Виховання як соціальний процес: особливості сучасних трансформаційних змін (реферат)

 

Реферат на тему:

Виховання як соціальний процес: особливості сучасних трансформаційних
змін

 

Виховання — складна, нелінійна й багато в чому не визначена імовірнісна
система, що відповідно вимагає багатоаспектного й багатовимірного
підходу до її аналізу і проектування. Виявлення, визначення
і кваліфікація суті кожної складової цієї системи, її місця
в організації всього педагогічного процесу є надзвичайно складними
завданнями, які не можна розв’язати, власне, педагогічними засобами.
Теорія і практика виховання постійно стикаються з проблемою
співвідношення реальності («буття») з виховними завданнями, з виховними
ідеалами, устремліннями. Виховний процес тісно пов’язаний із станом
суспільства, він спирається на реальність, рівень освіченості, умови,
в яких живуть суспільство й конкретна дитина.

Спробуємо висвітлити зазначену реальність, яка є живильним середовищем
для розвитку й розбудови виховних ідей і концепцій. Тим більше,
що процеси, які відбуваються сьогодні в Україні, — економічні,
політичні, ідеологічні, культурологічні — мають швидкоплинний,
змінюваний характер. У сучасному ідеологічному просторі України постійно
стикаються інтереси, цінності певних політичних і владних, провладних
і опозиційних структур та угрупувань, які мають характер протистояння
та відкритої боротьби. У такі процеси втягуються якнайширші верстви
населення, і серед них молодь. Це перший аспект трансформаційних змін,
що відбуваються в суспільстві.

Другим аспектом є зміни в світовому та загальноєвропейському просторі,
що також мають тенденцію до багатовимірності: тут стрімко змінюються
суспільний напрям діяльності, ринок праці, розширюються комунікації
та інформаційне поле, відбувається вільний рух людей і товарів,
уніфікуються системи освіти. В сучасному світі багато економічних,
соціальних і культурних явищ існують і розвиваються як мережеві, тобто
такі, що об’єднуються між собою й ігнорують кордони, особливо політичні
та адміністративні.

Україна вже частково стала частиною глобалізаційних процесів,
характерних для нинішніх реалій. Вони викликають у людства не лише
оптимістичні, а й правомірно песимістичні погляди на такий напрям
розвитку, який породжує розрив між людьми: багаті, як люди, так
і держави, багатіють, а бідні — біднішають. Великі багатонаціональні
і транснаціональні компанії значно сильніші за держави. В останній
доповіді Програми розвитку ООН говориться про те, що багатство 200
найбагатших людей світу перевищує сумарний прибуток держав, де проживає
41 % світового населення (2,3 млрд людей). Цей стан екстраполюється
на системи освіти та на процеси виховання.

Третій аспект, може, й найважливіший з усіх — це процес реформування
й модернізації національної освітньої системи, її модифікації
та трансформації. Він тісно пов’язаний з першими двома аспектами, але
має й свої складові: зміна підходів до організації освітнього простору,
розширення змістового наповнення освіти,
її об’єктивізація та варіативність, національна й загальногуманістічна
спрямованість, підвищення ефективності та якості освіти, внесення
інформаційно-комп’ютерної складової, кореляція із загальноєвропейськими
та світовими культурно-інформаційними процесами тощо.

Такими є сучасні аспекти становлення і розвитку виховних процесів. Адже
все починається спочатку не тільки з народженням дитини, а й з того,
що ця дитина, підліток, юнак або дівчина приходить щоразу в оновлене
і трансформоване суспільство, в нові контексти, які передбачають нові
підходи, нові завдання та їх розв’язання.

Подивимося, які ж конкретні трансформаційні зміни найбільше впливають
на загальновиховний контекст, і спробуємо з’ясувати, які завдання стоять
перед нами і чи можемо ми щось зробити. Зазначимо при цьому,
що в Україні трансформаційні зміни пов’язані передусім з розвитком
громадянського суспільства як всеохоплюючого феномена, як показника
і рушійної сили трансформаційних змін. Цей процес поставив перед нами
досить гострі питання і проблеми, а саме:

1. Взаємовідносини процесів виховання і навчання. Через
радянську традицію, яка теоретично розмежовувала процеси
навчання й виховання дітей, навіть організовувала дискусії щодо
правомірності висунення тези «виховуюче навчання», ми до сьогодні
розглядаємо дещо відокремлено ці два процеси. Звичайно, не можна
їх ототожнювати, проте зараз важливо підходити до модернізаційних змін
з позицій єдиного цілісного педагогічного процесу. Такий підхід
передбачає насамперед перехід від пріоритетної цінності самого знання
до підходу, що спирається на індивідуальний досвід дитини, на цій
основі — до пошуку шляхів формування компетенцій для визначення,
орієнтації, стимулювання розвитку дитини.

Сьогодні в світі поширюються нові характеристики знань: широта,
універсальність, гнучкість, еволюційність, релевантність. Цим
визначаються й характер їх інтерпретації, особливості оволодіння ними,
у зв’язку з чим відбувається прискорена відмова від успадкованих канонів
і правил, тобто розгляду знання як кінцевого результату процесу навчання
і його певної абсолютної цінності. Які ж тенденції в освіті протистоять
такому підходові? І що тоді має бути закладено в єдиний педагогічний
процес? Це, на наш погляд, знання і компетенції щодо громадянського
суспільства, прав та обов’язків людини, засад її діяльності. Попри різні
організаційні підходи в різних державах щодо включення цих знань
до єдиного педагогічного процесу, єдиним виступає положення про
необхідність не лише введення відповідних курсів до змісту освіти
(громадянознавство та практичне право, які сьогодні мають тенденцію
до зникання із шкільного компонента нашої основної школи), а й насичення
всього змісту освіти когнітивними уміннями та компетеїшіями про
право і політику, мораль та їх роль у сучасному світі, про
знання сьогоднішнього світу і процедурні вміння застосовувати ці знання.

2. Інша проблема, тісно пов’язана з попередньою, — мета
навчально-виховного процесу. Вона є і метою, і певним результатом. Якої
мети маємо досягти в результаті виховання? На що маємо спиратися
у визначенні пріоритетів? Дуже часто ми, науковці, відштовхуємося
в розбудові виховних концепцій, парадигм, технологій від власних
уподобань, власних знань і переконань. Звичайно, це дуже добре, але
існують уже напрацьовані загальноєвропейські та загальносвітові
документи, під якими, до речі, поставила підпис і Україна, тобто
ратифікувала їх. Вони мають виступати загальнотеоретичними засадами
наших виховних програм, концепцій, технологій, систем. Це насамперед
Конституція України, Декларація і Конвенція про права дитини (1989,
Україна, 1991), Всесвітня декларація про виживання, захист і розвиток
дітей. Проголошені там ідеї та принципи мають принаймні враховуватися
при розробці відповідної проблематики. Це ідеї виховання вільної
й автономної особистості, яка визнає й усвідомлює свої права
та обов’язки в суспільстві; ідеї рівності, свободи, достоїнства,
визнання особистістю верховенства Закону; до цих положень сьогодні
додаються ідеї підтримки культурних прав (насамперед мовних).

Нині міжнародна спільнота надає значно більшого значення питанням
формування обов’язків і відповідальності як новим моральним основам
спільного суспільного життя. А чи можемо ми назвати пошуки й дослідження
саме в цих аспектах? Виховання толерантності поваги і врахування прав
та свобод іншого, не схожого на тебе, ми відносимо до засад
виховання лише тоді, коли йдеться про поліетнічні угруповання,
а не висувається загальнометодичним підходом. Але ж
національне виховання в Україні, де національні меншини нині становлять
22 % всього населення, має обов’язково спиратися на ідеї виховання
толерантності й полікультурності, якщо ми вважаємо, що розбудовуємо
громадянське суспільство і рухаємося до Європи.

3. Третя складова впливу трансформаційних змін на виховний процес —
це проблема взаємовідносин і взаємовпливів особистості й колективу
(можемо оперувати іншими термінами: група, угруповання,
спільнота, громада, організація). Більшість зусиль, уваги та пошуків
сьогодні спрямовується на особистість, індивіда — його можливості,
здатності. І це цілком виправдано через табуювання цієї проблематики
в попередні роки й кінець кінцем тому, шо саме особистість є суб’єктом
життєдіяльності. Та ось ми вже понад 10 років розробляємо цю тематику,
вишукуємо особистісно орієнтовані підходи навіть у глибокій давнині, але
так і залишилися обабіч загальновизнаних у світі теорій розвитку
особистості (психоаналітична, біхевористська, екзистенціальна,
гуманістична, когнітивна тощо), які не ввійшли
до теоретико-методологічних засад науково-пошукової діяльності.

Вивчаючи і опановуючи ці загальновизнані теорії розвитку особистості,
нам конче потрібно проводити дослідження і будувати виховні системи,
що спираються на співробітництво, участь, діалог і повагу,
на колективізм. Адже розвиток громадянського суспільства
будується як взаємодія суб’єктів. Воно складається не стільки
з діяльності індивідів, скільки із взаємодії груп, об’єднань, закладів,
органів місцевого самоврядування, інших суспільних громадських
формувань. Це передбачає вивчення, дослідження і втілення в життя
програм (проектів, моделей) спільної життєдіяльності дітей
та їх взаємодії. Тут у нагоді можуть стати сучасні форми й методи
організації дитячого та юнацького (молодіжного) руху, які в сьогоднішній
Україні набувають великого значення. Але ми, науковці, маємо досить
абстрактне уявлення про ці процеси, з одного боку, через їх закритість,
небажання співпрацювати, а з іншого — через канонічність наших підходів,
через невідкритість до нових проблем, що постають
у зв’язку з трансформаційними змінами. Але ж ми знаємо, що дуже
багато дітей є членами асоціальних, маргінальних угруповань, які взагалі
закриті для світу дорослих. І там вони залишаються наодинці із своїми
далеко не дитячими проблемами.

4. Надзвичайно важливі і притаманні саме нашому, українському
суспільству, особливо в періоди його зрушень і змін, — виховання
і духовність, виховання і мораль. Сьогодні ми знову й знову
підтверджуємо тезу про втрату попередніх ідеалів, про певний вакуум
у царині моралі, духовності. Як видається, це було справедливим для
кінця 80-х  — середини 90-х років XX ст., періоду різкого розвінчання
соціалістичних цінностей та ідеалів, моральних орієнтирів, багато з яких
були визнані (і справедливо) міфологічними, штучно створеними. Але нині
цей вакуум заповнений прищепленими мас-медіа дуже різними
і далеко не кращими взірцями й ідеалами, більш прагматичними,
технократично-утилітарними, а інколи й негативного спрямування.

Але потяг до духовних пошуків, загальнолюдських і національних,
гуманістичних ідей, кращих вітчизняних духовних традицій закладений
у нашому генотипі, і ми наполегливо шукаємо форми й методи впливу
на дітей.

Нині гостро стоїть проблема виховання духовності й моральності
як світськості чи як долучення дитини до релігії, що в деяких науковців
і практиків стає альфою і омегою всього виховного процесу. Винесена
на широкий загал, вона стає й частиною загальнополітичної дискусії.
Ця проблема — долучення чи недолучення дитини до релігії, місця, форм
та засобів цього долучення — зачіпає не лише освітян, а й політиків,
ідеологів, представників релігії.

Проблема залишається, і її розв’язання, на наш погляд,
полягає не в загостренні, поляризації прихильників одних і інших
поглядів, а в пошуках шляхів її реалізації відповідно до Конституції,
законів України про освіту, проголошених принципів дитиноцентризму
в напрямі гармонізації, узгодженості, виваженості підходів на всіх
рівнях навчально-виховного процесу і його науково-методичного
забезпечення, що передбачає повноцінне висвітлення у ньому всіх основних
цінностей і елементів культури (тобто науки, мистецтва, релігії тощо).

У той час, коли ми захоплюємося дискусіями, що ж таке
духовність і моральність, і яке вони мають спрямування, серед молоді від
16 до 25 років значна частина тих, хто хотів би залишити Україну. Тільки
46 % висловлюють бажання залишитися її громадянами (Зеркало недели.
2002. — 24 июля. — С. 3). За оцінками соціолога Є. Головахи, сьогодні
в Україні спостерігається формування феномену «аморальної більшості»,
яка не визнає чесність і порядність нормами соціальної поведінки,
відмовляється від принципів загальнолюдської моралі, якщо вони
не пов’язуються з особистим добробутом.

5. П’ята проблема, яка, мабуть, перевершує всі останні й висувається
на перше місце, — виховання й мас-медіа, в основному телебачення
та інформаційно-комп’ютерні системи. Це надзвичайно потужні засоби
впливу на почуття, світосприйняття й поведінку сучасної людини. Нинішнє
телебачення просто не може не вступати у взаємодію із системою моральних
цінностей, що існує в суспільстві. Такий вплив часто є руйнівним
і особливо щодо таких загальновизнаних етичних категорій і регуляторів
поведінки, як сором і совість. Ще одна проблема — це телебачення
і агресія, яка здатна виробляти в дітей звичку до жахів і байдужість
до страждань інших людей, провокувати власну агресивність. До цього
треба долучити й комп’ютерні ігри, Інтернет, вільні прогулянки підлітків
його сайтами.

Як протистояти негативним тенденціям, до яких, до речі, ми дорослі вже
призвичаїлися і більш спокійно, ніж кілька років тому, реагуємо на них.
Звичайно, можна продовжувати говорити (і цілком правомірно), що одна
система освіти, сама педагогіка не може розв’язати цих проблем. Але
давайте подивимося на неї з іншого боку: чи можемо ми назвати якісь
психолого-педагогічні дослідження, присвячені питанням виховання
і впливу телебачення.

Звичайно, передусім у даному контексті необхідна наша (батьків,
учителів, науковців) власна громадянська позиція, що включає в себе
гостру реакцію на кричущі факти засмічення телебачення грубою
порнографією, насиллям, жахами. Але нам потрібні також і серйозні
дослідження, які розкривали б механізми, шляхи й методи впливу на дитину
засобів масової інформації й телекомунікації, давали розуміння того,
як діють новітні технології і які їх наслідки.

Згадаємо й ті колективні та особистісні форми дитячої діяльності,
на яких ми самі виросли і які лежали в основі всього виховного впливу,
емоційно-чуттєвого сприйняття. Це трудова спрямованість, різні види
творчості, книжки, душевна розмова, спілкування і багато інших видів
діяльності, пов’язаних із процесом творення матеріального або духовного
світу. У розглядуваному контексті (вплив мас-медіа) дитина перебуває
в ситуації дозвілля, не пов’язаного з процесом творення, діяльності, але
яке інтенсивно поглинає дитяче життя. І може, справа не в автоматичному
використанні комп’ютерів, телевізорів і інших атрибутів сучасної
культури, а в людині, у виховному процесі. І в цьому контексті
необхідні методики, які з дитячого віку привчають дітей до самоконтролю
при входженні в культурні комунікації. Тоді кожна людина зможе свідомо
обирати для себе продукти культурного обміну (Л. Березовчук, 2000).
Інший бік проблеми, який прямо стосується педагогів і батьків, —
конкретні кроки до заповнення дозвіллєвого часу традиційними для
виховної практики формами й методами діяльності, причому продуктивного
спрямування.

6. Наступна виховна проблема, зумовлена трансформаційними змінами, —
це проблема виховання й ринкових відносин, тобто життя в нових умовах,
часто непередбачуваних, кризових, загрозливих. Є достатньо аргументів
щодо того, шо найближчим часом ці зміни будуть провідними чинниками
формування суспільної моралі. Ми зараз не говоритимемо про ринкові
відносини, але саме вони, їх перебіг у нашій країні визначають стиль,
рівень, спрямованість життя дорослих і їхніх дітей. Це питання — ринок
і суспільство — стоїть досить гостро не лише в країнах Східної Європи,
а й у країнах Європейського Союзу, США у зв’язку з постійними
трансформаціями. Західні дослідники погоджуються з тезою про
те, що поняття «мати роботу», «робота» стали складовою соціального
наслідування. Ця тема торкається взаємовідносин між державою,
громадянським суспільством і ринком. Західні суспільства довго плекали
й поширювали ідею про Державу загального добробуту. Ця ідея
не справдилася. Нині криза соціального наслідування пояснюється
як неуспіх цієї ідеї і пропонується прийняття концепції «ринкового
суспільства». Чи готові ми до досліджень актуальних питань цього
контексту? Тобто контексту виховання в ринкових умовах не як проблему
менеджменту, підготовки менеджерів, а формування в особистості захисних,
превентивних механізмів ставлення до ринкового суспільства, позиції
активного втручання, особливо через добровільні асоціації,
у виклики ринкового суспільства, «як відповіді на зміни, що відбуваються
в наших суспільствах і на недоліки наших політичних, економічних,
соціальних і культурних структур» (Р. Вебер).

7. Хотілось би додати до означених проблем проблему виховання дітей
у сім’ї. І ця вічна проблема сьогодні перебуває також у контексті
трансформаційних змін: змінюється статус, склад сім’ї, її функції,
їх відображення в мас-медіа тощо. Тобто виховання в сім’ї великою мірою
сьогодні залежить від загальних соціальних контекстів, як і від
безпосередніх умов життя і розвитку дитини.

До дослідження процесів, що відбуваються в сім’ї, долучаються відносно
автономні інституції. Це й інститут сім’ї і молоді, який проводить
велику роботу в даному напрямі, і Академія педагогічних наук України
(її внесок досить скромний), і неурядові громадські організації, які
дедалі більше займаються підтримкою сім’ї і дитини. Консолідація зусиль
у цьому напрямі життєво необхідна, особливо через закритість
проблематики, специфіку її розгляду.

Ми зупинилися на ключових, на наш погляд, аспектах загальновиховного
процесу, які визначаються сьогодні трансформаційними змінами.
В їх структурі перебувають найважливіші інституції соціалізації —
сім’я, школа, дитяче середовище, засоби масової комунікації
та інформації, які не виступають єдиною ієрархічною системою, їх вектор
і міра впливу дедалі більше автономізуються, як автономізується
і зростаюча особистість. Зазначимо також, що чим вищий рівень
функціональної організованості, тим сильніша потреба особистості
в неформальних, нерегламентованих стосунках. Індивідуально-емоційні
потяги дитини виходять за рамки інструментально-організованих. Тобто,
крім соціальних, економічних, культурологічних трансформаційних змін,
що відбуваються в Україні і виступають як об’єктивні щодо ставлення
до виховного процесу, в самому вихованні існують постійні трансформації
суб’єкта виховного процесу, які мають, крім наявних, усвідомлених
педагогами змін, свої латентні, неусвідомлені, стихійні, що становлять
неабияку складову загальновиховного процесу.

Отже, повертаємося до думки про те, що виховання сьогодні — це процес
з дуже багатьма невідомими й цього невідомого з кожним днем стає більше
й більше; ми діємо великою мірою вірогідності. І оскільки існує така
велика різноманітність умов і учасників загальновиховного процесу, при
визначенні й прийнятті суспільством мети виховання кожен учитель,
педагог, науковець мають знайти свою стежку, що веде до виховання
громадянина відкритого суспільства. Адже це суспільство не можна
побудувати — його можна виростити в собі, в своїх дітях,
сформувавши творче, критичне мислення. Бо особистість, здатна
до судження, аналізу, творчості, — перспектива й мета всієї соціальної,
освітньої, правової політики — основна передумова розширеної форми
демократії (Ю. Габермас).

І тут нам у нагоді стануть численні прояви педагогічної творчості
керівників шкіл, учителів, педагогів-практиків, які колективно
і самостійно розробляють системи, проекти, концепції розвитку виховання
в конкретній школі, позашкільному закладі тощо. Вони більш чітко
й адекватно реагують на виклики часу, бо мають справу з конкретними
дітьми, конкретними умовами, в конкретних регіонах. Методом пошуку, проб
і помилок визначають інструменти засвоєння все нових і нових контекстів
педагогічної дійсності.

В освітньому просторі України має місце широкий діапазон різних підходів
до процесу виховання, що аргументуються зміною сьогоднішніх контекстів
і новими виховними ситуаціями. До знаних імен М. Гузика, М. Чумарної,
П. Лосюка, В. Хайруліної, А. Сологуба слід додати й багато імен творчих
директорів та вчителів, які ініціюють і впроваджують цікаві ідеї.

На виховному полі України присутній і ініційований громадськими
та недержавними організаціями досвід впровадження новітніх технологій
підтримки дитинства, корекції та стимулювання діяльності, що практично
випадає з поля зору академічної науки.

Поєднання зусиль, допомога науковців у теоретичному обгрунтуванні, більш
життєва й практична спрямованість наших академічних пошуків,
намагання знайти (спираючись на практику) відповіді на виклики часу —
такий плідний шлях у важкому, багатогранному процесі — процесі виховання
майбутніх і сьогоднішніх громадян України.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *