Управління розвитком дошкільної освіти в Україні (кінець XIX — поч.XX ст.) (реферат)

Впровадження принципу індивідуалізації в навчально-виховний процес
початкової школи

У Законі України “Про загальну середню освіту” зазначено, що освіта має
бути спрямована на забезпечення всебічного розвитку особистості [2].
Реалізація цих завдань може забезпечуватись лише за умови здійснення
особистісно орієнтованого навчання, виховання і розвитку кожного учня.

Індивідуалізація навчально-виховного процесу як складова особистісно
орієнтованої моделі освіти привертала увагу таких видатних педагогів як:
Я.А.Коменського, Д.Локка, Ж.-Ж.Руссо, Г.Песталоцці, К.Ушинського,
Б.Грінченка.

Питання індивідуалізації навчання активно досліджуються з середини
ХХ століття, що знайшло своє відображення у працях Ш.О.Амонашвілі,
В.О.Сухомлинського, О.Я.Савченко, Н.М.Бібік та інших.

Забезпечення потреб розвитку і виховання учнів передбачає
безпосередню залежність проектування змісту і методичного забезпечення
від вікових та індивідуальних особливостей дітей. Основою всіх
нововведень є реальне знання дитячих можливостей та прогнозування потреб
найближчого розвитку потреб особистості.

Педагог повинен пам’ятати, що кожна дитина неповторна, вона має
свій індивідуальний темп росту і розвитку, що передбачає індивідуальний
спосіб навчання. Тому надзвичайно важливо створити такі умови, які
сприяли б навчанню відповідно до рівня розвитку, забезпечували б у
процесі навчання розвиток здібностей та інтересів школярів.

Індивідуалізація – це процес постійного спостереження за
формуванням дитини як особистості, адаптування матеріалів та занять,
отримання інформації від сімей, взаємодія з дітьми, метою якої є
підтримка їх розвитку.

Можна індивідуалізувати завдання для кожної дитини, якщо педагог
знає, в якій послідовності вона виконує завдання, можна адаптувати
матеріали відповідно до рівня її розвитку, ускладнивши чи полегшивши їх,
можна міняти роль, яку відіграє вчитель у становленні особистості,
залежно від потреб дитини.

Загальні вікові особливості в кожної дитини проявляються
по-різному. Це пов’язано, по-перше, з тим, що дитина народжується з
властивими тільки їй задатками , типологічними особливостями нервової
системи, певними якостями органів чуттів і мовлення; і, по-друге, зі
своєрідними умовами соціального оточення, в якому проходить її розвиток
і виховання. Школяреві такі умови має забезпечити освітній заклад.
О.Я.Савченко зазначає, що необхідно вчити дітей не для школи, «а для
повноцінного життя, яке вони прикрашатимуть своїм сумлінням і добрими
вчинками» [9,388].

Педагогічний досвід постійно підтверджує усталене в психології
твердження, що визначальну роль у розвитку особистості дитини відіграють
умови виховання.

Очевидним також є і факт впливу біологічного фактора. Інертність,
повільність функціонування нервової системи породжують уповільнення
сприйняття та осмислення інформації, впливають на процес формування
рухових та розумових дій. Так, для дитини із “нестримним” типом
нервової системи характерна підвищена імпульсивність, відволікання
уваги, часто втрата мети діяльності. У дітей меланхолічного типу більш
низький рівень працездатності, проте більш висока чутливість до
педагогічного впливу.

Дитина розвивається як цілісна, унікальна індивідуальність, яка
характеризується природженими властивостями, неповторним життєвим
досвідом і, як наслідок складної взаємодії цих факторів, різними
індивідуально-психологічними особливостями. Шість років, прожитих
дитиною до школи, – це період надзвичайно інтенсивного розвитку, в
результаті якого вона набуває досить чітко виражені риси своєї
індивідуальності, які проявляються в темпераменті, відносинах,
здібностях і навичках.

У формуванні індивідуальності, розвитку індивідуальних відмінностей
дитини великого значення набувають такі чинники:

Організація та зміст навчально-виховної роботи в освітніх
закладах, визначені комплексним нормативним документом – Державним
стандартом початкової загальної освіти [9]. Відповідно до
загальнодержавних цілей початкового навчання в змісті освіти мають
ураховуватися такі основні елементи:

— система знань (уявлень, понять, фактів, зв’язків, залежностей) про
природу, людину, суспільство, техніку тощо;

— система загальних способів навчальної діяльності;

— досвід індивідуальної творчої діяльності;

— досвід емоційно-вольового, морального, естетичного ставлення людини до
навколишньої дійсності, вміння користуватися системою цінностей
суспільства.

Сучасний зміст початкового навчання має бути багатокомпонентним,
бо це – об’єктивна передумова реалізації його розвивальних і виховних
функцій.

Стиль спілкування педагога з дітьми. Стрижнем усієї педагогічної
роботи є демократичний стиль спілкування, який ґрунтується на глибокій
повазі до особистості, довірі, орієнтації на самореалізацію,
саморозвиток учнів, спрямований на доброзичливе педагогічне спілкування
з урахуванням учнівських актуальних і перспективних потреб [9].

Характер взаємодії вчителя з сім’єю. Дуже важливо, щоб розумна
вимогливість поєднувалась з умінням не пропустити момент, коли дитині
особливо потрібні допомога і увага [9].

Узгодженість педагогічних впливів з боку вихователів дошкільних
закладів і класоводів. Психічний розвиток дитини проходить кілька
періодів, які послідовно змінюють один одного, і кожен з них
характеризується своїми особливостями, формуванням певних якостей.
Попередній етап є передумовою нового ступеня розвитку. Від того,
наскільки успішно формувалася особистість дитини на попередньому етапі,
наскільки повно реалізовані її можливості, залежить її подальший
розвиток.

Крім того, людина існує, розвивається, формується у взаємодії із
середовищем та соціумом. Завдяки узгодженій взаємодії, вродженим
здібностям і власній активності вона стає особистістю [9].

Системність і наступність у роботі дошкільного закладу,
початкової і середньої школи. Навчально-виховний процес потребує
насамперед якнайточнішого врахування вихідного рівня готовності дітей не
лише «на стиках» освітніх ланок, а й у межах кожного етапу [9]. Адже
саме співпраця цих ланок дає можливість більш повно вивчити
індивідуальні особливості та пізнавальні можливості кожної дитини.

Тому під час вивчення індивідуальних особливостей та пізнавальних
можливостей важливо враховувати компоненти індивідуального розвитку:
індивідний розвиток, особистісний та розвиток діяльності.

Вивчаючи індивідний розвиток, варто враховувати вік дитини, стать,
загальний фізичний розвиток, зокрема – і дефекти фізичного розвитку,
стан здоров’я, стан розвитку аналізаторів (зорових, слухових,
тактильних), сенсорний розвиток та його дефекти, стан нервової системи,
темперамент, задатки і здібності.

Особистісний розвиток включає в себе такі компоненти:

— самосвідомість дитини (ставлення дитини до себе, важливість думки
іншого, наявність мети та реальність її досягнення, рівень самостійності
у виборі та прийнятті рішення, наявність прагнення до самоактуалізації,
самоповага);

— соціально-етичний розвиток (вміння і бажання встановлювати контакти з
оточуючими, вміння приймати та підтримувати ініціативу інших до
спілкування, знання дитиною норм і правил поведінки та їх реалізація у
власній поведінці, здатність дитини впливати на характер стосунків,
засоби досягнення цього);

— емоційно-почуттєвий розвиток (вміння долати посильні труднощі,
зосередитись на виконанні певного завдання, вміння регулювати (тобто
проявляти або стримувати) емоційні реакції адекватно до ситуації);

— прагматично-мотиваційний (провідні потреби та мотиви діяльності,
мотиви виконання моральних норм, усвідомленість соціальної позиції –
позиції школяра, прояви інтересів до діяльності, їх широта,
вираженість);

— інтелектуальний розвиток (наявність оптимального до даного віку кола
знань, умінь та навичок, розвиненість пізнавальних психічних процесів
(мислення, мовлення, пам’яті, уваги, уяви, сприймання), сформованість
пізнавальної активності, самостійності в оволодінні інформацією.

Третім компонентом індивідуального розвитку є розвиток діяльності,
який включає в себе ігрову, образотворчу, навчальну, трудову діяльність
та спілкування.

Як зазначено в Державному стандарті початкової загальної освіти,
під час навчання у початковій школі діти мають набути достатнього рівня
сформованості особистого досвіду культури спілкування і співпраці в
різних видах діяльності, самовираження в творчих видах завдань [3].

молодшого школяра найкраще розвинений такий вид діяльності, як гра, за
допомогою сюжету і ролей у якій дитина відкриває і пізнає наявність у
людей певних суспільних функцій і норм поведінки. Це формує в неї
потребу орієнтуватись на ці функції і норми під час співставлення з ними
власних дій і вчинків. У грі розвивається уява і символічна функція
мислення [8].

Ігрова діяльність дітей молодшого шкільного віку характеризується
такими показниками:

— схильністю дитини до певного виду ігор;

— тривалістю перебування у грі, перевагою короткочасних або
довготривалих ігор;

— включеністю до ігрового об’єднання;

— проявами творчості під час гри;

— враженнями, що відображаються у грі (захоплення, переживання).

Вивчаючи рівень розвитку образотворчої діяльності, вчитель повинен
звернути увагу на захоплення дитини певним видом образотворчої
діяльності (малювання, ліплення, конструювання тощо) та прояви творчості
під час діяльності з тим, щоб урахувати це в процесі розвитку школяра.

Навчальна діяльність розвивається повною мірою під час перебування
дитини в освітньому закладі. Під час такої діяльності в дитячій психіці
виникають новоутворення, які забезпечують формування основ теоретичного
ставлення до дійсності, вміння орієнтуватись у теоретичних формах
відображення речей, суспільних стосунках між людьми, зокрема вміння
оперувати абстрактними поняттями [8].

Спостереження вчителя повинні бути також спрямовані на
зацікавленість дитиною певним видом навчальних занять, на співвідношення
продуктивності та якості виконання нею завдань, на прояви самостійності
та творчості, на можливість оцінювання власного результату та
адекватність оцінки.

Формуючи рівень трудової діяльності, важливо вивчати, до яких видів
і форм праці найбільш схильна дитина, як сформоване її ставлення до
процесу і результату роботи, чи може вона планувати та оцінювати свою
діяльність, як формується працелюбство школяра, які його прояви, яке
уявлення має дитина про працю дорослих та ставлення до неї.

Готовність дитини до спілкування передбачає той чи інший рівень
сформованості в неї вміння будувати свої взаємини з учителем та
однолітками [8].

Під час аналізу рівня розвитку такого виду діяльності як
спілкування необхідно враховувати сформованість культури взаємодії зі
співрозмовниками, вміння використовувати різноманітні засоби спілкування
(мовлення, міміку, жести), якими є зміст, мотиви та вибірковість
контактування з членами шкільного колективу.

У вивченні індивідуальності дитини важливе значення має врахування
типу її інтелекту. Діти, в яких домінує мовний інтелект, люблять
читати, розповідати різні історії, грати в мовні ігри тощо. Вчитель має
пам’ятати, що такі діти потребують книг, аудіозаписів, діалогу,
обговорення.

Проявом логіко-математичного інтелекту є висловлювання з елементами
аргументації, бажання експериментувати, вирішувати логічні головоломки,
допитливість. Таких дітей необхідно забезпечувати матеріалами, які
передбачають дослідження, та завданнями, над якими можна поміркувати.

Просторовий інтелект розвинений у дітей, які мислять образами і
картинами . Світ їхніх захоплень – проектування, малювання, ігри, які
базуються на уяві, ілюстровані книги, слайди, відеоматеріали, художні
галереї.

Діти, в яких переважає кінестатичний, інтелект люблять танцювати,
бігати, стрибати, під час спілкування намагаються доторкнутися до
співрозмовника, жестикулюють. Таким дітям необхідно забезпечити участь у
рольових іграх, драматичних виставах, заняттях спортом.

Якщо у школяра музичний інтелект, то він потребує занять співом,
слухання музики, гри на музичних інструментах, відвідування концертів.

Міжособистісний інтелект властивий дітям, які вміють підхоплювати
ідеї інших та розвивати їх. Це – лідери. Вони із задоволенням виконують
групові завдання, люблять колективні ігри, беруть участь у різноманітних
громадських заходах, клубах тощо.

Школярі із внутрішньоособистісним інтелектом надають перевагу
приватним місцям, люблять усамітнення, потребують права вибору, завдань,
які виконуються в їхньому темпі.

Управління психічним розвитком особистості передбачає максимальне
врахування індивідуальних особливостей кожної дитини [3]. Завдання
вчителя полягає в тому, щоб, вивчивши ці особливості та орієнтуючись на
загальні завдання формування особистості дитини, відповідно до Концепції
загальної середньої освіти та Державного стандарту початкової загальної
освіти, а також на основі програм навчання і виховання, створити для
кожного учня оптимально сприятливі умови для його всебічного розвитку.
Варто зазначити, що орієнтація на поєднання індивідуально-психологічних
особливостей у кожної дитини – не єдина умова реалізації на практиці
індивідуального підходу. Необхідно також враховувати постійну зміну
самих властивостей та їх співвідношення за мірою розвитку дитини. Це,
звичайно, не означає повної відсутності стабільності як такої, а лише
передбачає гнучкість структури індивідуальності як єдиного цілого.

Дотримання на практиці цих умов реалізується у педагогічній
діяльності творчо працюючого вчителя, проводить спостереження за діями
та вчинками учня, рівнем його навчальних досягнень. Така інформація дає
можливість зробити висновки про розвиток особистості дитини, рівень
сформованості окремих психічних властивостей, причини недоліків у їх
розвитку, причини помилок, які допускають учні у процесі засвоєння
програмового матеріалу. На основі цього здійснюється вибір та розробка
педагогічних впливів і реалізація їх у навчально-виховному процесі.

Основні аспекти індивідуально зорієнтованої моделі початкової
освіти полягають у тому, що провідне місце в організації навчально
виховної роботи мають індивідуальні, парні та групові форми занять.

Учителі, окрім суто навчальних функцій, повинні виконувати і
психологічні, а саме: спостерігаючи за дітьми, з’ясовувати їх
індивідуальні відмінності; з урахуванням цього планувати навчальний
процес, визначати форми роботи і методи навчання, найбільш ефективні
роботі з кожною дитиною.

Мета освіти полягає не в передаванні конкретної інформації – знань,
а у сприянні саморозвитку дітей, підготовці їх до майбутнього
самостійного життя, активної участі у праці, реалізації своїх
можливостей.

У сучасних умовах провідними методами навчання, замість словесних
та наочних, мають ставати практичні. Змінюється роль демонстраційного
матеріалу: він перестає домінувати, диктувати усталений порядок дій,
поступається перед роздатковим. Роздатковий матеріал, в свою чергу,
урізноманітнюється, індивідуалізується залежно від потреб та
можливостей дітей. Зазначене сприяє тому, що діяльність школярів стає
більш самостійною, вибірковою, практичною.

Змінюється також роль зовнішнього оцінювання. Замість оцінки
вчителя все більше використовується самооцінювання та взаємооцінювання.
Тому дуже важливо вже у молодшому шкільному віці створювати умови для
формування оцінних стосунків дітей один з одним, що суттєво впливає на
характер відносин між ними, ставлення до навчання, мотиви поведінки.

Дуже важливо, щоб учитель у своїй роботі виходив із розуміння того,
що успішно навчати, виховувати, розвивати дітей можна лише за такої
умови: навчально-виховний процес повинен бути розрахований на всіх і,
одночасно, на кожну дитину індивідуально.

Список використаної літератури

1. Концепція загальної середньої освіти (12-річна школа). – К., 2000.

2. Закон України “Про загальну середню освіту”.

3. Державний стандарт початкової загальної освіти. – К., 2005.

4. Бех І. Інваріанти особистісно орієнтованого підходу до виховання
дитини //Початкова школа – 2001. – №2.

5. Лозова В. Пізнавальна активність школярів.– Харків: Основа, 1990.

6. Миколайчук В., Миколайчук М. Педагогічні знахідки.– Рівне: ТОВ фірма
“Юлат”, 1998.

7. Педагогічні технології. Досвід. Практика: Довідник.– Полтава:
ПОІПОПК, 1999.

8. Проскура О. Психологічна підготовка вчителя до роботи з
першокласниками: Навчальний посібник для студентів педагогічних
факультетів.– К.: Абрис, 1997.

9. Савченко О. Дидактика початкової школи: Підручник для студентів
педагогічних факультетів. – К.: Абрис, 1997.

10. Савченко О. Сучасний урок у початкових класах.– К.: Магістр-S, 1997.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *