Соціальна допомога в Україні в кінці. XVIII- на поч. XX ст. (реферат)

Реферат на тему:

Соціальна допомога в Україні в кінці. XVIII- на поч. XX ст.

ПЛАН

1. Суспільна опіка на територіях підросійської України.

2. Соціальна допомога в Галичині.

3. Приватна благодійність в Україні. Філантропічна діяльність Андрея
Шептицького.

Література

1. Суспільна опіка на територіях підросійської України

За результатами Переяславської угоди 1654 року майже всі українські
землі на засадах автономії увійшли до складу Росії. Але після
російсько-польської війни 1660-1667 рр. відбувся територіальний поділ
України.

Під польську сферу впливу відійшли західноукраїнські землі (Східна
Галичина і Волинь) та Правобережжя. За Росією закріплювались Лівобережжя
з Києвом, території Запорізької Січі, Слобідська Україна. Після третього
поділу Польщі (1795 р.) до Росії приєдналося Правобережжя.

Отже, на початок ХІХ ст. переважна частина українських земель
(Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна Україна) входили до
складу Російської імперії. З ліквідацією політичної автономії України
наприкінці ХVІІІ ст. царський уряд посилив колоніальний наступ на її
землях, запровадив загальноімперську державно-політичну систему з її
уніфікаційними методами управління. У цей період спочатку була обмежена,
а згодом повністю зруйнована Запорізька община.

Вся українська територія, яка входила до складу Росії, була поділена на
три генерал-губернаторства і дев’ять губерній: Київську, Подільську,
Волинську, Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Таврійську,
Херсонську та Харківську. У губерніях державну владу Російської імперії
представляли губернатори, яких призначав і звільняв цар. Губернії
складалися з повітів, де керували справники. Повіти поділялися на стани,
очолювані поліцейськими приставами. Важливою державною установою була
казенна плата. Вона відала збиранням з населення податків. Щодо
найбільшої маси населення – кріпосних селян, то вся влада над ними
належала поміщикам.

Казнокрадство і хабарництво процвітали в усіх ланках губернської
адміністрації. Коли одного разу Микола І дав таємне завдання дізнатися,
хто з його губернаторів не бере хабарів, то в Україні таким виявився
лише один – Київський цивільний губернатор Іван Фундуклей. Здивувавшись,
що такий знайшовся, цар сам дав цьому пояснення: “Не бере, бо дуже
багатий”.

Економічний розвиток України в першій половині XIX ст. характеризувався
розкладом феодально-кріпосницької системи. У цей період сільське
господарство було головним сектором економіки. В аграрній сфері
домінувало поміщицьке землеволодіння. Для задоволення у грошах своїх
потреб, які весь час зростали, поміщики посилювали панщину та
скорочували селянські наділи, що призводило до розорення селянства і
деградації поміщицьких господарств. Процес розорення охопив не лише
середні й дрібні поміщицькі господарства, а й латифундії земельних
магнатів, у тому числі нащадків козацької старшини. Так, полтавський
поміщик С.Кочубей заборгував кредитним установам майже 1 млн. крб.
Значну частину свого майна розпродала родина О.Розумовського сина
останнього українського гетьмана.

Основними групами селянства в той період були поміщицькі (кріпосні) та
державні селяни. Відробіткова, грошова і натуральна ренти були основними
формами експлуатації селян. Важким тягарем на їх плечі лягали державні
повинності, насамперед рекрутчина. Погіршувалося їх правове становище.
Поміщики втручалися у родинне життя, продавали і міняли підлеглих,
розлучаючи членів їх сімей, могли позбавити майна тощо.

У першій половині XIX ст. відбувається перехід господарської діяльності
на засади товарності та підприємництва. 3 проникненням капіталізму в
сільське господарство поглиблювалась соціальна диференціація
українського селянства.

У районах аграрного перенаселення зростала кількість сільських пауперів
(жебраки, позбавлені будь-яких засобів існування), які в пошуку
заробітків йшли у степові райони, формуючи ринок робочої сили. Далеко не
рідкісним явищем було розорення латифундій земельних магнатів. З іншого
боку, створювалась заможна. сільська верхівка, яка, накопивши певний
капітал, вкладала його в промислові підприємства, торгівлю, купувала й
орендувала землю. Такі соціальні прошарки виникли насамперед серед
державних селян, особливо нащадків колишніх козаків, однак були вони й
серед кріпаків. Наприклад, колишні селяни-кріпаки Симиренки та Яхненки
започаткували династію українських промисловців-мільйонерів. У 1861 р.
їм належало нерухомого майна на суму майже 4 млн. крб. Інший мільйонер
Артем Терещенко родоначальник династії відомих цукрозаводчиків виходець
із козацького роду.

Така динаміка перетворень “багатство – бідність” є дуже важливим
матеріалом для соціальних працівників, які досліджують причини
злидарства й убогості та шляхи запобігання такому соціальному лихові.

Перша половина XIX ст. характеризується також глибокими змінами У
промисловому розвиткові. Початок промислового перевороту (середина 30-х
років) став своєрідним рубіконом між двома якісно відмінними етапами у
розвитку вітчизняної промисловості. Суть його полягала у поступовому
переході від феодальної мануфактури до капіталістичної фабрики.

У цей час з’являються нові галузі виробництва – кам’яновугільна,
машинобудівна, цукроварна тощо. У межах феодалізму формуються нові
капіталістичні відносини.

Перша половина ХІХ ст. – це період визрівання глибокої соціальної кризи
у Російській імперії, складовою частиною якої були українські землі.

Дуже гостро у досліджуваному періоді стоїть питання допомоги тим
верствам населення, які потребують.

Цілком очевидно, що увійшовши до складу Росії, Україна зазнала впливу
законопроектів та реформ у справі опіки нужденних, прийнятих російськими
царями та урядовцями. Органами, які надавали соціальну допомогу, були
створені ще царицею Катериною, прикази суспільної опіки.

Проте вони не могли задовольнити потреби населення і не тільки через
нестачу засобів і недосконалість адміністративно-господарської системи,
цьому сприяла і погана слава закладів суспільної опіки.

Окремо варто зупинитися на діяльності церкви та монастирів у справі
соціальної допомоги.

Факти переконують, що церква в Україні використовувала далеко не всі
свої можливості для організації широкомасштабної милосердної роботи.
Навіть монастирі середнього статку і заможні здебільшого піклувалися
виключно про власне матеріальне благополуччя. Так, братія Сатанівської
та Барської обителів “опікувалася” місцевими жебраками лише в тому
плані, що змушувала їх ділитися своєю “виручкою”. У 1770-1771 рр. мав
місце обурливий випадок, коли монахи Кирилівського монастиря відмовились
пожертвувати своїм майном та спокоєм для організації боротьби з
епідемією чуми, чим залишили в киян про себе недобру пам’ять (6, 257).

Дуже часто якраз бідні монастирі ставали притулком для кволих, убогих і
самотніх.

