Близький і середній схід у контексті стратегії національної безпеки США: висновки для України (реферат)

Реферат на тему:

Близький і середній схід у контексті стратегії національної безпеки США:
висновки для України

16 березня 2006 р. була оприлюднена нова Стратегія національної безпеки
США, у якій велику увагу приділено аналізу сучасних проблем
американської політики на Близькому і Середньому Сході, насамперед щодо
реалізації стратегії «просування демократії». З урахуванням того, що
Сполучені Штати Америки відіграють вирішальну роль у розвитку
геополітичних та геоекономічних процесів на Близькому і Середньому
Сході, усвідомлення основних пріоритетів та особливостей сучасного курсу
американської адміністрації у зазначеному регіоні набуває важливого
науково-практичного значення.

Нова версія Стратегії національної безпеки США вже аналізувалась у
публікаціях З. Бжезінського, Г. Кіссінджера, А. Шлезінджера та інших
американських, європейських, російських та арабських політологів [1].
Разом з тим українські науковці ще не приділили належної уваги цьому
важливому державному документу США, особливо у контексті його впливу на
українську зовнішню політику, в тому числі й у близькосхідному регіоні.

Враховуючи зазначене вище, автор на основі використання
проблемно-історичного, системного та компаративного методів аналізу
ставить за мету:

виявити основні пріоритети та проблеми сучасного етапу реалізації
Сполученими Штатами Америки своєї політики на Близькому і Середньому
Сході;

узагальнити на цій основі висновки, які мають бути взяті до уваги
українською дипломатією у здійсненні близькосхідної політики.

Потрібно зазначити, що першочергову роль нова Стратегія національної
безпеки США приділяє аналізу результатів впровадження у життя «доктрини
Буша», обґрунтованої ще у попередній редакції Стратегії від 20 вересня
2002 р., яка у подальшому була розвинена і конкретизована у стратегію
«просування демократії» на Близькому Сході.

Головними постулатами «доктрини Буша», що стала ідеологічним та
концептуальним стрижнем політики США на Близькому і Середньому Сході,
визначено такі:

близькосхідна політика Сполучених Штатів нерозривно пов’язана з
глобальною боротьбою з міжнародним тероризмом і є важливим інструментом
у реалізації її головних цілей на Близькому і Середньому Сході;

у ході реалізації своїх стратегічних завдань на Близькому і Середньому
Сході США мають право на використання упереджувальних ударів як по
терористичних центрах, так і по країнах, що підтримують терористів або
підозрюються у такій підтримці;

війна з тероризмом як невід’ємна складова близькосхідної політики США є
битвою за майбутнє мусульманського світу, її не можна трактувати як
зіткнення цивілізацій;

у процесі здійснення своєї політики на Близькому Сході США велике
значення надаватимуть підтримці поміркованих та реформаторських урядів
[2].

Протягом наступного періоду викристалізувалася головна парадигма
сучасного зовнішньополітичного курсу США у близькосхідному регіоні. Вона
полягала у переході від збереження стабільності у регіоні будь-якою
ціною, навіть за рахунок співробітництва з реакційними режимами, до
політики сприяння трансформації та поширення демократії. «Ми
підтримували розширення демократії на ширшому Близькому Сході, —
зазначається у новій Стратегії національної безпеки США, — зустрічаючи
виклики та спостерігаючи прогрес, який був очікуваний та передбачуваний»
[4, 1].

У контексті реалізації стратегії «просування демократії» на Близькому
Сході центральне місце відводилось Іраку як показовому полігону.
Трансформація Іраку за планами Вашингтону — це реалізація своєрідного
«пілотного проекту» будівництва демократії і ринкової економіки в
арабській країні для наступного поширення цієї моделі на весь Близький і
Середній Схід. «Наскільки демократична Німеччина стала стрижнем нової
Європи, яка сьогодні єдина, вільна і живе у мирі, — наголошувала
Держсекретар США К. Райс, — так і трансформований Ірак може стати
ключовим елементом надто відмінного від сьогоднішнього Близького Сходу,
в якому не процвітатиме ідеологія ненависті» [3].

Стратегія Національної безпеки США від 16 березня 2006 р., що узагальнює
головні завдання США на Близькому Сході протягом другої вакації
президента Дж. Буша, покликана захистити політику Сполучених Штатів у
близькосхідному регіоні, яка останнім часом отримала визначення як
«трансформаційна дипломатія» [5]. Остання визначає головною метою
досягнення докорінної трансформації Близького Сходу через сприяння у
здійсненні глибоких політичних, економічних, соціальних та гуманітарних
реформ.

Необхідність у такому захисті та подальшому обґрунтуванні стратегії
«просування демократії» виникла через труднощі та невдачі, що спіткали
Сполучені Штати на Близькому Сході, а також через появу низки нових
проблем та викликів.

Найсерйознішою та найбезпечнішою проблемою для американської
адміністрації залишатиметься ще тривалий час ситуація в Іраку, що
виходить з-під контролю США. Сьогодні як серед американського
політикуму, так і в американських, британських та інших засобах масової
інформації триває запекла дискусія щодо прорахунків та помилок США в
Іраку після завершення безпосередньо військової операції, спрямованої на
повалення режиму С. Хусейна. К. Райс у своєму виступі у британському
місті Блекбурні 1 квітня 2006 р. була змушена визнати, що Сполучені
Штати в Іраку «зробили тактичні помилки, тисячі таких помилок» [6]. Сам
американський президент останнім часом виступав на масових аудиторіях з
обґрунтуванням цілей американської політики в Іраку та захистом її
результатів.

Нова Стратегія національної безпеки США зосереджується на трьох аспектах
американської політики в Іраку. По-перше, відзначається, що «терористи
розглядають сьогодні Ірак як центральний фронт боротьби проти Сполучених
Штатів». Узагальнюються головні цілі терористів, які полягають, на думку
авторів Стратегії, у намаганні розгромити американців в Іраку і змусити
їх зрадити своїх союзників, довести, що Сполучені Штати стають
слабкішими і є ненадійним союзником, встановити у самому серці
геополітично важливого регіону таку владу, яка була б подібною
колишньому режимові талібів у Афганістані [4, 12-13].

По-друге, акцентується на успіхах політики США щодо Іраку, поміж яких —
ліквідація тиранічного режиму та успішне проведення трьох
загальнонаціональних виборчих кампаній протягом 2005 р. [4, 2].
По-третє, підкреслюється, що Сполучені Штати «продовжуватимуть підтримку
іракського народу у його історичному поступі від тиранії до ефективної
демократії» [4, 38]. По-четверте, викладено аналіз Національної
стратегії перемоги в Іраку від 30 листопада 2005 р., що покликана
«допомогти іракському народові розгромити терористів та нейтралізувати
повстанський рух в Іраку».

Така допомога має здійснюватися у трьох напрямах:

політичний: ізоляція елементів сучасного повстанського руху, які не
бажають приєднатися до мирного політичного процесу; залучення до такого
процесу тих політичних сил, які виявляють наміри відмовитися від
насильства; розбудова стабільних, плюралістичних та ефективних
національних інституцій, що здатні захистити інтереси всіх іракців;

безпековий: розширення зон, вільних від повстанців, де будуть присутніми
сили безпеки і оборони Іраку; та які перебуватимуть під контролем уряду
Іраку; розбудова Збройних сил Іраку;

економічний: відновлення інфраструктури іракської економіки,
реформування на ринкових принципах та забезпечення її зростання,
розбудова економічних інституцій країни, здатних забезпечити регіональну
та міжнародну інтеграцію країни.

Особливістю нової Стратегії національної безпеки США є приділення
неабиякої уваги іранській темі. Адже останнім часом іранське питання,
особливо після обрання президентом Ірану представника радикального крила
М. Ахмадінежада, стало одним з найголовніших і найскладніших для
Сполучених Штатів у близькосхідному регіоні. І пов’язано це передусім з
ядерною програмою Тегерана, що, на думку американського керівництва, має
на меті створення ядерної зброї, а також з намаганням Ірану стати
лідером не лише на Близькому Сході, а й в усьому мусульманському світі.
Стратегія національної безпеки США однозначно заявляє, що «жодна країна
для нас не становить такої небезпеки, як Іран» [4, 20].

Поміж головних чинників іранської загрози Стратегія національної безпеки
виокремлює такі: небажання Тегерана надати можливість міжнародному
співтовариству і МАГАТЕ здійснювати контроль над своєю ядерною
програмою; спонсорування тероризму та загрози на адресу Ізраїлю; спроби
підірвати близькосхідний мирний процес та зруйнувати демократію в Іраку,
а також негативне ставлення до демократичних прагнень свого власного
народу [4, 20]. У документі також визначається головна лінія сучасної
американської стратегії щодо Ірану — проведення чіткої різниці між
іранським режимом та іранським народом. «Наша стратегія полягає у
блокуванні загроз від режиму, водночас розширюючи наші контакти і
зв’язки з народом, який страждає від репресій режиму» [4, 20-21].

Таким чином, мета нинішньої стратегії США щодо Ірану — посилення
інформаційно-пропагандистського впливу, здійснення комплексу заходів,
спрямованих на надання нового імпульсу спробам «зміни режиму» у Тегерані
із середини. Підтвердженням цього є запит від Держсекретаря США К. Райс
до американського конгресу щодо додаткового виділення на 2006 р. 75 млн
дол. США на «підтримку демократії» в Ірані. Ці гроші мають бути
використані на розгортання цілодобового радіомовлення на Іран, створення
мережі супутникових телеканалів, збільшення фінансування іранських
неурядових організацій, що виступають на захист демократії і прав
людини, значного збільшення кількості іранської молоді, яка
навчатиметься у Сполучених Штатах тощо [7].

Щоб домогтися від Тегерана поступок щодо змісту і спрямованості своєї
ядерної програми, Вашингтон використовує численні засоби тиску. Це,
по-перше, спроби створити глобальну антиіранську коаліцію, яка б
виступила єдиним фронтом проти політики Ірану щодо ядерного питання [8].
По-друге, намагання використати механізм санкцій Ради Безпеки ООН та всі
наявні ресурси і можливості США. Під час свого виступу у Раді з питань
зовнішніх відносин у м. Чикаго 19 квітня 2006 р. К. Райс висловилася за
дипломатичне вирішення іракського ядерного питання, проте підкреслила,
що можливість воєнних засобів також «залишається на столі», тобто є
рівноцінним робочим варіантом [9]. Примітною реакцією на такі наміри
американської адміністрації став спільний лист до президента США Дж.
Буша колишніх міністрів закордонних справ США, Німеччини, Польщі,
Нідерландів, Франції та Люксембурга М. Олбрайт, Й. Фішера, Б. Геремека,
Й. ван Аартсена, Ю. Ведріна та Л. Полфер. Досвідчені дипломати нагадали
лідеру Білого дому, що будь-яке «одностороннє використання сили
Вашингтоном не зустріне значної підтримки в Європі та завдасть ще
більшої шкоди трансатлантичним відносинам саме у той момент, коли вони
налагоджуються після непорозумінь щодо вторгнення до Іраку» [10].

Серйозним викликом у здійсненні США своїх завдань на Близькому Сході
стала тріумфальна перемога радикального угруповання ХАМАС на
парламентських виборах у Палестинській автономії 25 січня 2006 р.
Американський президент та його команда були змушені терміново виробити
свою позицію щодо нової ситуації у Палестинській автономії та у
палестино-ізраїльських відносинах. Підгрунтям цієї позиції стало
Звернення президента США Дж. Буша до нації 31 січня 2006 р., а згодом
вона була розширена у тексті нової Стратегії національної безпеки США.
Враховуючи, що перемога ХАМАС сталася за повного дотримання всіх
принципів і вимог до демократичних виборів, у документі наголошується,
що, незважаючи на всю важливість виборів для формування вільного
суспільства і ефективної демократії, вони повинні бути доповнені
демократичними цінностями, правами та інституціями, які мають принести
остаточну свободу. Участь у виборах окремих осіб або партій має
передбачати їхню відповідальність за дотримання принципу рівності усіх
громадян, прав меншин, громадянські свободи, добровільну та мирну
передачу влади і мирне розв’язання наявних розбіжностей [4, 5].

Саме з цієї позиції у Стратегії національної безпеки розглядається
прихід ХАМАСу до влади і створення палестинського уряду та визначається
кілька принципових вимог до нього, безумовне виконання яких надасть
можливість США співробітничати з цією організацією.

По-перше, існує фундаментальне протиріччя між активністю збройних
формувань та розбудовою демократичної держави. По-друге, міжнародна
спільнота наполягає, що дводержавне вирішення палестино-ізраїльського
конфлікту вимагає, щоб палестинський уряд відмовився від насильства і
терору, визнав право Ізраїлю на існування та роззброївся відповідно до
«Дорожньої карти». Таким чином, якщо ХАМАС покінчить зі своїм
терористичним минулим та змінить свої відносини з Ізраїлем, то буде
створено підстави для встановлення миру і створення незалежної
Палестинської держави [4, 5].

У новій Стратегії національної безпеки США набагато детальніше, ніж у
попередній, аналізуються питання ідеологічної боротьби з ісламським
тероризмом. По-перше, розглядаються деякі методологічні аспекти.
Зазначається, що боротьба з терором є «битвою ідей, а не битвою
релігій». Зроблено висновок, що представники міжнародного тероризму
експлуатують ісламську релігію для моделювання своєї політичної мети:
створення за допомогою тероризму та підривних дій тоталітарної імперії,
яка відкидає всі політичні та релігійні свободи. Підкреслюється, що
терористи використовують ідею джихаду як до представників інших релігій,
так і до незгодних з ними мусульман. Розглядаються політичні,
культурологічні та ідеологічні корені тероризму, особливо наголошується,
що лави міжнародного тероризму поповнюються людьми, які не мають голосу
у своєму власному уряді й не можуть законним шляхом впливати на зміни у
своїй країні [4, 9-10]. По-друге, аналізуються цілі й завдання
ідеологічної боротьби з ісламським екстремізмом у контексті реалізації
політики США щодо Ісламського світу, зокрема і на Близькому Сході.
Наголошується, що особлива увага має бути приділена підтримці політичних
реформ, які нададуть можливість миролюбним мусульманам вільно
сповідувати свою віру. При цьому найважливіша робота має здійснюватися
усередині самого Ісламського світу.

Стратегія національної безпеки визначає, що у довгостроковій перспективі
саме поширення свободи і людської гідності через демократію здатне
вирішити проблему міжнародного тероризму, для чого найближчим часом
необхідно здійснити такі кроки:

вживати попереджувальні заходи щодо атак терористичної мережі;

не допустити того, щоб зброєю масового знищення заволоділи репресивні
режими та терористичні альянси;

унеможливлювати надання диктаторськими режимами підтримки терористичним
групам; у цьому контексті США не розрізняють тих, хто готує акти терору,
і тих, хто підтримує їх.

У новій Стратегії національної безпеки спростовуються твердження
стосовно того, що корені сучасного тероризму на Близькому Сході походять
з американської окупації Іраку та нерозв’язаності
палестино-ізраїльського конфлікту. «Тероризм не є просто результатом
ворожого ставлення до американської політики в Іраку, — запевняють
автори Стратегії. — Сполучені Штати були атаковані 11 вересня, раніше,
ніж ми повалили режим С. Хусейна. Окрім того, країни, які розташовані
далеко від Іраку, не оминули терористичних атак».

Також у Стратегії стверджується, що «тероризм не є просто результатом
палестино-ізраїльських відносин. Підготовка «Аль-Каїди» до атак 11
вересня розпочалася у 90-х роках, у період активного розвитку мирного
процесу» [4, 20]. Такі висновки є свідченням зростаючої критики на
адресу «трансформаційної» політики США у близькосхідному регіоні, коли
низка помилок та прорахунків у її здійсненні стали джерелом поширення
тероризму.

Європейські та американські аналітики при цьому вказують на головний
прорахунок Вашингтону — відсутність продуманої стратегії повоєнного
розвитку і реформування Іраку. Як зазначає провідний кореспондент «Ла
Фігаро» Р. Жирар, «поспішаючи повалити режим С. Хусейна, неоконсерватори
з Пентагону зовсім не підготувались до того, що буде після цього. Вони
думали: якщо диктатура є найгіршою з режимів — далі має бути тільки
краще. Проте вони помилились. Є речі й страшніше диктатури — це анархія.
Ще гірше — громадянська війна» [11]. Провідний американський політолог,
колишній радник президента Дж. Картера з питань національної безпеки З.
Бжезінський доходить висновку, що «окупація Іраку виявилася заходом з
усіх точок зору надто дорогим і не результативним, а для суспільного
устрою Іраку — руйнівним» [12].

Знаковим моментом у полеміці навколо відповідності американської
стратегії «просування демократії» на Близькому Сході та її результатів
стала поява роботи відомого «класика» неоконсерватизму Ф. Фукуями
«Америка на роздоріжжі: демократія, влада і неоконсервативна спадщина»
[13]. Це останнє дослідження автора «Кінця історії та останньої людини»
стало, як зазначає рецензійна стаття у «Нью-Йорк Таймс», «могутнім
звинувачувальним актом проти війни в Іраку, розв’язаної адміністрацією
Буша, та тієї ролі, яку відіграли ідеї неоконсерватизму — превентивна
війна, «доброзичлива» гегемонія та односторонні дії в ухваленні рішення
щодо війни та її відповідних наслідків [14]. Головний висновок відомого
науковця — на Близькому Сході, як і в інших регіонах, прискорений «марш
свободи» від тиранії до справжньої демократії за декілька лічених років
неможливий; у політиці сприяння трансформаційним процесам та
демократичним змінам необхідно ретельно враховувати історичні традиції
та менталітет, ступінь готовності певного народу до кардинальних змін.

Таким чином, нова Стратегія національної безпеки США покликана передусім
виконати функцію пропагандистського забезпечення та захисту політики
американської адміністрації на Близькому Сході з урахуванням перспектив
нових президентських виборів. Водночас вона відбиває складний процес
розробки такого стратегічного курсу США на Близькому Сході, який дав би
можливість найефективіше реалізовувати американські інтереси у регіоні з
урахуванням як нових реалій і викликів, так і на основі аналізу
допущених помилок та прорахунків.

Зазначені головні пріоритети політики США на Близькому і Середньому
Сході й проблеми щодо їхньої реалізації мають бути з необхідністю
враховані українськими політиками та експертами за опрацювання
зовнішньополітичного курсу нашої держави у близькосхідному регіоні.

Зважаючи на те, що сьогодні Україні у стратегічному плані вкрай важливо
зміцнити свою присутність в Іраку у новому форматі, який передбачає
передусім реалізацію економічних інтересів нашої держави (зокрема
постачання в Україну іракської нафти), необхідно розробити механізм
тристороннього співробітництва в економічній та енергетичній сферах між
Україною, новим урядом Іраку та США.

Питання координації діяльності США та України у близькосхідному регіоні,
формування спільних підходів щодо вирішення багатьох актуальних проблем
Близького і Середнього Сходу (близькосхідний мирний процес, боротьба з
міжнародним тероризмом, реалізація міжнародних економічних проектів
тощо) мають бути внесеними у порядок денний українсько-американських
політичних консультацій.

Найбільш складною проблемою для України є те, що навколо двох наших
важливих торговельно-економічних партнерів на Близькому і Середньому
Сході — Ірану і Сирії — склалася напружена політична ситуація. США
чинять тиск на керівництво цих країн, погрожуючи введенням через
механізм Ради Безпеки ООН економічних санкцій. Все це має серйозні
негативні наслідки для розвитку співробітництва України як з Іраном, так
і з Сирією. У цьому контексті перед українською дипломатією постає
нелегке завдання опрацювання такої лінії поведінки, що дозволила б
зберегти з цими арабськими країнами нормальні відносини, не погіршуючи
при цьому стосунки з нашим стратегічним партнером — Сполученими Штатами
Америки.

У цілому питання взаємодії та взаємовпливу США та України на Близькому і
Середньому Сході потребують подальшого поглибленого вивчення та аналізу.

Джерела

Brzezinski Z. Been there, done that // Los Angeles Times. — 2006. —
April 23; Kissinger H. A. The US strategy and preventive war //
International Herald Tribune. — 2006. — April 14; Shlesinger A. Jr.
Bush’s thousand days // Washington Post. — 2006. — April 24; Baker P.
Bush to restate terror strategy. 2002 Doctrine preemptive war to be
reaffirmed // Washington Post. — 2006. — March 16; Kabalan M. Al. US
strategy aids instability // http://www.gulf-news.com/home/
index.html.2006.03/24

The National Strategy of the United States of America. — September
2002.—Washington. — P. 7—8; 10; 12—13; 32—34.

Pice K. Transforming the Middle East // Washington Post. — 2003. —
August 7.

The National Strategy of the United States of America, March 2006. — P.
1; 2; 5; 9—10; 12—13; 20—21; 38 .

Baker P. Bush to restate terror strategy. 2002 Doctrine preemptive war
to be reaffirmed // Washington Post. — 2006. — March 16.

Rice admits thousands of tactical errors in Iraq //
http://www.middle-east-online.com/ english/?id=16138

Secretary C. Rice. Opening remarks before the Senate foreign relations
commitee; Mac Askill and Borger J.Bush plans huge propaganda campaing in
Iran // The Guardian. — 2006. — February 16.

Global coalition forming to deal with Iran’s nuclear program //
http://usinfo.state.gov/ utils/printage.html

Secretary C. Rice. Opening remarks and Q&A session at Chicago Council on
foreign relations // http://www.state.gov/secretary/zm/2006/ 64797.htm

Talk to Iran, President Bush // International Herald Tribune. — 200. —
April 26.

Les cing paradoxes de’intervention americaine en Irak. L’analyse de
Renaud Girard // Le Figaro. — 2006. — 12 avril.

Brzezinski Z. It is time to plan for an American withdrawal from Iraq //
The Financial Times. — 2006. — April 19.

Fukuyama F. America at the Crossroads: Democracy, Power and
Neoconservative Legacy.— Yale University Press, 2006. — 240 p.

Kakutani M. Supporter’s voice now turns on Bush // New York Times. —
2006. — March 19.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *