Реферат на тему:
Тенденції розвитку фізики як навчального предмета в середній
загальноосвітній школі України
Завдання історико-наукового дослідження полягає не тільки в тому, щоб
поповнити факти й описати, що було досягнуто наукою в той чи інший
період, але і в тому, щоб розкрити, як і завдяки чому були досягнуті її
успіхи і, встановивши принципи розвитку науки в минулому, оцінити це для
майбутнього. Аналіз історико-методичних проблем становлення та розвитку
фізики як навчального предмета в середній загальноосвітній школі України
вимагає комплексного системного підходу. Тому особливе значення для
дослідження має виділення методологічних підходів до розв’язання
проблеми співвідношення історії й сучасності.
У ході дослідження ми керувалися основними засадами методології
наукового пізнання: соціальною обумовленістю розвитку науки й разом з
тим необхідністю обліку логіки її внутрішнього розвитку; історизму у
суспільних науках; єдністю історичного й логічного в дослідженні
суспільних явищ; системним підходом до аналізу явищ природи і
суспільства. При цьому ми спиралися на висновки й узагальнення
методологічного характеру стосовно питань розвитку середньої
загальноосвітньої школи і психолого-педагогічної науки, що містяться у
працях відомих науковців: Ю.К.Бабанського, Г.О.Балла, О.І.Бугайова,
Л.С.Виготського, П.Я.Гальперіна, С.У.Гончаренка, Д.Д.Зуєва,
Є.В.Коршака, О.І.Кульчицької, О.М.Леонтьєва, О.І.Ляшенка, М.Т.Мартинюка,
О.О.Пінського, О.В.Сергєєва, Є.М.Сульженко, Н.Ф.Тализіної,
О.К.Тихомирова, І.К.Туришева, А.В.Фурмана, М.Н.Шабаліна та інших.
Мета дослідження – виявити тенденції розвитку фізики як навчального
предмета в середній загальноосвітній школі України.
Завдання дослідження – виокремити та проаналізувати в історичному і
методичному аспектах періоди становлення та розвитку вітчизняної
методичної системи навчання шкільної фізики.
І період – елементи фізичних знань у системі освіти ХVІІІ – початку ХІХ
століть.
Історія викладання фізики в навчальних закладах російської імперії
нараховує понад 300 років і веде свій початок із заснування перших
закладів освіти – Київської духовної академії (1631 р.) і Московської
слов’яно-греко-латинської академії (1685 р.). Там фізика вивчалася в
курсі філософії, за Аристотелем, викладання здійснювалось грецькою та
латиною, а методи навчання були схоластичними, успадкованими від
середньовіччя. Таке ж викладання фізики було в духовних семінаріях (з
1721 року) і в першому шляхетському корпусі (з 1731 року) майже до кінця
XVIII століття. Перші спроби викладання фізики й механіки як реальних
предметів було зроблено в Петровську епоху.
На початку XVIII ст. було застосовувалися лише перекладні підручники
фізики, зокрема переклади з німецької. Першим перекладним підручником
фізики була книга академіка Г. Крафта “Коротке керівництво до пізнання
простих та складних машин”. Це були основи механіки. “Коротке
накреслення відкритого проходження дослідної фізики” (1738 р.) Г. Крафта
і “Вольфіанська експериментальна фізика” М.В. Ломоносова (1746 р.; 1760
р. – друге видання) – перші підручники фізики в Росії.
Лише в кінці XVIII ст. видано “Коротке керівництво до фізики” М.
Головіна (1785 р.), “Керівництво до фізики” П. Гіляровського (1793 р.) і
“Фізика” М. Сперанського (1797 р.). Це були перші оригінальні
підручники, написані вітчизняними авторами.
За Статутом 1786 р. фізика (і окремо – механіка) вивчалася тільки на
другому році навчання в четвертому класі Головного народного училища.
У другій половині XVIII ст. відбулася важлива якісна зміна в галузі
освіти – перетворення спеціальної школи на школу загальноосвітню. До
початку ХІХ ст. школа Російської Імперії не була, не стала, а ставала
загальноосвітньою. Це дуже важлива обставина.
За статутом 1804 р. фізика вважалась обов’язковим навчальним предметом у
гімназіях. Єдиної програми її навчання не було, навчальні плани скрізь
були різні.
За Статутом 1828 р. вивчення фізики мало відбуватись тільки в гімназії:
у шостому класі – „загальна” і в сьомому класі – „часткова”.
Природознавство цілком виключалося з курсу повітового училища і
гімназії. З 1849 р. фізика стала вивчатися в п’ятому, шостому і сьомому
класах у всіх типах гімназій).
Треба відзначити, що в цей період відбувалися значні зміни у навчанні
фізики: книжково-словесний метод викладання, „крейдова” фізика – як
принцип – поступився місцем новому, що відповідає віковим особливостям
учнів, вимогам методики й духу часу, методу наочності у викладанні;
загалом якісні підручники поступово заміняли новими, більш
науково-обґрунтованими (починаючи з підручника Е.Х. Ленца) і здатними
зацікавити учнів (починаючи з підручника М. Любимова). Видатні вчителі,
майстри своєї справи, що нараховувалися одиницями, перестали бути
музейною рідкістю; навчальні заклади одержали необхідне устаткування та
приміщення; гімназія стала загальноосвітньою.
Діяльність передових викладачів підготувала той величезний підйом
вітчизняної школи, що відбувся в 60-х роках XIX сторіччя.
ІІ період – фізика в школах післяреформеного періоду (60 – 70-і роки) і
періоду політичної реакції (80 – 90-ті роки) ХІХ століття.
За Статутом 1864 року на фізику й механіку відводилося 9 годин у
реальних гімназіях, 6 годин – у класичних, а за Статутом 1871 року – 6
годин, за планом 1890 року – 8 годин.
У 70-і роки ХІХ ст. Міністерство народної освіти розпочало вживати
заходи з розробки програм з фізики в державному масштабі. Разом зі
Статутом 1871 р. російська гімназія вперше одержала загальнодержавні
програми.
Для цього періоду характерні підручники: К.Д.Краєвича „Підручник фізики”
(1866 р).; О.Ф.Малиніна і К.П.Буреніна „Керівництво фізики” (1866 р.);
М.О.Любимова „Початкова фізика” (1873 р.); Ф.Ф.Петрушевського
„Початковий підручник фізики” (1877 р.); С.Ковалевського „Підручник
фізики” (1887-1888 рр.); В.Бооля „Елементарна фізика” (1970 р.).
Отже, у період зародження та становлення фізики як навчального предмета
чітко виявилися такі її наукові проблеми: визначення навчально-виховних
завдань шкільного курсу фізики, розробка змісту цього навчального
предмета й у зв’язку з ним розробка організаційних форм, методів і
прийомів викладання фізики; було також уперше порушено питання про
розвиток пізнавальної діяльності учнів у процесі оволодіння ними
знаннями про природу. Однак ці проблеми не були зведені в одну струнку
теорію, спрямовану до єдиної мети виховання учнів, а представляли лише
ряд окремих ідей і наукових положень, частково проведених і підкріплених
практикою навчання в школі. Але в цілому вони створювали необхідну
передумову для подальшого якісного перетворення методики фізики й
оформлення її в наукову теорію.
ІІІ період – фізика в загальноосвітніх навчальних закладах
дореволюційної України (1900 – 1917 роки).
Основні методичні ідеї, які були розроблені в розглянутий нами період,
уперше внесли в історію викладання фізики наукове підгрунтя. Методична
думка кінця ХІХ – початку ХХ ст. внесла істотні корективи в розуміння
цілей і завдань курсу фізики, ролі фізичного експерименту у викладанні і
його зв’язку з теоретичним навчанням, місця і ролі математики в курсі
фізики, розв’язування фізичних задач і принципів добору навчального
матеріалу. Разом з тим, вона висунула цілий ряд нових методичних понять,
які відіграють досить важливу роль у викладанні фізики: лабораторні
роботи, концентрична і ступінчата побудова курсу фізики, зв’язок курсу
фізики з практикою та явищами повсякденного життя, загальноосвітні
екскурсії й ін.
ІV період – фізика в середній загальноосвітній школі України у перші
роки радянської влади – 40 роки ХХ століття.
До 1920 р. ми не мали загальнодержавних програм. У 1920 р. відділом
єдиної трудової школи Наркому з метою надати певну єдність змісту роботи
школи були видані перші зразкові навчальні плани та програми для шкіл I
і II ступенів.
1923 р. відбулися зміни в змісті і методах роботи шкіл. У липні цього ж
року було опубліковано „Схеми програм” Державної Вченої ради, в яких
проголошувалося комплексне вивчення навчального матеріалу, а окремі
предмети як такі скасовувалися. При побудові комплексних програм значною
мірою втратили свою самостійність навіть такі навчальні дисципліни, як
математика й фізика, які вже міцно утвердилися в навчальних планах
середньої школи.
Перші післяреволюційні підручники були переробленими перевиданнями
популярних дореволюційних підручників К.Д.Краєвича і Г.М.Григор’єва.
Найбільше поширення мав підручник О.Й.Бачинського „Фізика в трьох
книгах”, уперше виданий у 1915 р. [1]
Першим оригінальним післяреволюційним підручником була „Фізика” Миколи
Володимировича Кашина – автора першої вітчизняної „Методики фізики”.
Завершив цикл „Робочих книг з фізики” (панівним типом підручника в цей
період з усіх предметів були „Робочі книги”) підручник І.І. Соколова для
9-го року навчання, останнього (п’ятого) року навчання фізики.
У постанові ЦК ВКП(б) від 25 серпня 1932 р. „Про навчальні програми і
режим у початковій і середній школі” засуджене некритичне перенесення в
нашу школу „Дальтон-плана” і прийняте рішення створити стабільні
підручники високого рівня.
Програми з фізики, які були розроблені після 1932 р., були реалізовані в
підручниках: „Курс фізики” Г.І.Фалєєва й О.В.Пьоришкіна [18], „Курс
фізики” І.І. Соколова (стабільний підручник) [15].
c®
®
???????????? Зменшення випуску методичної літератури, числа досвідчених
вчителів і заміна їх малопідготовленими спеціалістами — все це також
позначилося негативно на викладанні фізики в масовій школі. Однак у
багатьох учителів фізики і під час війни не тільки був збережений
колишній рівень викладання, але й з’явилися в роботі нові цінні сторони.
V період – розвиток теорії і практики навчання фізики в період відбудови
народного господарства України (1945 – 1967 роки).
Після закінчення другої світової війни розпочався новий період у
розвитку української методики навчання фізики.
У 1949 р. в країні було здійснено перехід до загальної обов’язкової
семирічної освіти. З 1954 р. в українській методичній науці з’явилися
нові оригінальні ідеї і підходи до здійснення політехнічної освіти і
професійної орієнтації учнів у навчанні фізики в середній
загальноосвітній школі.
У досліджуваний період (1945 – 1967 рр.) відбувався подальший розвиток
шкільного курсу фізики з урахуванням завдань практичної підготовки
учнів, вдосконалювалися його зміст і структура. Значних успіхів було
досягнуто в розвитку методики й техніки шкільного фізичного експерименту
та в розвитку методики навчання розв’язувати фізичні задачі.
У навчальній програмі з фізики (1954 р.) уперше було введено
обов’язковий фізичний практикум у 8-10 класах. Система двох ступенів
курсу фізики середньої школи, яка в методиці розроблялася тривалий час,
отримала завершення в програмі з фізики восьмирічної і середньої школи
(1959 і 1961рр.).
Упродовж усього досліджуваного періоду зміст шкільного курсу фізики
систематично вдосконалювався, він доповнювався відомостями про найновіші
досягнення науки та її практичне застосування. Але курс шкільної фізики
залишався класичним: в ньому не знаходили відображення дві важливі
сучасні фізичні теорії – теорія відносності і квантова механіка [3].
У методиці навчання фізики постали проблеми приведення змісту курсу
фізики у відповідність із сучасним станом науки та реалізації
загально-дидактичних принципів, у тому числі доступності навчального
матеріалу.
VI період – реформа фізичної освіти 1967-1972 років у середній
загальноосвітній школі, її наслідки та подальший розвиток теорії і
практики навчання фізики (1967-1990 роки ХХ ст.).
Досліджуваний період характеризується переходом на сучасний зміст
фізичної освіти, подальшим удосконаленням роботи школи і підвищенням її
ролі у вихованні підростаючого покоління. Реформа фізичної освіти
(1967-1972 рр.) гостро поставила питання про зближення шкільного курсу з
ідеями і методами сучасної фізики. Характерною особливістю нової
програми було підвищення її наукового рівня, що досягалося послідовним
використанням ідей, методів і засобів сучасної фізики.
Детальний аналіз стану фізичної освіти в період в 1967-1990 рр. виявив
цілий ряд проблем, які особливо гостро постали в кінці 80-х років. Це
проблема змісту шкільної фізики, вдосконалення методів і організаційних
форм навчання, комп’ютерної підтримки курсу фізики, розробки нового
покоління підручників, які відповідали б цілям і структурі сучасної
школи, методичного забезпечення курсу тощо.
Актуальним було й сьогодні залишається питання, яким має бути сучасний
курс фізики в середній загальноосвітній школі.
Щодо вимог до шкільного курсу фізики, то вони в основному зводилися до
таких: курс фізики повинен служити не тільки джерелом фундаментальних
знань про закони природи й практичних знань про використання цих законів
з метою науково-технічного прогресу; він має розвивати учнів, виховувати
їх, формувати в них науковий тип мислення, вчити орієнтуватися у шкалі
культурних цінностей; курс фізики не має бути “технократичним”: він
повинен бути орієнтованим на гуманітарний характер науково-природничих
знань, на подання фізики як частини людської культури. отже, все
вказувало на необхідність гуманізації й гуманітаризації шкільного курсу
фізики.
VII період – розвиток фізики як одного з компонентів освітньої галузі
„Природознавство” (90-і роки ХХ ст. – початок ХХІ ст.).
Досліджуваний період характеризується оновленням школи
суверенної України, зокрема фізичної освіти. Почався творчий процес
пошуків оптимальних умов для розвитку кожного учня, формування людини з
новим рівнем свідомості, здатної до самооцінки і критичного мислення.
Вивчаючи й використовуючи педагогічну й методичну спадщину, вчені –
методисти прийшли до висновку про необхідність прийняття ідеї
багатоваріантності планів і програм. Такий підхід значно розширює
можливість вибору шляхів досягнення не тільки обов’язкового для всіх
учнів базового рівня фізичної освіти, але й більш високих рівнів, у тому
числі достатніх для продовження навчання у вищих навчальних закладах
країни і за кордоном.
Важливою віхою у становленні та розвитку курсу фізики у національній
школі України стало створення нової концепції навчання фізики у середній
загальноосвітній школі. Вона містить ґрунтовну характеристику стану й
тенденцій розвитку шкільної фізичної освіти в Україні та світі,
визначення цілей навчання фізики, детальний розгляд змісту фізичної
освіти окремо для кожного етапу навчання з урахуванням їх особливостей.
Українська школа нарешті отримала нове покоління національних посібників
з фізики. Це свідчить, що українська методика навчання фізики вийшла на
власний шлях розвитку. Актуальним питанням стає комплексна розробка
методичного забезпечення навчання фізики в сучасних умовах.
Таким чином, основними тенденціями становлення та розвитку фізики як
навчального предмету є:
1. Фізика як навчальний предмет увійшла до навчальних планів масової
середньої загальноосвітньої школи до Жовтневої революції.
2. У перші роки становлення фізики в радянській школі, незважаючи на
економічну розруху й громадянську війну, існував визначений обсяг знань,
що мали засвоїти учні, були встановлені найголовніші методи роботи,
зроблені перші спроби розв’язання найважливіших методологічних і
методичних питань про співвідношення в навчальному курсі теорії й
практики, про зв’язок навчального матеріалу з питаннями, роль і види
шкільного фізичного експерименту, про значення фізичної мови для
вивченні фізики в школі тощо.
У період роботи школи за комплексними програмами (1923-1931 рр.) був
зроблений повний відхід від систематичного курсу фізики: весь навчальний
матеріал було розподілено за комплексними темами; у самому трактуванні
курсу виявлено серйозні методологічні помилки (емпіризм з елементами
прагматизму і індуктивізму, применшення значення теоретичних
узагальнень, ідеалістичні та механістичні тенденції тощо); дослідницький
метод проголошено пануючим; бригадно-лабораторна форма занять майже
витиснула всі інші.
Історичні постанови 1931-1932 рр. створили сприятливі умови для
розвитку методики викладання фізики. Використовуючи цінні досягнення
методичної спадщини дореволюційної російської школи і перших років
розвитку радянської школи, методисти з поруч науковими співробітниками
провели велику роботу з складання нової систематичної програми з фізики,
навчальних посібників для учнів і методичних посібників для вчителя.
Післявоєнні роки характеризуються новими, якісно більш високими,
зрушеннями в розвитку радянської методики фізики. Вивчаючи й
узагальнюючи досвід передових шкіл і вчителів, організувати в широких
розмірах педагогічний експеримент, науковці в тісній співдружності з
передовими вчителями успішно здійснюють розробку найважливіших питань
методики навчання фізики.
Період 60-х – 90-х років ХХ ст. характеризується зміцненням зв’язку
школи з життям і подальшим розвитком системи народної освіти, який
передбачав організацію нових типів шкіл, реалізацію нових навчальних
планів і програм, підкреслював необхідність удосконалювання
організаційних форм і методів навчання.
Тенденції сьогодення: а) засвоєння кращих теоретичних досягнень сучасної
методичної думки і передової практики; б) пошуки нових шляхів,
удосконалювання змісту курсу та методів навчання, більшою мірою
відповідних завданням, поставленим перед школою сучасністю.
Дослідження варто продовжити у напрямку науково-методичного аналізу
становлення сучасної методичної системи навчання фізики, яке
відбувається відповідно до загальних тенденцій її розвитку, оновлення
цілей і структури сучасної школи.
ЛІТЕРАТУРА
Бачинский А.И. Физика в трех книгах. – М.: ОГИЗ, 1931. – Кн. 1. – 275
с.; Кн. 2. – 208 с.; Кн. 3. – 209 с.
Бугаев А.И. Методика преподавания физики в средней школе: теоретические
основы. – М.: Просвещение. – 1981.
Бугайов О., Мартинюк М. Якою має бути програма з фізики в 7-9-х класах
12-річної середньої загальноосвітньої школи? // Фізика. – Жовтень, 2003
р. – 2003. – № 28 (184). – С.2-5.
Булгаков М. История Киевской академии. СПб, 1843.
Голин Г.М. Вопросы методологи физики в курсе средней школы: Кн. для
учителей. – М.: Просвещение, 1987.
Державний стандарт базової і повної середньої освіти // Фізика та
астрономія в школі. – 2004. – № 3. – С. 2-6.
Державний стандарт базової і повної середньої освіти // Освіта України.
– 2004. – № 5 (500). – С. 8 – 11.
Концепція 12-річної загальноосвітньої школи (проект) // Педагогічна
газета. – 2000. – № 9 (75).
Мартинюк М. Теоретичні засади першого ступеня навчання фізики в основній
школі // Фізика та астрономія в школі. – 2001. – № 1. – С. 13-15.
Національна доктрина розвитку освіти // Освіта. – 24 квітня – 1 травня
2002 р. – 2002. – № 26.
Очерки по истории школы и педагогической мысли народов СССР XVIII в. –
первая половина ХІХ в. / Отв. ред. М.Ф. Шабаева. – М.: Педагогика, 1973.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
