.

Голубович В.О. – керівник уряду Центральної Ради у 1918 році (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
240 1515
Скачать документ

Реферат на тему:

Голубович В.О. – керівник уряду Центральної Ради у 1918 році

(1885 – 1939) (керував урядом: січень–квітень 1918 р.)

Народився в лютому 1885 р. у с. Молдавка Балтського повіту Подільської
губернії в родині священика. Після закінчення духовної семінарії
навчався у Київському політехнічному інституті, який закінчив у 1915 р.
Здобув фах інженера-залізничника. У березні – листопаді 1915 р. працював
помічником начальника дистанції ст. Куп’янськ (нині у Харківській обл.).
В 1916–1917 рр. – начальник відділення водних, шосейних і ґрунтових
шляхів Румунського фронту.

Політична діяльність В. Голубовича розпочалася в 1903 р., коли він став
членом РУП. У 1905 р. за участь у революційному русі його притягають до
адміністративної відповідальності. Навчаючись у Київському
політехнічному інституті, він у червні 1912 р. приєднується до Київської
групи українських есерів, а від лютого 1913 р., за його словами, стає
членом цієї підпільної організації .

Навесні 1917 р., перебуваючи на службі у залізничному відомстві
Румунського фронту, В. Голубович створив осередок УПСР серед
залізничників Одеського вузла, став чільним членом, а потім і головою
Одеського комітету УПСР. Водночас – він активний діяч Одеської
української громади, від імені якої у квітні 1917 р. звертається до
російського Тимчасового уряду з вимогою територіальної автономії
України.

Відзнакою суспільно-політичної діяльності В. Голубовича стало обрання
його гласним Одеської міської думи, потім – товаришем голови, а також
членом Всеросійських та Українських Установчих зборів. На II з’їзді УПСР
його вводять до складу членів ЦК УПСР, кооптують до ЦР, обирають членом
Малої ради.

Активна участь у партійному житті УПСР стала однією з поважних причин
висунення його кандидатури від імені фракції партії у ЦР до складу
першого українського уряду – Генерального секретаріату. На засіданні
Малої ради 15 липня 1917 р. В. Голубовича затверджують на посаді
генерального секретаря шляхів. Однак, за його словами, він зумів
приступити до своїх обов’язків лише у жовтні, тому що до того часу
працював на Румунському фронті.

Внаслідок чергових перемін у складі Генерального секретаріату 30 жовтня
1917 р. В. Голубовича призначають генеральним секретарем торгівлі й
промисловості. У подальшому йому, як й іншим керівним діячам
Генерального секретаріату, доводиться впровадити у життя непопулярні у
соціалістичних колах заходи. Ідеться про те, що від імені генеральних
секретарів військових справ (С. Петлюра), праці (В. Михайлов), торгівлі
і промисловості (В. Голубович) була видана низка наказів і розпоряджень

про унормування економічного життя в Україні, порушеного і
дезорганізованого війною та революцією. Зокрема, фабрично-заводським
комітетам промислових підприємств під загрозою притягнення до
воєнно-польових судів заборонялося встановлювати контроль за
виробництвом, а власникам підприємств надавалися усі права і
повноваження стосовно організації виробництва. Пізніше, виправдовуючи
свою позицію, В. Голубович на допитах у 1920 р. пояснював, що справа
була не в «пристосуванні до буржуазних і капіталістичних груп і партій»,
а в необхідності «наладнати мирне виробництво і пустити його в хід» .

Крутим зворотом у житті В. Голубовича стало призначення його у другій
половині грудня 1917 р. членом, а потім головою української делегації на
мирних переговорах у м. Брест-Литовський (нині Брест, Білорусія) з
представниками Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії й Туреччини. Саме
він вручив цим представникам ноту Генерального секретаріату УНР із
заявою про незалежність України від Росії в міжнародних справах.

Їдучи до Брест-Литовського, В. Голубович, за його словами, розумів свої
завдання таким чином:

– домогтися заключення миру, щоб по можливості уникнути неминучої
окупації німцями та австрійцями України;

– забезпечити відновлення і налагодження транспорту;

– сприяти відновленню фабрично-заводського виробництва і забезпеченню
української армії усім необхідним для боротьби з будь-яким ворогом
України .

Перебування В. Голубовича у Брест-Литовському (до 8–9 січня 1918 р. – за
старим стилем) сприяло зростанню його популярності у середовищі УПСР. В
умовах чергової кризи у стосунках українських есерів і соціал-демократів
у ЦР голова Генерального секретаріату УНР В. Винниченко подав у
відставку. Новий уряд УНР, іменований ЦР після проголошення IV
Універсалу РНМ, 18 січня очолив представник УПСР В. Голубович. На той
час йому виповнилося 33 роки. Крім В. Голубовича, який лишив за собою
міністерство торгівлі і промисловості, до першого складу його уряду
увійшов лише один представник попереднього уряду – соціал-демократ М.
Ткаченко (міністр юстиції). За новий уряд на засіданні IX сесії ЦР
проголосували усі фракції, утрималися лише Бунд і меншовики.

Призначення В. Голубовича на високу посаду стало визнанням його
попередньої діяльності, але поставило його в надзвичайно скрутне
становище з огляду на воєнно-політичну ситуацію, що склалася внаслідок
наступу червоних військ, особливо на Київському напрямку, і повстання
більшовиків в Києві проти ЦР.

У цей час головні події розгорталися у Брест-Литовському, де
продовжувались переговори з німцями, і навколо Києва. В умовах
військового стану діяльність цивільної влади виявилася малоефективною.
Завдяки активній позиції С. Петлюри і самовідданості січових стрільців
Є. Коновальця, інших нечисленних військових формувань вдалося
ліквідувати більшовистське повстання у Києві і на певний час
стабілізувати ситуацію в столиці. Оцінюючи діяльність свого уряду в цей
період, В. Голубович зазначав: «Уряд з найкращих побажань фактично не
міг нічого зробити, сам перебуваючи на становищі тероризованого купкою
військових, які захопили цілком і безконтрольно владу в свої руки,
базуючись на розпорядженні від 14-го про облоговий стан» .

Під натиском більшовицьких військ В. Голубович разом з членами уряду і
ЦР наприкінці січня 1918 р. залишив Київ і переїхав спочатку до
Житомира, а потім подався у напрямку Олевськ (нині смт Житомирської
обл.) – Сарни (нині м. Рівненської обл.). Після вступу на Україну
німецьких та австро-угорських військ, котрі спільно з частинами
української армії перейшли в наступ проти червоних, уряд УНР в перших
числах березня 1918 р. прибув до столиці України.

В. Голубович і члени його уряду добре усвідомлювали, що вступ німецьких
військ викличе неоднозначну реакцію серед населення України. З метою
попередження небажаних ексцесів оприлюднюється відозва РНМ до громадян
УНР, де підкреслювалося, що це «дружні нам війська, будуть битися з
ворогами УНР під проводом польового штабу нашої держави» .

Події від 5 березня до 29 квітня 1918 р. в історії УНР і діяльність у
цей час уряду, очолюваного В. Голубовичем, можна розцінювати по-різному.
Але якщо стояти на ґрунті реальних фактів і враховувати окупаційний
характер перебування німців та австро-угорців в Україні, то будь-яка
самостійницька і конструктивна праця української влади була практично
неможливою.

Ось як характеризував тогочасні події В. Голубович. На допиті 5 січня
1921 р. він сказав: «Уряд УНР існував юридично і фактично, але в міру
зайняття території німцями він втрачав можливість військового,
економічного контролю, і господарями становища ставали німці. З цієї
причини контроль над вивезенням за кордон хлібних злаків ставав
неможливим і їх вивезення проводилося німцями в значній мірі
безконтрольно» .

З огляду на таку поведінку «союзників» ЦР і уряд УНР, за словами В.
Голубовича, затягували роботу військових комісій, гальмували підписання
тих економічних угод, які німці хотіли нав’язати. Особливо дратував
німців проект земельного закону України. На думку В. Голубовича, саме
відмова ЦР внести на вимогу німців корективи до згаданого закону
штовхнула окупантів на пошук «більш зговірливого контрагента і тим самим
прискорила гетьманський переворот» .

Обрання гетьманом України П.Скоропадського докорінно змінило
суспільно-політичну ситуацію в Україні. Партії українських есерів і
соціал-демократів перейшли в опозицію до нової влади. Невдовзі чільні
члени цих партій були заарештовані, інші перейшли на нелегальне
становище.

22 червня 1918 р. заарештовано й В. Голубовича. Разом з іншими діячами
уряду його звинувачували у так званій справі банкіра Доброго. 22 липня
його було засуджено на 2 роки ув’язнення, яке відбував у Лук’янівській
тюрмі до 16 грудня 1918 р.

Після антигетьманського повстання і опанування становищем в Україні
Директорією УНР, де провідну роль відігравали члени УСДРП В. Винниченко
і С. Петлюра, позиції УПСР в суспільно-політичному і державному житті
України дещо послабли. І знову наступ більшовиків змушує українську
владу покинути Київ.

На початку лютого 1919 р. В. Голубович разом з М. Грушевським, О.
Жуковським, І. Лизанівським через Вінницю виїхав до м.
Кам’янець-Подільський (нині Хмельницької обл.). Тут вони розгорнули
активну політичну діяльність, створили опозиційний Директорій «Комітет
охорони республіки». Однак 24 березня 1919 р. за наказом члена
Директорії П. Андрієвського цей орган було заборонено, М. Грушевський і
О. Жуковський відбули за межі України, а В. Голубович переїхав до
Східної Галичини, а потім – до Рівного .

Після налагодження стосунків між УПСР і УСДРП В. Голубович за вказівкою
ЦК українських есерів вернувся до Кам’янця-Подільського, де взяв участь
у редагуванні і виданні партійного щоденника «Трудова громада», на
шпальтах якого широко висвітлювався український повстанський рух проти
більшовиків і денікінців.

31 травня 1919 р. за особистим розпорядженням С. Петлюри В. Голубовича
призначають головою української місії, яка мала виїхати до Італії для
встановлення торговельно-економічних зв’язків і проведення закупки
матеріалів, зокрема, воєнного характеру. Однак через неможливість вчасно
вирішити питання про подолання кордонів ця поїздка не відбулася. У
подальшому він продовжує грати активну роль в діяльності тієї частини
членів ЦК УПСР, які перебували у Кам’янці. Його знову вводять до складу
керівного органу партії українських есерів. У другій половині вересня
1919 р. В. Голубович здійснив нелегальну поїздку через фронти з
Кам’янця-Подільського до Золотоноші (Полтавської губ., нині Черкаської
обл.) з метою ознайомлення зі станом повстанських сил на Україні.

Як свідчать записи в щоденнику В. Голубовича за другу половину 1919 р.,
він був добре ознайомлений з зовнішньою політикою УНР і переговорами з
поляками, до яких українські есери ставилися негативно. У нього були
постійні зв’язки з членами ЦК УПСР, котрі перебували в Польщі. Так, він
отримав повідомлення про підписання 2 грудня 1919 р. у Варшаві угоди між
поляками й УНР, про заяву Ю. Пілсудського, що нібито 20 січня 1920 р.
Велика Британія офіційно визнає УНР. Однак при цьому його кореспондент
підкреслював, що «стосунки з Польщею гарні тільки на словах. Дії поляків
говорять про протилежне» . І це відповідало дійсності, бо, наприклад,
польська військова влада намагалася закрити часопис «Трудова Громада»,
який редагував В. Голубович.

В. Голубович отримав від ЦК УПСР повноваження взяти участь у конференції
представників соціалістичних партій народів Росії, яка мала відбутися у
Варшаві 20 березня 1920 р. Йому надавалися повноваження від імені партії
виступати по всіх питаннях порядку денного, робити заяви і підписувати
декларації. Однак по приїзді до Польщі з’ясувалося, що конференція
переноситься до м. Рига (Латвія). Дістатися туди він не зумів.

Після повернення до Кам’янця і продовження роботи в редакції часопису В.
Голубович 8 травня 1920 р. отримав від ЦК УПСР доручення виїхати до
Вінниці і репрезентувати ЦК партії «на урядових, громадських і
міжпартійних нарадах». При цьому зауважувалося, що його участь не
повинна «суперечити офіційно визначеним позиціям партії» .

Однак на цей час стосунки між есерами і соціал-демократами знову
загострилися. Окремі діячі УПСР були заарештовані, їх звинувачували в
антиурядових діях, «більшовизмі». Підстави для цього, мабуть, були.
Зокрема, сам В. Голубович засвідчив, що чільні діячі есерів, котрі
перебували в Кам’янці, ще в лютому-березні 1920 р. отримали від
Закордонної делегації УПСР доручення зав’язати переговори з радянською
владою на платформі її визнання.

Після тривалих мандрів до Києва і Вінниці В. Голубович у червні 1920 р.
вернувся до Кам’янця, куди в липні вступили радянські війська. Спочатку
працював членом комісії з організації технічного факультету в
Кам’янець-Подільському університеті, проте у серпні 1920 р. він був
заарештований особливим відділом надзвичайної комісії при реввійськраді
14-ї армії Південно-Західного фронту.

Як свідчить протокол допиту В. Голубовича від 24 серпня, його
звинувачували в організації постачання петлюрівської армії, організації
Центрального повстанського комітету та в безпосередній участі в складі
уряду УНР. У травні 1921 р. Надзвичайний трибунал УСРР, який розслідував
«справу ЦК УПСР», засудив В. Голубовича до 5 років примусової праці у
таборах. Але вже наприкінці цього ж року його звільнили за амністією
ВУЦВК. Така послужливість влади була зумовлена політичними міркуваннями,
передусім, щоб залякати і розколоти українську інтелігенцію.

Після звільнення деякий час працював інженером-будівельником в
Українській раді народного господарства, де згодом очолив відділ
капітального будівництва.

Уже в березні 1931 року В. Голубовича знову заарештовано у справі
«Українського національного центру», який нібито ставив за мету
ліквідацію радянської влади. При обшуку в його помешканні було вилучено
98 фотознімків та лист від М. Грушевського . Під тиском слідства В.
Голубович «признав свою вину» у контрреволюційній діяльності і був
позбавлений волі.

16 травня 1939 р. Всеволод Голубович помер у Ярославській тюрмі.

 

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020