Звичайно, не всі монастирі мали однакові можливості чи докладали
однакових зусиль у галузі благодійництва. Організація лікарень і
притулків вимагала певних матеріальних витрат, які були посильними не
для кожної обителі. Не могли, скажімо, дозволити собі такі витрати
православні монастирі Придніпров’я, які самі нерідко перебивались на
милостині. Натомість монастирі окремих католицьких орденів завойовували
в населення добру репутацію своєю турботою про знедолених.

Упродовж ХVШ – поч. XIX ст. на Правобережжі з’явилось близько десяти
монастирів сестер милосердя. Один такий монастир, наприклад, заснував у
1766 р. у Житомирі київський єпископ Йосип Залуський, а на початку XIX
ст. у Кам’янці-Подільському створили свій осідок візитки жіночий
чернечий орден. Монастирський статут вимагав від візиток, щоб вони
займалися доглядом за хворими та підтримували бідних.

Найбільше шпиталів, тобто притулків для убогих, сиріт і калік у другій
половині ХVШ ст. існувало на Лівобережжі та Слобідській Україні.
Відкривалися вони при храмах, монастирях. За неповними даними, лише на
Слобожанщині у містах, містечках, селах і слободах їх тоді налічувалось
близько 40, причому в окремих поселеннях їх існувало по декілька (в
Охтирці 4, в Ізюмі та Лебедині – 3) (6, 256-257).

При монастирях не лише відкривались лікарні, але й вивчались лікувальні
властивості трав, розвивались народні методи лікування, лікарські сади
та городи. Так, на Полтавщині вирощуванням лікарських рослин займалися
ченці Геннадій та Онуфрій (м. Лубни).

Царський уряд спонукав монахів активізувати свої зусилля на освітянській
ниві. Згідно указу Катерини ІІ від 6 вересня 1795 р. саме існування
василіанських монастирів на правобережжі ставилось у залежність,
триматимуть вони чи ні публічні школи. Як привід для масового закриття
монастирів у другій половині ХVІІІ ст. царський уряд використав якраз
те, що в більшості своїй вони не тримали богаділень та шкіл для молоді.

Завдяки державному втручанню активізувалась освітянська діяльність
церкви.

У 60-70 рр. XIX ст. у Росії відбулись важливі реформи, які справили
вплив на розвиток промисловості, сільського господарства, а також
культури та соціальної допомоги на українських землях.

Скасування кріпосного права (1861 р.) стало своєрідним ключем до
модернізації Російської імперії. Таке радикальне перетворення в
аграрному секторі вимагало термінових змін та зрушень в інших сферах
суспільного життя, які б дали можливість гармонізувати та стабілізувати
ситуацію.

У комплексі реформ Олександра П після скасування кріпосного права
провідне місце належало земській, судовій та військовій. Земська реформа
(1864) передбачала створення виборних місцевих органів самоуправління –
земств. Земські установи були створені в усіх губерніях України, крім
Правобережжя (там вони були запроваджені лише у 1911 р.). Земським
органам належала повнота влади у справі суспільної опіки .

У 1870 р. була проведена реформа міського самоврядування, згідно з якою
у містах строком на 4 роки обиралися органи міського самоуправління –
міські думи. Запровадження міських дум, членів яких обирали всі платники
податків, було кроком уперед у громадському самоуправлінні порівняно з
думами, які існували за Катерини ІІ (вона надала право міського
самоврядування лише дворянам).

Судова реформа (1864 р.) базувалася на впровадженні безстановості
судочинства, незалежності суддів від адміністрації, гласності судового
процесу, змагальності сторін при розгляді судової справи (у судах
з’явилися прокурор, який обвинувачував, та адвокат, який захищав
підсудного). Було запроваджено суд присяжних у карному судочинстві. Всі
ці прогресивні зміни, що сприяли зростанню громадської самосвідомості,
були практичним кроком до створення правової держави.

Військова реформа, по тривала п’ятнадцять років, мала на меті шляхом
модернізації армії створити сучасне боєздатне військо. Ця реформа
замінила ненависну рекрутчину загальною військовою повинністю, скоротила
термін військової служби до 6-7 років, заборонила тілесні покарання
тощо.

Царські реформи багато важили для України. Вони законодавчо закріпили
громадянські права населення, розширили його можливості брати активну
участь у підприємницькій і торговельній діяльності, сприяли розвитку
народного господарства.

У другій половині ХІХ ст. суттєво змінюється й управління соціальним
захистом. Функції нагляду за суспільною опікою залишаються за
Міністерством внутрішніх справ; хоч у більшості губерній його
здійснювали земські та міські установи, що стали правонаступниками
приказів суспільної опіки на місцях. Але в деяких губерніях, де ще не
було земських установ, продовжували функціонувати прикази. Державна
фінансова підтримка (на кінець XIX ст.) закладів опіки вперше набувала
систематичного і регулярного характеру.

Виявились нові категорії непрацездатних осіб суспільної опіки:
незаконнонароджені немовлята і підкидьки, що потребують загального і
амбулаторного лікування, прокажені, хронічні хворі, божевільні,
безробітні, сім’ї солдатів, призваних на дійсну службу. А згідно з
Лікарським статутом суспільна опіка мала стосуватися породіль, тимчасово
безпритульних неповнолітніх, осіб, покусаних скаженими тваринами,
алкоголіків. Але коло клієнтів суспільної допомоги залежно від місцевих
умов могло звужуватися або розширюватися, бо єдиної думки з цього
приводу у суспільстві не було. Так, Київське земство було проти
обов’язкового опікування дітьми епілептиків, особами, що відбували
покарання, волоцюгами. Деякі вважали за необхідність ними піклуватися.

Як уже зазначалося, в пореформений період у губерніях склалася подвійна
система управління суспільною опікою через прикази суспільної опіки
(стара форма) і через земські установи (нова форма). Порівнюючи приказну
і земську системи опіки, можна відзначити, що останні були мобільніші і
мали розгалужену мережу послуг, отже, були прогресивніші. У 90-ті роки
ХІХ ст. земська система у 1,5 рази перевершувала всю приказну
дореформену систему в усіх 55 губерніях за кількістю установ. Крім того,
вона надавала і ширшу систему допомоги, що включала нові форми опіки.

Основні напрями соціальної діяльності земських органів.

1. Розвиток освіти і введення всезагального навчання.

Земськими органами самоврядування створювались земські школи, які в
порівнянні з міністерськими та церковно-парафіяльними відрізнялась більш
високим рівнем навчального та виховного процесу. Поряд з обов’язковим
викладанням читання, письма, арифметики і закону божого вчителі вводили
в навчальні програми теми з основ природознавства, географії та історії.
Заняття проводились за кращими для того часу підручниками (“Рідне слово”
К.Д.Ушинського, “Мой друг” М.О. Корфа і ін.).

Поступово завдяки зусиллям діячів освіти, носіїв прогресивних
педагогічних поглядів, таких як К.Д.Ушинський, М.О. Корф, М.І. Пирогов і
ін., а також завдяки подвижницькій діяльності тисяч учителів, що
присвятили своє життя благородній справі народної освіти, склався
особливий тип земської школи з трьохрічним і чотирьохрічним навчанням.

Земські органи самоврядування відіграли значну роль в організації
недільних шкіл. Ці школи давали можливість отримати початкову освіту
фабрично-заводським робітникам, ремісникам і іншим міським жителям, а
також їх дітям.

У земському досвіді представляє інтерес комплексний підхід до постановки
народної освіти, що виражалось в органічному поєднанні вирішення таких
важливих завдань, як широке будівництво шкільних споруд, формування
кваліфікованих учительських кадрів, введення прогресивної освітньої
системи, перехід до безплатного навчання і безкоштовного забезпечення
учнів навчальними посібниками, створення сітки культурних закладів, в
тому числі бібліотек, книжкових складів, народних театрів і народних
будинків.

2. Опіка бездоглядних дітей.

Сформованої системи у роботі не існувало, але можна зазначити принаймні
певні тенденції на прикладі опіки байстрят і підкидьків. У багатьох
губерніях патронаж таких дітей здійснювали земські лікарі, вчителі,
священики разом з поліцією. Форми опіки могли бути різні. Так, у
Київському земстві було створено шість видів патронажу: годування
немовлят вдома матір’ю; віддавання немовлят на вигодовування; виховання;
навчання майстерності; утримання в сім’ї школярів; віддавання в
услуговування на умовах сімейної опіки. Найпоширенішою формою було
опікування за рахунок благодійних товариств. Бездоглядність дітей,
що мали батьків, але які через виробничі чи інші обставини змушені
залишати їх вдома самих, покликали до життя такі форми опіки, як
“безкоштовні колискові”, “денні сховища”, ясла. Для дітей шкільного віку
відкривалися ремісничі курси, для дітей-правопорушників землеробські
колонії та ремісничо-виправні притулки.

3. Організація медичного обслуговування.

У середині XIX ст. лікарська допомога у селі фактично була відсутня.
Земські органи самоврядування сприяли відкриттю цілої сітки медичних
закладів, вживали заходів з поступової заміни фельдшерської допомоги на
лікарську. Ними створювались аптеки, відкривались фельдшерські і медичні
курси. Завдяки земським лікарям і фельдшерам були переможені деякі
епідемічні захворювання.

4. Профілактика зубожіння.

З цією метою було створено позичково-благодійницькі фонди, емеритальні
каси. Кошти перших використовувалися для підтримки переселенців, на
ремонт і будівництво квартир, будинків, на оплату податків тим, хто має
велику заборгованість з них. Емеритальні каси виплачували пенсії
земським службовцям (що було особливо важливим для сільських вчителів),
а в разі смерті службовця – надавали матеріальну допомогу його родині,
дітям.

Крім цього, земські установи видавали одноразову допомогу до різних свят
(Різдво, Великдень), вносили плату за навчання дітей у гімназіях.

Вони здійснювали диференційований підхід до проблем нужденних. Тут
існували не тільки особливі форми опіки в богодільнях, а й при розподілі
допомоги. Створювалися спеціальні фонди окремо для ремісників,
“старезних і хворих”, “бідних жінок”, “вчителів та вчительок”.

5. Організація громадських робіт.

У проведенні громадських робіт можна виділити два етапи:

а) перше десятиріччя по скасуванню кріпацтва;

б) з початку ХХ ст.

Земські громадські роботи першого етапу пов’язані з будівництвом
залізниці, а також з іригацією полів і лісонасадженнями. Проте уряд
недовірливо ставився до такого роду діяльності, тому вона обмежувалась.
Повертаються земства до громадських робіт після 1900 р., коли за новим
законодавством на них покладено відповідальність за поліпшення
економічного стану місцевих жителів.

6. Соціально-економічна допомога селянству.

З допомогою органів самоврядування створювались агрономічна,
зоотехнічна, ветеринарна і інші служби. Новим явищем у сільському житті
стало агрономічне обслуговування населення. Перші агрономи у штатах
земств з’явились у 80-ті роки. До структури агрономічної служби входили
сільськогосподарські і економічні ради при губернських та повітових
управах. Земська агрономічна служба вживала заходів з підвищення
культури селянського землеробства. Її спеціалісти створювали дослідні
станції, показові поля.

Органи земського самоврядування першими почали відкривати склади з
продажу сільськогосподарських машин та інвентаря. Вони створювали
машинно-прокатні пункти. Земські агрономи, зоотехніки та інші
спеціалісти вважали своїм обов’язком пропаганду сільськогосподарських
знань серед селянства. Широке поширення отримали сільськогосподарські
читання.

7. Юридична допомога.

Практикувались різноманітні форми юридичного обслуговування населення.
Найбільш поширеними були юридичні консультації.

В історичному досвіді соціальної роботи України значний інтерес викликає
діяльність органів міського самоврядування.

Міська система допомоги.

Органами міського самоврядування були міські думи. Вони вибирались раз
на чотири роки.

У відповідності з “Міським положенням” 1870 р. в компетенцію міських дум
входили продовольче забезпечення громадян, розвиток системи народної
освіти і культурних закладів, турбота про охорону здоров’я. На міські
думи був покладений обов’язок налагоджування місцевої промисловості,
торгівлі, організація кредитно-банківської справи, біржових закладів,
створення страхових товариств. Вони повинні були займатися міським
господарством, в тому числі освітленням, водозабезпеченням, транспортом,
дорожнім будівництвом, благодійницькими та лікувальними закладами тощо.

Міські фінанси як головне джерело фінансування програм суспільної опіки
мали міцнішу основу, ніж земські, але й вони не були достатніми.
Оподаткування нерухомості (головне джерело міського бюджету) велося
далеко не у повній мірі, оцінка нерухомого майна знижувалася. Але навіть
і за таких умов міські установи суспільної опіки являли собою досить
розгалужену мережу суспільної опіки та підтримки.

Єдиної схеми соціальної допомоги в містах не існувало, проте можна
виділити загальні риси опіки городян: роздавання грошової допомоги,
оплата лікування, діяльність щодо локалізації проблем соціальної
патології, опікування дітьми.

Для подолання соціальних проблем створювались будинки працелюбності
(ініціатива їх створення належала отцеві Іоанну Кронштадтському) Ці
будинки охоплювали різні сфери діяльності від надання допомоги нужденним
до створення навколо такого закладу мережі різних інститутів опіки
(сирітських будинків, їдалень, притулків, дешевих квартир).

Тогочасна Україна була переважно селянською, тому в справі суспільної
опіки суттєву роль відігравали сільська та волосна опіка.

Сільська і волосна опіка.

Законодавство закріпило за сільськими громадами архаїчні способи
допомоги. Старезні, каліки, ті, хто не міг собі здобувати засоби для
існування власною працею, опікувалися родичами, а якщо їх не було,
селянською громадою. Сільському начальству старостам і волосним
старшинам згідно зі ст. 698 і 699 Статуту суспільної опіки належало
здійснювати нагляд за закладами суспільної опіки, якщо вони були, а
також за тим, щоб члени сільських громад не займалися жебрацтвом через
свою ледачість.

У практиці селянської опіки переважали наступні види соціальної
допомоги.

Найпоширеніший – почергове годування нужденних по хатах. Сільські сходці
(збори) приймали рішення про надання не імущим хлібної допомоги із
сільських крамниць; існувала і грошова допомога. Вона була порівняно
невеликою (2 – 5 крб. на місяць). Досить поширеною залишалась і така
архаїчна форма суспільної опіки, як милостиня. Спеціальних закладів
соціальної допомоги у сільській місцевості було обмаль через мізерність
наявних коштів. До того ж старезні та убогі воліли жебрати, ніж
позбавлятися волі, мешкаючи у закритих закладах.

Стосовно опікування дітьми справа була організована краще: створювалися
ясла-притулки, щоб діти не відвертали увагу батьків у напружені періоди
року. Таким закладам надавалася допомога і окремими доброчинцями, і
громадою у вигляді харчів, дров, транспортних послуг, інколи виділялися
певні грошові суми.

Крім зазначеного, сільські громади надавали допомогу нужденним через
звільнення їх від якихось платежів, розподіляючи їх на членів громади,
допомагаючи на польових роботах.

У другій половині ХІХ ст. пожвавлюється діяльність церкви та монастирів
у справі соціальної підтримки нужденних.

Церковно-парафіяльна опіка.

Парафіяльна благодійність здійснювалася у таких основних формах:
матеріальна допомога, медична допомога, допомога в освітній діяльності.
Матеріальна допомога включала в себе допомогу натурою: роздавання одягу,
харчів, а також внески за навчання, за утримання в богадільнях, плату за
житло, надавання дешевих обідів. Медична допомога полягала в оплаті
послуг лікаря і безкоштовному наданні ліків хворим. Досить значне місце
в народній освіті належало церковно-парафіяльним школам. Духовенству
належать ряд ініціатив у справі суспільної опіки. Так, саме духовенство
у 1869 р. відіграло важливу роль у створенні та відкритті Полтавської
общини сестер милосердя. Першими членами цієї общині були черниці.
Досить вагомим був внесок церкви у загальний розвиток культури.
Продовжувала розвиватись церковна книговидавнича справа. Одну з
найбільших друкарень мала Києво-Печерська Лавра. Разом з тим церква
допомагала урядові Росії здійснювати полонізацію та русифікацію
українського населення. У цьому відношенні виняток становила лише
греко-католицька церква в Галичині, яка виступала охоронцем української
мови й культури в регіоні.

2. Соціальна допомога в Галичині (на західноукраїнських землях)

Наприкінці ХVШ cт. розпочався новий період у житті західноукраїнських
земель. У цей час карта Європи була знову перекроєна відповідно до
геополітичних інтересів великих держав. Унаслідок цього до складу
багатонаціональної Австрійської імперії після першого (1772 р.) та
третього (1795 р.) поділів Польщі відійшла Галичина, а після укладення
австро-турецької Константинопольської конвенції (1775 р.) під владою
австрійського імператора опинилася Буковина. Крім того, у ХVШ ст. у
складі Австрійської монархії під владою Угорського королівства
перебувало ще й Закарпаття. Отже, “клаптикова” імперія Габсбургів
наприкінці ХVШ ст. стала володаркою значної частини України – на рубежі
сторіч західноукраїнські землі займали територію 70 тис. км2, де
проживало 3,5 млн. осіб, з яких 2,4 млн. були українцями.

До рук австрійської влади Галичина перейшла в стані економічного
занепаду. Шведські війни, російська окупація, боротьба магнатів між
собою, занепад зовнішньої торгівлі, все це довело край до великого
зубожіння. Особливо тяжким було становище українських селян. Міщанство
підупало ще на початку ХVШ ст. і вже більше не могло підвестися.
Міщанські братства, у яких зосереджувалось культурно-релігійне життя,
були повсюдно закриті ще за часів панування Польщі. У 1700 р. в Галичині
на урядовому рівні була проголошена унія, у 1708 р. її мусило визнати
Львівське братство.

Однак плани тих політиків, які вважали, що церковна унія з Римом
послужить легшим способом для швидкої латинізації й асиміляції
українського населення, не справдились. Прийнявши унію, галичани вперто
тримались свого східного обряду. Протягом двох-трьох століть вони звикли
до унії й почали дивитись на греко-католицьку церкву як на свою
національну.

Василіанський чин взяв у свої руки опіку над шкільництвом, просвітою,
включаючи книги рідною мовою, а також надавав соціальну допомогу
нужденним.

Особливу увагу австрійський уряд вимушений був звернути на економічне
становище краю і на соціальні відносини в ньому, перш за все на
становище сільського населення. Підхід до формування суспільства був
комплексним; зміни водночас відбувалися майже у всіх сферах життя.
Реформа управління зробила центральною постаттю місцевої адміністрації
державного чиновника, було проведено перші статистичні переписи
населення та земельних володінь, упорядковано систему обліку та
контролю. Військова реформа ввела обов’язкову військову повинність та
централізований рекрутський набір.

Слід відзначити, що важливі зміни в суспільстві базувалися на ідеях
освіченого абсолютизму і мали на меті шляхом посилення державної
централізації та встановлення контролю правлячої династії за всіма
сферами суспільного життя залучити імперію до нових історичних процесів
та не допустити її відставання від основного суперника сусідньої Прусії.

Особливо значним був вплив реформ у сферах аграрних відносин, релігії,
освіти та соціальної підтримки.

У 1779 р. Марія-Тереза видала патент (імператорський наказ) у якому
вимагала від поміщиків поводити себе з селянами “по-людськи”, не
вимагати від них більше над те, що стояло в інвентарях. Проте цей патент
мав немов платонічне значення. За Марії-Терези все залишилося по
старому. Нова ера наступила за Йосифа П (1780-1790), яскравого
представника освіченого абсолютизму. Йосиф П, за словами сучасників,
випередив Велику Французьку Революцію в послідовності й ліберальності
своїх переконань, із залпом кинувся до реформ. “Поняття Йосифа, каже
один англійський історик, про соціальні й релігійні реформи, були
настільки передові, що найсміливіші новатори Франції майже нічого не
могли додати до них десять років пізніше” (4 , с. 300).

У 1782р. патентом Йосифа П було скасовано особисту залежність селян від
дідичів та надано їм певні права обирати професію, без згоди пана
одружуватися, переселятися, передавати майно у спадщину. Патентом 1784
р. сільським громадам були надані права самоврядування.

Був зреформований і поміщицький суд: хоч пани й залишалися суддями, але
мали запровадити своїм коштом особливого суддю, так званого юстиціярія
або мандатора. Сільські громади дістали право вибирати своїх
“плєніпотентів” – заступників на суді. Патентом 1785 р. наказано скласти
катастер і, коли за 4 роки його закінчено, патент 1789 р. установив нове
оподаткування по принципу, що грунт має служити хліборобові передусім на
його прожиток; тільки з того, що залишалось йому понад норму, одну
частину брала держава, а другу – дідич. У відсотковому відношенні це
виглядало так, що 70% мало залишатись селянинові, 12% — державі, а 18% —
дідичеві (як вартість панщини і всіх кріпацьких податків). Податок на
державу мав стягати не пан, а війт, і передавав урядовцеві; коли взяти
до уваги, що до того часу пани брали собі 80% прибутків селянина з його
господарства, залишаючи йому лише 20%, то легко зрозуміти, яку бурю
незадоволення серед поміщицької верстви викликав цей патент. За ним
пішов уже зовсім революційний патент про заміну всякої панщини грішми,
але він не був втілений у життя.

Серйозні зміни відбулись у сфері релігії. По-перше, церква
підпорядковувалась державі; по-друге, змінився статус священиків – вони
стали державними службовцями. Уряд Йосифа ІІ закрив велику кількість
монастирів, а з їх майна утворив так званий “релігійний фонд” для
добродійних цілей. Приводом для масового закриття монастирів стало те,
що в своїй більшості вони не утримували богаділень і шкіл.

Цісарським патентом 1781 р. покладено край дискримінації некатолицьких
конфесій і зрівняно в правах католицьку, протестантську та
греко-католицьку церкви.

Після смерті Йосифа ІІ у правлячих колах імперії на зміну
реформаторству, лібералізму, освіченому абсолютизму поступово приходить
консерватизм, контрреформізм, реакція. Наступники цісарів-реформаторів
на австрійському престолі, побоюючись, що поглиблення реформ може
призвести до революційного вибуху в імперії, аналогічного Великій
Французькій революції, відмовилися майже до середини ХІХ ст. від ідей та
практики модернізаційного курсу.

Таким чином, у кінці ХVШ ст. соціальний захист населення Галичини
здійснювали:

— центральна влада в особі цісаря;

— окружні та губернські органи самоврядування, а також сільські громади;

— дідичі (поміщики) у кріпацьких селах;

— церква, монастирі та чернечі ордени.

На початку ХІХ ст. економічне становище погіршилося, як в Австрії, так і
на західноукраїнських землях. Намагаючись не допустити загострення
революційної кризи та прагнучи відокремити селян від революційного
табору, офіційна влада пішла на скасування кріпосного права. У Галичині
воно було скасоване у квітні 1848 р. Суть селянської реформи фактично
зводилася до трьох положень: ліквідації юридичної залежності селянина
від поміщика; наділення селян землею, яка переходить у їхню власність;
сплати селянами поміщикам вартості кріпосних повинностей. Дідичі
звільнялися від усяких обов’язків щодо своїх колишніх підданих –
заступати їх у суді, допомагати в тяжких випадках тощо.

Революційна хвиля, що прокотилася Європою 1848-1849 рр. започаткувала
новий етап модернізації імперії, однак згодом знову запанувала реакція.

Нове пожвавлення в житті українського суспільства в Галичині наступило у
1860 році під впливом загальних політичних подій. В Австрії було
проголошено нову конституцію, на основі якої заведено крайові сейми.
Створюються найрізноманітніші товариства (“Просвіта” – 1868, “Товариства
ім. Шевченка” – 1873 рр. та ін.), студентські громади, молодіжні
організації. Серед численних програм національного відродження в колі їх
інтересів – підтримка нужденних, благодійницька діяльність.

Соціальну допомогу у Галичині продовжувала надавати церква.

Вона відігравала важливу роль у вихованні, була зачинателем і могутнім
рушієм національного відродження. Священики, вище духовенство боролися
за навчання дітей рідною мовою, створювали громадські організації і
товариства, засновували і утримували навчальні заклади, допомагали
молодим талантам здобути освіту в найкращих університетах Європи,
розвивали книгодрукування тощо.

Основною організаційною формою в шкільництві Галичини була парафіяльна
школа, а вчителями – священики і дяки. Дуже часто дяки були єдиними в
селі чи містечку, хто знав руську азбуку, умів трохи читати, а трохи
писати слов’яно-руською і вчив руського письма і руського читання,
навіть священиків молодих, що закінчили богослов’я, а не знали ні однієї
слов’но-руської букви. Отже, дяки були єдиними або майже єдиними
плекателями української (руської) букви і українського (руського)
книжного слова.

На території нашого краю (кн. XIX – поч. ХХ ст. особливо широку
діяльність в галузі розвитку освіти та національного виховання дітей і
молоді розгорнули чернечі чини, а саме оо. Василіяни, оо. Редемптористи,
оо. Студити і також сс. Василіянки, сс. Студити, сс. Служебниці. Завдяки
їх старанням тут були відкриті інститути і бурси, вселюдні школи і
гімназії, вчительські семінарії і фахові школи, діяли бібліотеки і
архіви, працювали видавництва і друкарні, були створені спеціальні фонди
для дітей з незаможних родин. З-поміж усіх ділянок роботи, здійснюваної
чинами, найвищою гуманністю, християнським милосердям і доброчинністю
відзначалася опіка над скривдженими, обділеними і занедбаними дітьми.

З цією метою створювалися спеціальні заклади, а саме: фреблівки,
притулки, сиротинці та захоронки.

У Галичині згадані заклади були відкриті сс. Василіанками у Львові,
Яворові, Станіславі; сс. Служебницями – у Дрогобичі, Трускавці,
Бориславі; отцями і сестрами чину Студитів – Львові, Галичині,
Підгайцях, Брюховичах, Уневі, Зарваниці та інших селах. Завдання цих
закладів не вичерпувалися опікою над дітьми та їх захистом. Тут дбали не
тільки про забезпечення їх харчуванням, одягом, дахом над головою, а й
надавали їм можливість в подальшому здобути початкову, середню, фахову,
навіть вищу освіту. Поряд з розумовим, естетичним, фізичним вихованням
найбільший акцент робився на моральне виховання дітей, формування
характерів, засвоєння ними правил і норм поведінки, прищепленні їм
християнських чеснот, таких як віра, надія, любов, мужність,
справедливість, гуманність, стриманість і мудрість. Крім цього,
представники релігійних громад турбувалися і про подальшу долю своїх
вихованців, намагаючись всіляко забезпечити їх майбутнє.

Вихованням і опікою дітей займались також спеціально створені комітети.
Так, у 1915 р. у Львові з ініціативи “Українського комітету наданням
помочі вдовам і сиротам жертв війни” було відкрито перший у повоєнних
роках “Захист для сиріт ім. Митрополита Андрія гр. Шептицького”. За
шість місяців роботи захисту кількість сиріт, що знайшли тут притулок,
збільшилася з 6 до 130 осіб. Внаслідок історичних обставин у 1916 р.
Комітет звернувся до монастиря з проханням перейняти ведення захисту у
власне розпорядження. Про те, з якою відповідальністю і старанністю
поставилися монахині до справи виховання дітей-сиріт, свідчить той факт,
що у 1917 р. монастир відправив двох сестер у Берлін для навчання на
спеціальних курсах виховання сиріт. Тут вони мали змогу ознайомитися з
найновішими здобутками педагогіки, зокрема в напрямку реалізації
індивідуального підходу до виховання особистості в колективі (10, 15).

Благодійницькою діяльністю в Галичині займались також молодіжні
організації. Зокрема, серед завдань “Пласту” була поряд із вихованням
духу й характеру самарянська милосердна служба.

Найрізноманітніші просвітницькі товариства сприяли розвитку мережі
фахових шкіл та допомагали здібній молоді, яка не мала власних коштів
для здобуття освіти. “Просвіта” заохочувала і спонукала молодь до
навчання у фахових школах стипендіями. Вперше було оголошено конкурс на
шість стипендій у 1907 р. Від того часу до 1914 року “Просвіта” вислала
40 стипендіатів на студії хліборобства, молочарства і жіночого
господарства – переважно – в західні краї австрійської монархії та до
Західної Європи. Були це люди переважно з середньою освітою, .між ними
четверо богословів, що їздили за границю студіювати кооперацію, всього
“Просвіта” станом на 1928 рік мала 62 стипендіальні фонди (13, 98).

Підшукавши кваліфікованих спеціалістів та підготувивши нових на
закордонних студіях, “Просвіта” приступила до заснування своїх власних
фахових шкіл, перших українських фахових шкіл взагалі. Першою серед них
була садівничо-господарська школа в с. Милування теперішнього
Тисменицького району, яка 20 листопада 1909 року на базі закуплених в
1908 р. у митрополита Шептицького ділянок доброго ґрунту, лісу і
двоповерхового будинку, що був реконструйований, почала свою роботу.
Такої школи на час її створення не було на території Галичина ні
польської, ні єврейської (13, 98-99).

Серед товариств, що надавали допомогу дітям з бідних сімей, — “Руська
Бурса реміснича і промислова” (Львів), “Шкільна поміч” (Станіслав) та
ін.

Ремісничі об’єднання, які діяли в Галичині, не тільки відкривали фахові
школи, але організовували у Львові Промисловий музей, жертвували кошти
на навчання молоді (13, 77).

Розглядаючи питання соціальної допомоги в Галичині, необхідно
охарактеризувати з цієї проблеми творчу спадщину Івана Яковича Франка.
Він цікавився історичним розвитком суспільства, здійснював
історико-педагогічні дослідження. Будучи добре обізнаним із сучасною
йому соціологічною думкою Заходу, І.Франко розвивав своє бачення
актуальних на той час в Україні соціальних проблем, давав застереження
щодо можливостей і доцільності всеохоплюючої державної влади, в тому
числі у справах соціальної допомоги. Відзначивши привабливість таких
ідей, як можливість отримання роботи, заробітної плати, “забезпечення
старості” та ін., Іван Якович не схвалював державну опіку “від колиски
до гробової дошки”, відкидав віру в необмежену силу держави (праця “Що
таке поступ”).

Використовуючи принцип історизму, він досліджував соціальну структуру
Австро-Угорської імперії (“Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині”
(1898). І.Франко простежив важке життя населення від безправ’я “смерда”
у XI-XIII ст. до становища селянина-кріпака у кінці XIX ст. У праці
“Еміграція галицьких селян” (1892 ) відобразив долю землероба після
відміни кріпацтва. Причину еміграції галицьких селян до Америки,
Бразилії, Румунії, Угорщини він вбачав у відсутності у них засобів для
виживання та прав, у поглинанні дрібних землеволодінь великими. Учений
звертав увагу на крайнє зубожіння населення, вказуючи, що в Галичині
щороку вмирає 50 000 чол., а пануюча верхівка намагається зупинити
еміграцію забороною на виїзд та виставленням жандармських постів.

У статті “Потреби аграрної статистики” І.Франко обґрунтував необхідність
проведення глибоких статистичних досліджень народного життя. До кола
проблем, які необхідно знати, він включив вивчення “життєвого бюджету”
населення, роду занять, способів “заробкування”, стану здоров’я, освіти,
злочинності, смертності.

Таким чином, проаналізувавши стан благодійності Галичини та дослідження
видатних вчених з цієї проблеми , слід відзначити, що в справі
соціальної допомоги проводилась певна робота, хоч далеко не в тих
масштабах, яких потребувала дійсність. Чільне місце в процесах підтримки
вразливих категорій населення займали міські та сільські органи
місцевого самоврядування. Важливу роль у здійсненні опіки над нужденними
відігравала церква, монастирі та чернечі ордени. Створювались
товариства, організації, які крім своїх основних цілей, виконували
функції підтримки вразливих категорій населення. Розвивалася приватна
благодійність.

3. Приватна благодійність в Україні. Філантропічна діяльність Андрея
Шептицького.

Меценатами українського народу у ХІХ – поч. ХХ ст. виступили великі
підприємці та землевласники, інтелігенція та духовні особи. Особливо
було розвинуте благодійництво серед греко-католицького священства, яке
стало захисником національної ідеї та плекателем кращих українських
традицій.

Здавалось би, витоки філантропічної діяльності слід шукати в
ментальності древніх слов’ян, для яких характерні милосердя та
доброчесність, зумовлені розкішною природою, помірним кліматом, мирним
родом занять. Розвитку благодійницьких тенденцій сприяла також
християнська релігія з її вченням про людинолюбство та спасіння душі
завдяки милостині. Молода держава Київська Русь сприйняла християнство,
як спрагла земля краплини дощу. Проте витоки меценатства знаходяться
окрім того в самій природі людини, природній схильності до добра,
прагненні до підтримки нужденного та обездоленого.

Отже, в ХІХ – поч. ХХ ст. в Україні знайшла своє продовження приватна
благодійність, що мала місце в усі часи і в усіх народів, а в українців
знаходить своє особливе вираження.

Багатьма добродійними справами уславилася родина Терещенків –
українських промисловців та землевласників. На благодійність вони
витратили майже 5 млн. крб., підтверджуючи тим самим девіз їхнього
дворянського герба – “прагнути до громадських справ”. Художнє зібрання
Терещенків лягло в основу Київського музею російського мистецтва та
інших музеїв столиці.

Особливу вагу у сфері соціальної допомоги вразливим категоріям населення
з боку приватних осіб мала діяльність сімейства Т. Ханенка, М.
Дегтярьова, С. Могилевцева, Т. Гладинюка, Л. Бродського та ін. Завдяки
зусиллям Г.М. Гелеловича, промисловців і фінансистів Ізраїля Бродського
та його синів Лазаря та Лева Бродських, Ф.Д. Василевського та багатьох
інших, виникали великі дитячі санаторії в Євпаторії, лікувальні установи
на Одеських лиманах, протитуберкульозні санаторії в Криму та під Києвом.
На кошти Лазаря Бродського був створений Бактеріологічний інститут
Товариства боротьби з інфекційними хворобами, який відіграв велику роль
у захисті населення від епідемій. В основному на гроші Лева Бродського у
Києві побудовані лікарня Товариства надання допомоги хворим дітям та
лікарня для хронічно хворих дітей.

Щоб запобігти хворобам, підтримати беззахисних і найбільш вразливих,
створювалися притулки для дітей-сиріт, богадільні для старих, немічних і
самотніх. Зокрема, купець М.П.Дегтярьов на свої кошти здійснив
будівництво багатокорпусної богадільні в м. Києві, яка давала достойний
притулок сотням старих і хворих. Г.П. Гладинюк пожертвував свою велику
київську садибу для влаштування в ній лікарні для хронічно хворих,
надавши, крім того, понад 70 тис. карбованців на її сучасне за тодішніми
часами обладнання, комплектування й утримання. Його ж коштом обладнано
дитячий притулок на Байковій горі.

Благодійницькою діяльністю займалися український педагог, письменниця,
активний громадський діяч періоду української революції С.Ф. Русова.
Ніжним серцем вона відчула горе й кривду народу, серед якого жила і так
полюбила його, що стала найкращою донькою України. Опіка над жіноцтвом і
дітьми завжди були в полі її неослабної уваги. Жіночі товариства різних
країн, поважні особи, і серед них Андрей Шептицький, надсилали на ім’я
Русової кошти на допомогу дітям і жінкам. В еміграції Софія Федорівна
багато часу і сил віддала організації і притулку для дітей емігрантів.

Благодійництвом уславився також відомий вчений, творець української
національної історії Михайло Сергійович Грушевський. На власні кошти він
заснував у Києві будинок під школу імені свого батька.

Національна інтелігенція жертвувала значні суми грошей для створення
вищих шкіл. Зокрема, так був створений Харківський університет – перший
університет на українських землях.

У досліджуваний період варто детальніше розглянути благодійницьку
діяльність греко-католицького священства Галичини. У 1816 р. канонік
Іван Могильницький (1777 – 1813), при покровительстві митрополита
Михайла Левицького, заснував у Перемишлі “Товариство галицьких
греко-католицьких священиків для поширення письмами просвіти і культури
серед вірних”, метою якого було поширення віри і моральності шляхом
видання шкільних книг народною українською мовою. Візитації вищих
духівників і, зокрема, Михайла Левицького показали велике прагнення
населення до здобуття освіти. Однак цього бажання для відкриття шкіл
було замало. Треба було мати підготовлених для роботи в школі вчителів.
І тому в 1817 р. приймається рішення про відкриття в Перемишлі
дяко-вчительського інституту. Витрати на навчання і утримання вихованців
інституту повністю покривалися за рахунок церкви і жертводавців. Пізніше
єпископ І.Снігурський за власні кошти закупив і подарував
дяко-вчительському інститутові село Новосілки під Кальварією з тим
розрахунком, щоб доходи з цього села йшли на щорічне утримання 24
вихованців.

Для відродження музичної справи єп. Іван Снігурський заснував в
Перемишлі в 1828 р. першу в Галичині музичну школу.

Проте всіх перевершив своєю благодійністю Великий митрополит Андрей
Шептицький.

Філантропічна діяльність А. Шептицького

Духовний пастир Української греко-католицької церкви і всієї галицької
гілки нашого народу з 1901 по 1944 рр. – Митрополит Галицький,
Архієпископ Львівський та Єпископ Кам’янець-Подільський Андрей
Шептицький був без сумніву, найвидатнішим діячем української
національної церкви ХХ ст., найяскравішою особистістю серед українців
цього періоду. Бувши великим патріотом України, Митрополит Андрей
надихав українців на боротьбу за незалежність, відстоював їхні права
перед австро-угорською, російською, польською, радянською, німецькою
окупаційними владами. Неперевершеною була і благодійницька діяльність
Великого Митрополита.

Народився майбутній Митрополит 29.07.1865 р. в родовому маєтку Прилбичі
на Львівщині і був одним із семи синів Івана та Софії Шептицьких. Рід
Шептицьких – найстаріша українська боярська родина, грамоту на право
земельного володіння якій 1284 р. видав син короля Данила Галицького –
Лев Данилович. Представники цього роду обіймали високі військові,
державні, церковні посади спочатку в Галицькій, а пізніше у Польській,
Австрійській державах.

Батько Митрополита Антрея був галицьким послом (депутатом) до
Австрійського парламенту. Батьком Софії Шептицької був польський
письменник Александер Фредро, пам’ятник якому у Львові стояв до 1939 р.

Призначення своє юний Роман (ім’я Андрей отримав при складанні чернечих
обітів) зрозумів дуже рано. Ще десятирічним хлопчиком заявив батькам, що
буде священиком. Навчався у Краківській гімназії, яку завершив з
відзнакою, а також на юридичному факультеті Краківського університету. У
1888 р. отримав ступінь доктора права. Після подорожі до Києва 1887 р. у
нього визріло рішення піти до василіанського монастиря, повернутися до
східного обряду і українських коренів. На це благословив його папа Лев
ХШ, якого він відвідав у Римі.

У 1892 р. висвячений у священики, а у 1899 р. на єпископа Станіславської
єпархії. Через півтора року (1901) став Митрополитом Галицьким,
Архієпископом Львівським та Єпископом Кам’янець-Подільським і обіймав цю
посаду до своєї смерті 1.11.1944 р.

Слід відзначити, що Митрополит Андрей ніколи не відокремлював служіння
Богові від служіння своєму, українському, народові, вважаючи таким
чином, головну мету свого життя двоєдиною. Він повсякденно розбудовував
кожну ділянку суспільного життя, клав ті цеглинки, які потрібні для
побудови потужного державного організму.

Проповідуючи християнське милосердя, митрополит здійснював дієві заходи
в цьому напрямку. В одному з листів до матері Андрей Шептицький писав:
“Для мене, місіонера, нема і не може бути ні однієї чужої ділянки з
життя дорученого мені Богом народу, незалежно, чи це буде промислом чи
шкільництвом, мистецтвом чи гігієною, купецтвом чи філософією, наукою чи
спортом” (14, 93).

Протягом свого життя Великий Митрополит допомагав культурним установам –
“Просвіті”, “Сільському господареві”, Науковому товариству ім. Шевченка,
“Рідній школі”, “Пластові”, опікувався заснуванням Національного музею,
Богословської академії, Земельного банку гіпотетичного, Народної
лічильниці, дівочої гімназії, малих семінарій у Львові та Рогатині.

Усіх його добрих справ (як ініціатора доброчинних акцій, жертводавця,
мецената тощо) годі перерахувати. Ведучи дуже скромне чернече життя,
архієрей віддавав усі прибутки з митрополичих осідлостей і свого
родинного маєтку на народні цілі.

Щороку своїм коштом утримував двадцять бідних юнаків і двадцять дівчат,
допомагаючи їм здобути найрізноманітнішу освіту. У Львові й нині живе
чимало людей, які в життєво скрутні моменти скористалися матеріальною
допомогою митрополита. Ось один спогад.

“Пані Стефа, що мешкає у Львові, розповіла, як митрополит допоміг їй
здобути освіту. Була дуже здібною у дитинстві, але походила з незаможної
селянської родини. Так, коли настав час продовжувати навчання у
гімназії, у батька забракло на це коштів. Про скрутне становище
дізналася дирекція польської гімназії і, будучи зацікавленими, щоб
якомога більше українських дітей ополячувалося через систему польської
освіти, запропонували безкоштовне навчання. Батько погодився, та про це
випадково дізнався парох сусідньої греко-католицької церкви і порадив
звернутися по допомогу до митрополита. Батько поїхав до Львова. На
прийом до владики, виявляється, було дуже легко потрапити. З великою
увагою поставився А.Шептицький до цієї справи, довго розмовляв з батьком
про селянські проблеми, про цьогорічний урожай та інші болючі теми
людини, яка приїхала з села. І як результат цього візиту – навчання
доньки в гімназії сестер Василіянок.

Дуже примітивними і стереотипними є наші уявлення про навчання у таких
закладах. А виявляється, що навчання дітей було поставлено на рівень
освіти в передових європейських країнах. Викладали там монахині, які
здобували вищу освіту в Сорбонні та інших університетах Європи і вчили
дітей не лише святого письма, а й світських наук – гуманітарних і
точних…” (14, 92).

Постійним і неперервним було піклування Великого Митрополита про сиріт.
За безпосередньою його участю були відкриті притулки для сиріт,
організовувалося вивезення хворобливих дітей з міста в село. Зворушує і
такий факт. 1921 р. серед дітей поширилась трахома. Обстеження виявило,
що 70 з них є хворими. Дітей треба було ізолювати, але приміщення не
було. І тоді ізолятор влаштували в кімнатах митрополичої палати.

На честь повернення А.Шептицького на батьківщину з російського
ув’язнення (вересень 1917 р.) українська громадськість у Львові зібрала
312 тис. крон для заснування “Фонду ім. Митрополита Андрея гр.
Шептицького для українських сиріт”. Зворушений митрополит дякував за
такий доказ любові до його особи, і не приховував задоволення, що саме
на таку благородну мету львів’яни зробили пожертву. Він сказав, що доля
сиріт дуже турбує його і що зі свого боку прилучиться до збільшення
цього благодійного фонду (пожертвував 890 тис. крон). Проте, бувши дуже
скромним, не рекомендував називати фонд своїм іменем.

Митрополит Шептицький щедро допомагав також сестрам Василіанкам у
фінансуванні їхнього сиротинця, особливо дбаючи про харчування сиріт.

Турбувався він і про малечу від народження. Заснував “Порадню Матерів”
на Янівськім передмісті Львова у закупленому та утриманому ним будинку
“Дитячі Ясла”.

Не буде, мабуть, перебільшенням сказати, що його діяння торкнулися
практично кожної української родини в Галичині, але не тільки в Галичі,
а й в багатьох інших регіонах України і за її межами і незалежно від
приналежності до релігійної конфесії. Недаремно І.Франко називав його
українським Мойсеєм.

Філантропічна місія Великого Митрополита викликала закономірну ланцюгову
реакцію в усього свідомого українського громадянства. Кожен – від
неграмотного селянина до професора університету — скільки міг,
добровільно жертвував на українські захоронки, сиротинці, гімназії та
фахові школи. Бо твердо вірив: тільки йдучи шляхом слуги божого
митрополита Андрея, тільки безкорисно творячи добро в ім’я свого
ближнього, можна досягнути справжнього щастя для себе, своїх дітей і для
всього українського народу.

Проте слід відзначити не лише благодійну діяльність Митрополита
Шептицького. Як правило, духовні особи поєднують філантропічні функції з
вихованням. Вони є одночасно і соціальними працівниками, і педагогами.

Питання виховання молоді та її опіки Шептицький ніколи не випускав з
поля зору. У “Слові про вчителів” – в одному з перших своїх послань до
пастви, будучи єпископом у Станіславі, він заповідав: “Виробляйте в
молоді самостійність та індивідуальність! Учіть її більше числити на
себе, ніж на других. Учіть не оглядатись на поміч роду та краю, а
власною ініціативою дороблятися самостійного буття” (14, 92).

У своїх посланнях до вірних А.Шептицький закликав, щоб усі вони давали
приклад християнського життя, любові до свого народу, правдивого
патріотизму. він писав: “У християнських народів нема більш виховної
сили над силу Церкви. Вона виховує народи, вона вщіплює вже в душу
дитини ті християнські чесноти, які роблять з неї доброго патріота і
мудрого громадянина… Поза церквою є ще інституції, що є добрими
школами громадських чеснот. Тими інституціями є родина, громада та
добровільні об’єднання і спільноти людей. Вони є знаменитими школами
громадських чеснот, бо вони є тими органічними клітинами, з яких
складається всенаціональний організм” (8, с. 56).

Як бачимо, А.Шептицьким чітко визначені основні чинники соціального
виховання, що дає нам підставу зарахувати його до перших соціальних
педагогів Галичини.

Література:

Бойко О.Д. Історія України: Посібник для студентів вищих навч. закладів.
– К.: Видавничий центр “Академія”, 1999. – 568 с.

Гербільський Г.Ю. Розвиток прогресивних ідей в Галичині в першій пол.
XIX ст. Львів: видавн. Львівського ун-ту, 1964. – 250 с.

Горілий А.Г. Історія соціальної роботи в Україні (конспект лекцій). –
Тернопіль: ТАНГ, 2001. – 68 с.

Дорошенко Д. Нарис історії України в 2-х т. Т. П. – К.: Глобус, 1991. –
349 с.

Історія України: Посібник /За ред. Г.Д.Темка, Л.С.Тупчіненка. – К.:
Видавничий центр “Академія”, 2001. – 480 с.

Крижанівський О.П., Плохій С.М. Історія церкви та релігійної думки в
Україні: У 3-х кн. Кн. 3: кінець XVI – сер. XIX ст. – К.: Либідь, 1994.
– 336 с.

Кузьмин К.В., Сутырин Б.А. История социальной работы за рубежом и в
России /с древности до начала XX в. – М.: Академический проект,
Екатеринбург: Деловая книга, 2002. – 480 с.

Курляк І., Лаба С. А.Шептицький як меценат національної освіти.//
Сучасне українське виховання. Матеріали науково-практ.конф. Дрогобич,
1996. Львів, 1997. – С. 54-62.

Мельников В.П., Холостова Е.И. История социальной работы в России:
Учебное пособие. – М.: Издательсько-книготорговый центр “Маркетинг”,
2002. – 344с.

Мищишин І. Діяльність релігійних згромаджень в галузі дошкільного
виховання українських дітей (Галичина, кн.. XIX-поч.ХХ ст.) //Сучасне
українське виховання. Матеріали наук.-практ. конф. – Львів, 1997. – С.
14-17.

Пелещишин Р. Значення поглядів митрополита А.Шептицького для виховання
молоді в сучасних умовах // Формування основ християнської моралі в
процесі духовного відродження України. Матеріали міжнародної
наук.-практ. конференції. – Острог, 1995. – Кн. 1 – С. 24-25.

Попович Г.М. Соціальна робота в Україні і за рубежем:
Навчально-методичний посібник. – Ужгород : Гражда, 2000. – 143 с.

Супарик Б.М. Шкільництво Галичини. – Івано-Франківськ, 1994. – 143с.

Суханова З., Сулима-Матлашенко Н. А.Шептицький: реалії хресного шляху //
Дзвін, 1991 — № 1. – С. 89-96.

Франко І.Я. Еміграція галицьких селян. //Зібрання творів у 50-ти т. – Т.
44. Кн. 2. – К.: Наукова думка, 1986. – С. 343-349.

Франко І.Я. Що таке поступ? //Там само. – Т.45. – С. 300-348.

Франко І.Я. Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині// Там само. – Т.
47. – С. 7-122.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *