.

Усний лiтературний журнал "я знаю силу слова" (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
232 3598
Скачать документ

Реферат на тему:

Усний лiтературний журнал “я знаю силу слова”

Організація та проведення усного журналу в школах може мати кілька
різновидів. Усний журнал має за мету задовольнити допитливість
школярів, підтримувати її, зосереджувати увагу на цікавому в
літературознавстві, допомогти учням побачити нове в звичному, відчути
чаруючу силу слова, багатогранність тем піднятих і вирішених у художніх
творах зарубіжної літератури. Журнал відрізняється від інших заходів
позакласної роботи широтою інформаційного рівня, з яким у нав’язливій
формі можуть ознайрмитися учні різних вікових груп.

Виділяють журнали двох типів: тематичні, якщо вони розкривають одну тему
й оглядові, якщо вони висвітлюють найрізноманітніші питання різних тем.
Форма проведення такого журналу можу включати різноманітні елементи
зацікавленості: наглядність (оформлення виставок, літератури, ілюстрації
до виступів, оформлення приміщення, де має проходити захід),
інсценізація, проведення конкурсних завдань тощо.

Усний журнал має свою назву. Зазвичний його випуск складається з кількох
сторінок, або ж бути присвячений розкриттю однієї сторінки.

Номери усного журналу можуть бути пов’язані між собою за змістом. У
такому випадку кожний черговий номер доповнюэ попередній.

Проведення усного журналу вимагає від учителя великих зусиль
організаторського характеру: призначити відповідального за сторінку чи
розділи сторінки; допомогти учням підібрати потрібний журнал, оформити
його в потрібну форму, знайти ілюстрації чи підготовити відповідні
роботи учнями, знайти й підготовити ведучих, тобто словесник виступає і
режисером і сценаристом, готовлячи позакласний захід такої форми.

Успішно усний журнал може функцiонувати в школах, де працює
внутрiшкiльне радiо. В такому разі вiн виходить один-два рази в
четверть, в залежностi вiд його структурного планування. Роботу очолює
редколегiя, до якої входять учнi-старшокласники, що займаються у
лiтературних гуртках, клубах, студiях. Один вихiд в ефiр перегортає одну
iз сторiнок усного журналу, або поєднує матерiалом декiлька.

Репрезентуємо матеріали організації усного літературного журналу “Я знаю
силу слова”. Він може мати такi сторiнки:

– “Моє ставлення до письменника” — учнi, педагоги, письменники дiляться
своїми враженнями про твори, написанi письменником.

– “Творчiсть. Доля. Епоха.” — пропонується короткий екскурс у бiографiю
та творчу майстерню письменника.

– “Слово поезiї” — читаються поетичнi твори за певною тематикою та
власнi твори учнiв i учителiв.

– “Муза для дiтей” — популяризуються твори для письменникiв про дiтей та
для дiтей.

– “Для кмiтливих” — учням пропонуються лiтературнi вiкторини,
головоломки, кросворди, вiдповiдi на якi надсилаються до редакцiї.

– “Сторiнка-смiшинка” — у цьому матерiалi увазi школярiв пропонуються
цiкавi факти з бiографiї письменникiв, якi можуть зацiкавити i
привернути їх увагу до особистостi того чи iншого митця слова.

– “Братовi по перу” — для цієї теми пiдбираються висловлювання про
письменникiв, поетичнi рядки, присвяченi окремим персоналiям та їх
лiтературним шедеврам.

За кожний випуск, тобто за кожну сторiнку вiдповiдає один iз членiв
редкогегiї, якi в свою чергу стараються залучити до роботи якомога
бiльше учнiв.

Кореспонденти присилають до редколегiї свої статтi, повiдiмлення, власнi
твори й вiдгуки, заявки про бажання виступити в програмi.

Щомiсячно редколегiя проводить по шкiльному селектору бесiду “Про що i
як писати до нашого журналу”.

Iнформацiя, що готується до випуску, може бути розрахована на 1-2 або й
усi перерви, в залежностi вiд мети, поставленої до окремої сторiнки та
вiд об’єму пiдготовленого учнями матерiалу.

В обов’язковому порядку до творчої групи усного журналу зараховуються
учнi, якi вмiють виразно читати, гарно й правильно декламувати художнi
тексти.

Прпонуємо вашiй увазi перегорнути сторiнку “Творчiсть. Доля. Епоха.” У
даному варiантi вона присвячується життю й творчостi Марини Цветаєвої.

Читець.

Горобину

Стинали

Ранками

Горобина

Капала

Бранкою

Кров-Краплини

Ряснiють

На скронi

Горобину

Росiю

Iз корнем.

(пер. В.Богуславської)

Читець.

Красною кистью

Рябина зажглась.

Падали листья.

Я родилась.

Спорили сотни

Колоколов.

День был субботний:

Иоан Богослов.

Мне и доныне

Хочется грызть

Жакрой рябины

Горькую кисть.

Ведучий. Так написала про день свого народження Марина Цветаєва — одна з
найяскравiших зiрок у сузiр’ї росiйських поетiв. Горбина назавжди
ввiйшла у складну геральдику її поезiї. Червона, мов вогонь i
терпко-гiрка, проводжаюча осiнь i вiдкриваюча етап зими, вона стала
символом долi, непостiйної й гiркої, що горiла полум’ям творчостi але
постiйно межувала із зимою забуття.

У Криму, в Коктебелi травневими днями 1913 року Марина створила широко
вiдомий сьогоднi твiр, що став своєрiдним пророцтвом.

Читець.

Моим стихам, написаным так рано,

Что и не знала я, что я — поэт,

Сорвавшимся, как брызги из фонтана,

Как искры из ракет,

Ворвавшимся, как маленькие черти,

В светилище, где сон и фимиам,

Моим стихам о юности и смерти,

— Нечитанным стихам! —

Разбросанным в пыли по магазинам

/Где их никто не брал и не берет!/,

Моим стихам,как драгоценным винам,

Настанет свой черед.

Читець.

Моїм пiсням, написаним так рано,

Що i не знала я, що я — поет,

Що вирвались, як бризки iз фонтана,

Як iскри iз ракет.

Що увiрвались чортиками зрання

В святилище, де сон i фiмiам,

Моїм пiсням про юнiсть i сконання,

— Нечитаним пiсням! —

Розкиданим по рiзних магазинах

/Де не бере нiхто їх i не брав!/

Моїм пiсням, немов коштовним винам,

Прийде своя пора

(пер. М. Борецького)

Ведучий. Час — великий “випробувач” — i вiн знає свою роботу. Ще вчора
iмена поетiв, що гримiли славою i розкiшною репутацiєю, поодинцi й
групами вiдбувають у небуття. I в той же самий час, насильно вiддаленi
вiд читача, замовчуванi, опальнi, проклятi владою та її слугами спiвцi
оволодiвають увагою читачiв. “I головне — я ж знаю, як мене будуть
любити… через сто рокiв”, — писала Цветаєва. Так буде, та стече багато
води, не тiльки води, але й кровi, тому що життя Марини Цветаєвої
прийшлося на 10-30 роки нашого катастрофiчно-жорстокого столiття.

Ведучий. Осiнь 1910 року 18-рiчна гiмназиска, дочка вiдомого вченого,
професора Московського iмперського унiверситету Iвана Володимировича
Цветаєва, вiднесла в приватну типографiю збiрку власних вiршiв пiд
назвою “Вечiрнiй альбом”. У книгу ввiйшли вiршi, написанi в 15-17 рокiв,
деякi ще ранiше. Вони отримали високу оцiнку вiдомих поетiв —
М.Волошина, В.Брюсова. Тепло про книгу вiдкликнувся М.Гумильов: “Марина
Цветаєва внутрiшньо своєрiдна… Ця книга — закiнчив вiн свою рецензiю,
— не тiльки мила книга, але й книга чудових вiршiв”.

Хоча й здавалися оцiнки дещо завищеними, та Цветаєва дуже скоро їх
виправдала.

Ведучий. Чому ж книга названа альбомом вечiрнiм? Порiг юностi — це вечiр
дитинства. А дитинство було прекрасним.

Дитинство та юнiсть поетеси пройшли частково у Москвi, а частково за
кордоном: в Iталiї, Швейцарiї, Нiмеччинi, Францiї. Вона росла i
виховувалася пiд наглядом бонн i гувернанток. У 16 рокiв закiнчила
гiмназiю й виїхала до Парижу. У Сорбонi продовжила Завчання за фахом
“старофранцузька лiтература”.

Домашнiй свiт i побут були пронизанi постiйним iнтересом до мистецтва.
°ї мама, Марiя Олександiвна, була вiдомою пiанiсткою, грою якої
захоплювався сам Рубiнштейн. Батько був засновником Музея образотворчих
мистецтв /сьогоднi музей Пушкiна/. I зовсiм не дивно, що Марина росла
ерудованою й освiченою дитиною.

Ведучий. З дитинства вона жила духом Пушкiна. В юностi вiдкрила для себе
Гете й нiмецьких романтикiв, дуже любила та прекрасно знала Державiна,
Некрасова, Аксанова. Дуже рано вiдчула в собi так званий “таємний жар” i
назвала його “любов’ю”. “Пушкiн заразив мене любов’ю. Словом — любов”, —
писала вона згодом. Усе життя горiв у душi Цветаєвої непогасний вогонь
любовi до дорогих “тiней минулого”, до святого “ремесла поетiв”, до
природи, людей, що просто живуть у свiтi, друзiв i подруг.

Ведучий. Як поет i особистiсть вона розвивалася стрiмко, і уже через
рiк-два якi пройшли пiсля перших наївно-юнацьких вiршiв, була iншою. За
цi роки перепробувала рiзнi “маски”, голоси й теми; встигла побувати в
образi грiшницi, куртизанки й циганки — й усi цi “примiрки” залашили в
її творчостi прекраснi й насиченi вiршi. (Романс М. Таривердiєва “У
зеркала” на вiршi М. Цветаєвої).

Ведучий. Через усе життя, через усi скитання, бiди й нещастя вона
пронесла любов до своєї батькiвщини, до рiдного слова, рiдної iсторiї. У
одному iз її вiршiв мова йде про братiв Тучкових, учасникiв Бородинської
битви, двоє iз яких загинули в бою.

(Романс на вiршi М.Цветаєвої “Генерали дванадцятого року”).

Ведучий. Цей вiрш присвячено чоловiковi Марини — Сергiю Яковичу Ефрону.
Замiж Марина Цветаєва вийшла у сiчнi 1912 року. Сiмейне життя, в яке
вони ввiйшлди дуже юними /Маринi виповнилося —19, Сергiю — на рiк
менше/, спочатку було безхмарним. Та недовго. I першi 5-6 рокiв, у
порiвняннi з усiма наступними, були по-справжньому щасливими.
Спiлкування з Ефроном надихало її на творчiсть. Вона багато писала. Якщо
сказати, що Марина кохала чолвiка, значить нiчого не сказати: вона його
обожнювала.

Читець.

Писала я на аспидной доске,

И на листочках вееров поблеклых,

И на речном, и на морском песке,

Коньками по льду и кольцом на стеклах. —

И на столах, которым сотни зим…

И, наконец, – чтоб было всем известно!

Что ты любим, любим! Любим! Любим!

Расписывалась — радугой небесной.

Ведучий. Десь на початку сiмейного життя вона сказала: “Тiльки при ньому
можу жити так, як живу: абсолютно вiльно”. Вiн був тим єдиним, хто її
зрозумiв i, зрозумiвши, покохав. Сергiя не налякала її складнiсть,
протилежнiсть, особливiсть, несхожiсть на усiх iнших. А взагалi у неї в
життi бул багато захоплень, та якось Марина Iванiвна сказал: “… всю
жизнь напролет пролюбила не тех…” Довiрливiсть i неспроможнiсть
своєчасно зрозумiти людину – ось причини частих i гiрких розчарувань.

(Романс А.Петрова “Под лаской плюшевого пледа” на вiршi М.Цветаєвої).

Ведучий. А чи пам’ятаєте ви один iз найвiдомiших i найпопулярнiших
вiршiв поетеси, так звану пiсню до коханого?

Романс на слова М.Цветаєвої “Вчера еще в глаза глядела”.

Ведучий. Навряд чи знайдеться людина, яка б не знала цих чудових рядкiв:

Мне нравится, что Вы больны не мной,

Мне нравится, что я больна не Вамы,

Что никогда тяжелый шар земной

Не поплывет под нашими ногами.

Хiба не свiжо i зовсiм по- сучасному звучать цi рядки, а написанi
вони були в 1915 роцi. Їх адресатом був майбутнiй чоловiк сестри —
М.Мiнц.

Звучить романс М.Таривердiєва “Мне нравится” на вiршi М.Цветаєвої.

рних шкiл i напрямкiв вона зумiла зберегти свiй власний голос. А
мiж тим настав канун революцiї. Йшла вiйна i їй не видно було нi
кiнця, нi краю. Свiт корчився у безчисленних стражданнях, ганьбi,
приниженнях. Жалiсть, туга, бiль переповняли серце поетеси:

Бессонница меня толкнула в путь.

— О, как же ты прекрасен, тусклый Кремль мой! —

Сегодня ночью я целую в грудь —

Всю круглую волнующую землю!..

Ведучий. Трагiчно i гiрко звучать вiршi, створенi пiд враженнями
вiйни. Голос поетеси звучить у захист страдждаючолї людини. Горе народу
— ось що пронизало її душу.

Читець.

Простите меня, мои горы!

Простите меня, мои реки!

Простите меня, мои нивы!

Простите меня мои травы!

Мать крест надевала солдату,

Мать с сыном прощалась навеки…

“Простите меня, мои реки!”

“Простите меня, мои горы!”

Ведучий. У роки революцiї Цветаєва вдивлялася у нове, у те, що
вiдкривалося без ворожостi й роздратування. Усiм високим духом
своєї душi вона була на боцi голодних.

Ведучий. З 1917 року для Марини Цветаєвої настає пора випробувань. Вона
мрiяла про виключно особисте, чесне життя й хотiла жити ним, та
час неутриманно втручувався в це життя, а вона i не
пiдозрювала, що iсторiя диктувала “сюжети” її почуттям, її
творчостi. Iснує думка, що полiтика була для поетеси чужою i вона була
для неї зовсiм байдужоою.

Це справдi майже так… Та тiльки майже… Звичайно Цветаєва не
займалася полiтикою, та як незвичайна особистiсть, вона вiдчувала
трагiзм революцiйних подiй, не приймаючи жорстокостi, насилля та
вбивств. Особливо, коли це стосувалася кола людей, з якими вона
спiлкувалася, тих, хто був для неї близьким, кого вона любила, ким
дорожила.

Ведучий. У листопадi 1917 року її чоловiк Сергiй поїхав на Дон, де
формувалися частини Бiлої армiї. Безумовно, Сергiй був людиною
обдарованою: в чомусь — слабкою, та в чомусь, як силi духу – дуже
сильною. Служачи в рядах Бiлої армiї вiн свято вiрив, що врятує
Росiю. Майже три роки жила Марина в голоднiй червонiй Москвi,
немаючи жодної вiсточки про чоловiка. На її долю випали не тiльки
нестатки, але й злиденнiсть. На руках зостались двi дочки: Арiадна —
старша й Iрина — трьох рокiв. Прогодуватися було дуже важко: та вона
не здавалася. Марина їздила селами, мiняла речi на сало й муку,
стояла в черзi за пайковими оселедцями, тягала сани з гнилою
картоплею. Однак митарства селами завжди закiнчувалися не так, як би
хотiлося. Вона була зовсiм невмiлою в побутi.

Ведучий. Восени, 1919 року Марина, за порадою друзiв, вiддала своїх
дiвчат до пiдмосковного приюту, щоб врятувати їх вiд холоду й
голоду.Та незабаром була змушена забрати звiдти Алю, яка важко
захворiла. У лютому 20-го втратила маленьку Iринку, що померла вiд
холоду та туги за рiдними.

Читець.

Две руки, легко опущенные

На младенческую головку!

Были — по одной на каждую —

Две головки мне дарованы.

Но обеими — зажатыми —

Яростными — как могла!

Старшую у тьмы выхватывая –

Младшей не уберегла.

Две руки — ласкать — разглаживать

Нежные головки пышные.

Две руки — и вот одна из них

За ночь оказалась лишняя.

Светлая — на шейке тоненькой —

Одуванчик на стебле!

Мной еще совсем не понято,

Что дитя мое в земле.

Ведучий. Її вiршi й поеми мiж iншим читати не можна. Поезiя Марини
Цветаєвої потребує зустрiчної роботи, зустрiчної думки. Її вiршi
впiзнаються завдяки особливому, неповторному ритмові та iнтонацiї.
Поетеса безоглядно ламала iнерцiю старих, звичних для слуха ритмiв. “Я
не вiрю вiршам, якi ллються.

Рвуться — так”. Її ритмiка постiйно насторожує. Це як “фiзичне
серцебиття”…

Ведучий. З 1912 по 1920 рiк Марина Цветаєва пише безперервно, та у свiт
не виходить жодної книги. Тiльки декiлька випадкових вiршiв у
петербургських “Пiвнiчних записках”. Знали її тiльки завзятi
любителi поезiї. Неварто казати, що для поета це справжня трагедiя.
Якось вiдповiдаючи кореспонденту, який з гiркотою сказав, що її,
Цветаєву, “не пам’ятають” в Росiї, вона вiдповiла: “Нi, голубчику,
мене не “не пам’ятають”, а просто не знають.”

Ведучий. Через деякий час стало вiдомо, що Сергiя хвилею вiдступу
з армiєю Корнiлова вiднесло до Чехiї. Вiн став емiгрантом. Бiлий
офiцер Сергiй Ефрон вiдтодi пертворився для Марини у мрiю, в
прекрасного “бiлого лебедя”, героїчного й приреченого. Вiн не мiг
повернутися до Росiї. Марина робить вирiшальний крок: у 1922 роцi
їде до чоловiка, звалює на свої тендiтнi плечi непомiрно важку ношу
росiйської бiженки. Так розпочалася її сiмнадцятирiчна Одiсея за
кордоном — спочатку в Германiї, потiм — у Чехiї. У Чехiї, де вони
прожили бiльше трьох рокiв. Тут у них народився син Георгiй.

Ведучий. У Чехiї Цветаєвiй вдалося видати декiлька книг: “Разлука”,
“Психея”, “Ремесло”. Це був своєрiдний пiк, за яким настав рiзкий
спад, але не в значеннi творчостi, а у вiдношеннi до видавництва.
Доля, що було поступилася, знову замкнула вихiд до читача.

Ведучий.I, накiнець, Францiя… Тут Цветаєва прожила тринадцять з
половиною рокiв. Скоро пiсля приїзду, у лютому 1926 року, в одному
з парижських клубiв вiдбувся лiтературний вечiр, який принiс їй повний
трiумф, успiх, визнання, але i одночасно нелюбов, заздрість дуже
впливових людей.

Ведучий. У емiграцiї Цветаєва не прижилася. Усе частiше її твори
вiдкидалися газетами та журналами. У 1928 роцi вийшов останнiй
збiрник “После Росси”, який побачила авторка. Вiн включав вiршi
22-25 рокiв. Але ж Марина писала що найменше ще 15 рокiв.

Ведучий. Убогiсть, приниження, безправ’я оточили поетесу щiльним
кiльцем. Лише завдячуючи декiльком друзям, якi допомагали матерiально,
вона могла зводити кiнцi з кiнцями. “У Парижi були днi, коли я
готувала суп на свою сiм’ю з того, що вдавалося пiдiбрати на
базарi, – пригадувала Марина Цветаєва. У Сергiя заробiтки випадковi.
Знайти постiйну роботу неможливо – Францiя захлинається в безробiттi.”

Разом iз розчаруваннями в емiграцiї приходило розумiння, що її читач
там, на рiднiй землi, що росiйське слово вiдклик зможе знайти перш
за все в росiйськiй душi.

Читець.

Тоска по родине! Давно

Разоблаченная морока!

Мне совершенно все равно —

Мне совершенно одиноко.

Всяк дом мне чужд, всяк храм мне пуст,

И все — равно, и все — едино.

Но если по дороге — куст

Встает, особенно — рябина.

Читець. Листи її знайомим i близьким повнi нарiкань на самотнiсть i
безпросвiтнi злиднi. Та у листах були i вiршi… Головним адресатом
її вiршiв у Росiї був Пастернак. Його точкою зору, його думкою вона
дуже дорожила. Пастернаковi Цветаєва присвятила багато своїх
рядкiв.

Читець. “Растояние: версты, мили…”

Ведучий. Вiршi, долаючи усi перепони, вибудованi на їхньому шляховi
сталiнським режимом, текли в Росiю. Їх везли знайомi й зовсiм
незнайомi люди; їх вчили напам’ять i переповiдали.

Нарештi у тридцять дев’тому Марина Iванiвна появилася в Москвi. Саме
тодi, в 40-41-му почалася крутоверть її вiршiв у столицi. Та це було
вузьке коло. Її вiршi не друкувалися. Публiчних виступiв не було .
“Тут я не потрiбна, там я неможлива,” — говорила Марина Цветаєва.

Ведучий. Повернулася до Росiї поетеса разом iз сином 18 червня
1939 року. Дочка й чоловiк двома роками ранiше. Поселилися вони в
селi Болшево. Та це останнє щастя продовжувалося недовго: у серпнi
арештували дочку, а в жовтнi — чоловiка. Сiм’я Цветаєвої-Ефрон
повернулася до Росiї в жорстокий час. Тих, хто приїздив iз-за
кордону, чи тих, хто побував у командировцi за кордоном, вважали
потенцiйними шпигунами. Марина Iванiвна залишилася з сином без
квартири, без засобiв до iснування.

Ведучий. Щоб хоть як-небудь заробити собi на прожиття, вона займалася
перекладами. Восени 1940 року Держвидав хотiв видати збiрник її
вiршiв, та це залишилось лишень мрією.

Ведучий. На початку вiйни Марина Iванiвна разом iз сином евакуювалася в
складi письменницької органiзацiї в Чистопiль, а потiм до Елабугу на
Камi. Пiсля кiлькох переїздiв вона зупинилась в Чистополi. У цей час
вона писала: “… Я поступово втрачаю вiдчуття реальностi: мене —
усе менше i менше… Нiхто не бачить, що я рiк шукаю очима — гак… Я
рiк примiряю смерть. Усе спотворене й страшне … Я не хочу
помирати.Я хочу не бути…”

Ведучий. Вона повiсилась 31 серпня 1941 року в Елабузi, в сiнях
убогої сiльської хати, де жила з своїм сином.

Читець.

Знаю, умру на заре! На которой из двух,

Вместе с которой из двух — не решить по заказу!

Ах, если б можно, чтоб давжды мой факел потух!

Чтоб на вечерней заре и на утренней сразу!

Пляшущим шагом прошла по земле! — Неба дочь!

С полным передником роз! Ни ростка не наруша!

Знаю, умру на заре! — Яструбиную ночь

Бог не пошлет по мою лебединую душу!

Нежной рукой отведя нецелованный крест,

В щедрое небо рванусь за последним приветом.

Проресь зари — и ответной улыбки прорез…

— Я в предсмертной икоте останусь поетом!

Ведучий. Свiдоцтво про смерть було видано синовi 1 вересня. У графi “Рiд
занять померлої написано — “евакуйована”.

Ведучий. Лист сину: “Мурлига! Пробач менi, та далi було б гiрше. Я
важко хвора, i це уже не я. Люблю тебе до божевiлля. Зрозумiй: далi я
уже не могла жити. Передавай татовi й Алi, — якщо побачиш, — що
люблю їх до останньої хвилини, й поясни, що я потрапила в кут.”

Ведучий. Тут, бiля останнього рубiкону всi почуття Марини Iванiвни
досягли абсолюту. Нудьга, глибока самотнiсть; наступаючi морок i
зима; трагiчнi почуття особистої непотрiбностi; рокове переконання, що
нiчого не вмiєш; паралiч волi, страх за сина (через три роки вiн
таки загине на фронтi).

Цветаєва пiшла з життя, коли погасли останнi iскорки енергiї. Життя
задавило її, щiльно стиснувши з усiх бокiв.

Ведучий. Тiло повезли прямо iз лiкарняного моргу, в простенькiй трунi,
повезли до гори, туди, де темнiли сосни. Хто провожав її в останнiй
путь? Хто йшов за труною? Чи не все рiвно!… Труна: та крапка, що
примирює всяку людську самiтнiсть. Це самiтнiсть остання… Могила
поетеси загубилась.

Ведучий. “Немає в свiтi винуватих”, — сказав Шекспiр. Та можливо, той
великий, що коли-небудь скаже, що винуватi всi — буде правим не в
меншiй мiрi.

Простежуючи сьогоднi життєвий шлях Марини Цветаєвої, читаючи її
вiршi й прозу, бачиш, скiльки випробувань випало на долю цiєї
iнтелiгентки. Хочеться допомогти, i не можеш. Їй, мабуть, хотiлося в
найтяжчi хвилини крикнути: “Що я вам зробила, люди, якщо почуваю себе
найнещаснiшою iз нещасних, найобездоленнiшою людиною?”

Низько вклоняємося Вам, Марино Iванiвно! Пробачте нас за все!
Пробачте наших батькiв i дiдiв!

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020