.

Етно-релігійні і політичні причини конфлікту у колишній Югославії (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
208 2126
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему

Етно-релігійні і політичні причини конфлікту у колишній Югославії

ПЛАН

1. Геополітичний контекст подій на Балканах.

2. Складові косовського конфлікту

3. Політико-правові колізії у косовському питанні

4. Новий міжнародний порядок

Висновки з конфліктної ситуації, що склалася довкола Косово, як можна
очікувати, матимуть особливе значення для формування європейського та
світового порядку нового століття. Йдеться про становлення засад
геополітики майбутнього, які тільки-но починають виявлятися. Справа не
тільки в тому, що це конфлікт у регіоні, який є близьким до основних
центрів європейської цивілізації, конфлікт, що здатний за певних умов
підірвати основи європейської безпеки.

На Балканах конфлікти відбуваються перманентно впродовж століть, хоча
особливо інтенсивно в останнє десятиліття. Термін «балканізація» ввійшов
до геополітичного дискурсу як термін, що позначає зону особливо гострих
і тривалих конфліктів. Конфлікти час від часу спалахують і в інших
зонах, де європейці можуть бачити загрозу власним життєвим інтересам –
Палестина, Кавказ, Молдова, Кіпр тощо. Але, на відміну від усіх інших
конфліктів, уроки яких слід враховувати під кутом зору формування
європейської безпеки, косовські події створюють ще й особливу правову
ситуацію, оскільки позначені втручанням у внутрішні справи суверенної
держави збройних сил інших держав без обов’язкової в таких випадках
санкції Ради Безпеки ООН. Післявоєнна Європа неодноразово стикалася з
подібними речами (Угорщина – 1956 р., Чехословаччина – 1968 р. тощо),
але вперше таку акцію здійснюють країни НАТО, причому щодо країни, яка
традиційно не належала до Західного блоку держав.

Геополітичний контекст подій на Балканах справді за бажанням можна
тлумачити в напрямі відновлення конфронтаційної логіки біполярного
світу. Але має сенс також замислитися над більш глибоким підгрунтям
конфліктної ситуації – підгрунтям, на яке може спиратися власне
українське бачення процесів, що тут відбуваються. Така ситуація потребує
осмислення з точки зору міжнародного права, що вступає тут у протиріччя
з реальною міжнародною політикою. Це, зрозуміло, вкрай важливо для
процесів формування надійних і легітимних систем регіональної та
національної безпеки.

Складові косовського конфлікту

Балкани – це конфліктний геополітичний простір, на якому відбувається
часте й інтенсивне чергування подій. Дестабілізуючий осередок існує в
Албанії, що сприяє пожвавленню албанського націоналізму і в Косово.
Болгаро-македонські суперечки і значна кількість албанців у Македонії –
потенційна небезпека для регіону. Хронічна напруженість у стосунках
Греції і Туреччини через територіальні води в Егейському морі і у
зв’язку з проблемою Кіпру – також тяжіє над системою міжнародних
відносин на Балканах. Внаслідок дій НАТО Балкани стають зоною особливої
уваги альянсу: великий військовий контингент миротворчих сил НАТО
перебуває в Боснії, додаткові контингенти розташовані в Албанії та
Македонії, в Угорщині вздовж сербського кордону розміщені бази, а біля
берегів Чорногорії стоїть Шостий флот США.

Іноді щодо косовських подій проводять аналогії з подіями у Чечні або в
Курдистані, але це можна робити лише до певної межі. Чеченська ситуація,
як вважалася, так і вважається внутрішньою справою самої РФ. Так само і
з курдською проблемою, що є внутрішньою справою Туреччини. Тут, як і в
багатьох інших випадках євроатлантична спільнота зазвичай брала на себе
лише роль спостерігача. В Боснії НАТО вже більш грунтовно включилося до
конфліктної ситуації – на рівні участі в миротворчих операціях, але за
мандатом ОБСЄ та за згодою РБ ООН. Крім того, в Боснії ми маємо не
тільки міжетнічне, але й міждержавне протистояння (Сербії та Хорватії),
що само по собі виводить конфлікт у ранг міжнародного. В Косово
внутрішній міжетнічний конфлікт переростає на міжнародний шляхом його
поступової ескалації, що мало наслідком безпосереднє втручання країн
НАТО.

Серед причин конфлікту – нездатність керівництва СРЮ своєчасно визначити
політичну лінію щодо Косово, реалізувати на практиці політику
національно-культурної автономії, спрогнозувати основні напрями
загострення ситуації і вплинути на лідерів опозиції, прихильність
керівництва СРЮ до силових методів вирішення конфлікту. На характер
конфлікту впливають і серйозні економічні проблеми в Югославії,
пов’язані з наслідками економічної блокади, припиненням інвестицій і
заморожування югославських рахунків за її кордонами. На еволюцію позицій
щодо Косово неабиякий вплив чинили і кардинальні політичні зміни в
сусідній Албанії, що після багаторічної ізоляції стала грати помітну
роль у південній частині Балкан. Албанія неодноразово заявляла, що вона
не залишиться байдужою на випадок поширення конфлікту в Косово і надасть
косовським албанцям допомогу моральну, матеріальну та зброєю, якщо в
цьому виникне необхідність. Проголошення в Косово незалежності,
створення окремої держави і приєднання її до Албанії, до чого прагнуть
радикальні сили албанців, приховує в собі можливість
загальнобалканського вибуху.

1 квітня 1998 р. Рада Безпеки ООН проголосувала за оголошення ембарго на
постачання озброєнь СРЮ «з метою сприяння досягнення миру і стабільності
в Косово». Цей крок зроблено після зустрічі міністрів закордонних справ
Великобританії, Німеччини, Італії, Росії, США і Франції, що входять до
Контактної групи, яка 25 березня 1998 р. в Бонні прийняла заяву про
шляхи врегулювання ситуації в сербському краї Косово. Прийнята Радою
Безпеки резолюція закликала югославський уряд негайно вжити усіх
необхідних заходів для досягнення політичного вирішення проблеми Косово
шляхом діалогу та виконання рішень Контактної групи. Суть резолюції
полягала в тому, щоб припинити всі дії югославських сил безпеки, що
поширюються на цивільне населення, вивести сили безпеки з району Косово,
забезпечити постійний та ефективний моніторинг у районі конфлікту;
надати можливість повернутися біженцям, забезпечити вільний доступ на
косовську територію міжнародних організацій, надати гуманітарну
допомогу, вжити заходи довіри й досягти політичного рішення проблеми.
Одночасно документ пропонує керівництву косовських албанців засудити всі
терористичні акти і нагадує, що всі елементи албанської общини повинні
домагатися своїх цілей винятково мирними засобами. Положення, що
випливають з резолюцій РБ ООН, стосувалися й політичного керівництва
косовських албанців, які також повинні були вжити необхідних заходів для
припинення терористичної діяльності і рішуче відмежуватися від
сепаратистських прагнень.

Загострення конфлікту почалося з того, що в жовтні 1998 р. президенту
СРЮ С. Мілошевичу було передано офіційне послання Вашингтона, у якому
йшлося про неминучість повітряних ударів НАТО на випадок невиконання
вимог резолюції № 1199 РБ ООН. 13 жовтня 1998 р. Рада НАТО приймає
політичне рішення щодо нанесення ракетно-бомбових ударів по території
Югославії у зв’язку з кризою в Косово. Рішення про військові дії проти
суверенної країни НАТО вийшло за рамки Вашингтонського договору щодо
утворення Альянсу, який передбачає, що він є суто оборонним блоком із
певною зоною відповідальності. Таке рішення прийняте в обхід Ради
Безпеки ООН, хоча і на підтримку її резолюцій. Отже, воно створює
прецедент порушення міжнародного права, оскільки мандат на застосування
військової сили може дати тільки РБ ООН. Без цього будь-які дії держави
або блоку держав проти будь-якої суверенної країни кваліфікуються не
інакше, як воєнна агресія. Положення про заборону застосування сили
включено до Статуту ООН у 1945 р. як вищий принцип. Збройне втручання з
гуманітарними цілями не визнається міжнародним і звичайним правом, хоча
таку мотивацію іноді використовують для порятунку власних громадян, що
потрапили у небезпечну ситуацію в іншій країні.

Великомасштабні воєнні дії проти суверенної держави не можуть не
викликати засудження з боку міжнародної спільноти. Це справедливо,
оскільки, якщо ламають систему, починається безладдя й сваволя,
порушується усталений порядок, і тоді будь-хто вважатиме можливим брати
на себе право втручання на користь якої-небудь групи населення в тій або
іншій країні. Так і в ситуації з Косово світова громадськість не
залишилася байдужою. В багатьох країнах пройшли акції протесту проти
ракетно-бомбових ударів НАТО по Югославії.

Особливо масштабними сплесками емоцій відзначалися антинатовські
демонстрації в Москві, що відбувалися переважно за ініціативою
націонал-патріотичних та прокомуністичних сил під гаслами слов’янської
єдності. У щирість виступів останніх на захист міжнародного права важко
повірити, оскільки ті ж комуністи, не вагаючись, порушували міжнародне
право під час подій у Чехословаччині в 1968 р., воєнного стану в Польщі
у 80-х роках або під час війни в Афганістані. Швидше можна вважати, що
їхні дії продиктовані стереотипами конфронтаційного мислення, усталеного
в біполярну добу, коли головним ворогом комуністів вважався світовий
імперіалізм і його ударний загін – військово-політичний блок НАТО.

Не можна все ж ігнорувати виступи багатьох чесних людей, які щиро
вбачають в акціях НАТО саме порушення міжнародного порядку й відчувають
можливу загрозу своїм правам і власній безпеці. Тут варто замислитись,
наскільки їхні побоювання обгрунтовані, а також над тим, наскільки
відповідає дійсності висвітлення подій засобами масової інформації.

Підтримка воєнних дій з боку країн-членів НАТО зрозуміла, оскільки
спрацьовує механізм солідарності зі своїми партнерами по Альянсу. Що ж
до різко негативної реакції офіційних Москви та Мінська, то слід
зазначити, що Югославія ніколи не була і не є союзником РФ та Білорусі.
Історично Російська імперія використовувала сербів для реалізації
власних цілей на Балканах, що вони чудово розуміли й намагалися
відповідно балансувати між основними державами. За часів комуністичного
режиму Й. Броз Тито Югославія взагалі була країною, опозиційно
налаштованою до СРСР. Вона проводила самостійну політику неприєднання,
що завжди викликало роздратування з боку Москви. Отже, теперішню реакцію
Москви слід вважати не стільки засобом захисту братів-слов’ян, скільки
засобом підтримки власних великодержавницьких амбіцій в умовах
поступового скорочення своїх геополітичних впливів, а також своєрідним
протестом проти встановлення беззаперечного домінування євроатлантичної
моделі порядку на Балканах та в інших частинах світу.

Політико-правові колізії у косовському питанні

На цьому тлі відбуваються досить складні колізії між політикою і правом,
не враховувати які неможливо при визначенні своєї позиції й свого
бачення подій. Особливістю косовського конфлікту і є, власне, виявлення
протиріччя між геополітичним і правовим розумінням ситуації. З формально
правового боку – атаки НАТО на Югославію є кричущим порушенням
міжнародного права. З позиції геополітики – ця ситуація лише відбиває
зміни в геополітичному балансі сил та інтересів.

Уперше з часів руйнації біполярної системи світового порядку потужний
військово-політичний блок держав узяв на себе право здійснювати збройне
втручання у внутрішні справи однієї з позаблокових держав, не маючи на
це правових підстав. Геополітичне значення цього факту полягає в тому,
що блок НАТО таким чином виявляє амбіції щодо світового лідерства як
міжнародної інституції, значення якої має перевищувати вагу ООН і ОБСЄ.
Власне, це заявка на реалізацію такої моделі світового порядку, в якій
передбачається беззастережне військово-політичне домінування
Євроатлантичного блоку держав із відповідними системами цінностей.
Принаймні Євроатлантичний блок відчуває себе настільки потужною силою,
що може не брати до уваги інші, альтернативні моделі міжнародного
порядку та сили їх підтримки, включаючи й ті інституції, що виникали
історично саме як результат компромісів та домовленостей у добу після
Другої світової війни та в часи «холодної війни». Отже, питання полягає
в тому, що або ми маємо справу з новою схемою безправ’я та силового
нав’язування світові своїх інтересів, своїх цінностей і свого бачення,
або не виключено, що тут ми зустрічаємося з принципово новим розумінням
світового права й міжнародного порядку.

Порядком варто називати усталену систему відносин і поведінки держави, в
якій, зрештою, сила має бути підпорядкована праву, тобто систему, де
будь-які аспекти взаємин, включаючи силові, регулюються певними, цілком
прозорими й визначеними нормами. З початком ракетно-бомбових атак НАТО у
Югославії формально-правові засади міжнародних взаємин, як вони склалися
після Другої світової війни, зазнали атак не меншої сили. Фактично під
знак запитання поставлено право уряду суверенної держави чинити щодо
власного населення будь-які дії, які воно вважає потрібними, тобто
сумнівним стає базовий принцип невтручання у внутрішні справи, який
завжди був однією з найважливіших засад міжнародних взаємин.

Варто замислитися, наскільки правомірним і справедливим є сам цей
принцип. Недопущення втручання у свої внутрішні справи – одна з головних
ознак суверенітету держави, тобто основного суб’єкта міжнародного права.
Держава існує і має обличчя міжнародного суб’єкта за наявності чотирьох
умов: населення, територія, система влади, незалежність. Суверенітет
держави є неподільним, тобто з боку внутрішнього права влада в державі є
вищою і поширюється на всю територію держави та її населення.

Міжнародне право вважається пріоритетним щодо внутрішнього,
національного, а отже, будь-які зазіхання з боку держави на суверенітет
у міжнародній сфері є безпідставними, так само, як і зазіхання з боку
міжнародного права та міжнародної спільноти на визначення внутрішніх
законів держави. Обидві системи права історично розвивалися паралельно й
існували незалежно одна від одної. Визнано, що міжнародне право не надає
міжнародній спільноті права накладати нові обов’язки на державу, якщо
вона не схильна їх брати на себе, або ж втручатися в її права, якщо
цього потребують нові умови розвитку людства. Так було завжди, але в ХХ
ст. ситуація починає змінюватися внаслідок формування геополітичних
парадигм, квазі-універсальних моделей порядку (тоталітарно-фашистська,
євроатлантична, євразійська тощо), в межах яких міжнародне право значною
мірою втрачало свою ефективність.

Власне саме існування імперських держав – це своєрідний виклик
міжнародному праву (якщо йти за буквальним сенсом терміну
«міжнародний»). Фактичний розподіл світу на кілька колоніальних імперій,
кожна з яких є конгломератом народів та напівдержав, означає, що
реальними суб’єктами міжнародного права визнаються лише верхівки цих
айсбергів – метрополії. Відносини між народами у межах імперій не
підлягали міжнародному праву, а регулювалися лише правом внутрішнім,
імперським законодавством. Розпад більшості імперій протягом ХХ ст.
виводив на світову арену все нові й нові незалежні держави, які
автоматично включалися в зону дії міжнародно-правових взаємин. Але в
багатьох випадках певний час зберігалися й колишні зв’язки імперських
центрів та периферії, реальні форми залежності й впливу, що входять уже
до сфери компетенції геополітики – науки про реальний баланс сил і потуг
у глобальному просторі. Реальна політика не дуже зважає на міжнародне
право, якщо йдеться про інтереси окремої світової потуги.

Після Другої світової війни світовий порядок визначається в
геополітичному ракурсі – балансом двох суперпотуг – США та СРСР, а в
міжнародно-правовому – функціонуванням інститутів ООН, зокрема, важлива
роль у легітимації політичних дій належить Раді Безпеки ООН.
Геополітично світ був поділений на зони переважних впливів двох
супердержав та на проміжний простір конфронтації, в якому точилася з
перемінним успіхом боротьба за домінування й встановлення свого впливу з
боку тієї або іншої суперпотуги. Це означало, зокрема, що в зоні своїх
впливів супердержава могла поводитися як їй заманеться. Закони
міжнародного права тут мали обмежену дію. Так, СРСР часто проводив
силові дії в країнах «системи соціалізму», а США те саме робили у
власній зоні впливів. Обидві держави вели також активну підривну роботу
в країнах «третього світу». Отже, фактично зберігався стан світової
війни, яка мала назву «холодної», що навряд чи можна назвати «світовим
порядком». Зона дії міжнародного права зберігалася, але як форма
досягнення компромісів та домовленостей у взаєминах між суперпотугами,
хоча, зрозуміло, поширювалася і на звичайні взаємини між іншими
державами. Обидві супердержави дотримувалися концепцій обмеженого
суверенітету у взаєминах зі своїми «васалами», тобто закони міжнародного
права тут часто поступалися міркуванням геополітичного гатунку.

Зникнення одного з полюсів «біполярного» світу означає, зокрема, процес
переходу світу зі стану «холодної війни» до стану миру (можливо, теж
«холодного»), тобто – до встановлення єдиної геополітичної системи
порядку, яка може бути більш узгодженою з міжнародним правом, оскільки
вона не перебуває у конфронтації з іншою і, отже, не провокує конфліктні
ситуації. Конфлікти виникають і в постбіполярному світі, але мають інші
джерела походження.

Міжнародне право стає більш ефективним, оскільки спирається на підтримку
світових потуг, що досягають між собою принципових угод. Так принаймні
виглядала ситуація в світі у 1986-1994 рр., коли західні країни досить
легко досягали домовленостей з Москвою. Але пізніше, внаслідок
пожвавлення імперських амбіцій Російської Федерації, з’являється
тенденція до реставрації світового біполяризму та всезагальної
конфронтації. Це відбувається через часткову реставрацію
прокомуністичних сил та їх зростаючого впливу на прийняття державних
рішень.

У косовських подіях на боці РФ опинився комуністичний Китай та деякі
інші країни. Це підсилює тенденцію до реставрації біполярності. Але чи є
можливою її справжня реставрація в повних масштабах? Одного бажання
прихильників російського імперіалізму тут недостатньо. Потрібні
відповідні умови економічного, соціального, науково-технологічного
розвитку, в чому РФ є відсталою країною. Динамічний розвиток китайської
економіки все ж є вторинним. Він побудований на відкритті країни
світові, на включенні держави в глобальні макроцивілізаційні процеси, в
яких головну роль відіграють провідні світові потуги – США, Японія,
країни ЄС. У залученні до цих процесів не менш зацікавлена і РФ.

Новий міжнародний порядок

Слід визнати, що світ справді входить у стадію формування нового
світового порядку, в якому домінуватиме система міжнародного права
(відповідним чином оновлена й розвинена), що має ефективну силову
підтримку з боку геополітичної парадигми євроатлантичного взірця (в яку
може, до речі, бути включена і РФ, а також на певних умовах – і Китай).
Косовська криза свідчить про тенденцію формування в Європі нової системи
безпеки навколо НАТО. Вона може бути більш дієвою, оскільки, на відміну
від ОБСЄ, спиратиметься на військово-політичну потугу західної
цивілізації.

Захід уперше за останні роки поставив під сумнів сформований у Європі
баланс сил. Політика НАТО (у першу чергу США) свідчить, що Альянс
усерйоз розглядає перспективу формування нового світового порядку за
допомогою військового втручання, при якому чинні нині основні міжнародні
інститути будуть скасовані або їхня роль значною мірою зменшиться.
Ідеологи НАТО висловлюють думку, що не тільки НАТО, але й усі держави і
міжнародні організації мають адаптуватися до нових викликів безпеки,
отже й міжнародне право повинно адаптуватися до нових умов.

Геополітика завжди будується на реальному стані речей, на реальних
балансах сил, інтересів і можливостей, як у глобальному вимірі, так і в
регіональному або національному. З іншого боку, розвиток міжнародної
ситуації та формування того або іншого світового порядку не може
визначатися лише силовими схемами. Жодне суспільство не здатне існувати
лише завдяки силі. Навіть найпримітивніша спільнота виробляє закони,
норми та звичаї, порушення яких підлягає покаранню. Скільки існує
людське суспільство, стільки Сила корелює з Правом. Характер побудови та
ефективність суспільства визначається їх співвідношенням і спрямуванням.
Вони можуть суперечити одне одному, вступати у взаємодію або
конфронтацію, але можуть також і взаємно себе підтримувати. Найбільший
рівень домінації силових механізмів у суспільному житті демонструє
тоталітарне суспільство імперського типу, максимальний рівень панування
правових механізмів можна спостерігати в розвинутих демократичних
суспільствах.

Міжнародна спільнота – це складно побудований соціум, суб’єкти якого
встановлюють правила взаємодії між собою та у ставленні до інших
елементів реальності. В правовому розумінні взаємини між елементами цієї
спільноти – це насамперед міждержавні відносини. Лише держава є правовим
суб’єктом міжнародного життя, вона презентує інтереси власних громадян у
міжнародній спільноті і захищає їх від можливих загроз, що можуть
виникнути зовні. Але суб’єктом геополітики може бути не тільки й не
стільки конкретна держава або сукупність держав. В історії людства можна
зафіксувати певні усталені геополітичні формації, дія яких простежується
упродовж століть і не обмежена кордонами окремих державних утворень.

Фактично ми спостерігаємо речі, що не вкладаються в межі звичайного
історичного процесу, тобто опису подій та їх впливу на окремий народ,
країну, державу або деяку їх регіональну констеляцію. Трансісторичні
процеси не так помітні, як історичні, і важко піддаються опису, а отже,
вони легко можуть бути піддані міфологізації. Можна, зокрема,
припустити, що швидше саме в міфологіях народів, а не в їх історичних
самоописах зафіксовано події трансісторичного гатунку.

Якщо історія має власного суб’єкта (герой, народ, держава або щось таке,
що активно діє і спрямовує події), то за певних умов можна припустити й
існування трансісторичного суб’єкта. Власне, біблійний Бог іудеїв – це
певна фіксація уявлень про загальну цілеспрямовуючу волю, що веде
обраний народ через століття й через континенти до певної
трансісторичної мети. В традиційній геополітиці рисами суб’єкта
наділяють такі міфологічні утворення, як Море і Суша, що ведуть між
собою вічну боротьбу, а їх сучасним втіленням є євроатлантична і
євразійська суперпотуги. В геополітичних уявленнях С. Хантингтона рисами
суб’єкта наділено цивілізації, що не менш міфологічно, хоча це й
грунтується на певних історичних реаліях.

Зрештою, найбільш абстрактним геополітичним (трансісторичним) суб’єктом
виступає сила, держава, тобто, певна концентрація політичної,
економічної, військової, духовної міці, що сформована у вигляді волі,
ідентифікує себе як активну силу, має свої особливі інтереси, систему
цінностей, ідеологію, яка послідовно й цілеспрямовано здійснює
довгострокову стратегію встановлення власного контролю над світовим
простором.

При такому розумінні держава (або група держав) виступає лише як засіб,
інструмент здійснення відповідних геополітичних цілей, а міжнародне
право може трактуватися в той або інший бік залежно від того, наскільки
воно відповідає інтересам цього суб’єкта. Таке розуміння виглядає трохи
цинічним, оскільки додержується макіавеллівського принципу «мета
виправдовує засоби», тим не менш воно є цілком реальним чинником
міжнародних взаємин. З моменту їх виникнення війна завжди була
випробуванням сил і спробою змінити існуючий баланс, тоді як дипломатія,
користуючись нормами міжнародного права, встановлювала й затверджувала
систему балансів і рівноваг.

Жодна система національної або міжнародної безпеки не може бути
ефективною без силової підтримки. Право завжди має спиратися на Силу,
оскільки в іншому випадку воно весь час порушуватиметься й врешті-решт
буде зведено нанівець. Але це не означає, що суб’єкт геополітики може
діяти зовсім поза правом. Для нього існують правові обмеження, які для
кожної історичної доби визначаються по-своєму. Питання полягає в тому,
яка на цей час може бути сформована схема співвідношення силових і
правових механізмів національної й міжнародної безпеки?

Міжнародне право за природою є конвенційним, тобто його норми і закони
встановлюються шляхом домовленостей між діючими суб’єктами міжнародного
життя. Цим воно відрізняється від прав людини, які є природними за
походженням і визнаються такими, що невід’ємні від самої особистості.
Водночас права нації мають як природне, так і конвенційне походження.
Нації формуються природно-історичним шляхом, визначають і утверджують
себе через міжнародно-правові механізми. Нація стає суб’єктом
міжнародного права з утворенням державності та з визнанням її
міжнародною спільнотою.

В ієрархії правових систем найбільш фундаментальними виглядають права
людини. Національне й міжнародне право в ідеалі мають бути побудованими
так, щоб максимально захищати права людини. Така головна тенденція
розвитку правових механізмів сучасної цивілізації. Але реальність
виглядає трохи інакше. Базовим рівнем формування правових взаємин
залишається рівень держави. Захист прав людини віднесений до функцій
держави і становить переважно її внутрішню компетенцію. Фактично держава
може або захищати людину, або її зневажати, ніхто не має права реально
втрутитися в її внутрішні справи. На випадок порушення прав людини
міжнародна спільнота може лише піддати країну моральному осудові, в
крайному випадку – застосувати проти неї економічні або дипломатичні
санкції, але реально захистити людину за допомогою силових механізмів
міжнародна спільнота не здатна. Таким чином, на міжнародному рівні
стосовно людини маємо ситуацію «право без сили», тоді як на
національному може діяти принцип «сила без права».

Все це трохи прояснює правову ситуацію довкола косовської проблеми. Її
стрижневим питанням є визнання за косовськими албанцями права на
самовизначення, тобто утворення власної державності, що перебуває у
певному правовому відношенні до інших держав. Йдеться або про
встановлення автономії, або – проголошення незалежності, або –
приєднання до іншої держави (Албанії). Фактично ж із зіткненням різних
геополітичних принципів маємо розбіжність правових систем як
міжнародного рівня, так і у сфері забезпечення прав людини. Воєнні дії
завжди пов’язані з правовим хаосом, ситуацією відсутності Суспільного
Договору (тобто відновлення стану «війни всіх проти всіх»). А це цілком
справедливо може бути позначено як «гуманітарна катастрофа».

Можна очікувати подальшого загострення балканської ситуації, якщо
косовсько-албанська державність не буде визнана, а албанський
національно-визвольний рух набуватиме більш значних масштабів. В
ситуації замирення НАТО з режимом Милошевича миротворчі сили Альянсу
зіткнуться з озброєними угрупованнями косовських албанців, що аж ніяк не
згодні визнавати сербську владу. Ймовірний також і чеченський варіант
розвитку подій – постійна напруженість, зіткнення сторін, боротьба за
владні повноваження між косовцями та Бєлградом, окремі терористичні
акції з обох боків тощо.

Якщо вже пролилася кров й відбулися акції геноциду, не слід
дотримуватися ілюзій щодо можливості щирого примирення сторін. Справжнє
примирення настане лише через значний проміжок часу, а на цей період
народам краще жити окремо. Кордони між ними мають бути щільно закриті.

Отже, якщо НАТО й увесь Західний світ і виявляють певні амбіції щодо
світового домінування й лідерства, прагнуть встановити справді
справедливий світовий порядок, то за їхніми діями все ж важко простежити
необхідну волю, рішучість, належну цілеспрямованість та осмислений рух,
що керується відповідною стратегією або програмою дій. Швидше тут
ідеться саме про тенденцію – процес руху до нового міжнародного порядку
шляхом неоднозначних, часто суперечливих дій з частковим поверненням
назад до вже опрацьованих схем міжнародних відносин.

Список використаної літератури

1. ПАРАХОНСЬКИЙ Б.О. „Міжнародне право, геополітика та національна
безпека”.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020