Реферат на тему:
Виховання та його педагогічна характеристика
План
TOC \o “1-3” \h \z HYPERLINK \l “_Toc31352799” Вступ PAGEREF
_Toc31352799 \h 3
HYPERLINK \l “_Toc31352800” 1. Структура процесу виховання PAGEREF
_Toc31352800 \h 3
HYPERLINK \l “_Toc31352801” 2. Основні закономірності та принципи
виховання PAGEREF _Toc31352801 \h 5
HYPERLINK \l “_Toc31352802” 3. Методи виховання PAGEREF
_Toc31352802 \h 10
HYPERLINK \l “_Toc31352803” Висновки PAGEREF _Toc31352803 \h 12
HYPERLINK \l “_Toc31352804” Література PAGEREF _Toc31352804 \h 13
Вступ
Природа не творить людини як цілісної особистості, вона лише закладає
основи і створює передумови для її формування. Людина — багаторівнева
система, особливості якої виявляються у діалектичній взаємодії
біологічних і соціальних факторів. Вступаючи в життя через соціальну і
трудову діяльність, вона вливається у світ соціального досвіду, який є
багатовіковим надбанням людства і стає основною школою становлення її як
особистості. Процес діалектичної взаємодії біологічного і соціального,
які впливають на формування особистості, вимагає науково обґрунтованої
системи виховних впливів.
Виховання — соціальне і педагогічно організований процес формування
людини як особистості.
Суспільство як соціальне об’єднання людей може функціонувати і
розвиватися лише за цілеспрямованої, систематичної та організованої
роботи з виховання кожної особистості. Зупинення цього процесу —
катастрофа для суспільства, внаслідок якої людина не змогла б піднятися
до рівня особистості. Ще Я.-А. Коменський зауважував, що зневага до
виховання є кроком до загибелі людей, сімей, держав і всього світу. Тому
виховання з погляду суспільного розвитку є провідною сферою діяльності
як окремої людини, так і людської спільноти. Завдяки йому людство
забезпечує свою безсмертність у соціальному розвитку.
1. Структура процесу виховання
Структура процесу виховання передбачає:
1. Оволодіння знаннями, нормами і правилами поведінки. Це перший етап
входження в систему виховного впливу, на якому діють норми, правила,
особливості життєвої поведінки. Людина (дитина) стає членом певної
соціальної системи (сім’ї, колективу), де вже діють певні правила,
норми, яких їй доведеться дотримуватись.
2. Формування почуттів (стійких емоційних відношень людини до явищ
дійсності). Вони сприяють трансформації певних дій особистості із сфери
розумового сприймання у сферу емоційних переживань, що робить їх
стійкими, та активізації психічних процесів людини;
3. Формування переконань (інтелектуально-емоційного ставлення суб’єкта
до будь-якого знання як до істинного (або неістинного). Переконання, що
ґрунтуються на істинних знаннях, будуть, з одного боку, своєрідним
мотивом діяльності, а з другого — «стрижнем» поведінки особистості. Тому
виховання дітей і є формуванням у них психологічного «стрижня», без
якого особистість буде безвольною, позбавленою власного «Я».
4. Формування умінь і звичок поведінки. Формування умінь (засвоєного
способу виконання дій, основаного на сукупності набутих знань і навичок)
і звичок (схильності людини до відносно усталених способів дій) потребує
поступовості й систематичності вправляння, посильності та доцільності
поставлених вимог, їх відповідності рівню розвитку учнів. Воно пов’язане
з активною діяльністю особистості у сфері реальних життєвих ситуацій.
Виховання є складним, багатогранним процесом, у якому тісно переплетені
внутрішні (стосуються особи вихованця) та зовнішні (стосуються виховного
середовища) суперечності.
На процес виховання впливають (безпосередньо або опосередковано)
об’єктивні (особливості суспільного устрою, політичного режиму,
соціально-економічного розвитку, національна самобутність, природне
середовище) та суб’єктивні (соціально-педагогічна діяльність сім’ї,
громадських організацій, навчально-виховних закладів, засобів масової
інформації, закладів культури і мистецтва) чинники.
Структурними елементами процесу виховання є мета, завдання,
закономірності, принципи, методи, засоби, результати виховання та їх
коригування.
2. Основні закономірності та принципи виховання
У процесі виховання особливо важливими є такі закономірності.
1. Органічний зв’язок виховання із суспільними потребами та умовами
виховання. Розвиток суспільства зумовлює зміни, диктує нові потреби і в
його виховній системі. Наприклад, у зв’язку з розбудовою незалежної
Української держави виникла потреба формування в підростаючого покоління
української національної свідомості, любові до свого народу, його
традицій, історії, культури.
2. Взаємодія у виховному процесі всієї сукупності різноманітних
чинників. Виховує все: люди, речі, явища. Серед виховних чинників
найвагомішим є людський (роль батьків, педагогів).
3. Опора у виховному процесі на позитивні якості дитини, стимуляцію
активності особистості, позитивні емоції від досягнутих успіхів.
4. Результати виховання залежать від виховного впливу на внутрішній світ
дитини, її духовну, емоційну сфери. Виховний процес має постійно
трансформувати зовнішні виховні впливи у внутрішні, духовні процеси
особистості (її мотиви, установки, орієнтації, ставлення).
5. Визначальними у вихованні є діяльність і спілкування. Діяльність —
головний фактор єдності свідомості й поведінки, коли учень зайнятий
певним видом діяльності (навчальною, трудовою, ігровою, спортивною та
ін.), що забезпечує всебічний розвиток особистості.
У вихованні закономірності виявляються в усьому різноманітті
взаємозв’язків і взаємоперетворень. Їх необхідно враховувати під час
створення будь-якої виховної ситуації.
Принципи виховання — керівні положення, які відображають загальні
закономірності процесу виховання і визначають вимоги до змісту,
організації і методів виховного впливу.
Вони є узагальненою системою вимог, які охоплюють усі аспекти виховного
процесу, відображають результати виховної роботи.
Процес виховання ґрунтується на принципах:
1. Цілеспрямованість виховання. Початком будь-якої діяльності, зокрема
виховної, є визначення мети. Педагог відповідно до мети своєї діяльності
повинен спрямовувати всю виховну роботу. Маючи мету, він вчасно зможе
побачити недоліки у вихованні, скоригувати виховний процес.
2. Поєднання педагогічного керівництва з ініціативою і самодіяльністю
учнів. Педагогічне керівництво зумовлене недостатнім життєвим досвідом
молодої людини, а виховання творчої особистості можливе лише за умови
поєднання зусиль вчителя з самостійністю, творчістю, ініціативою і
самодіяльністю учнів.
3. Повага до особистості дитини, поєднана з розумною вимогливістю до
неї. Повага до людини передбачає гуманне ставлення до неї. Вона є
стрижнем взаємин між учителем і учнями.
4. Опора на позитивне в людині. Виховання передбачає опору вихователя на
хороше в людині, його довіру до здорових намірів і прагнень учнів.
Зосередження тільки на негативних рисах характеру і поведінки учнів
деформує виховний процес, заважає формуванню позитивних рис особистості.
Не можна лише дорікати учневі за недоліки, бачити в ньому тільки
негативне. Це може створювати в нього однобоке уявлення про себе, про
свої людські якості, взагалі про свою гідність.
Принцип опори на позитивне в людині ставить серйозні вимоги до
організації життєдіяльності учнів, потребує створення здорових стосунків
між учителями та учнями, продуманого змісту навчально-виховних занять,
їх форм і методів.
5. Урахування вікових та індивідуальних особливостей учнів. Одне із
завдань педагога — бачити неповторність, творчу індивідуальність кожної
дитини, виявляти, розкривати, плекати у неї неповторний індивідуальний
талант. Тому кожен педагог, вихователь повинен знати і враховувати
індивідуальні особливості дітей, їх фізичний розвиток, темперамент, риси
характеру, волю, мислення, пам’ять, почуття, здібності, інтереси, щоб,
спираючись на позитивне, усувати негативне в їх діяльності та поведінці.
6. Систематичність і послідовність виховання. Ефективність виховного
процесу залежить від послідовності, безперервності педагогічних впливів
на учнів. Йдеться про систему педагогічних впливів, яка забезпечує
формування в кожного учня світогляду, переконань, ідеалів, інтересів,
морально-вольових рис, навичок і звичок правильно орієнтованої
поведінки, цілісної особистості.
Рівень розвитку суспільне значимих якостей в учнів молодшого, середнього
і старшого віку різний. Саме тому важлива послідовність, узгодженість,
систематичність, планомірність педагогічних впливів, підпорядкованих
меті, принципам, завданням, змістові, формам і методам виховної
діяльності загалом. У вихованні треба спиратися на набутий учнями
життєвий досвід, закріплювати його в уміннях, навичках і звичках
правильної поведінки.
7. Єдність педагогічних вимог школи, сім’ї та громадськості. За
результати виховання підростаючого покоління відповідає не тільки школа,
а все суспільство. Дитина виховується не тільки в сім’ї та школі. На неї
впливає багато інших чинників, у тому числі й недостатньо
контрольованих.
8. Єдність свідомості й поведінки. Поведінка людини — це її свідомість у
дії. Як суспільний продукт, свідомість формується в процесі суспільної
практики.
Особливе значення єдності свідомості й поведінки як принципу виховання
полягає в тому, щоб світогляд набув для кожного учня суб’єктивного
смислу, став переконанням, поєднанням зі знаннями і практичними діями.
Виховання єдності свідомості й поведінки — складний і суперечливий
процес. Він не є автономним, відірваним від обставин життя, зовнішніх
впливів, серед яких можуть бути й негативні.
Між усвідомленням того, як треба діяти, і звичною поведінкою існує певна
суперечність, нейтралізувати яку можна з допомогою звичок і традицій
поведінки.
9. Народність. Передбачає єдність загальнолюдського і національного.
Національна спрямованість виховання передбачає вивчення рідної мови,
формування національної свідомості, любові до рідної землі і свого
народу, прищеплення шанобливого ставлення до культури, спадщини,
традицій і звичаїв усіх народів, які населяють Україну.
10. Природовідповідність. Враховує багатогранну і цілісну природу
дитини: анатомо-фізіологічні, психологічні, вікові, генетичні,
національні, регіональні особливості. Нехтування або лише часткове
врахування природи дитини не дає змоги ефективно використати виховні
можливості, натомість породжує нерозвиненість задатків, нахилів,
талантів учнів, невикористання засобів пізнання, загальмованість
психічних процесів тощо. «Природа хоче, — писав французький
філософ-просвітитель Жан-Жак Руссо (1712—1778), — щоб діти були дітьми,
перш ніж бути дорослими. Якщо ми намагаємося порушити цей порядок, та
виростимо скороспілі плоди, які не матимуть ні зрілості, ні смаку і не
забаряться зіпсуватись: у нас вийдуть юні лікарі і старі діти».
11. Культуровідповідність. Передбачає органічний зв’язок із культурним
надбанням всього людства, історією свого народу, його мовою, культурними
традиціями, народним мистецтвом. Забезпечує розуміння духовної єдності
та спадкоємності поколінь.
12. Гуманізація. Означає створення умов для формування кращих якостей і
здібностей дитини, джерел її життєвих сил. Виховання як основна складова
у навчально-виховному процесі передбачає гуманізацію взаємин між
вихователями та вихованцями, повагу до особистості, розуміння її
запитів, інтересів, гідності, довіру до неї. Сприяє вихованню гуманної
особистості — щирої, людяної, доброзичливої, милосердної.
13. Демократизація. Мислиться як усунення авторитарного стилю виховання,
сприйняття особистості вихованця як вищої соціальної цінності, визнання
його права на свободу, на розвиток здібностей і реалізацію
індивідуальності. Забезпечує співробітництво вихователів і вихованців,
врахування думки колективу й кожної особистості.
14. Етнізація. Передбачає наповнення виховання національним змістом,
спрямованим на формування самосвідомості громадянина. Створення
можливості всім дітям навчатися у рідній школі, виховувати національну
свідомість та гідність, відчуття етнічної причетності до свого народу.
Відтворення в дітях менталітету свого народу, збереження специфічних
особливостей нації, виховання дітей як типових носіїв національної
культури, продовжувачів справи попередніх поколінь.
Будучи органічно пов’язаними між собою, принципи виховання охоплюють усі
аспекти цього процесу і спрямовують його на формування людини як
цілісної особистості. Реалізація принципів виховання дає позитивні
результати лише тоді, коли їх застосовують у гармонії взаємодії між
собою.
3. Методи виховання
Методи виховання — шляхи і способи діяльності вихователів і вихованців з
метою досягнення виховних цілей.
Метод виховання поділяють на окремі елементи — прийоми виховання, які
використовують для підвищення виховної ефективності методів.
Прийом виховання — складова частина методу, що визначає шляхи реалізації
вимог методів виховання.
Методи і прийоми виховання є своєрідними інструментами в діяльності
вихователя. Їх дієвість залежить від використання виховних засобів.
Засоби виховання — надбання матеріальної та духовної культури (художня,
наукова література, радіо, телебачення, Інтернет, предмети
образотворчого, театрального, кіномистецтва тощо), форми і види виховної
роботи (збори, бесіди, конференції, гуртки, ігри, спортивна діяльність),
які задіюють під час використання певного методу. Дієвість методів
виховання залежить і від того, наскільки у виховному процесі задіяна
праця молодої людини над собою, природа, надбання національної культури
(казки, легенди, колискові пісні, обряди, звичаї та ін.).
У педагогічній науці існує кілька класифікацій виховних методів.
Найчастіше при цьому беруть за основу систему виховних впливів, за
допомогою яких відбувається формування особистості.
Однією з найпоширеніших є класифікація методів російського
вченого-педагога Віталія Сластьоніна, згідно з якою розрізняють такі
групи методів:
1. Методи формування свідомості особистості: бесіди, лекції, методи
дискусії, переконання, навіювання. Приклад.
2. Методи організації діяльності, спілкування, формування позитивного
досвіду суспільної поведінки: педагогічна вимога, громадська думка,
довір’я, привчання, тренування, створення виховних ситуацій,
прогнозування. • 3. Методи стимулювання діяльності і поведінки: гра,
змагання, заохочення, покарання.
4. Методи самовиховання: самопізнання, самооцінювання, саморегуляція.
Використання їх забезпечує формування в учнів практичних умінь і навичок
самовиховання як найвищої форми виховання і подальшого
самовдосконалення. Вони враховують демократичні засади виховання,
необхідність активної участі дітей у виховному процесі.
Висновки
Отже, виховання цілеспрямовано впливає на розвиток особистості, воно
постає, як свідома, підпорядкована певній меті діяльність, результати
якої мають передбачуваний характер. Виховання сприяє:
1. Розвитку успадкованих фізичних особливостей і природних здібностей,
набуттю нових рис і якостей, що формуються впродовж життя людини.
2. Розвитку умінь переборення внутрішніх суперечностей відповідно до
особливостей суспільного розвитку.
3. Психічному розвитку людини.
4. Інтелектуальному, творчому розвитку особистості.
5. Розвитку здатності до спілкування з оточуючими, завдяки чому дитина
вчиться, набуває навиків розуміння інших людей, а завдяки цьому і себе.
6. Розвитку потреб людини.
7. Розвитку особистості, яка постійно вдосконалюється, будучи не лише
об’єктом, а й суб’єктом виховного процесу.
Література
Волкова Н. Педагогіка. – К., 2001.
Карпенчук С. Теорія і методика виховання. – К., 1997.
Фіцула І. Педагогіка. – К., 2000.
PAGE
PAGE 13
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
