.

Трансформації наукової раціональності в кінці ХХ — на початку ХХІ століть в контексті сучасної освіти (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
212 2098
Скачать документ

Реферат на тему:

Трансформації наукової раціональності в кінці ХХ — на початку ХХІ
століть в контексті сучасної освіти

Початок ХХ ст. був відзначений суттєвими змінами в розумінні того як
влаштований всесвіт, класична механіка почала втрачати свою панівну роль
у природознавстві. Поява квантово-релятивістської фізики зумовила
розгляд суб’єкта пізнання не як дистанційованого від світу, що
вивчається, а як такого, що знаходиться всередині нього. В такому разі
суб’єкт пізнання зазнає детермінуючого впливу цього світу і положення
новоєвропейської науки про абсолютну незалежність в цьому плані суб’єкта
пізнання є некоректним. Виявляється соціокультурна зумовленість науки, а
значить і самого суб’єкта пізнання. “Відповіді природи на наші запитання
визначаються не тільки влаштуванням самої природи, але й способом
постановки запитань, який залежить від історичного розвитку засобів і
методів пізнавальної діяльності” [1]. Такий стан справ не узгоджується з
основами раціональності новоєвропейської науки і спричинює до перегляду
наукової раціональності. Недивно, що в філософії ХХ ст. проблема
раціональності займає одне з центральних місць. Філософський конгрес в
Дюссельдорфі 1978 р., який був присвячений цій проблематиці,
продемонстрував всю її складність. Проблема раціональності стосується не
тільки наукового пізнання, чи навіть пізнання в цілому, це проблеми
смисло-життєвих орієнтирів людини взагалі. В такому разі, належне
розуміння раціональності може виступити запорукою успішного поєднання в
єдиний комплекс науково-технічних, природничих та гуманітарних знань.

Наука, яка довгий час слугувала для представника європейської культури
вищим зразком пізнання, стала втрачати статус беззаперечної позитивної
цінності. Отже наука новоєвропейського зразка не змогла задовільно
пояснити природу нових об’єктів, що потрапили до поля пошуку науковців,
освоєння нових рівнів реальності потребує нових вихідних установок.

В природознавстві Нового часу панував детермінізм і відмова від нього
означала для представника новоєвропейської науки вихід за межі самої
науки, а значить і відмову від претензій на істинність пізнання.
Сьогоднішнє природознавство включило в свій базис ідею нестабільності,
яка потіснила детермінізм. Такий поворот справ дає змогу людську
діяльність ввести в поле зору природознавства. Разом з ідеєю
нестабільності неминуче доводиться прийняти те, що ми далеко не завжди
можемо однозначно передбачати, що станеться в майбутньому.
Невизначеність такого роду зобов’язує нас відмовитись від тієї установки
по відношенню до природи, що з’явилась і міцно засіла в свідомості
представника європейської культури в епоху Нового часу. Щоправда,
установка ця базувалась на тезі більш раннього походження, взятій із
Біблії: “І створив Бог людину по образу Своєму, по образу Божому створив
її; чоловіка і жінку створив їх. І благословив їх Бог, і сказав їм Бог:
плодіться і розмножуйтесь, і наповнюйте землю, і володійте нею, і
володарюйте над рибами морськими, і над птахами небесними, і над
будь-якою твариною, плазуючою по землі” (Буття 1.27-28). Особливої сили
це твердження набуває після публікацій робіт Френсіса Бекона, з появою
експериментального методу в науці. Природа більше не сприймається як
храм, вона майстерня, а людина в ній майстер. Таке ставлення породило
уявлення другосортності природи відносно людини, отже людина вправі з
природою чинити на свій розсуд.

Нестабільність, якщо її сприймати як суттєву характеристику природи,
призводить до того, що людина повинна дуже обережно здійснювати будь-які
зміни в оточуючому середовищі. Наявність різноманітних екологічних рухів
свідчить про те, що ідея нестабільності не просто наявна в суспільній
свідомості, але вона постає як дійова структура.

Звичайно, нестабільність просто так не могла б увійти до ідейного
комплексу сучасної науки, коли б це не підтверджувалось конкретними
відкриттями в природознавстві. Серед відкриттів такого роду відкриття
нерівноважних структур, відкриття в області елементарних частинок, що
демонструють фундаментальну нестабільність матерії, відкриття в
космології, які засвідчують, що Всесвіт має історію. Всі ці відкриття
мають одну спільну важливу особливість – час тут виступає внутрішньою
регулятивною складовою, на відміну від новоєвропейської науки. Разом з
привнесенням історизму в природознавство відбувається його зближення з
гуманітарними науками. Інакше кажучи, ми спостерігаємо подолання
дуалізму душі і тіла, який так характерний для класичної науки, що своє
обґрунтування отримав у філософії Декарта.

Вивчення нерівноважних структур неможливе без вивчення траєкторій
систем. Виявилось, що траєкторії багатьох систем нестабільні. Такий стан
речей веде до того, що ми не можемо робити достовірних довгострокових
передбачень. Наші передбачення можуть бути істинними лише на коротких
часових відрізках. А це значить, що наше знання вихоплює лише невеликий
фрагмент дійсності і мрії про абсолютне знання про світ, яке можливе в
принципі з позицій новоєвропейської науки, тепер неможливе. Світ
знаходиться в постійному процесі становлення, він постійно оновлюється.
Кожної нової миті маємо унікальний, неповторний стан і наші знання можна
екстраполювали лише на незначний часовий відрізок. Такі зміни в
розумінні світу неможливі на основі канонів старої раціональності,
раціональності, сформованої в епоху Нового часу. Це не означає, що вона
зовсім не працює, вона не працює там, де пізнаються об’єкти, які
характеризуються відкритістю і саморозвитком, – це системи, що
історично розвиваються, котрі з бігом часу формують все нові рівні своєї
організації, причому виникнення кожного нового рівня здійснює вплив на
раніше сформований, змінюючи зв’язки і композицію елементів [2].

Можемо зробити висновок, що об’єкти певних класів успішно пізнаються на
основі певного типу раціональності, проте перехід до пізнання об’єктів
якісно нових класів засвідчує обмеженість попереднього типу і
необхідність формування нового типу раціональності. На наш погляд такий
стан справ маємо в сучасній науці та культурі загалом. Неспроможність
людини, послуговуючись раціональністю новоєвропейського зразка,
вирішувати нові наукові проблеми, а ще більше проблеми соціокультурні,
призвела до критики раціональності, раціоналізмy і появи постмодернізму
як спроби подолання складнощів нашого часу. Як відзначають деякі
дослідники [3], що однією з характерних рис постмодернізму є його
крайній негативізм по відношенню до всього, що так чи інакше пов’язане з
раціоналізмом, до будь яких спроб раціонального пояснення і
обґрунтування дійсності, які згідно постмодернізму суттєво обмежують
пізнання. А це означає не що інше як проведення ідеї деабсолютизації,
зрівнювання форм пізнання. Отже, відповідно до постмодерністської точки
зору найбільш повне і адекватне знання про той чи інший об’єкт ми можемо
отримати за допомогою сукупності якомога різноманітніших форм і способів
його пізнання. І коли П.Фейєрабенд бачить в науці лише одну з можливих
форм пізнання, не вищу, а рівну серед інших то це є позицією
постмодерніста. “Відокремлення держави від церкви повинно бути доповнене
відокремленням держави від науки – цього найбільш сучасного, найбільш
агресивного і найбільш догматичного релігійного інституту. Таке
відокремлення – наш єдиний шанс досягнути того гуманізму, на який ми
здатні, але якого ніколи не досягали [4], – ” заявляє він. Про небезпеку
все вирішувати по міркам науки пише С.Кримський. На його думку, це веде
до забуття інших людських оцінок, а відтак до однобічності в розумінні
світу та людини [5].

То що, людина повинна відмовитись від науки? Нам здається, що ні. Наука
все ж таки одна з основ сучасного людського існування і “людству не
вижити без науки, без наукової освіти, без раціоналістично орієнтованого
світогляду, який живить філософська культура” [6]. Справа в тому, що
звичне розуміння науки в дусі її новоєвропейських творців є обмеженим і
воно потребує змін. Як було показано вище ці зміни відбуваються,
спостерігається становлення нового типу раціональності.

Спочатку на Заході, а віднедавна і у нас ведуть мову про закінчення
епохи Модерну і початок Постмодерну. Суперечок тут чимало, але ознаки
Постмодернізму і в науці, і в художній культурі, і в повсякденні наявні
і їх кількість та якість зростають. То в такому разі наука повинна бути
постмодерністською?!

?

ливий, наприклад, для позначення науки, яка існує чи буде існувати в
епоху з відповідною назвою, але залишаючись по своїй суті виразником
установок іншого бачення світу. Справа в іншому, чи можлива наука, як
наукa, що відповідає визначальним характеристикам постмодернізму.

Г.Заїченко відзначає, що при всій пістрявості і суперечливості поглядів
різних представників філософії постмодернізму найбільш суттєвими його
ознаками є відмова від розуму, відмова від всезагального, відмова від
суб’єкта [7]. Коли ми відмовимося від розуму, то відмовимося і від
теоретичних побудов, залишаючись зі своїми відчуттями і інтуїціями.
Зрозуміло, що вони важливі компоненти в людському пізнанні, але
самообгрунтування здійснити їм не під силу. Безпосередня даність
відчуттів часто оманлива, як у випадку з рухом Сонця навколо Землі. Без
всезагального неможливо говорити про здатність людей порозумітись, це не
що інше як відсутність нормального спілкування, а отже заперечення
людини як культурної істоти. Стосовно відмови від суб’єкта: яка може
бути наука без того хто пізнає? Риторичне запитання, звичайно, ніякої
науки не буде. Але всі ці відмови постмодернізму ми взяли в занадто
спрощеному, можна сказати в прямолінійному, тлумаченні. Як вже
зазначалось, постмодернізм відзначається розмаїттям поглядів і в його
середовищі можна виділити поміркованих і радикалів. Одні з них ,
стосовно науки, виступають за повну відмову від попереднього різновиду
наукового знання, інші ж намагаються зберегти і знайти опору в її
позитивних елементах. В залежності від цих установок вимальовується і
певний образ науки. Всі ці реалії постмодернізму переконують нас, що
представники цього напрямку бачать в майбутньому існування науки,
щоправда, досить таки відмінної від новоєвропейського зразка. Ця наука
буде постмодерністською не за приналежністю до часу після модерну, а за
своїми суттєвими ознаками. Одна з таких суттєвих ознак
постмодерністської науки це те, що “другий основний закон термодинаміки,
який стверджує , що наша система скінчена, а її занепад є більш
ймовірним, ніж її збереження, став таким же головним принципом після
Нового часу, яким був для Нового часу перший закон термодинаміки, закон
збереження енергії”[8]. Відтак виходить, що світ дуже чутливий і легко
піддається руйнуванню, потребує розважливого до себе ставлення, його
розвиток мало передбачуваний. Ця слабка передбачуваність зумовлена
фундаментальною характеристикою світу – нестабільністю. Нестабільність в
свою чергу призводить лише до короткочасних описів фрагментів світу. В
цьому плані постмодерністська наука відмовляється від всезагального, бо
ми можемо мати описи конкретних унікальних станів, які здійснюються
конкретними авторами, що безпосередньо включені в світ і зумовлені
соціокультурними умовами свого буття. З цього приводу є цікавим
порівнянням С. Лема стану науки в будь-який момент часу з кадром
фільмів, що послідовно прокручується з минулого в майбутнє, де попередні
кадри не зумовлюють наступних [9]. Отже, нарративістика все більш владно
входить в науку [10], яка і справді стає постмодерністською.

Суб’єкт-об’єктні відносини в сучасній науці в порівнянні з
новоєвропейським науковим стандартом зазнали кардинальних змін. Якщо
суб’єкт раніше повинен був бути виключеним з опису об’єкту, то тепер він
є необхідною компонентою цього опису, а за словами О. Пожарської “акт
пізнання стає одночасно актом самопізнання і саморефлексії” [11]. Тож
наукова об’єктивність неможлива без людської суб’єктивності.

У світлі вище викладених визначальних рис новоєвропейської
раціональності стає зрозумілим, що наука, яка базувалась на цій
раціональності в підсумку могла через техніку, різні види господарської
діяльності давати результати. Проте в цих результатах мало врахувався
суб’єкт пізнання, або просто людина. Наука Нового часу пізнавала,
оволодівала природою, давала можливість за рахунок своїх знань людині
вижити в цьому світі, але вона не вчила людину, як потрібно жити в
світі. Питання смислу для новоєвропейської науки не є питанням науковим.
Наука, витіснивши істотним чином релігію на периферію суспільної
свідомості (мова не про те, що люди зовсім перестали ходити до храму, до
нього можна ходити, але Бог вже давно може бути схололим) зі своєю
холодною об’єктивністю, тотальним пануванням розуму, проігнорувала інші
компоненти людської природи. Таке ігнорування не могло не призвести до
появи невдоволення почуття нещасності в матеріально-комфортабельному
світі.

Постмодернізм зі своїми ідеями деабсолютизації, плюралістичності є
своєрідною реакцією на подібного роду негаразди. Це намагання звернутись
до індивідуального, неповторного, спроба відновити його цінність, бо
загальне з легкої руки Платона надзвичайно нівелювало його цінність.
Такі зміни спостерігаються і в науці, та й сама раціональність набуває
нових рис, “починається формування більш загального розуміння науки і
знання взагалі, розуміння, що відповідає культурним традиціям не лише
західної цивілізації” [12]. Все більше прихильників з’являється в ідеї
доповнюваності європейської науки (в якої крім недоліків є чимало
достоїнств) східною наукою (найчастіше говорять про китайську) [13], де
світ розуміється як цілісний організм, в якому тісно пов’язане і
знаходиться в хисткому стані, де кожна зміна веде до змін у великих
масштабах, що вимагає ретельності і обдуманості кожної дії людини.

В повісті Г. Гессе “Сідхартха” є епізод, коли головний герой приходить в
місто, де виступав з проповідями Будда. Юний Сідхартха приходить до
Будди не для того, щоб почути положення його вчення, він їх прекрасно
знав, а щоб побачити мудрість. Мудрість не передати ніякими словами, її
можна лише безпосередньо споглядати (а може відчувати всім єством, тут
важко підібрати необхідні слова) і щоб осягнути вчення Будди мало було
знати постулати (саме цього завжди прагнула новоєвропейська наука в
плані пізнання світу), потрібно ще й відчути і зрозуміти всю їхню
унікальність, а безликому образі, без авторства це неможливо. Чи не
правда перегукується з постмодерністськими нарративами. Але все це
велось до того, що новоєвропейські вчені не були мудрецями.
Новоєвропейська наука була лише наукою, вона не була мудрістю, а відтак
залишала смисложиттєві проблеми поза своєю увагою і в принципі, лише за
рахунок зростання матеріальних благ, не могла принести людині щастя.

Висновки

Сучасний фахівець у процесі своєї підготовки має засвоїти великий масив
знань з різних галузей людського пізнання та діяльності. Забезпечення їх
цілісності та системності передусім залежить від тієї картини світу
крізь призму якої вони подаються. Однією з підвалин картини світу постає
відповідний історичний тип раціональності.

Адекватне розуміння раціональності, дозволяє більш ефективно людині
сприймати нові знання, поєднувати їх у систему, а відтак підвищувати
свій рівень професійності.

Література

Степин В.С. Научное знание и ценности техногенной цивилизации // Вопросы
философии. – 1989. – № 10. – с.14.

Степин В.С. Научное знание и ценности техногенной цивилизации // Вопросы
философии. – 1989. – № 10. – с.16.

Бакаленко Е.А. Постмодернизм и апофатизм: устремленность к полноте
познания // Вісник Харківського університету. – № 464. – с. 97.

Фейерабенд П. Избранные труды по методологии науки. – М., 1986. – с.
450.

Крымский С. Б. Философия как путь человечности и надежды. – К., 2000. –
с. 113.

Зотов А.Ф. Выступление на круглом столе //Вопросы философии. – 2000. –
№1. – с. 20.

Заиченко Г.А. Постмодернизм: ключевые идеи Л. Витгенштейна и Ж. Деррида
// Философская и социологическая мысль. – 1992. – №4. – с. 59.

Козловський П. Постмодерна культура: суспільно-культурні наслідки
технічного розвитку // Сучасна зарубіжна філософія. Течії і напрямки. –
К., 1996. – с. 228.

Лем С. О тщетности прогнозов сбывающихся и несбывающихся // Человек. –
2000. – №1. – с. 71.

Пригожин И. Философия нестабильности // Вопросы философии. – 1991. – №6.
– с. 46-52.; Лукьянец В.С. Эпигенез образа науки: постмодернистский
взгляд // Вісник Харківського університету. – № 464. с. 128-133.

Пожарская О.Н. Выступление на круглом столе // Обнаруживая парадоксы //
Человек. – 2000. – №1. – 75.

Пригожин И. Философия нестабильности // Вопросы философии. – 1991. – №
6. – с. 47.

Дивись: Капра Ф. Дао физики. – С. – Пб., 1994.; Степин В.С. Наука,
религия и современная проблема диалога культур // Разум и экзистенция. –
С. – Пб., 1999; Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса. – М., 1986.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020