Підприємництво і ринок (контрольна робота)

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

на тему:

Підприємництво і ринок

ПЛАН

1. Державне підприємництво у системі державного регулювання ринкової
економіки

2. Розвиток підприємництва в Україні. Ринкове оточення підприємців

3. Мале підприємництво в ринкових умовах

Висновок

Список використаної літератури

1. Державне підприємництво у системі державного регулювання ринкової
економіки

Державне підприємництво включає в себе механізм націоналізації та
денаціоналізації підприємств, порядок створення державою власних
підприємств, планування і управління різними формами державних
підприємств та ін.

Державний сектор поки що залишається головним в Україні. Його питома
вага в загальному обсязі промислового виробництва становить близько 90%.
За прогнозами, в економіці України, особливо у промисловості, тривалий
час існуватимуть два сектори, навіть тоді, коли велика, за сьогоднішньою
термінологією, приватизація буде успішно здійснюватися.

На період переходу до ринку у сфері державного підприємництва
залишаються: оборонна промисловість і оборона, залізничний,
трубопровідний і авіатранспорт, лінії електро- і газомереж, зв’язок,
сфера добування і обороту дорогоцінних каменів, металу, стратегічних
матеріалів і валюти. Держава залишає за собою монополію інвестування цих
сфер. Державний статус відповідно зберігатимуть корпорації і компанії,
які створюватимуться у сфері залізничного транспорту, Морфлоту,
телеграфного зв’язку, пошти, й існуючі «Авіалінії України»,
«Укрріч-флот», «Укрдержстрах, телерадіомовна компанія України,
Національне космічне агентство України.

Декретом Кабінету Міністрів України від ЗІ грудня 1992 р. «Про перелік
майнових комплексів державних підприємств, організацій і структурних
підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду
яких не допускається» було затверджено, що в перелік підприємств, які не
підлягають приватизації, входять: майно органів державної влади і
управління, майно Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки,
Прикордонних військ, правоохоронних і митних органів, об’єкти
Національного космічного агентства України; золотий і валютний фонди та
запаси; державні матеріальні ресурси; емісійна система; підприємства й
установи, що забезпечують випуск та зберігання грошових знаків і цінних
паперів; телевізійні та радіотрансляційні центри; підприємства
геологічної, картографічної, гідрометеорологічної служби, служби
контролю за станом навколишнього природного середовища; об’єкти освіти,
фізичної культури, спорту і науки, що фінансуються з бюджету, а також
підрозділи, технологічно пов’язані з навчальним та науковим процесами;
об’єкти культури, мистецтва, архітектури, меморіальні комплекси,
заповідники, парки тощо загальнонаціонального значення; об’єкти
державних систем стандартизації, метрології та сертифікації продукції;
підприємства по виготовленню та ремонту усіх видів зброї, підприємства,
що виробляють вибухові, сильнодіючі речовини та проводять буропідривні
роботи; підприємства по випуску наркотичних, бактеріологічних,
біологічних, психотропних, сильнодіючих хімічних та отруйних засобів;
автомобільні шляхи загальнодержавного користування; метрополітени,
міський електротранспорт; магістральні лінії електропередач, нафто- і
газопроводи, трубопровідний транспорт; об’єкти інженерної інфраструктури
та благоустрою міст; меліоративні та захисні споруди і водосховища;
підприємства, що виготовляють спирт, вина, лікеро-горілчані вироби;
хлібоприймальні і хлібозаготівельні підприємства; портові споруди;
підприємства соляної промисловості; підприємства з лісовідновлення;
рибокомбінати.

До майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх
структурних підрозділів основного виробництва, передача в оренду яких не
допускається, належать радіотелевізійні передавальні центри та об’єкти,
що становлять загальнодержавну систему зв’язку, магістральні лінії
електропередачі, магістральні трубопроводи, магістральні залізниці,
автомобільні шляхи державного значення, метрополітени; водоймища і
водогосподарські канали комплексного призначення, гідротехнічні захисні
споруди; об’єкти Національного космічного агентства; гідро- і атомні
електростанції; протирадіаційні споруди та деякі інші об’єкти.

Управління державним сектором економіки в Україні в даний час базується
на принципах відновлення галузевого управління з одночасним скороченням
кількості міністерств, забороною адміністративного втручання в
оперативну діяльність підприємств. Взаємовідносини з керівниками
державних підприємств регламентуються контрактом з ними. Призначення
директорів здебільшого здійснюють міністерства за погодженням з
місцевими органами управління; частина з них затверджується місцевими
органами управління, які контролюють фінансові результати діяльності
підприємств. Водночас вживаються заходи щодо роздержавлення підприємств,
перетворення їх у відкриті акціонерні товариства. Управління ними
здійснюється державою через своїх представників у довірених товариствах
та наглядових радах.

Міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів України органи
державної виконавчої влади приймають рішення про створення,
реорганізацію, ліквідацію підприємств, установ і організацій, заснованих
на загальнодержавній власності, затверджують статути підприємств,
укладають і розривають контракти з керівниками підприємств.

Разом з тим не допускається їх пряме втручання у господарську діяльність
підприємств, що є у загальнодержавній власності. Підприємствам, що є у
загальнодержавній власності, заборонено передавати безплатно закріплене
за ними майно іншим підприємствам, організаціям і установам, а також
громадянам. Загальні принципи і методичні матеріали, пов’язані з
управлінням майном, що є у загальнодержавній власності, розробляє
Міністерство економіки України.

Найм керівника підприємства, що є у загальнодержавній власності,
здійснюється шляхом укладання з ним контракту. У контракті
передбачаються строки його дії, вимоги до збереження державного майна,
права та обов’язки, відповідальність сторін, умови матеріального
забезпечення, умови оплати праці, показники ефективності використання
державного майна і прибутку.

2. Розвиток підприємництва в Україні.

Ринкове оточення підприємців

Основні підходи підприємництва в ринкових умовах схематично можна
зобразити наступним чином: Започаткування підприємницької діяльності
здійснюється відповідно до певної технології створення бізнесу, що є
специфічною для кожного конкретного випадку і залежить від сфери
вибраної діяльності. Одним із перших етапів заснування власного діла є
пошук підприємницької ідеї.

Пошук привабливої ідеї бізнесу – це досить важке і відповідальне
завдання підприємця, котрий має віднайти в ідеї можливість реалізувати
свої знання і здібності. На цьому етапі виникає проблема: де і як шукати
нову підприємницьку ідею.

Вирізняють два типи підприємництва:

самокерована фірма (підприємство);

підприємницька фірма (підприємство).

Самокерована фірма являє собою такий тип підприємства, де рішення щодо
діяльності підприємства приймаються на колективній основі.

Підприємницька фірма – сам підприємець виконує функцію прийняття рішень.
Необхідно зазначити, що коли йдеться про тип підприємства, то мається на
увазі спосіб прийняття рішень, але не форма власності (підприємство може
належати одні особі, але бути самокерованою структурою).

Принагідно нагадати, що історично первинним було тривале існування
підприємницьких фірм, самокеровані системи з’явились потім, коли
економічне і підприємницьке середовище уможливило реалізацію принципу
економічної демократії. У нас спостерігається перехід від
“соціалістичного” типу підприємств до самокерованих, а не до
підприємницьких, без урахування обставин перехідного періоду.

За умов такої “економічної демократії”, коли приватизація здійснюється
через “розпорошення прав власника”, коли приватизація здійснюється через
розпорошення прав власника між усіма працюючими, демократичні засади в
економіці призводять до хаотичного розвитку виробництва.

Приймаючи рішення про вибір тієї чи іншої організаційно-правової форми,
підприємець п о в и н е н:

визначити потрібний йому рівень і обсяг можливих прав і обов’язків, що
залежить від профілю та змісту майбутньої підприємницької діяльності,
можливого кола партнерів, співвідношення найбільш доцільної форми
організації підприємства і можливостей, що надаються чинним
законодавством.

вирішити питання про форму створення статутного фонду засновуваного
підприємства, що також залежить від конкретного змісту майбутнього
підприємства, власних можливостей, масштабів діяльності, рівня
конкуренції у тій галузі, в яку підприємець має намір проникнути. Для
започаткування будь-якої справи потрібно мати достатньо потужний
стартовий капітал;

ретельно зважити і видати найбільш ефективну форму організаційної
побудови підприємства.

Відповідно до закону “Про підприємства в Україні” можна заснувати:

приватне індивідуальне (сімейне) підприємство;

ТзОВ (акціонерне товариство закритого типу);

акціонерне товариство відкритого типу.

Крім того закон дозволяє створення повного і змішаного (командитного)
товариств, а також об’єднань підприємств. До цього переліку можна додати
державні і муніципальні підприємства, а також ті, що функціонують на
основі оренди і викупу майна трудовими колективами.

При створенні підприємства мають бути визначені конкретні цілі їхньої
діяльності, тобто кінцеви стан господарювання, якого фірма сподівається
досягти на певний момент у майбутньому.

Процес формування цілей підприємства має бути конкретним і передбачати:

виробництво наперед визначеної кількості певної групи товарів;

задоволення виявлених у певному регіоні потреб у конкретній сукупності
товарів (продуктів, послуг);

обслуговування певної категорії клієнтів тощо.

Зокрема підприємці ставлять перед собою не лише поточні цілі, а й
перспективні, тобто планують як тактику, так і стратегію свого
становлення функціонування і розвитку.

Зокрема тактика підприємця може полягати у тому, що на початковому етапі
своєї діяльності накопичити певну суму власного капіталу, яка потім на
другому етапі буде використана для розвитку підприємства.

Вибрані цілі мають бути конкретними і реальними, формуватись і
визначатись у певних показниках, максимально точно вимірюватись.

До них можна віднести такі:

прибутковість (обсяг прибутку, дохід від інвестованого капіталу,
відношення прибутку до обсягу продажі);

продуктивність або ефективність (виробіток на одного працівника, витрати
на виробництво одиниці продукції);

продукція (зміна номенклатури і асортименту, впровадження нових її
видів);

виробничі потужності (поточна величина, можлива динаміка у майбутньому);

персонал (підвищення рівня кваліфікації, поліпшення умов праці);

ринок (обсяг продажу, частка участі на ринку);

Отже основні етапи створення підприємства:

пошук і знаходження своєї господарсько-ринкової лінії на ринку;

свідомий вибір форми підприємницької діяльності (індивідуальне або
колективне підприємство);

усвідомлення та розробка власних стратегій та тактик вибраного бізнесу;

придбання засобів реалізації підприємницької ідеї – технічних засобів і
предметів праці, майном необхідних працівників;

встановлення ринкової ціни на вироб чи послугу;

започаткування конкретного виробництва, визначення каналів збуту власної
продукції.

Успішне подолання цих кроків дає можливість наблизитись до практичної
реалізації формальної акції – підготовки документів для заснування,
державної реєстрації, ліцензування діяльності започаткованої фірми.

Під стратегією прийнято розуміти комплексну програму дій, яка забезпечує
здійснення місії (генеральної мети) фірми і досягнення її множинних
цілей.

Для того, щоб вибрати стратегію фірми, потрібно спочатку провести оцінку
і аналіз існуючої стратегії. Залежно від того, на якій стадії життєвого
циклу перебуває фірма, її керівництво може вибрати одну з базових
стратегій.

Стратегію виживання – вона є захисною і використовується за кризового
стану економічної діяльності підприємства.

Стратегію стабілізації – стратегію діяльності підприємства з урахуванням
нестабільності (коливання) обсягу продажу своєї продукції і отримують
величини доходів.

Стратегію зростання – найефективнішу стратегію стабільного зростання
обсягу продажу, прибутку, капіталу.

3. Мале підприємництво в ринкових умовах

Світовий досвід розвитку малого підприємництва в країнах з розвиненою
економікою засвідчує, що частка малих та середніх підприємств у
загальній кількості змінюється по країнах від 94% у Великобританії, до
99,9% у Франції. В усіх розвинутих країнах малі підприємства вже давно
оформилися в самостійні структурні підрозділи малого бізнесу. Вони
зайняті виготовленням продукції невеликих серій, сезонного попиту, —
виробляють деталі, вузли, компоненти для великих підприємств.

Розглядаючи роль і місце малого підприємництва в економіці держави,
можна його образно порівняти з військовою системою. Великі підприємства
– це “танки”, роль яких здійснювати прориви у вирішенні стратегічних
проблем, а малі підприємства – це “піхотинці”, які мають заповнити певну
територію і вирішувати тактичні проблеми.

В середині 80-х років в США на малий бізнес припадало 63% всіх
зайнятих, 45% сукупних активів, 34,9% чистого доходу. Лише в
промисловості тут функціонує близько 2 млн. малих підприємств. В
промисловості Японії діє 6,5 млн. малих підприємств, на яких зайнято
близько 40 млн. чоловік, або понад 30% загальної чисельності зайнятих. У
країнах ЄС на малих підприємствах працює приблизно половина всього
самодіяльного населення. Відчутна роль малого бізнесу і в галузі
науково-технічного прогресу. невеличкі науково-пошукові фірми вже давно
перетворилися у важливий фактор НТП.

В ринковій економіці підприємства малого бізнесу вважаються гнучкими,
маневреними та ефективними з огляду на витрати, вони в своїй діяльності
в основному наближені до споживачів (виробництво, торгівля, послуги),
спроможні швидко реагувати на зміни попиту і враховувати побажання
клієнтів. Створюючи значну кількість робочих місць і займаючи вагому
частку у виробництві валового внутрішнього продукту (ВВП), мале
підприємство утворює ядро гарантованої зайнятості більшої частини
населення, забезпечує їм добробут і відіграє політично-стабілізуючу роль
у суспільстві.

В передових державах ринкової економіки орієнтації у малому
підприємництві зайнято майже половина працездатного населення. На одне
мале підприємство припадає в США – 13 осіб, в Італії – 15 осіб, в Японії
– 20 осіб, у Великобританії та країнах ЄС по 22 особи, у Німеччині – 27
осіб і у Франції – 28 осіб. Їх частка у виробництві валового
внутрішнього продукту сягає 50-67 відсотків.

Аналіз стану малого підприємництва показує, що сектор малого бізнесу в
Україні перебуває на початковому етапі розвитку і характеризуються
високим ступенем неефективності. За теперішньої ситуації розвиток малого
бізнесу в Україні повинен стати вирішальним чинником для вдосконалення
економічних механізмів: цей напрямок потребує ефективної державної
підтримки, яка повинна бути спрямована на створення позитивного
економічного та правового клімату.

Однією з найвагоміших перепон на шляху розвитку малого бізнесу є
відсутність фінансових ресурсів для інвестиційного розвитку, а значить і
сповільнений розвиток інвестиційних процесів, які є рушійною силою
економічного зростання.

В країнах з розвинутою економікою найбільш поширеною формою фінансової
підтримки малого бізнесу (70%) є кредитні ресурси банків. Кредити
видаються як для працюючих підприємців, так і для початківців. Держава
всіляко сприяє зацікавленості кредитним установам надавати пільгові
кредити початківцям і залучає до цієї справи різні верстви населення.
Для цього створюють спеціальні урядові програми для молоді, безробітних,
непрацюючих жінок, реалізація яких здійснюється через вибрані банки. З
метою заохочення виконання таких програм держава формує систему
мотивацій – виділення додаткових кредитних ресурсів, встановлення
пільгової системи оподаткування для кредитодавця тощо. Банківська
система є гнучкою, а тому має багато переваг. При банках видаються мікро
кредити, створюються лізингові фірми, венчурні та інвестиційні фонди,
які в різних формах також мають пряме чи опосередковане відношення до
реалізації подібних програм розвитку малого підприємництва. Однак в
Україні за умови обмеженості кредитних ресурсів, високі ціни на гроші та
великого ризику, процентні ставки є надто високими і не можуть бути
джерелом інвестицій для малого бізнесу.

В Україні існують спеціалізовані джерела підтримки малих підприємств –
це державна фінансова допомога та міжнародна донорська допомога.

Державна фінансова допомога реалізується через Український фонд
підтримки підприємництва, Український державний фонд підтримки
фермерських господарств та державний інноваційний фонд. Але ці фонди не
стали дійовим інструментом реалізації державної програми підтримки
бізнесу, так як формуються з тих же обмежених інвестиційних ресурсів,
які в державі відсутні.

Висновок

Сьогодні розвиток підприємництва в різних регіонах України має
неоднорідну насиченість, як за галузевими напрямками, так і за
концентрацією впливу на економіку. Це пояснюється різними умовами його
існування, глибокими деформаціями в розміщенні продуктивних сил. Те, що
на умов адміністративної економіки здавалось доцільним, оцінюється
сьогодні як нераціональне. Гіперконцетрація продуктивних сил у високо
індустріальних районах привела до того, що 6 областей України (Донецька,
Дніпропетровська, Запорізька, Луганська, Харківська, Київська)
сконцентрували понад 45% основних виробничих фондів України. Донецька
область, яка має найвищий рівень з цього показника, перевищує найменший
у 9 раз. Останній стосується Закарпатської та Івано-Франківської
областей. Регіональна диспропорція простежується як у рівнях
загальноекономічного розвитку, так і в окремих галузях народного
господарства. Однак Івано-Франківщина і її гірські райони мають значний
потенціал для позитивних економічних зрушень. Дослідження, що були
проведені київською фірмою SOCIL Gallup з питань оцінки економічного
становища та розвитку підприємництва в Івано-Франківській області (1997
р.) підтверджують: незважаючи на те, що рівень безробіття в регіоні є
майже вдвічі більший ніж по Україні, а економічна ситуація є надзвичайно
складною для більшості громадян, жителі даного регіону не лише позитивно
сприймають ринкові реформи, впевнені у своєму регіоні, але й значно
більше підтримують приватизацію та розвиток підприємництва, ніж
населення України загалом. Економічний прогрес таких регіонів може
відбуватися виключно за рахунок розвитку малого бізнесу. Але необхідно
забезпечити стартові умови, які б стимулювали процес створення малих
підприємств та робочих місць. І в цьому велика роль відводиться місцевим
органам влади.

Список використаної літератури

С.Р. Покропивний “Підприємництво”- К: 1998р.

Про підприємництво: Закон України – К. Україна, 1991р.

Про підприємства в Україні: Закон України – К. Україна, 1991р.

Про власність: Закон України. К. Україна, 1991р.

Реглин Д., Лискан М. Современный бизнес в 2-х томах М:1995.

PAGE

PAGE 2

PAGE

PAGE 11

ПІДПРИЄМНИЦТВО

Самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик діяльність по
виробництву продукції, наданню послуг і зайняттю торгівлею з метою
одержання прибутку.

ПРИНЦИПИ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

вільний вибір видів діяльності;

залучення на добровільній основі до здійснення підприємницької
діяльності майна і засобів юридичних осіб та громадян;

самостійне формування програм діяльності і вибір постачальників і
споживачів виробленої продукції;

встановлення цін у відповідності із законодавством;

вільний найм робітників;

залучення до використання засобів виробництва, які не заборонені і не
обмежені законодавством.

УМОВИ ДЛЯ РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

створення необхідної законодавчої та нормативної бази;

конкурентний режим господарювання;

формування елементів ринкової інфраструктури;

заохочення і розвиток дрібного підприємництва, створення сприятливого
економічного середовища;

Основні форми організації підприємництва:

одноосібне володіння (приватне, сімейне);

товариство (партнерство);

корпорація.

ВИДИ ВИРОБНИЦТВА

виробниче;

комерційне;

фінансове.

МОДЕЛІ ПЕРЕХОДУ ДО РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ

ЕВОЛЮЦІЙНИЙ

базується на поетапному і поступовому впровадженні ринкових відносин і
розрахована на досить тривалий (10-15 років) період переходу

“ШОКОВОЇ ТЕРАПІЇ”

означає одночасне введення в дію всіх атрибутів ринку і одночасне
переведення економіки на ринкові відносини. Соціально небезпечна.

ЖОРСТКОГО РЕГУЛЮВАННЯ

базується на державному регулюванні цін на найважливіші товари і доходи
населення.

Для створення ринкового механізму в нашій країні необхідно здійснювати
комплекс заходів:

роздержавлення економіки (там де це в інтересах суспільства);

реформу ціноутворення;

радикальну перебудову фінансової кредитно-грошової системи;

приведення у відповідність структури виробництва і попиту у
демонополізацію економіки;

створення сучасної системи соціального захисту населення;

формування системи ефективного державного регулювання економіки.

ІНФРАСТРУКТУРА РИНКУ

Система державний, приватних і суспільних інститутів (організацій,
установ), що обслуговують інтереси суб’єктів ринкових відносин і
забезпечують їх ефективну взаємодію.

РИНОК КАПІТАЛУ

банки;

фондові біржі;

страхові компанії;

аудиторські компанії;

брокерські компанії;

страховий нагляд;

інспекції по контролю за цінними паперами;

валютні біржі;

державна податкова інспекція;

фонди державного майна;

фонди науково-технічних програм та ін.

РИНОК ТОВАРІВ

товарні біржі;

торговельні будинки;

торгово-посередницькі контори;

брокерські контори;

комерційні центри бізнесу;

аукціони;

ярмарки;

лізингові компанії;

державні резерви і страхові фонди;

державні інспекції по цінах і стандартах та ін.

РИНОК ПРАЦІ

біржі праці;

центри підготовки кадрів;

пенсійні фонди;

фонди зайнятості;

фонди милосердя;

державні фонди сприяння зайнятості і підприємництву та ін.

Для створення ринкового механізму в нашій країні необхідно здійснювати
комплекс заходів:

роздержавлення економіки (там де це в інтересах суспільства);

реформу ціноутворення;

радикальну перебудову фінансової кредитно-грошової системи;

приведення у відповідність структури виробництва і попиту у
демонополізацію економіки;

створення сучасної системи соціального захисту населення;

формування системи ефективного державного регулювання економіки.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *