Саморефлексія як стрижень освітньої парадигми (реферат)

Саморефлексія як стрижень освітньої парадигми

Знати про виродливість вузькоспеціалізованої «бульки» свідомості
сучасної людини та про «геологічне» напластування тваринного в єстві
людини — ось той мінімум, який має знати сьогодні кожен із нас. Справа
за системою освіти

Про це й піде мова у продовженні статті попереднього номера журналу
Саморефлексія як стрижень освітньої парадигми („Директор школи. Україна»
№03/08).

Чого не знає про себе пересічна людина та чим досі не займалась
педагогіка? Ми змушені визнати, що сучасна людина не знає своєї істинної
природи, не володіє тими знаннями, що вже є у розпорядженні вузьких
спеціалістів. Вона не знає, наскільки близька чи віддалена від
тваринного світу, не знає співвідношення біо-соціо- у своєму єстві, не
знає, що є її свідомість і її несвідоме, як вони співвідносяться і
взаємодіють. Вона не знає, в якій мірі нею правлять тваринні інстинкти,
і не хоче цього знати. Її плотські бажання, потяги не мають ніяких
внутрішніх обмежень. Вона водночас агресивна і боязлива, підступна і
доброзичлива, заздрісна і співчутлива, зла і доброчинна… така і не
така. Яку б характерологічну рису ми б не взяли для опису сутності
людини, ми зобов’язані взяти і протилежну, її опозицію. Дослідники,
письменники, художники завжди відзначали подвійність, амбівалентність
природи людини, її темні і світлі сторони, сяючі вершини її досягнень і
зяючі пустоти глибинних печер. Але пересічна людина не помічає цього, як
не помічає повітря, яким дихає, подібно тому, як риба не помічає води, у
якій плаває.

Пересічна людина майже нічого не знає про себе із того, що вже знають
про неї вузькі спеціалісти-людинознавці із таких галузей науки, як то:
антропологія, психологія, філософія та ін. Практично будь-яка галузь
гуманітарної науки акумулює знання про людину. Однак, існує величезна
прірва між тією інформацією, що накопичена про людину наукою,
літературою, мистецтвом і тим, що має пересічна людина у розпорядженні
своєї побутової свідомості (пам’яті, мислення). Ситуація така, що
спільнота в цілому вже володіє певними знаннями, а кожна окрема людина —
ні. Співвідношення знань аналогічне співвідношенню між суспільною та
індивідуальною свідомостями як системами відображення.

Які ж конкретні знання про природу людини, її сутність (єство)
накопичені мистецтвом і філософією, але досі не стали надбанням її
індивідуальної свідомості? Мислителі усіх часів і народів споглядаючи
людське життя, найперше робили спроби уяснити собі і пояснити іншим
природу людини. Так стародавня китайська мудрість стверджує, що «усі
звірі сидять усередині кожної людини» і що досі не було «жодного звіра,
в якому б сиділа хоча б одна людина». У руслі розвитку цієї ідеї у XX
столітті антропологи і психологи доходять висновку про так звану
«геологічну» будову організму і психіки людини. Попередні шари біології
людини не зникають і не заміщуються новими, а опускаються у її глибини,
слугуючи постачальниками біологічної енергії для нових утворень. Саме ця
концепція, що отримала назву закону напластування, змушує нас дивитись
на людину як на істоту, в якій відображається увесь Всесвіт. Усе, що
виникало і було присутнє на попередніх ступенях еволюції живого,
міститься в людині. Саме цим зумовлений величезний діапазон проявів
поведінки людини — від найогиднішої, з точки зору певних критеріїв
суспільної моралі, до божественної. Мова тут йде не про поділ людей на
хороших і поганих, а про те, що у єстві кожної людини усе є. Різниця
лише в тому, що назовні виходить воно різною мірою в залежності від
отриманого виховання та зовнішніх обставин.

Цитування висловлювань мудрих світу цього про сутність людини може
зайняти сотні і тисячі сторінок тексту. Ще Платон сказав: «Легше
догодити слухачам, говорячи про природу богів, аніж про людей» [Таранов
П.С. От Соломона до Роджерса Бекона. — М.: ООО «Изд. АСТ», 2000. — 448
с. — С. 117]. Християнство, наклавши на людину проекцію абсолютної особи
Творця, утвердило самоцінність людини і надавши їй певну свободу волі,
не змогло позбавити її подвійної сутності як носія добра і зла,
доброчесності і гріховності. Разом із тим, християнство започаткувало
визнання індивідуальності людини, тоді як попереднє язичество майже не
відокремлювало її від природи й общини. І Новий час, коли мислителі
почали стверджувати віру в безмежні можливості людини, французький
вчений і філософ Блез Паскаль (1623-1662), маючи критичне мислення,
після глибоких роздумів змушений був підтвердити тезу християнства про
нікчемність та подвійну природу людини, визначивши її як «мислячу
очеретину», «славу і покидька Всесвіту», «велич у ницості», «середину
поміж нічим та всім» [Паскаль Б. Мысли. — М., 1994. — С. 114, 76, 65].
300 років по тому релігійний філософ XX століття Микола Бердяєв
(1874-1948) визнав, що саме Паскаль краще за всіх виразив суть природи
людини і підтвердив, що людина як і раніше «подвійна й суперепчлива
істота, істота в найвищій мірі поляризована, богоподібна та
звіроподібна, висока і низька, свободна і раба, однаково здібна до
піднесення і падіння, до великої любові й жертовності, до великої
жорстокості й безмежного егоїзму [Бердяев Н. А. О рабстве и свободе
человека (Опыт персоналистической философии)].

Письменники, поети й художники були чи не першими, хто відобразив
розмаїття сутнісних рис людини у всій повноті, однак без пояснення
причин такого розмаїття. Пояснювати таке намагалися філософи, а потім
виокремленні із філософії науки — психологія та десятки інших, які
називають гуманітарними. Сьогодні усі вони одностайно визнають людину
складною, непередбачуваною істотою, описують багаточисельні прояви її
поведінки й сутності, зокрема:

1) як єдиної істоти, котрій властиве прямоходіння та вертикальна
конструкція;

2) як єдиної істоти, яка володіє символічною свідомістю — досі невідомою
природі системою випереджувального відображення;

3) як істоти, яка постійно «мандрує», тобто прагне йти за обрій;

4) якій завжди властива надія;

5) як істоти творчої, здатної створювати нове, досі невідоме;

6) агресивної, у якої без опертя на інстинкт агресії неможлива ніяка
творчість;

7) як єдиної істоти, котра вміє створювати знаряддя праці і техніку для
посилення можливостей її органів;

8) як істоти постійно сексуально стурбованої на відміну від інших тварин
— сезонно сексуальних;

9) як істоти, здатної співчувати іншим живим істотам;

10) як жорстокої істоти, здатної витончено вбивати представників свого
виду;

11) як істоти, якій властиве почуття гумору і яка здатна сміятися;

12) як злочинної істоти, позаяк лише людина може розрізняти добро і зло
та свідомо творити останнє;

10) як істоти, здатної однаково любити і ненавидіти;

F

H

H

14) як істоти серед усіх живих істот найбільшою мірою здатної до
мімікрії і хитрощів;

15) здатної брехати і зраджувати;

16) як істоти, якій властиві заздрість, властолюбство, марнославство і
підлість;

17) як істоти, якій властиві гордовитість, зверхність, пихатість;

18) як істоти, схильної до надмірності у всьому;

19) як істоти вольової, дисциплінованої із середини, здатної частково
приборкувати свої інстинкти й емоції та спрямовувати життєву енергію на
такі види діяльності, використання результатів якої може бути як
завгодно віддаленим у часі;

20) як істоти, яка бере участь у створенні себе в соціальному
середовищі.

Філософ В. Табачковський (2005), не претендуючи на повноту, виокремлює
понад 70 із сутнісних проявів людини. Досліджуючи філософську і
мистецьку феноменологію людської сутності, він цитує переконливі
висловлювання близько сотні філософів, письменників і психологів
[Табачковський В. Г. Полісутнісне homo: філософсько-мистецька думка в
пошуках «неевклідової рефлективності». — К.: Видавець ПАРАПАН, 2005. —
432 с.]. Звісно, художники, письменники та поети наділені здібностями
бачити явища образно, в усій їх цілісності. Тут мова йде не лише про
аналітичні здібності раціонального розуму дослідника, а й про
емоційно-чуттєву сферу, яка сприймає цілісно, образно, на рівні
напівсвідомого (колективного несвідомого, індивідуального підсвідомого і
надсвідомого). Разом із тим, усе, що відображають філософи-феноменалісти
і митці, сьогодні отримує все глибше науково-природниче пояснення,
насамперед, у психології. Це вселяє надію на можливості більш глибокого
аналізу, а потім й синтезу по-новому.

***

Що робити з розмаїттям сутнісних властивостей людини? Як класифікувати
їх? Які визнати найсуттєвішими? Як оцінювалися ці властивості раніше,
упродовж історичних часів, у Новий час, і як маємо їх оцінювати
сьогодні? Чи втручатися в їх формування (становлення)? Якщо так, то як?
— Усі ці запитання постали сьогодні на порядку денному педагогіки і
набувають статусу найактуальніших.

Кількість сутностей людини не зменшується з часом. Навпаки, чим уважніше
дослідники придивляються до людини, тим більше розрізняють у ній
суттєвого. Якщо до останнього часу (XX ст. включно) були намагання
виокремити в людині щось найважливіше (наприклад, любов до Леніна або
відданість ідеї побудови комунізму за життя нинішнього покоління), то
сьогодні переважає думка про цінність усього розмаїття властивостей
людини. І дійсно, тільки-но ми спробуємо видалити із переліку якусть
сутнісну рису, як тут же виявляється її зв’язок з іншими з призначенням.
Любов і ненависть, добро і зло — приклади того. А візьмемо пиху —
найперший із семи смертних гріхів людини. Чи могла б людина існувати без
гордовитості, пихатості, почуття зверхності й самовпевненості? Чи могла
б людина розв’язувати нові задачі в умовах повної чи часткової
невизначеності без суб’єктивного почуття упевненості у своїх силах?
Звісно, ні, не змогла б. Отже, маємо переплетіння, єдність позитивного і
негативного, і дуже добре, коли людина здатна проявляти себе у широкому
діапазоні.

Запитання «що є хороша людина?» стояло завжди. Бо вже в давнину дуже
цінувалися розум і стриманість, самовладання людини. Аристотель (384-322
р. р. до н. е.), усвідомлюючи широкий діапазон проявів людини, вважав
добрими якостями середину між крайнощами і був близьким до сучасних
поглядів. Намагання у попередні часи якимося сутностям людини надавати
перевагу перед іншими сьогодні пояснюється схильністю тільки-но
народженого раціонального розуму до пошуку першосутності у всьому,
насамперед у зовнішній дійсності.

Так було з початків виникнення свідомості і вчені ще недавно намагалися
віддавати перевагу одній теорії, одному поясненню. Марксисти-ленінці —
чи не найяскравіший приклад того. Сьогодні плюралізм думок і
неоднозначність пояснювальних моделей вважається явищем не лише
допустимим, а й необхідним. Визнання багатомірності та взаємозв’язків у
явищах природних і соціальних змусило визнати неминучість і доцільність
розмаїття сутностей у природі й проявах людини. Такою є наукова
парадигма на початку III тисячоліття.

***

Порушуючи питання про новий рівень рефлексії, насамперед, маємо
врахувати той факт, що досі вважалося незрозумілим «що таке
свідомість?». Чи була коли-небудь свідомість об’єктом педагогічних
впливів і яких? Так, люди завжди передавали наступним поколінням знання
про світ і норми поведінки у цьому світі. Змінювалися лише обсяги, форми
і методи передачі знань, умінь і навичок. Про становлення свідомості в
онтогенезі питання не ставилося. Фактично, відбувалося генетичне,
стихійне становлення свідомості молодого покоління. Свідомість як
цілісний феномен ще ніколи не була об’єктом свідомих науково
обґрунтованих педагогічних впливів. У жодній країні ні про яку
оптимальність цих впливів досі не йшлося. В одні часи десь надавали
перевагу оволодінню військовою справою, в інші часи — вивченню мов,
включно стародавніх (мертвих). В епоху індустріалізації надавали
перевагу знанням про природу і техніку й оволодінню раціональним
мисленням; у країнах із тоталітарними режимами, крім того, — засвоєнню
ідеологічних догм. Сьогодні виникла мода на економістів, менеджерів і
юристів. Відомий журналіст С. Соловейчик (1999) із великим здивуванням
писав: «…лише 4 % американських дітей вивчають фізику в обсязі, який
можна порівняти з нашим. Але лауреатів Нобелівської премії в Америці
чомусь значно більше, ніж у нас».

Сьогодні суспільство стурбовано заговорило про зміну освітньої
парадигми, а саме, про становлення всебічно розвиненої особистості у
відповідності з потребами нової епохи. Виникли запитання «що є
особистість взагалі та яким є її ідеал сьогодні?», «чи повинна
педагогіка створювати особистість за зразком-ідеалом, чи обмежитися
створенням умов спонтанного «вільного» виховання?». Мало відповісти на
ці запитання. Далі постають запитання технологічні: як досягти
результату з врахуванням наявних ресурсів?

Отже, свідомість як об’єкт педагогічних упливів є визначальним елементом
більш загальних утворень, якими є людина, індивід, особистість,
індивідуальність, поведінка, психіка.

Педагогіка, пам’ятаючи про специфіку, не може та не повинна займатися
свідомістю як окремим об’єктом, а лише у зв’язку з іншими системними
утвореннями та задачами. Якими саме? Насамперед, із несвідомим, про яке
пересічна людина знає ще менше, ніж про свідомість. Це питання ми
спробуємо розглянути в наступних матеріалах.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *