного боку, протягом всієї історії людства
та окремих його етносів, а з іншого — на конкретно-історичному етапі їх
розвитку. Цей метод є досить ефективним при визначенні ступеня розвитку
людства та/чи окремих етносів, а також виявленні закономірностей і
тенденцій та розробці футурології щодо еволюції етнополі-тичної царини
людського буття.

6.Етнодержавологічний підхід, (розроблений і запропонований
Ю.І.Римаренком) який виходить із постійної взаємодії етнонаціональ-них
спільнот і держави і є конче потрібним при виробленні стратегії й
тактики національно-державного будівництва та розробці і впровадженні в
життя державної концепції етнонаціональної політики взагалі, і зокрема в
Україні.

7. Етнотехнологічний підхід, який вперше застосовується в етнополітичних
дослідженнях. Цей метод виходить із можливостей і потреб аналізу
етнополітичних процесів в залежності від розвитку засобів і технологій
виробництва і озброєння. Звертаємо увагу на те, що людство вже виробило
три таких засоби і технології: а) кам’яна сокира і лук; б) парова машина
і рушниця та в) комп’ютер, робот і ядерна бомба. Все це справило,
справляє і буде справляти величезний вплив на етнічні та етнополітичні
процеси як в окремих країнах, так і на всій планеті.

8. Етнокомунікативний підхід, який автор вперше вводить в методологічний
арсенал етнополітичних досліджень. Цей метод передбачає аналіз
етнополітичних процесів, виходячи із рівня і ступеню розвитку засобів
спілкування та інформаційно-комунікативних технологій. Підкреслимо, що
людство за час свого існування винайшло п’ять таких
інформаційно-комунікативних технологій — 1) мова; 2) писемність; 3)
друк; 4) радіо, телефон і телебачення та 5) комп’ютерно-телевізійні
мережі державного, регіонального і глобального рівня (Euronet,
Internet), кожна з яких призвела і призводить до епохальних змін і
зрушень в сутності, характері і напрямках етнополітичних процесів.

9. Етноекологічний підхід, який поволі починає впроваджуватись у
західні, а подекуди і у вітчизняні наукові дослідження. В основі цього
методу лежить переконання у тому, що врятування людства і кожного етносу
потребує кардинального поліпшення екологічної ситуації в окремих
країнах, регіонах і на всій планеті і, що ніхто так не зацікавлений і не
здатний до боротьби за відтворення екологічно-безпечних умов свого
існування, як етнонаціональні спільноти.

10. Метод багатовимірної сутністно-змістовної типологізації і
періодизації, який полягає у виявленні таких просторових і часових
комбінацій різних проявів етнополітичного життя, які відрізняються
якісно іншими особливостями і становлять певні якісні цілісності. Цей
метод особливо корисний при дослідженні процесів етногенезу,
націогене-зу, національно-державного будівництва, а також при
класифікації націй і націоналізму тощо.

11. Підхід, вільний від оціночних суджень (Value — Free Approach), суть
якого полягає у відмові від звички розглядати й оцінювати процеси і
явища з морально-етичних позицій.23 Доречним буде зазначити, що
«батьком» цього маловідомого у нас методу можна вважати видатного
французького вченого, «піонера» етнополітологічних досліджень Е.Ре-нана.
Ще майже століття тому він писав: «Щоб не спотворювати характер науки,
звільнимо її від обов’язків висловлювати свій погляд щодо проблем, з
якими пов’язано стільки інтересів… У науки є краща справа: будемо
просто питати у неї істину».24

Прихильниками цього методу були і є М.Вебер, К.Поппер, Дж.Сорос та
багато інших. Він є надзвичайно зручним і корисним при дослідженні саме
етнополітичної сфери людського буття — найбільш вразливої і чутливої — з
її такими складними і суперечливими феноменами як національна ідея,
етнічна і національна свідомість, етніцизм і націоналізм, етнополітичний
ренесанс тощо.

12. Етнополітологічний метод, який є новим, раніше не застосовуваним ні
в західній, ні тим більш у вітчизняній науках. Розробляючи і пропонуючи
цей метод, автор вважає його головним методом етнополі-тології, котрий
узагальнює, синтезує та інтегрує всі наведені вище підходи. Він
розглядає його як альтернативу загально-соціологічному методу, добре
відомому на Заході і в Україні, і тим більш вульгарно-соціологічному
методу радянського періоду, які тлумачили і тлумачать етнос і політику,
по-перше, як окремі, незалежні, а по-друге, як виключно соціальні
феномени. Головні підвалини етпополітологічного методу полягають у
розумінні й визнанні наступного:

1. Етноси і політика є реально існуючими, унікальними, багатовимірними і
суперечливими феноменами.

2. З часу свого зародження політика є постійною супутницею етносів,
невід’ємною і складовою їх існування. Етноси і політика є
взаємопов’язаними і взаємообумовленими (щоправда, різною мірою на різних
етапах їх співжиття) явищами. Різні етноси по-різному будували свої
відносини із іншими етносами, по-різному вели свою
етнонаціо-нально-визвольну боротьбу, на різних засадах і принципах
влаштовували своє політичне життя, обирали різні форми і типи державного
устрою, политичних систем і режимів, демонстрували різні типи і рівні
політичної культури.

3. Етноси були, є і ще, мабуть, довго будуть постійними об’єктами
політики, а з переходом людства до індустріального суспільства і її
суб’єктами. Починаючи з XIX ст. етнонаціональні спільноти стали одним
(поряд із класами) із основних політичних акторів суспільного розвитку,
а з другої половини 60-х років XX ст. головним політичним актором стали
етнічності (етнічні групи).

e

? oeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeiaaaaaOOIIII

&

&

_lbufUionoooooooooooooooooooooooooooo

?|O0UEUe?aoooooooooooooooooooooooooooo

я є не лише новою наукою, а й новою дослідницькою концепцією.

Звичайно, є чимало інших методів, підходів і принципів, які можуть стати
в пригоді етнополітології. Але для розвитку нової науки та ще й в
посттоталітарному суспільстві цього замало. Потрібна нова загальна
теорія або парадигма етнополітичного розвитку, якою, на погляд автора,
може стати критичне етнополітичне мислення.

Догматичне етнополітичне мислення

Як відомо, в колишньому СРСР парадигмою, тобто загальновизнаною теорією
і моделлю постановки і вирішення етнополітичних пробам, точніше
національного питання, вважалась марксистсько-ленінська теорія націй і
національних відносин. Сьогодні коректність цієї парадигми ставиться під
сумнів, а нової парадигми ще не вироблено, і Україна, як і решта нових
незалежних держав, що виникли на уламках колишнього СРСР та СФРЮ,
опинились у парадигмальному вакуумі. Виправити якось таке становище, на
нашу думку, могло б критичне ет-нополітичне мислення, яке поволі
поширюється в Україні і з часом могло б перетворитись на метапарадигму.

За переконанням автора, етнополітичне мислення — це сплав, синтез
етнічних, національних і політичних почуттів, свідомості, поглядів,
знань, переконань та застосовуваних на практиці орієнтирів,
етнополітичної поведінки.

Етнополітичне мислення — важливе й «активне кільце» суспільної
свідомості, про яке судять, виходячи не тільки і не стільки з
висловлених думок, скільки з конкретних дій. Будучи елементом
етнополітичної культури, етнополітичне мислення визначає цілі, методи і
форми етнополітичної поведінки людей, справжню значимість їх інтересів і
ціннісних орієнтацій та шляхи, засоби і механізми їх врахування і
задоволення. Етнополітичне мислення — продукт історичного ртвитку
цивілізації, це процес і водночас одна з форм відображення суспільного
буття і,перш за все, умов існування та взаємовідносин між етносами і
націями (на мікро-, мезо- і макро-рівнях) та між ними і державою та її
органами.

Етнополітичне мислення не тільки відбиває реалії етнополітичної ситуації
в країні та/чи регіоні, але й суттєво впливає на них. Воно, зокрема,
може або сприяти зміцненню етнополітичної стабільності, або призводити
до її загострення. Характер і наслідки цього впливу залежать, перш за
все, від типу мислення — догматичного чи критичного (Див. схему №4 ).

Догматичне етнополітичне мислення — це старий тип етно-політичного
мислення, в основі якого лежать формаційний, класовий та партійний
підходи. До цього ж типу мислення все частіше відносять етнополітичне
мислення, базоване на абсолютизованому і гіперт-рофованому етнічному
та/чи національному принципах.

Головними особливостями догматичного етнополітичного мислення є
революційні шляхи і силові методи вирішення всіх етнополітичних проблем.
Йому чужі й незрозумілі пошуки компромісу та консенсусу. Догматичне
етнополітичне мислення — одновимірне і однозначне, одно-варіантне і
безальтернативне. Воно є моністичним і будується на якійсь одній теорії
та/чи доктрині — класовій, етнічній або національній, яка видається за
єдину панацею від усіх етнополітичних проблем і застосовується для
впливу та контролю за будь-якою етнополітичною ситуацією. В колишньому
СРСР такою теорією була марксистсько-ленінська теорія нації і
національних відносин. Сьогодні в деяких посттоталітарних державах на цю
роль претендує та чи інша теорія етатизму та націоналізму.

Догматичне етнополітичне мислення культивується, перш за все, в закритих
суспільствах з тоталітарно-авторитарними режимами, але його рецидиви
можуть мати місце і в суспільствах т.зв. «перехідного типу».

Суб’єктами догматичного етнополітичного мислення, які стежать за
етнополітичною ситуацією, готують безальтернативні рекомендації,
приймають беззастережні рішення і домагаються їх впровадження в життя
будь-якою ціною, виступають деякі офіційні суспільствознавці, ретельно
підібрані дорадники і консультанти та державні органи. Особа, люди, їх
етнонаціональні спільноти та дозволені режимом політичні об’єднання — то
лише об’єкти догматичного етнополітичного мислення та різного роду
сумнівних експериментів.

Догматичному етнополітичному мисленні притаманні ідеї жорсткого
розмежування і протиставлення особистих, класових, етнічних,
національних, державних та вселюдських інтересів і цінностей. При цьому
прихильники мислення, базованого на класовому підході виходять з
пріоритетів класових інтересів і цінностей над всіма іншими, а
прибічники мислення, що грунтується на етнічному та/чи національному
принципах доводять пріоритет етнічних та/чи національних інтересів і
цінностей над рештою інших. Такі підходи надають обом різновидам
догматичного мислення характеру безкомпромісності та конфронтаційності,
що робить їх неконструктивними і навіть небезпечними.

Догматичне етнополітичне мислення нерозривно пов’язане з певною формою
індокринації та примусу, а також обмежено в отриманні достовірної
інформації. В тоталітарно-авторитарних державах, зокрема в колишньому
СРСР, людина отримувала орієнтири етнополітичної поведінки з двох
основних джерел. По-перше, з марксистсько-ленінської теорії націй і
національних відносин, підтримуваної КПРС та держапаратом, шляхом
індокринації за допомогою різних форм освіти та внутрішніх офіційних
засобів масової інформації («офіційне мислення»). По-друге, з досвіду
повсякденного життя (повсякденне мислення). Як відомо, між цими формами
мислення існували досить відчутні протиріччя і відчуженість, що було
обумовлено, на нашу думку, невідповідністю офіційних теоретичних догм
реаліям етнополітичного життя. Але будь-яка згадка про цс, вважалась
крамолою і суворо переслідувалась. Етнополітичні проблеми не
вирішувались, а заганялись углиб.

Будучи породженням закритого суспільства, не маючи конструктивно-творчих
потенцій, догматичне етнополітичне мислення стало відчутним гальмом на
шляху переходу до відкритого суспільства і суттєвою переілкодою
врегулювання етнополітичних конфліктів.

Критичне енополітичне мислення

Тут слід звернути особливу увагу на те, що критичне етнополітичне
миаіення — це новий для нас, а подекуди і для Заходу, тип мислення, яке
базується на цивілізаційних та гуманістичних принципах. Принагідно
відзначимо, що в західних науках термін «критичне мислення» (critical
thinking, critical way of thinking) є досить поширеним і стосується
таких наук, як філософія, політологія, екологія, соціологія та багатьох
інших.Тому сам термін «критичне мислення» не є винаходом автора. Він
лише застосував його до нової науки — етнополітологи, розробив його
основні положення і ще на початку 90-х років увів у науковий обіг.

Критичне етнополітичне мислення, на наш погляд, передбачає не лише
кардинальний розрив з багатьма старими догмами і стереотипами чи
переоцінку положень, що не втратили своєї актуальності, але й постійне
творче переосмислення етнополітичних процесів, розробку нових
теоретичних підходів, нескінченний пошук оригінальних і ефективних
шляхів вирішення етнополітичних проблем.

Критичне етнополітичне мислення — це синтез ідей, концепцій та теорій, а
також шляхів і методів послаблення міжетнічних протиріч, запобігання
та/чи врегулювання етнополітичних конфліктів, досягнення і забезпечення
етнополітичної стабільності. Суб’єктами критичного етнополітичного
мислення виступають особа, всі люди, їх етнонаціональні спільноти і
політичні об’єднання, а також держава та її органи і установи. Щодо
об’єктів критичного етнополітичного мислення, то це, перш за все,
етнополітичні процеси в цілому, практика взаємовідносин між етносами і
націями, між ними та державою, а також виявлення протиріч цих
взаємовідносин і пошук шляхів їх вирішення.

Основу критичного етнополітичного мислення становлять теоретичні
положення, які були вироблені людством протягом багатьох століть і, які
досі не втратили своєї значимості. Це, зокрема, деякі теорії, концепції
та ідеї, що містяться: а) в творах деяких українських мислителів, вчених
та політичних діячів; б) в роботах багатьох західних науковців; в) в
матеріалах і документах ООН, ЮНЕСКО та інших міжнародних організацій, в
яких регламентуються етнополітичні відносини та ін.

Догматичне та критичне етнополітичне мислення: порівняльний аналіз

Розроблена автором таблиця порівняльного аналізу (Див. схему №4) дає
уяву про кардинальні відмінності критичного етнополітичного мислення від
догматичного, висвітлює переваги першого над другим. Основними рисами
критичного етнополітичного мислення є еволюційні шляхи та політичні
методи, готовність і здатність до пошуків компромісу і консенсусу при
вирішенні будь-яких етнополітичних проблем. Критичне етнополітичне
мислення — багатовимірне і багатозначне, поліваріантне і альтернативне.
Воно плюралістичне й передбачає наявність кількох теорій і концепцій з
одного й того ж питання, а також альтернативних нестандартних шляхів і
методів їх вирішення. Недарма відомий американський філософ і спонсор
багатьох міжнародних наукових установ і проектів Дж.Сорос назвав такий
тип мислення «інтелектуальним змаганням», яке дає можливість «виробляти
значно цінніші знання».Поліваріантність та альтернативність критичного
етнополітичного мислення створює сприятливі умови для моделювання
етнополітичних процесів та їх прогнозування, що має надзвичайно важливе
значення для поліетнічних держав. Актуальність і значимість цього типу
мислення дедалі зростає, що обумовлено етнічним ренесансом, посиленим
процесом політизації етнічностей (етносів), ускладненням етнополітичної
ситуації в посттоталітарних державах, загостренням міжетнічних та
етнорегіональних конфліктів тощо.

Критичне етнополітичне мислення, на погляд автора, дає можливість
подивитись на будь-який етнос як на дивовижний феномен, унікальну форму
існування людства, його безцінне багатство, побачити в ньому не об’єкт
для різного роду сумнівних, часом злочинних соціальних та політичних
експериментів, а суб’єкт політичного життя і водночас об’єкт державної
політики. З позицій цього типу мислення боротьба народів за
незалежність, їх суверенізація предстає як об’єктивний і прогресивний
процес, результат зростання етнічності та/чи національної самосвідомості
й піднесення національно-демократичних рухів, а не підступи місцевих
«буржуазних націоналістів» або зарубіжних спецелужб, як вважалось
раніше.

В контексті критичного етнополітичного мислення зовсім інакше
розцінюються більшість концепцій та явищ. Так, якщо раніше
культурно-національна автономія вважалась однією з форм проявів
націоналізму, то нині — однією з форм вирішення етнонаціональних
проблем. Та й ам націоналізм, який трактувався раніше однозначно
негативно («жахливий, кровожерливий монстр»), або однозначно позитивно
(«чарівна паличка»), сьогодні постає як надзвичайно складний і
суперечливий феномен («дволикий Янус»), або як величезна нейтральна сила
на зразок ядерної енергії. На відміну від догматичного етнополітичного
мислення, в межах якого вівся безплідний деструктивний пошук пріоритетів
тих чи інших інтересів та їх протиставлення (етнонаціональних і

класових, етнонацюнальних і державних, етнонаціональних і вселюдських
тощо), критичне мислення виходить із зовсім іншого постулату:
необхідності пошуку балансу, а в ідеалі — гармонізації різних інтересів.

Слід також підкреслити, що критичне етнополітичне мислення панує у
відкритому суспільстві. Тут людина отримує орієнтири і ціннісні
установки, з одного боку, з висновків такої науки як етнополітологія, за
допомогою різних форм освіти та засобів інформації (наукове мислення),
а, з іншого — досвіду повсякденного життя (повсякденне мислення). Між
цими формами мислення можуть виникати певні протиріччя, але тут вони
служать не стільки приводом для відчуження між ними, скільки джерелом
розвитку обох та їх зближення.

Проведений автором порівняльний аналіз догматичного і критичного
етнополітичного мислення висвітлює ще два надзвичайно важливих момента.
Перше. Більшість теорій і концепцій критичного мислення, а також
базованих на них моделей вирішення етнополітичних проблем є парадигмами,
тобто вони наукові, загальновизнані, випробувані, слугують або можуть
слугувати висхідними положеннями та/чи еталонами.

Взяті разом, у сукупності вони становлять нову метапарадигму. Навпаки,
більшість основних положень догматичного мислення носить явно
допарадигмальний характер, тобто не є справді науковими і
загальновизнаними.

Вони здебільшого носять агітаційно-пропагандистський,
кон’юнктурно-політичний, заідеологізований характер і не можуть служити
як зразки. Друге. В основі критичного етнополітичного мислення лежать,
перш за все, західні і лише окремі вітчизняні етнополі-тичні теорії,
концепції і моделі. В основі догматичного — марксистсько-ленінська
теорія нації та національних відносин, яка сьогодні переживає глибоку
кризу, а базована на ній національна політика призвела до трагічних
наслідків в колишніх СРСР, СФРЮ та деяких інших країнах соціалізму та
соціалістичної орієнтації.

Все це підводить до думки про доцільність і необхідність відмовлення від
догматичного етнополітичного мислення і переходу на позиції критичного
мислення. Це не данина моді, не схиляння перед Заходом, а необхідність,
життєво важлива проблема.

Перехід цей, вже розпочався, буде тривалим, виключно складним і для
багатьох хворобливим. По суті справи, це буде своєрідна революція в
поглядах і свідомості багатьох вчених, політичних діячів та простих
людей. Торкнеться вона, щоправда в значно меншій мірі, і Заходу.

Отже, критичне етнополітичне мисленця- це нова метапара-дигма, це
величезне досягнення всієї людської цивілізації, це найвища вселюдська
цінність. Воно стає ключем до розуміння сутності, характеру і рушійних
сил етнополітичних процесів та теоретико-методо-логічною основою
вирішення етнополітичних проблем.

Література:

Васюта О.А. Проблеми екологічної стратегії України в контексті
глобального розвитку. — Тернопіль, 2001. — С.311-338.

Галеева Г.А. Экологическое воспитание: проблемы, решения // Город,
природа, человек. — М., 1982. — С.41-74.

Киселев Н.Н. Мировоззрение и экология. — К., 1990. — С.117-160.

Кочергин А.Н., Марков Ю.Г., Васильев Н.Г. Экологическое знание и
сознание. — Новосибирск, 1987. — С. 176-200.

Крисаченко B.C. Екологічна культура. — К., 1996. — С.47-55.

Маркович Д. Социальная экология. — М., 1991. — С.154-161.

Моисеев Н.Н. Человек и ноосфера. — М., 1990. — С.247-268.

Національна доповідь про стан навколишнього природного середовища в
Україні в 2001 році. — К., 2003. — С.158-161.

Платонов Г.В. Диалектика взаимодействия общества и природы. — М., 1989.
— С.168-177.

Соціальна екологія: Навч. посіб. / За ред. Л.П.Царика. -Тернопіль, 2002.
— С.166-172.

Социально-философские проблемы экологии / И.В.Огородник, Н.Н.Киселев,
В.С.Крысаченко, И.Н.Стогний. Под. ред. И.В.Огородника. — К., 1989. —
С.225-239.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *