Родина – соціальний та педагогічний інститут формування дитини (дипломна робота)

Дипломна робота з педагогіки

Родина – соціальний та педагогічний інститут формування дитини

ЗМІСТ

TOC \o «1-3» I.Родина соціальний інститут формування особистості.
PAGEREF _Toc134795170 \h 5

1.1. Родина та соціальні функції. PAGEREF _Toc134795171 \h 5

II. Сімейне виховання в розвитку дитини. PAGEREF _Toc134795172 \h 7

2.1. Роль батьків у розвитку дитини і помилки сімейного виховання.
PAGEREF _Toc134795173 \h 7

2.2. Гнів дитини PAGEREF _Toc134795174 \h 14

2.3. Дитячий плач PAGEREF _Toc134795175 \h 19

2.4. Природа капризів PAGEREF _Toc134795176 \h 22

III. Попередження конфліктів у взаємовідносинах батьків і дітей
PAGEREF _Toc134795177 \h 26

3.1. Прохання та відкрита непокора PAGEREF _Toc134795178 \h 26

3.2. Належне покарання PAGEREF _Toc134795179 \h 28

3.3. Коректування поведінки PAGEREF _Toc134795180 \h 31

3.4.. Виховання і потреба в емоційному контакті. PAGEREF _Toc134795181
\h 32

3.5. Виховання і потреба сенсу життя. PAGEREF _Toc134795182 \h 33

3.6. Виховання і потреба досягнення. PAGEREF _Toc134795183 \h 34

3.7. Як сімейні традиції впливають на виховання особистості? PAGEREF
_Toc134795184 \h 39

IV. Загальні умови сімейного виховання PAGEREF _Toc134795185 \h 41

4.1. Всебічне виховання дитини PAGEREF _Toc134795186 \h 44

ВИСНОВОК PAGEREF _Toc134795187 \h 49

Список використаної літератури: PAGEREF _Toc134795188 \h 52

Вступ

«Діти – живі квіти землі» – так поетично виразив глибоку думку А. М.
Горький. А вирощують ці квіти насамперед у родині: батьки самою природою
призначені і суспільством уповноважені бути першими вихователями своїх
дітей. Саме вони разом зі школою допомагають дітям набратися сил і
розуму, освоїти основи людської культури, підготуватися до самостійного
життя і праці. У родині закладається фундамент особистості зростаючої
людини, і в ній же відбувається його розвиток і становлення як
громадянина.

Виховання дітей – найважливіша область нашого життя. Наші діти – це
майбутні громадяни нашої країни і громадяни світу. Вони будуть творити
історію. Наші діти – це майбутні батьки і матері, вони теж будуть
вихователями своїх дітей. Наші діти повинні вирости прекрасними
громадянами, гарними батьками і матерями. Але і це – не усі: наші діти –
це наша старість. Правильне виховання – це наша щаслива старість, погане
виховання – це наше майбутнє горе, це – наші сльози, це – наша провина
перед іншими людьми, перед суспільством.

Є десятки, сотні професій, спеціальностей, робіт: один будує залізницю,
інший зводить житло, третій вирощує хліб, четвертий лікує людей, п’ятий
шиє одяг. Але є найуніверсальніша — найскладніша і найблагородніша
робота, єдина для всіх і в той же час своєрідна і неповторна у кожній
родині, — це витвір людини.

Відмінною рисою цієї роботи є те, що людина знаходить у ній ні з чим не
порівнянне щастя. Продовжуючи рід людський, батько, мати повторюють у
дитині самих себе, і від того, наскільки свідомим є це повторення,
залежить моральна відповідальність за людину, за його майбутнє. Кожна
мить тієї роботи, що називається вихованням, — це витвір майбутнього і
погляд у майбутнє.

Виховання дітей — це віддача особливих сил, сил духовних. Людину ми
створюємо любов’ю — любов’ю батька до матері і матері до батька, любов’ю
батька і матері до людей, глибокою вірою в гідність і красу людини.
Прекрасні діти виростають у тих родинах, де мати і батько люблять один
одного і разом з тим люблять і поважають людей.

Людина криком сповіщає світ про своє народження, потім починаються його
вчинки, починається його поводження. Людина поступово відкриває світ,
пізнає його розумом і серцем. Він бачить матір, посміхається їй і його
перша незрозуміла думка, якщо тільки можна її назвати думкою, — це
відчуття того, що мати (а потім і батько) існують для його радості, для
його щастя. Людина піднімається на ноги, бачить квітку і метелика, що
літає над ним, бачить яскраву іграшку — і мама, і тато радіють, коли син
радіє… Чим далі, тим більше вступає в дію закономірність: якщо
поводження, вчинки маленької людини диктуються тільки його потребами,
людина виростає виродком. У нього розвиваються ненормальні, підвищені
вимоги до життя і майже усяка відсутність вимог до себе.

От саме звідси ростуть ноги першопроблем формування кризових ситуацій
взаємостосунків батьків та дітей і власне саме правильне виховання є
основою попередження даних конфліктів.

Гармонічне виховання особистості можливо тільки при тій умові, коли до
потреб — першому, елементарному і навіть у якійсь мері примітивному
побуднику людських вчинків, людського поводження — приєднується більш
сильний, більш тонкий, більш мудрий побудник — борг. Власне, людське
життя починається з того моменту, коли дитина вже робить не те, що
хочеться, а те, що треба робити в ім’я загального блага.

Діти, почавши своє життя цілком безпомічними істотами, так багато
одержують від батьків, що останні природньо породжують у них почуття
подяки, любові і свого роду гордості своїми батьком і матір’ю. Не тільки
сам по собі відхід, допомога, турбота батьків, але й участь, і ласка їх
грають у цьому роль. Діти, що рано осиротіли, що позбавилися чи батька
чи матері, часто пізніше, у зрілі роки, почувають гіркоту, тугу від
відсутності в їх спогадах пам’яті про батьківську ласку, сімейні радощі,
невипробувані синівські почуття і т.п. Навпаки, ті, що випробували
щастя, що мали гарне сімейне життям, згадують, що вони, дітьми, вважали
мати красунею, незвичайно доброю, а батька — розумним, вмілим і т.п.,
хоча в той час, коли згадують це, вони можуть вже сказати, що в
дійсності мати зовсім не була красунею, а батько був не більш як
недурною людиною. Ця ілюзія дитинства свідчить про потребу цього віку,
що виявляється притім дуже рано, бачити в тих, хто їм у цей час був усіх
дорожче, усілякі якості, які їхня уява може малювати їм. Вони завжди
люблять тих, хто любить і поважає їхніх батьків.

I.Родина соціальний інститут формування особистості.

1.1. Родина та соціальні функції.

Родина, з позиції соціологів, являє собою малу соціальну групу,
засновану на шлюбному союзі і кревному спорідненні, члени якої пов’язані
спільністю побуту, взаємною допомогою, моральною відповідальністю. Цей
найдавніший інститут людського суспільства пройшов складний шлях
розвитку: від родинноплеменних форм, до сучасний форм сімейних відносин.

Шлюб як стійкий союз між чоловіком і жінкою виник у родовому
суспільстві. Основа шлюбних відносин породжує права й обов’язки.

”. Шлюб — явище історичне, він пройшов визначені стадії свого розвитку —
від полігамії до одношлюбності.

Урбанізація змінила уклад і ритм життя, що спричинило за собою зміну у
сімейних відносинах. Міська родина, не обтяжена веденням великого
господарства, орієнтована на самостійність і незалежність, перейшла в
наступну фазу свого розвитку. На зміну патріархальній родині прийшла
подружня.

Слабка соціальна захищеність, матеріальні труднощі, випробовувані
родиною в даний час, привели до скорочення народжуваності в Україні і
формуванню нового типу родини — бездітної.

Родина — складна багатофункціональна система, вона виконує ряд
взаємозалежних функцій. Функція родини — це спосіб прояву активності,
життєдіяльності її членів. До функцій варто віднести: економічну,
господарсько-побутову, рекреативну чи психологічну, репродуктивну,
виховну. Соціолог А.Г.Харчев вважає репродуктивну функцію родини
головною суспільною функцією, в основі якої лежить інстинктивне
прагнення людини до продовження свого роду. Але роль родини не зводиться
до ролі “біологічної” фабрики. Виконуючи цю функцію, родина є
відповідальною за фізичний, психічний і інтелектуальний розвиток дитини,
вона виступає своєрідним регулятором народжуваності. В даний час
демографи відзначають зниження народжуваності на Україні.

Людина здобуває цінність для суспільства тільки тоді, коли вона стає
особистістю, і становлення її вимагає цілеспрямованого, систематичного
впливу. Саме родина з її постійним і природним характером впливу
покликана формувати риси характеру, переконання, погляди, світогляд
дитини. Тому виділення виховної функції родини як основної має
суспільний сенс.

Для кожної людини родина виконує емоційну і рекреативну функції, що
захищають людину від стресових і екстремальних ситуацій. Затишок і тепло
домашнього вогнища, реалізація потреби людини в довірливому й емоційному
спілкуванні, співчуття, співпереживання, підтримка — усе це дозволяє
людині бути більш стійким до умов сучасного неспокійного життя. Сутність
і зміст економічної функції складається у веденні не тільки загального
господарства, але й в економічній підтримці дітей та інших членів родини
в період їхньої непрацездатності

II. Сімейне виховання в розвитку дитини.

2.1. Роль батьків у розвитку дитини і помилки сімейного виховання.

У гарних батьків виростають гарні діти. Як часто чуємо ми це твердження
часто важко пояснити, що ж це таке — гарні батьки.

Майбутні батьки думають, що гарними можна стати, вивчивши спеціальну
літературу чи опанувавши особливими методами виховання. Безсумнівно,
педагогічні і психологічні знання необхідні, але тільки одних знань
мало. Чи можна назвати гарними тих батьків, що ніколи не сумніваються,
завжди впевнені у своїй правоті, завжди точно уявляють, що дитині
потрібно і що їй можна, які у кожну мить часу знають, як правильно
підійти, і можуть з абсолютною точністю передбачати не тільки поводження
власних дітей у різних ситуаціях, але і їхнє подальше життя?

Батьки складають перше суспільне середовище дитини. Особистості батьків
грають суттєву роль у житті кожної людини. Не випадково, що до батьків,
особливо до матері, ми думкою звертаємося у важку хвилину життя. Разом з
тим почуття, що становлять відносини дитини і батьків, — це особливі
почуття, відмінні від інших емоційних зв’язків. Специфіка почуттів, що
виникають між дітьми і батьками, визначається головним чином тим, що
турбота батьків необхідна для підтримки самого життя дитини. А нестаток
у батьківській любові – дійсно життєво необхідна потреба маленької
людської істоти.

Перше й основне завдання батьків – є створення в дитини впевненості в
тому, що її люблять і про неї піклуються. Ніколи, ні при яких умовах у
дитини не повинні виникати сумніви у батьківській любові. Сама природна
і сама необхідна з усіх обов’язків батьків — це ставлення до дитини в
будь-якому віці любовно й уважно.

Психологами доведено, що у трагедії підліткового алкоголізму та
підліткової наркоманії часто винні не люблячі своїх дітей батьки.
Головна вимога до сімейного виховання — це вимога любові. Але тут дуже
важливо розуміти, що необхідно не тільки любити дитини і керуватися
любов’ю у своїх повсякденних турботах по відношенню до неї, необхідно,
щоб дитина відчувала, була впевнений, що її люблять.

Багато батьків вважають, що ні в якому разі не можна показувати дітям
любов до них, думаючи що, коли дитина добре знає, що її люблять, це
приводить до розпещеності, егоїзму. Потрібно категорично відкинути це
твердження. Усі ці несприятливі особистісні риси виникають саме при
недоліку любові, коли створюється деякий емоційний дефіцит, коли дитина
позбавлена міцного фундаменту незмінної батьківської прихильності.
Вселяння дитині почуття, що його люблять і про нього піклуються, не
залежить ні від часу, що приділяють дітям батьки, ні від того,
виховується дитина вдома чи з раннього віку знаходиться в яслах і
дитячому саду. Не пов’язано це і з забезпеченням матеріальних умов, з
кількістю вкладених у виховання матеріальних витрат. Більш того, не
завжди видима дбайливість інших батьків, численні заняття, у які
включається з їх ініціативи дитина, сприяють досягненню цієї самої
головної виховної мети.

Глибокий постійний психологічний контакт із дитиною — це універсальна
вимога до виховання, яка в однаковому ступені може бути рекомендована
всім батькам, контакт необхідний у вихованні кожної дитини в будь-якому
віці. Саме відчуття і переживання контакту з батьками дають дітям
можливість відчути й усвідомити батьківську любов, прихильність і
турботу.

Основа для збереження контакту — щира зацікавленість в усьому, що
відбувається в житті дитини, зацікавленість до його дитячих, нехай самим
дріб’язковим і наївним, проблемам, бажання зрозуміти, бажання
спостерігати за всіма змінами, що відбуваються в душі та свідомості
зростаючої людини. Цілком природно, що конкретні форми і прояви цього
контакту широко варіюють, у залежності від віку й індивідуальності
дитини. Але корисно замислитись і над загальними закономірностями
психологічного контакту між дітьми і батьками в родині.

Контакт ніколи не може виникнути сам собою, його потрібно будувати з
дитиною. Коли говоритися про взаєморозуміння, емоційний контакт між
дітьми і батьками, мається на увазі деякий діалог, взаємодія дитини і
дорослого.

Діалог. Головне у встановленні діалогу — це спільний потяг до загальної
мети, спільне бачення ситуацій, спільність у напрямку дій. Мова йде не
про обов’язковий збіг поглядів і оцінок. Найчастіше точка зору дорослих
і дітей різна, що цілком природньо при розходженнях досвіду. Однак
першорядне значення має сам факт спільної спрямованості до вирішенню
проблем. Дитина завжди повинна розуміти, якими цілями керується батько в
спілкуванні з ним. Дитина, навіть у найменшому віці, повинна ставати не
об’єктом виховних впливів, а союзником у загальному сімейному житті,
навіть її творцем. Саме тоді, коли дитина бере участь у загальному житті
родини, розділяючи всі її цілі та плани, зникає звичне виховання,
поступаючись місцем справжньому діалогу.

Найбільш істотна характеристика діалогічного спілкування, що виховує,
полягає у встановленні рівності позицій дитини і дорослого.

Досягти цього в повсякденному сімейному спілкуванні з дитиною дуже
важко. Звичайно стихійно виникаюча позиція дорослого — це позиція «над»
дитиною. Дорослий має силу, досвід, незалежність – дитина фізично
слабша, недосвідчена, цілком залежна. Всупереч цього батькам необхідно
постійно прагнути до встановлення рівності.

Людина не повинна бути об’єктом виховання, вона завжди активний суб’єкт
самовиховання. Батьки можуть стати володарями душі своєї дитини лише в
тій мірі, у якій їм вдається розбудити в дитині потребу у власних
досягненнях, власному вдосконаленні.

Вимога рівності позицій у діалозі спирається на той незаперечний факт,
що діти роблять безсумнівний вплив, який виховує, і самих батьків. Під
впливом спілкування з власними дітьми, включаючи в різноманітні форми
спілкування з ними, виконуючи спеціальні дії у піклуванні за дитиною,
батьки в значній мірі змінюються у своїх психічних якостях, їх
внутрішній світ помітно трансформується.

З цього приводу звертаючись до батьків, Я.Корчак писав: «Наївна думка,
що, наглядаючи, контролюючи, повчаючи, прищеплюючи, викорінюючи,
формуючи дітей, батько, зрілий, сформований, незмінний, не піддається
впливу середовища, у якому виховує і дітей».

Рівність позицій у діалозі складається з необхідності для батьків
постійно вчитися, бачити світ у самих різних його формах очима своїх
дітей.

Контакт із дитиною, як вищий прояв любові до нього, варто будувати,
ґрунтуючись на постійному, безустанному бажанні пізнавати своєрідність
її індивідуальності.

Прийняття. Крім діалогу для вселяння дитині відчуття батьківської любові
необхідно виконувати ще одне надзвичайно важливе правило. психологічною
мовою ця сторона спілкування між дітьми і батьками називається
прийняттям дитини. Під прийняттям розуміється визнання права дитини на
властиву їй індивідуальність, несхожість на інші, у тому числі
несхожість на батьків. Приймати дитини — значить затверджувати
неповторне існування саме цієї людини, із усіма властивими їй якостями.
Насамперед, необхідно з особливою увагою відноситися до тих оцінок, які
постійно висловлюють батьки в спілкуванні з дітьми. Варто категорично
відмовитися від негативних оцінок особистості дитини і властивих їй
якостей характеру. На жаль, для більшості батьків стали звичними
висловлення типу: «От безглуздий! Скільки разів пояснювати, негідник!»,
«Так навіщо ж я тебе тільки на світ народила, упертюх!», «Любий дурень
на твоєму місці зрозумів би, як зробити!».

Усім майбутнім і нинішнім батькам варто дуже добре зрозуміти, що кожне
таке висловлення, яким би справедливим по суті воно не було, якою би
ситуацією не викликалося, робить серйозну шкоду контакту з дитиною,
порушує впевненість у батьківській любові. Необхідно виробити для себе
правило не оцінювати негативно самої дитини, а критикувати тільки
невірно здійснену дію чи помилковий, необдуманий вчинок. Формула
істинної батьківської любові, формула прийняття — це не «люблю, тому що
ти — гарний», а «люблю, тому що ти є, люблю такого, який є».

Але якщо хвалити дитину за те, що є, вона зупиниться у своєму розвитку,
як же хвалити, якщо знаєш скільки у неї недоліків? По-перше, виховує
дитину не тільки прийняття, чи похвала осудження, виховання складається
з багатьох інших форм взаємодії і народжується в спільному житті в
родині. Тут же мова йде про реалізацію любові, про творення правильного
емоційного фундаменту, правильної почуттєвої основи контакту між
батьками і дитиною. По-друге, вимога прийняття дитини, любові до такому,
якою вона є, базується на визнанні і вірі у розвиток, а виходить, у
постійне вдосконалювання дитини, на розуміння нескінченності пізнання
людини, навіть якщо вона зовсім ще мала. Вмінню батьків спілкуватися без
постійного осуду особистості дитини допомагає віра в усе те гарне й
сильне, що є в кожній, навіть у самій неблагополучній, дитині. Щира
любов допоможе батькам відмовитися від фіксування слабостей, недоліків і
недосконалостей, направить виховні зусилля на підкріплення всіх
позитивних якостей особистості дитини, на підтримку сильних сторін душі,
до боротьби зі слабостями і недосконалостями.

Оцінку не особистості дитини, а її дії і вчинків важливо здійснювати,
змінюючи їхнє авторство. Дійсно, якщо назвати свою дитину недотепою, чи
ледарем, важко очікувати, що вона щиро погодиться з вами, і навряд чи це
змусить змінити її своє поводження. А от якщо обговоренню піддався той
чи інший вчинок при повному визнанні особистості дитини і твердженні
любові до нього, набагато легше зробити так, що сама дитина оцінить своє
поводження і зробить правильні висновки. Вона може помилитися і
наступного разу чи по слабості волі піти по більш легкому шляху, але
рано чи пізно «висота буде взята», а ваш контакт із дитиною від цього
ніяк не постраждає, навпаки, радість від досягнення перемоги стане вашою
загальною радістю.

Контроль за негативними батьківськими оцінками дитини необхідний ще і
тому, що дуже часто за батьківським осудом йде невдоволення власним
поводженням, дратівливість, втома, що виникли зовсім з іншого приводу.
За негативною оцінкою завжди йде емоція осуду і гніву. Прийняття дає
можливість проникнення у світ глибоко особистісних переживань дітей.
Сум, а не гнів, співчуття, а не мстивість — такі емоції істинно люблячої
своєї дитини, що проймають батьків.

Незалежність дитини. Зв’язок між батьками і дитиною належить до найбільш
сильних людських зв’язків. Чим більше складний живий організм, тим довше
повинний він залишатися в тісній залежності від материнського організму.
Без цього зв’язку неможливий розвиток, а занадто раннє переривання цього
зв’язку являє загрозу для життя. Людина належить до найбільш складних
біологічних організмів, тому ніколи не стане цілком незалежним. Людина
не може черпати життєві сили тільки із самого себе. Людське життя, як
говорив психолог А.Н.Леонтьев, — це розділене існування, головною
ознакою якого є потреба зближення з іншою людською істотою. Разом з тим
зв’язок дитини з його батьками внутрішньо конфліктний. Якщо діти,
підростаючи, усе більш здобувають бажання віддалення цього зв’язку,
батьки намагаються як можна довше його втримати. Батьки хочуть захистити
молодь перед життєвими небезпеками, поділитися своїм досвідом,
застерегти, а молоді хочуть придбати свій власний досвід, навіть ціною
втрат, хочуть самі пізнати світ. Цей внутрішній конфлікт здатний
породжувати безліч проблем, причому проблеми незалежності починають
виявлятися досить рано, фактично із самого народження дитини. Дійсно,
обрана дистанція в спілкуванні з дитиною виявляється вже в тій чи іншій
реакції матері на плач дитини. А перші самостійні кроки, а перше «Я —
сам!», вихід у більш широкий світ, пов’язаний з початком відвідування
дитячого саду? Буквально щодня в сімейному вихованні батьки повинні
визначати межі дистанції.

Рішення цього питання, іншими словами, надання дитині тієї чи іншої міри
самостійності регулюється насамперед віком дитини, що здобуваються їм у
ході розвитку новими навичками, здібностями і можливостями взаємодії з
навколишнім світом. Разом з тим багато чого залежить і від особистості
батьків, від стилю їхні відносини до дитини. Відомо, що родини дуже
сильно розрізняються за тим чи іншим ступенем волі і самостійності,
наданої дітям. В одних родинах першокласник ходить у магазин, відводить
у дитячий сад молодшу сестричку, їздить на заняття через усе місто. В
іншій родині підліток звітує у всіх, навіть дрібних вчинках, його не
відпускають у походи і поїздки з друзями, охороняючи його безпеку. Він
підзвітний у виборі друзів, усі його дії піддаються найсуворішому
контролю.

Необхідно мати на увазі, що встановлювана дистанція пов’язана з більш
загальними факторами, які визначають процес виховання, насамперед з
мотиваційними структурами особистості батьків. Відомо, що поводження
дорослої людини визначається досить великим і складним набором
різноманітних збудників, що позначаються словом «мотив». В особистості
людини всі мотиви вибудовуються у визначену, індивідуальну для кожного
рухливу систему. Одні мотиви стають визначальними, найбільш значимими
для людини, інші — здобувають підлегле значення. Іншими словами,
будь-яка людська діяльність може бути визначена через ті мотиви, що неї
спонукують. Буває так, що діяльність збуджується декількома мотивами,
іноді та сама діяльність викликається різними чи навіть протилежними за
своїм психологічним змістом, мотивами. Для правильної побудови виховання
батькам необхідно час від часу визначати для самих себе ті мотиви, якими
збуджується їхня власна виховна діяльність, визначати, що рухає їх
виховними умовами.

Дистанція, що стала переважною у взаєминах з дитиною в родині,
безпосередньо залежить від того, яке місце займає діяльність виховання у
складній, неоднозначній, часом внутрішньо суперечливій системі різних
мотивів поводження дорослої людини. Тому варто усвідомити, яке місце в
батьківській власній мотиваційній системі займе діяльність по вихованню
майбутньої дитини.

2.2. Гнів дитини

Гнів є природньою реакцією для всіх, включаючи дитину. Завдання батьків
полягає в тому щоб — навчити дитину керувати своїм гнівом. Це найважча
частина виховання. Більшість батьків неправильно реагують на гнів
дитини, що ведедо негативних наслідків.

Коли дитина впадає в гнів, то в її розпорядженні є тільки два можливих
способи виразити свої почуття — дія і слово. В обох випадках батькам
важко реагувати адекватно.

Якщо маленька дитина виражає гнів, наприклад, тупаючи ногами, кидаючи
іграшки, чи штовхаючи предмети, то в такому випадку треба вжити заходи.
З іншого боку, якщо дитина виражає свій гнів словами, то майже з повною
впевненістю можна сказати, що вони будуть неприємними, недоречними і
неповажними стосовно батьків. Такий спосіб прояву почуттів також
неприйнятний і дивитися на це крізь пальці не варто. Що батьки можуть
зробити?

Як пара з чайника, гнів повинен якось виходити назовні. Ніхто, включаючи
і маленьку дитину, не в змозі без кінця придушувати гнів і утримувати
його в середині. Це руйнівна сила .що знищує з середини. Якщо ми не
дозволяємо дитині виражати свій гнів, то тоді вона змушена заштовхувати
його все глибше і глибше , що породжує нові проблеми, які стануть
причиною численних труднощів у подальшому майбтньому. Якщо дитину
карають за те, що вона, розсердившись, виражає це дією, або словами, то
в неї немає іншого вибору,окрім як придушити гнів і замкнути його у
середині себе, як у пляшці. У результаті, така дитина ніколи не зможе
навчитися керувати своїм гнівом, як покладено це робити зрілій людині.

Р.Кемпбелл називає це “пасткою покарання”. Як батьки, ми повинні
розуміти, що покарання саме по собі не здатне навчити наших дітей
керувати гнівом.

Існує й інша помилка, в яку потрапляють батьки: зіштовхнувшись з дитячим
гнівом, вони вибухають і перекидають вантаж свого власного гніву на вже
розсерджену дитину. У такій ситуації діти безпомічні. У них немає
захисту проти батьківського гніву. Звичайний приклад: груба догана, типу
“Я не бажаю, щоб ти коли-небудь ще так поводився (чи так із мною
розмовляв)! Запам’ятай це!” Коли мати чи батько кричать на дитину, вони,
таким чином, позбавляють її можливості виразити свій гнів нормальним
способом, і, як було зазначено раніше, дитина змушена стримувати свій
гнів в середині себе, додавши до нього і батьківський.

Без сумніву, більшість сучасних батьків добре не знають, що робити, якщо
маленька дитина сердиться. Коли дитячий гнів виривається назовні або
через дію, або словесно, то дитину або карають, або роздратовано лають,
або роблять і те, і інше. Знову ж, тому що для дитини це єдино можливі
способи вираження свого гніву, таке звертання змушує її придушувати свої
почуття.

Чому це так згубно? Тому що зрештою гнів повинен знайти собі якийсь
вихід. Якщо його придушувати занадто довго, то він виллється в
“пасивно-агресивну поведінку”. Пасивно-агресивна поведінка в основі
своїй неусвідомлена (дитина не віддає собі в ньому звіту) і спрямована
проти тих, хто уособлює для неї авторитет. Дитиною рухає неусвідомлене
бажання вивести з рівноваги тих, хто має над нею владу (зокрема, батьків
і вчителів), для чого дитина робить прямо протилежне тому, що від неї
хочуть. Як тільки в поводженні дитини починають виникати
пасивно-агресивні риси, дисципліна перетворюється в жах.

Пасивно-агресивна поведінка, на противагу відкритому, чесному, прямому і
словесному вираженні гніву, повертається до подавившому його побічно.
Кілька простих прикладів подібної поведінки — відтягування часу,
копання, упертість, навмисна “нездатність” зробити необхідне і
безпам’ятність. Підсвідома мета пасивно-агресивної поведінки — вивести з
рівноваги батьків чи інших людей, що мають над дитиною владу, і
викликати їх гнів.

Пасивно-агресивні способи вираження гніву — способи підступні і руйнівні
для особистості самої дитини, до нещастя, тому що спонукальні мотиви
такої поведінки підсвідомі, дитина не віддає собі звіту в тому, що її
упертість і опір викликаний бажанням розсердити батьків, щоб визволити
замкнений гнів.

Один з ранніх проявів пасивно-агресивних тенденцій у маленької дитини —
це коли вона “робить у штанці”, хоча уже вміє користуватися туалетом.
Дуже ефективний, але нездоровий спосіб вираження гніву! У більшості
випадків така ситуація має місце, коли батьки забороняють будь-який
прояв гніву, особливо словесний. У даному випадку мало що можна зробити.
Батьки самі себе загнали в кут. Чим більше вони будуть карати дитини,
тим більше вона буде бруднити штанці, підсвідомо, — щоб розлютити
батьків. Ну і дилема! Можна тільки пошкодувати і батьків, і дітей у
такій ситуації.

Багато дітей шкільного віку виражають свій гнів пасивно-агресивним
способом, одержуючи більш низькі оцінки. Їхнє відношення дуже гарно
виражається приказкою: “Можна привести коня до води, але не можна
змусити його пити”. Для такої дитини це звучить так: “Ти можеш змусити
мене ходити в школу, але не можеш змусити мене одержувати гарні оцінки”.
А в батьків при цьому зв’язані руки, тому що дитина контролює свій гнів
і зовні його не виявляє.

Важливо ще раз підкреслити, що пасивно-агресивна дитина робить усе це
неусвідомлено, вона не ставить собі метою розсердити людину, що
символізує для неї авторитет. ЇЇ вчинки є частиною несвідомого процесу,
дитина не віддає собі звіту в тому що відбувається, вона є загнаною в
дану ситуацію“капканом покарання”.

Пасивно-агресивна поведінка широко поширена. Чому? Тому що більшість
людей не розуміють, що таке гнів, і не знають, як з ним боротися. Їм
здається, що в гніві є щось неправильне чи гріховне і його виганяють
дисципліною з дитини. Це серйозна омана, тому що почуття гніву природнє.
Протягом століть гнів випробували всі людські істоти, включаючи Ісуса,
Що розгнівався на людей, що використовували храм не по призначенню. Якщо
дитина сердитіся то її або карають або кричать на неї: “Припини так
говорити! Я цього не дозволю!” чи кричите, як роблять деякі, “Замовкни,
чи я тебевдарю!”, то що робити дитині? Вона може зробити тільки дві
речі— не послухатися і “продовжувати так говорити”, чи послухатися і
“припинити так говорити”. Якщо вона вибере останнє і перестане виражати
свій гнів, то гнів буде просто пригнічений. Він перебуватиме в
підсвідомості в стані недозволенності, очікуючи випадку, щоб знайти
вихід пізніше через недоречну, неправильну чи пасивно-агресивну
поведінку.

Є ще одна помилка, яку допускають батьки, намагаючись придушити гнів
дитини, — це недоречний гумор. Щораз, як тільки ситуація стає
напруженої, особливо якщо хтось сердиться, батьки починають жартувати і
вставляти гумористичні зауваження, щоб зняти напруга. Звичайно, гумор —
велике річ для будь-якої родини. Але коли до нього постійно прибігають,
щоб уникнути адекватної реакції на гнів, то діти просто не мають
можливості навчитися правильно поводитися в подібної ситуації.

Пасивно-агресивне поведінка легк укорінюєтья, стаючи звичною установкою.
Якщо п’ятнадцяти — шістнадцятирічна дитина уникає чесного, відкритого і
в той же час відповідного обставинам вираження свого гніву,
то,йімовірно, пасивно-агресивна реакція буде характерною для неї
протягом усього життя. Пізніше це може позначитися на її відносинах з
чоловіком, дітьми, колегами по роботі, знайомими і друзями.
Пасивно-агресивна поведінка є також основною силою, що сприяє невдачам у
школі, що штовхає молоду людину на вживання наркотиків, аморальний чи
ненормальний секс, втеча з будинку і самогубство. І більшість цих
нещасливих людей навряд чи усвідомлюють свою саморуйнівну поведінку,
викликану невмінням керуватисвоїм гнівом належним чином

Є кілька причин, що дозволяють вважати пасивно-агресивну поведінку
згубною для особистості дитини.

Вон легко укорінюється, стаючи стійкою формою поведінки людини протягом
всього життя.

Вона може спотворити особистість людини і зробити спілкування з нею
досить складним

Вона впливає на всі взаємовідносини людини з оточуючими

Це один з поведінкових розладів, що найбільш важко піддаються лікуванню
і корекції.

Навчання дітей і підлітків вмінню керувати своїм гнівом —найважча
частина виховання. По-перше, тому що це не відбувається саме собою. Як
ми обговорювали, наші природні реакції на гнів дитини, звичайно буває що
ще більший гнів з нашої сторони, виливається на розсерджену дитину.
По-друге, навчити дитину правильно реагувати на гнів важко, тому що це
довгий, стомлюючий процес. Наша мета — до шістнадцяти-сімнадцяти років
навчити дитину зрілому відношенню до гніву. Процес цей розтягнутий у
часі, тому що успіх залежить від зрілості особистості. Пасивно-агресивна
поведінка — сама “недоросла” реакція на гнів. Зріла людина здатна
виразити свій гнів, якщо це можливо, у словесній і м’якій формі.

Не можна очікувати, що дитина швидко навчиться цьому. Мудрі батьки
усвідомлюють, що при правильному вихованні вона буде дуже поступово
засвоювати ці найважливіші уроки, переходячи від однієї стадії розвитку
до іншої. Тільки до шести-семи років (чи навіть у більш старшому віці)
вона почне засвоювати конкретні навички, що допоможуть ій правильно
виражати свій гнів. До цього часу ми, батьки, повинні всіляко намагатися
не спровокувати в дитині пасивно-агресивногу поведінку. З віком, коли
дитина навчитья сприймати наші уроки, ми цілеспрямовано почнемо
прищеплювати їй навички “дорослої” поведінки.

Треба бути обережним, використовуючи покарання тільки як останній засіб
і намагатися не виливати свій гнів на дитину. Необхідно робити усе від
нас залежне, щоб бути добрими до дитини й в той же час виявляти
виправдану твердість. Якщо можна двома словами визначити правильний
підхід до виховання, то от ці слова: доброта і твердість.

Доброта містить в собі любовну ніжність, оптимізм, прагнення уникнути
усякого вчинку, особливо викликаного нашим гнівом, що може оселити в
дитині страх чи тривогу.

Твердість містить у собі справедливі вимоги і послідовність. Вона не
означає суворості і непохитності. Виявляючи твердість, необхідно
враховувати вік дитини, його здатності і рівень зрілості.

Так, навчити дитину правильно виражати свій гнів важко, але це один з
найважливіших обов’язків батьків в наш час. Як батьки, ми повинні
серйозно підходити до цьому, бути обережними і дбайливими, і, перш ніж
зробити щось, нам необхідно переконатися в тім, що ми володіємо
ситуацією. Занадто багато чого поставлено на карту!

2.3. Дитячий плач

Метод Солтер — абсолютно простий, але новий підхід до проблеми плачучих
і приступів люті в дітей до 8 років (про старших дітей вона не пише,
очевидно до цього віку наші діти вже навчаться від нас придушувати свої
почуття і перевчати їх — вже пізно), новий тому що в основному
суспільство не вітає плач і яскраве (негативне) вираження почуттів, тому
що непристойно і т.п.

Солтер пропонує активно слухати плач дітей при прямому фізичному
контакті, причому починаючи з дитинства. Дітей не залишати плакати в
колисці, тому що вони розпестилися і намагаються вами маніпулювати, а
тримати на руках, погладжуючи по голівці, говорити, що ви їх слухаєте і
приймаєте їх почуття.

Діти, при всій їхній фізичній безпорадності, на рівні почуттів високо
свідомі маленькі люди, вони, як радари, вловлюють і читають наші емоції,
реагують на ситуації, виробляючи свої — страх і біль, від яких вони
намагаються звільнитися через плач; по-іншому — означає придушувати і
збирати багаж у тілі як джерело майбутніх психологічних і фізичних
проблем.

Навіть при дуже спокійному оточенні наші малята будуть засмучуватись
часто — треба навчитися відноситися до цього нормально, у нашій
реальності не порадієш, якщо не засмутишся. З ддітьми не легко
застосовувати такий метод, потрібна велика інтуїція і знання поведінки
своєї дитини, тому що причини плачучи можуть бути самі різні. Від
батьків потрібно витримка й усвідомлення того, що ми з вами — таке ж
покоління дітей з великою кількістю підсвідомих болючих блоків,
викликанихпригніченими, прихованими почуттями, коли нас скривдили, і не
було можливості поплакати, висловити біль, а ми її пригнітили їжею,
смоктанням дурачка і т.п.

Плач і гнів дитини викликають у батьках іноді сильні щиросердечні бурі
саме з цієї причини, тому так важко буває собою керувати і понестися по
старій доріжці, накричати, покарати, як-небудь заставити замовкнути
]дитину — наскільки боляче душевно її слухати і мирно дозволяти
конфлікти. Зачароване коло. Методика Солтер саме звернена до тих людей,
що горять бажанням розірвати це коло і знайти в особі своїх дітей
щиросердечних друзів і соратників. Потрібно самим навчитися не боятися
своїх почуттів, а просто чесно їх переживати, і при цьому дозволити
робити те ж саме дітям, що набагато краще дорослих вміють чесно
переживати і навчити їх також не боятися. Часто ми задаємо собі питання,
чому наші діти з нами такі «розпещені» і примхливі — плачуть, волають,
вимагають занадто багато, а з чужими -спокійні. А тому, що маленькі діти
люблять своїх батьків без пам’яті і безумовно саме з ними хочуть
безпечно висловити свої почуття. І волають вони по безглуздих причинах,
використовуючи як привід. Якщо провести експеримент і поспостерігати за
своїми дітьми, як, наплакавши досхочу, вони забувають про свої дурні
претензії, вони просто не можуть вам пояснити про свій важкий день у
школі, коли їм сказали образливе слово, не виходило щось чи просто упали
з гірки, злякалися і не було можливості поплакати на місці в досхочу.

Звичайно ситуації бувають дужеі різні, і питань практичних виникає море,
а як повестися в даній ситуації? Основне правило таке, коли дитині
погано, треба слухати її, розділяти її горе, не намагатися критикувати
чи логічно намагатися відговорити від плачу чи гніву, користатися своєю
інтуїцією і добродушністю, і якщо все-таки ситуація загострилася, знайти
в собі мужність пізніше вибачитися перед маленькою людиною і сказати
чесно, що вам було дуже погано і ви не змогли стриматися.

Розглянемо приклад родини з двома синами. Старший син, підліток,
зразкова молода людина поза будинком — відмінник у школі, спортсмен,
купа друзів з якими він дуже ласкавий, додому заходить — зовсім
міняється — критикує, кричить, постійні з’ясування відносин — так не
вистачає щиросердечного контакту з ним. З його братом уже по-іншому,
батьки набагато ближче, і це тому, що вже 3 роки займаються
психологічною роботою із собою нетрадиційними методами (біоенергетика,
медитації й інші методи — це окрема розмова, для методу Солтер абсолютно
необов’язково.)

Півроку назад, прочитавши її книги, батьки обговорили проблему плачу зі
своїм 6-літнім сином, він погодився з ними абсолютно, що плакати добре,
і тепер вони разом з ним проводять його плакальні сеанси припадки гніву,
причому їм попадає від старшого брата з критикою — плачуть дівчиська, а
мама виховує нюню — він злиться на такий підхід. Цікаво: бере на руки
сестру пограти і, як тільки вона запищить, відразу панікує — не плач! —
і кличе батьків. Якщо його запитують, як він себе почуває в плані
психології, коли він злий, — злиться ще більше, не виносить таких питань
і болісно критикує ці методи.

А його саме в ліжечку залишали плакати одного, карали і критикували, на
повну котушку виховували, як усі, як вийде, не знаючи, що часом наші
маленькі діти — наші вчителі набагато в більшій ступені, тому що чесні і
прямодушні від природи, а ми самі собі брешемо, придушуємо щирі почуття,
і їх старанно вчимо дотримуватися подібних правил.

А їм, маленьким людям, дана природна властивість зчитувати нас
зсередини, скільки б ми не говорили красивих слів про правила, вони
знають, коли ми брешемо і розчаровуються в нерозумінні старших.

2.4. Природа капризів

«Ти мене любиш?» У житті кожного маляти відповідь на це питання
-найголовніше. Маленькій людині потрібно бути впевненою в тому, що є на
світі хтось, для кого він є головною і єдиною цінністю. Від відповіді,
яку одержує дитина на це питання, у значній мірі залежить її відношення
до життя, до інших людей і самої себе. Дитина задає це емоційне питання
всією своєю поведінкою (рідко словами), і батьки усіма своїми вчинками
відповідають на нього. Своєю поведінкою маленька людина показує нам,
чого вона найбільше потребує, які її емоційні потреби: може, їй потрібно
більше любові, більше дисципліни, більше визнання її як особистості,
більше розуміння. Гарний той батько, що вміє зрозуміти це і
по-справжньому любити своїх дітей. 

Капризи і некерованість — знак того, що дитині не вистачає любові,
ласки, уваги, вона не зігріта теплом батьківських сердець. Якщо батьки
зіштовхуються з неслухняністю і капризами свого чада, виходить,
прийдеться прикласти деякі зусилля, щоб з цимвпоратися. А точніше — щоб
навчитися любити свою дитину по-справжньому.

Є чотири способи вираження любові до дитини: контакт очима, фізичний
контакт, пильна увага і дисципліна.

Хоча ми і не усвідомлюємо цього, але використовуємо контакт очей як
основний засіб передачі своїх почуттів, у тому числі і любові, особливо
до дітей. Дитина використовує контакт очей з батьками й іншими людьми
для емоційної політики. Чим частіше батьки дивляться на дитину,
намагаючись виразити йому свою любов, тим більше малюк просочений цією
любов’ю.

Те, як ми виявляємо свою любов до дитини, не повинна залежати від нашого
задоволення чи невдоволення її поведінкою. Ми можемо говорити про
дисципліну, вимагати її, не припиняючи сполучну нитку любові. Очі
батьків повинні постійно випромінювати ніжність і любов, і суворий
погляд — не кращий засіб зміцнити дисципліну.

Здавалося б, найпростіше виразити свою любов до дитини ласкавим дотиком.
Проте разючий факт: дослідження показали, що більшість батьків
доторкаються до своїх дітей тільки по необхідності: допомагаючи
одягтися, сісти в машину й ін. Рідко можна зустріти батька, що просто
так, без жодного приводу скористається з можливості ласкаво доторкнутися
до своєї дитини: обійняти за плечі, погладити по голові, провести рукою
по волоссю і т.п.

Коли ми приділяємо своїй дитині пильну увагу, це означає, що ми
зосереджуємося на ньому цілком, не відволікаючись ні на які дріб’язки,
так, щоб маля ні на мить не засумнівався в нашій повній, беззастережній
любові до нього. Наша пильна увага дозволяє дитині відчути, що вона в
очах своїх батьків найважливіша людина у світі. Саме в хвилини пильної
уваги батьки мають можливість додаткового контакту очима і тілесного
контакту з своєю дитиною.

Пильна увага, природньо, вимагає часу. Але іноді це можуть бути кілька
хвилин. І вони роблять дива. 

В області виховання дітей дисципліна — це тренування розуму і характеру
дитини, для того щоб малюк став самостійним, який уміє володіти собою,
гідним і конструктивним членом суспільства. Сюди входить: гідний приклад
дорослих, вказівки, прохання, навчання, забезпечення малюку самому
можливості навчатися, набиратися різного життєвого досвіду. Не слід
вимагати, щоб діти безмовно займали своє крихітне і дуже незначне місце
в цьому світі. Дитина повинна мати можливість невимушено виражати свої
думки і почуття, пропозиції, пробувати себе й вчитися самій. І все це
під розумним і доброзичливим керівництвом дорослих.

Звичайно, покарання теж є в цьому списку, але це тільки один з багатьох
способів забезпечення дисципліни, причому самий негативний і
примітивний. Діти набагато бажаніше приймають наші вказівки і раді, коли
зовсім впевнені, що ми любимо їх. У той же час вони без зусиль
зауважують, коли в нашому прагненні змінити їх поведінку ховається
злість, і негайно роблять висновок, що наші вказівки — це насамперед
ознака невдоволення ними, а може бути, навіть нестача чи відсутність
нашої любові. Дуже часто, коли батьки карають дитину, втрачають більше,
ніж одержують. Вольова дитина, по природі своїй легко збуджувана і
нервова, починає дивитися на себе як на «зухвалого, нестерпного
пустуна». Сором”язливий, невпевнений — почуває себе незграбним, дурним,
недотепним.

Найвідоміший і визнаний багатьма батьками фахівець в області виховання і
дитячо-батьківських відносин Аллан Фромм вважає, що найкращим способом є
наступний: як тільки дитина починає вередувати, відкрийте їй свої
обійми, запевніть її у своїй беззастережній і безумовній любові і
постарайтеся відвернути від капризу, що так розбурхав її. Однак не
винагороджуйте маля нічим, крім люблячого погляду, ласкавого дотику і
доброзичливої уваги.

III. Попередження конфліктів у взаємовідносинах батьків і дітей

Те, що ми розглядали дотепер, безсумнівно, має найбільш важливе і
вирішальне значення у вихованні дітей. Якщо описані принципи правильно
застосовувати, більшість проблем у вихованні дітей можна уникнути чи
взагалі пом’якшити їхній вплив. Задоволення емоційних потреб дитини —
дисциплінування на основі любові — дозволить встановити між ним і
батьками здорову, сильну і ніжну прихильність. Коли в батьків
з’являються труднощі з дитиною, вони повинні заново проаналізувати
ситуацію, з’ясувати, що вона потребує, і задовольнити ці потреби перш,
ніж що-небудь почати. Покарання саме по собі може принести тільки
негативні результати. Сподіватися на що-небудь інше — трагічна помилка!
Покарання, не засноване на безумовній любові, і негативні методи
виховання можуть лише остаточно зіпсувати відносини між батьками і
дітьми. На жаль, саме такий підхід до виховання типовий у наш час. У
цьому одна з причин, по якій у сучасних дітей виникають безпрецедентні
ускладнення практично у всіх областях, починаючи з навчання і закінчуючи
особистими проблемами.

3.1. Прохання та відкрита непокора

Гарну поведінку від дитини в першу чергу домагаються проханнями.
Найбільше важливо, щоб прохання поволі прищеплювали дитині почуття
особистої відповідальності. Поступово дитина почне усвідомлювати, що
гарна поведінка — його обов’язок, така ж, як і обов’язок батьків —
стежити за тим, щоб дитина виконувала їхнього прохання. Дитина
інтуїтивно почуває, що в неї є вибір. Коли батьки просять її добре
поводитися, вона бачить, що батьки покладаються на її здатність думати,
самостійно приймати рішення, контролювати свою поведінка, і тим самим
вона вчиться приймати на себе відповідальність. Якщо, використовуючи
будь-яку можливість, замість наказу, обмежуватися проханням, дитина буде
вважати батьків своїми союзниками, що допомагають йому впоратися з
власною поведінкою. А це так важливо!

Якщо ж батьки воліють використовувати накази, бажаючи домогтися гарної
поведінки, то дитина може стати слухняною і поводитися добре, але
поводитися подібним чином вона буде тому, що так сказали тато і мама, а
не тому, що гарне поведінка — це благо для нього самого. Вона не буде
бачити у своїх батьках союзників, що турбуються про її інтереси. Дитина
в такому випадку вважає, що батьки просять її про гарну поведінку заради
збереження порядку, спокою, соціальних умов і, в остаточному підсумку, —
заради своїх власних інтересів.

Дуже важливо зрозуміти, що прохання — це найефективніший спосіб давати
наставляння. Це не робить вас більш поблажливими чи менш вимогливими.
Використовуючи таку форму спілкування ви просто більш вдумливим,
приємним і, якщо можна так сказати, делікатним способом робите
наставляння дитині. Це особливо доречно, коли ви хочете, щоб дитина
одержала задоволення від виконання того чи іншого завдання.

Наприклад, приймаючи ванну, батько помітив, що у ванній кімнаті немає
рушників. У цей час його п’ятилітній син проходив поруч, батько
скористався з нагоди і попросив: “Дейл, не міг би ти спуститися вниз і
принести татові рушника, якщо тобі не важко?” Дейл був щасливий це
зробити, і не встиг тато оглянутися, як він уже прибіг назад з рушником.

. Відкрита непокора

Звичайно, відкрита непокора, так само, як і будь-яку іншу погану
поведінку, допускати не можна. У таких випадках покарання часте
необхідне, і таке трапляється часом незалежно від наших дій.

Однак батьки повинні спробувати уникати таких неприємних зіткнень. Це не
виходить, що ми повинні потурати нерозумним бажанням дитини. Ні,
звичайно, але ми повинні постійно аналізувати свої сподівання від дітей,
переконуючи, що ці чекання розумні, обгрунтовані і відповідають віку
дитини, рівню його розвитку і фізичних можливостей. Так, моменти, коли
покарання необхідне, з’являться, але якщо батьки помітять, що вони часто
карають дитину, їм варто переглянути свої відносини з дитиною і
подумати, чи не занадто багато вони жадають від неї.

Допустимо, дитина явно не кориться і її зухвала поведінка не залежить
від заповнювання її емоційної ємності. Вона не реагує ні на прохання, ні
на строгі накази і продовжує не коритися. (Знову дозвольте сказати, що
така ситуація повинна виникати надзвичайно рідко. Але якщо вона усе-таки
виникла, переконаєтеся, що ви випробували всі засоби, перш ніж вдатися
до покарання.) Дитина повинна бути покарана. Але як?

 

3.2. Належне покарання

Визначити належне покарання звичайно нелегко. Покарання повинне
відповідати провині. Дитина дуже гостро почуває справедливість і
обґрунтованість покарання. Малюк знає, коли реакція батьків була
надзвичайною, занадто грубою стосовно до нього. Він також бачить їхню
надмірну поблажливість до поганої поведінки. Він відзначає
непослідовність батьків, порівнюючи їхню реакцію в різних ситуаціях чи
спостерігаючи їх відносини з іншими дітьми, особливо з братами і
сестрами. От чому батьки завжди повинні твердо і наполегливо вимагати
відповідної поведінки, застосовувати справедливе покарання і не боятися
бути люблячими і суворими одночасно. Батьки повинні виявляти гнучкість,
особливо в питаннях покарання.

Гнучкість необхідна з кількох причин. По-перше, батьки теж помиляються.
Якщо ви вважаєте, що батьки не можуть змінити захід дисциплінарного
впливу після прийнятого рішення, то ви самі себе заганяєте в кут. Поза
всякими сумнівами, батьки можуть змінити свої наміри і зменшити чи
збільшити покарання. (Помітьте тут ще один недолік тілесного покарання:
воно не може бути змінене після того, як ви його здійснили.)

Природньо, батьки не повинні занадто часто змінювати свої рішення, щоб
не виглядати безглуздо і не приводити в сумнів дітей. Але, наприклад,
якщо провинену дитину карають, залишаючи в спальні на 1 годину, і
незабаром виявляються пом’якшуючі провину факти, то цілком логічно і
доречно пояснити це дитині і зменшити покарання. Якщо покарання вже
вчинили, і якщо дитина була покарана несправедливо по якійсь іншій
причині, то цілком у порядку речей вибачитися перед дитиною і спробувати
виправити положення.

Батьки повинні виявляти гнучкість і змінювати свій підхід до дитини,
якщо маються підстави. Батьки також завжди повинні бути готові
вибачитися, якщо це потрібно. Необхідність перемінити рішення
вибачитися час від часу виникає в кожній родині.

Виявляти гнучкість (з найпершого років життя дитини), щоб відповідним
чином змінювати свою точку зору в дисциплінарному питанні, і виявляти
твердість — це дві різні речі. Обидві необхідні. Твердість насамперед
залежить від наших очікувань стосовно дитини і його реакції на наші
прохання. Якщо чекання занадто завищені (наприклад, не варто чекати, що
дворічна дитина буде виконувати все на першу вимогу), то ми виявляємо
нерозумність. Нормальна дворічна дитина, природньо, велику частину часу
схильна до негативної реакції і здається дуже неслухняною. Але це
нормальна стадія розвитку, давайте назвемо її нігілізм дворічного.
Покарання за це неприпустимо. Люблячі батьки дворічної дитини, звичайно,
виявляють твердість, але твердість у визначенні границь дозволеного, а
не в покаранні. Такі батьки будуть керувати поведінкам маляти, непомітно
“маневруючи” ним: переміщаючи його в потрібне місце чи потрібне
положення. Період нігілізму дворічних має вирішальне значення для
їхнього розвитку. Це один зі способів, яким кожний з них повинний
психологічно відокремити себе від батьків. На перший погляд така
поведінка може показатися відкритою непокорою, але це щось інше. Одним з
відмінностей нігілізму дворічного від відкритої непокори є “стан війни”,
властивий непокорі.

Нігілізм дворічного — нормальне явище, і за нього не слід карати. З
іншого боку, войовничу непокору не можна терпіти і нею варто зайнятися.

В міру дорослішання дитини її здатність відгукуватися на усні прохання
зростає, і до 4 років (для кожної дитини по-різному) батьки можуть
очікувати, що вона почне відгукуватися на прохання на першу вимогу.
Важливо відзначити, що, виявляючи твердість, не обов’язково бути
неприємним. Ми повинні бути твердими в наших намірах і у виконанні цих
намірів, але можна домогтися набагато більшого ефекту, роблячи це
по-доброму. Твердість, заснована на любові, не жадає від нас гніву,
шуму, чи авторитетності інших неприємних проявів.

Потрібно засвоїти один з найважливіших уроків: якщо ми хочемо правильно
виховувати дітей, то необхідно дати дитині можливість випробувати на
собі усі форми любові одночасно. Дитина повинна відчувати нашу любов,
малюку потрібний зоровий і фізичний контакти і безроздільна увага
одночасна з дисциплінарними мірами. Ці поняття не є взаємовиключними.
Прояв твердості не виключає ніжність. Прояв ніжності не зменшує
твердість і не приводить до вседозволеності.

Коли свідомі батьки застосували всі перераховані способи вираження
любові і використали всі дисциплінарні міри, а дитина все рівно відкрито
не кориться, батьки повинні покарати її. Такий тип непокори потрібно
зламати. Покарання повинне бути досить суворим, щоб зламати відкрита
непокора, але в той же час воно повинне бути по можливості м’яким, щоб
уникнути проблем, про які ми вже говорили. Якщо можна обійтися простим
чи поясненням наказом, щоб зламати непокору, навіщо ж більш суворі
заходи? Добре, також, якщо досить обмежитися тим, щоб відіслати на
якийсь час дитини в його кімнату, а для того, щоб зламати опір дитини —
досить позбавити її якихось привілеїв. Але давайте подивимося правді в
очі — фізичне покарання необхідне. Але тільки лише в крайньому випадку.

3.3. Коректування поведінки

На закінчення вважаю доречним торкнутися деяких питань коректування
поведінки. Ця система принципів виховання дітей широко застосовується в
наші дні. Якщо говорити коротко, коректування поведінки має на увазі
позитивне підкріплення (пріднесення позитивних цінностей у сферу
діяльності дитини), негативне підкріплення (видалення позитивних
цінностей зі сфери діяльності дитини) і покарання (перевага негативних
факторів). Прикладом позитивного підкріплення є заохочення дитини за
гарну поведінку цукеркою і фруктами. Прикладом негативного підкріплення
є позбавлення можливості дивитися телевізор за погану поведінку. Однак
треба відзначити кілька важливих моментів. По-перше, як уже
відзначалося, подібні прийоми коректування поведінка часто просто
підмінюють емоційне виховання. Якщо занадто часто виправляти поведінку
дитини, вона не буде почувати, що її люблять. Чому? По-перше, тому що в
основі коректування поведінки вже закладена умовність. Дитина одержує
нагороду тільки в тому випадку, якщо вона поводиться певним чином.
По-друге, коректування поведінка не враховує почуття емоційні потреби
дитини. В результаті батьки, що прибігають до коректування поведінки як
до основного методу спілкування з дитиною, не можуть виявити свою
безумовну любов до нього.

Якщо коректування поведінки стає основною формою спілкування батьків з
дитиною, то в малюка формується невірна система цінностей. Вона звикає
робити що-небудь головним чином за винагороду, і зрештою виробляється
тенденція чекання: “А що мені за це буде?” Якщо ми хочемо, щоб дитина
робила що-небудь для власного задоволення чи відчувала гордість за добре
виконану роботу, не варто надмірно часто прибігати до коректування
поведінки.

І остання проблема. Якщо батьки занадто часто використовують метод
коректування, дитина вчиться одержувати від них те, що їй потрібно,
прибігаючи до того ж методу. Малюк буде поводитися так, як хочуть
батьки, щоб одержати те, що хоче він. Величезна кількість людей назвали
б це хитрістю. Один із самих надійних способів привчити дитини бути
хитрим і розважливим — це використовувати метод коректування поведінки
занадто часто.

Тепер, коли розкриті негативні аспекти коректування поведінки, можна
перейти до позитивного. Такі прийоми виховання цілком доречні, але треба
пам’ятати, що їх не можна застосовувати як основний метод спілкування з
дитиною, — основним методом повинна бути безумовна любов.

Прийоми коректування поведінки варто застосовувати для рішення
специфічних, періодично повторюваних проблем, коли дитина не почуває
себе винною, але і не поводиться зухвало. Такий тип проблем треба чітко
виділяти, щоб дитині було легке їх розпізнати і зрозуміти.

3.4.. Виховання і потреба в емоційному контакті.

У людини як істоти суспільної мається своєрідна форма орієнтування —
спрямованість на психічний вигляд іншої людини. Потреба «орієнтирів» в
емоційному настрої інших людей і називається потребою в емоційному
контакті. Причому мова йде про існування двостороннього контакту, у
якому людина почуває, що сама є предметом зацікавленості, що інші
співзвучні з її власними почуттями. У такому співзвучному емоційному
контакті і випробує кожна здорова людина незалежно від віку утворення,
ціннісних орієнтацій.

Може трапитися так, що мета виховання дитини виявляється «уставленою»
саме на доказ потреб емоційного контакту. Дитина стає центром потреби,
єдиним об’єктом її задоволення. Прикладів тут безліч. Це і батьки, що по
тим чи іншим причинам ускладнення, які випробують, у контактах з іншими
людьми, самотні матерів, бабусі, які присвятили увесь свій час онукам.
Найчастіше при такому вихованні виникають великі проблеми. Батьки
несвідомо ведуть боротьбу за збереження об’єкта своєї потреби,
перешкоджаючи виходу емоцій і прихильностей дитини за межі сімейного
кола. самостійного пошуку, до пізнання нового.

3.5. Виховання і потреба сенсу життя.

Великі проблеми виникають у спілкуванні з дитиною, якщо виховання стало
єдиною діяльністю, що реалізує потребу сенсу життя. Потреба сенсу життя
проаналізована польським психологом К.Обухівським, характеризує
поводження дорослої людини. Без задоволення цієї потреби людина не може
нормально функціонувати, не можуть мобілізуються усі свої здібності в
максимальному ступені. Задоволення такої здатності пов’язано з
обґрунтуванням для себе змісту свого буття, з ясним, практично
прийнятним та заслуговуючим схваленням самої людини напрямком її дій. Чи
значить це, що людина завжди усвідомлює загальний зміст своїх дій, свого
життя? Очевидно ні, однак кожний прагнув в разі потреби знайти зміст
свого життя.

Задоволенням потреби сенсу життя може стати турбота про дитину. Мати, чи
батько, бабуся можуть вважати, що зміст їхнього існування є відхід за
фізичним станом і вихованням дитини. Вони не завжди можуть це
усвідомлювати, думаючи, що ціль їхнього життя в іншому, однак щасливими
вони почувають себе тільки тоді, коли вони потрібні. Якщо дитина,
виростаючи, іде від них, вони часто починають розуміти, що «життя
втратило всілякий зміст». Яскравим прикладом тому служить мама, що не
бажає втрачати положення «опікунки», що власноручно миє
п’ятнадцятирічного хлопця, зав’язує йому шнурки на черевиках, тому що
«він це завжди погано робить», виконує за нього шкільні завдання, «щоб
дитина не перевтомилася». У результаті він одержує необхідне почуття
своєї необхідності, а кожен прояв самостійності сина переслідує з
разючою завзятістю. Шкода такої самопожертви для дитини очевидна.

3.6. Виховання і потреба досягнення.

У деяких батьків виховання дитини збуджується так званою мотивацією
досягнення. Ціль виховання полягає в тому, щоб домогтися того, що не
вдалося батькам із-за відсутності необхідних умов, чи ж тому, що самі
вони не були досить здатними і наполегливими. Батько хотів стати
лікарем, але йому це не вдалося, нехай же дитина здійснить батьківську
мрію. Мати мріяла грати на фортеп’яно, але умов для цього не було, і
тепер дитині потрібно інтенсивно вчитися музиці.

Подібне батьківське поводження неусвідомлене для самих батьків здобуває
елементи егоїзму: «Ми хочемо сформувати дитину за своєю подобою, адже
вона продовжувач нашого життя…»

Здавалося б, якщо єдиним чи основним мотивом виховання є потреба
емоційного контакту, чи потреба досягнення, чи потреба сенсу життя,
виховання проводиться на укороченій дистанції і дитина обмежується у
своїй самостійності. При реалізації визначеної системи виховання, коли
мотив виховання ніби відсувається від дитини, дистанція може бути
будь-якою, це визначається вже не стільки особистісними установками
батьків чи особливостями дітей, скільки рекомендаціями обраної системи.
Але проблема незалежності чітко виявляється і тут. Вона виглядає як
проблема несвободи дитини в прояві властивих їй індивідуальних якостей.
Подібно цьому регулюючі виховання, зверхцінні мотиви батьків обмежують
волю розвитку властивих дитині задатків, ускладнюють розвиток, порушуючи
його гармонію, а іноді і спотворюючи його хід.

Мета і мотив виховання дитини — це щасливе, повноцінне, творче, корисне
людям життя цієї дитини. На творення такого життя і повинне бути
направлене сімейне виховання.

Деякі автори намагалися простежити, як пов’язані риси характеру батьків
з рисами характеру дитини. Вони думали, що особливості характеру чи
поводження батьків прямо проектуються на поводження дитини. Думали, що
якщо мати виявляє схильність до туги, пригніченості, то й у її дітей
будуть помітні такі ж здібності. При більш пильному вивченні цього
питання усе виявилося значно складніше. Зв’язок особистості батьків і
вихованих особливостей поводження дитини не настільки безпосередній.
Багато чого залежить від типу нервової системи дитини, від умов життя
родини. Тепер психологам зрозуміло, що та сама домінуюча риса
особистості чи веління батька здатна в залежності від різних умов
викликати і різноманітні форми реагування, а надалі і стійкого
поводження дитини. Наприклад, різка, запальна, деспотична мати може
викликати у своєї дитині як аналогічні риси — брутальність,
нестриманість, так і прямо протилежні, а саме пригніченість, боязкість.

Зв’язок виховання з іншими видами діяльності, підпорядкування виховання
тим чи іншим мотивам, а так само місце виховання в цілісній особистості
людини — усе це і додає вихованню кожного батька особливий, неповторний,
індивідуальний характер.

Саме тому майбутнім батькам, що хотіли б виховувати свою дитину не
стихійно, а свідомо, необхідно почати аналіз виховання своєї дитини з
аналізу самих себе, з аналізу особливостей своєї власної особистості.

Конфлікт поколінь — вічна проблема сімейного виховання.

Методи, якими користаються батьки, не завжди вибираються правильно.

Усе своє життя батьки повинні, підкорити вихованню дітей.

Карати дітей необхідно, але помірковано.

Час від часу з’являються повідомлення про племена, у яких підлітки не
знають конфліктів з дорослими. У застиглому, окостенілому суспільстві,
де жорстко дотримуються древніх традиції й укладу життя, просто не
залишається місця для міжпоколінних зіткнень. Таке трапляється в
племенах Південної Америки, Африки, Австралії, що проживають у
важкодоступних районах, майже не торкнутих сучасною цивілізацією. В
усякім суспільстві, що розвивається, природна зміна поколінь виявляється
не тільки наступністю, але і боротьбою нового зі старим, що народжується
з відживаючим.

Людство розвивається нерівномірно. У періоди затишку, відносної
стабільності громадського життя підлітки не настільки різко вибивалися з
її колії і без особливої напруги включалися в неї. І зовсім інакше
поводяться підлітки в періоди бурхливого розвитку суспільства, ламання
звичного способу життя.

Темп перетворення життя надзвичайно прискорився. Перехід від полювання і
скотарства до землеробства відбувався протягом тисячі років, а від
аграрного суспільства до індустріального протягом сотень років. Зараз
стрімко набирає темпи науково-технічна революція. По своїх наслідках
вона перевершить промислову. Протягом максимум десятків років
відбудуться радикальні зміни в продуктивних силах, що не зможе не
зробити впливу на соціальні проблеми. Упровадження комп’ютерів не тільки
у виробництво, але й у побут змінить спосіб життя, звичаї, уплине на
культуру. Корінні зміни в технології виробництва стрімкі і неминучі. Ніж
швидше розвивається суспільство, тим помітніше розходження між
поколіннями, тим складніше форми наступності. Нове покоління неминуче
попадає в інші умови життя, чим їхні батьки. Молоді неминуче в більшому
ступені втягуються у процес перетворення. Але це зовсім не означає, що
молодим легше жити. Молодь охоче сприймає, приміром, волю вибору
професії, супутника життя, але це жадає від них більшої
відповідальності, самостійності. Для правильного вибору однієї волі
мало, необхідний і життєвий досвід, якого ще недостатньо. Досвід батьків
народився в інших умовах і не завжди застосуємо в нових. Необхідно
розуміти, що з минулого має потребу в дбайливому збереженні, а що
необхідно перебороти.

Тиск старших неминуче народжує протест. Чим сильніший тиск, тим
гостріший конфлікт. Які ж особливості нинішньої ситуації загострюють
проблему «батьків і дітей»? Раптово воля п’янить, кружляє голову. Багато
чого з того, що раніш було не можна, — тепер можна. Соціально незрілі
підлітки виступають свідками катастрофи старих норм. До цього важко
звикнути зрілій людині зі сформованим світоглядом.

Родина є первинною і найбільш чуттєвою до суспільних змін соціальною
структурою. Виховання дітей проходить не тільки в будинку, але й у
дитячих яслах, садках, школах. Навчання дітей цілком взяли на себе
навчальні заклади. Розваги і відпочинок усе більше проходять поза
будинком. Розпад трьохпоколінної родини ускладнює передачу моральних
цінностей, послаблює контроль старших над молодшими. Цьому сприяє і
розвиток суспільного транспорту. Діти легко пересуваються за межі
досяжності родини. Ясельне виховання, забезпечуючи дитині відхід і
харчування, не може компенсувати батьківської любові і ласки. І це також
стає однією з причин нечутливості дітей.

У минулому родина працювала, як єдина. Спільна праця батьків і дітей
дозволяла природньо вирішувати питання трудового виховання. Тепер
основна робота проводиться поза будинком. Діти не бачать працю батьків і
мало чують про неї. Часом вони навіть не знають, чим займаються їхні
батьки.

Нестабільність родини підтримується економічною незалежністю чоловіків і
ускладненням взаємних вимог. На перший план виходять не економічні, а
емоційні стимули. Чим освітченіша людина, тим вищий й складніший рівень
його вимог. Емоційна напруга торкнулася не тільки дорослих. З ранніх
років дітей переслідує конкуренція: конкурси в престижні класи,
спеціалізовані школи, спортивні секції. Навіть спорт втратив свій чисто
ігровий й оздоровчий характер.

Відсутність одного з батьків ускладнює виховання дітей, але й у повних
родинах діти часто обділені батьківською увагою. Якщо обоє батьків не
хочуть поступатися своїми професійними інтересами, то, зайняті на
роботі, завантажені домашніми справами, вони менше часу приділяють
дітям. Залишки вільного часу з’їдає телевізор. Спільний перегляд
телепередач — нерівноцінний еквівалент спілкування і навіть не заміняє
спільного відвідування кіно чи театру.

Зміна соціального середовища завжди виявляло недостатність традиційної
системи виховання, і це давало привід говорити про труднощі виховання,
про те, що раніш усе було легше й простіше. Там, де форми виховання не
відстають від відповідних соціальних умов, труднощів немає чи їх значно
менше.

Складність в наступності досвіду поколінь полягає в тому, що дітям
доводиться опановувати тими знаннями і спеціальностями, що були
недоступні їх батькам. Тому тут не може йти мова про пряму передачу
професійного досвіду.

Молодим доводиться діяти в умовах, коли старий досвід не тільки не
допомагає, але навіть заважає. Приймати рішення треба самостійно. Це
вимагає великої гнучкості, пластичності, рухливості. На перший план
виходить не покора, а виховання самостійності, ініціативи. Не випадково
ставиться питання про шкільне і студентське самоврядування.
Найважливішими якостями особистості стають почуття гідності і формування
соціальної відповідальності.

Які на ваш погляд причини зниження виховного впливу родини:

1 • Зниження рівня життя

2 • Занепад моралі

3 • Суспільний регрес

4 • Загострення конфлікту поколінь

Розставте цифри напроти тверджень від 1 до 4.

1 — найбільш значима причина

2 — менш значима і так далі в порядку убування.

3.7. Як сімейні традиції впливають на виховання особистості?

Сімейні традиції — один з основних засобів виховання, тому що перш, ніж
потрапити в школу (ясла, інший колектив), дитина пізнає себе й
ідентифікує в родині. Традиції декількох поколінь, дозволяють дитині
усвідомити свій зв’язок з бабусями, дідусями, загальними предками,
дозволяють дитині пишатися своєю родиною. На жаль, у наш складний час,
коли були зруйновані багато родин, багато родичів втратили зв’язок,
шанувати сімейні традиції стало дуже складно. Тим сильніше потреба
виробити традиції свої власні, що допомагають родині частіше збиратися
разом для того, щоб люди, що живуть під одним дахом почували себе
дійсною родиною. Тут постає питання про те, які традиції, що
виробляються в родині, найбільш значимі. Непогано, якщо в родині
склалася традиція проводити кожне літо в подорожі, це розширює коло
знайомств, допомагає дитині довідатися і побачити світ, учить його
спілкуванню. На жаль, далеко не всі можуть собі це дозволити. Але,
зрозуміло, це не означає, що потрібно відмовлятися від дотримання
якихось загальних правил. Традицією можуть стати і незвичайні зустрічі
нового року чи дня народження, спільні поїздки за місто, навіть суботні
обіди, — коли діти знають, що в цей день і в цей час їх у родині дуже
чекають. Такі традиції сприяють зближенню, ідентифікації себе, як члена
родини, здатні підняти самооцінку дитини, коли вона усвідомлює, що вдома
її не тільки годують, що це місце, де можна поділитися своїми
переживаннями, новими враженнями. Усе це позначиться на формуванні
особистості дитини, буде сприяти її гармонічному розвитку.

Чи згідні ви з тим, що відродження держави можливо через відродження
родини?

Дуже довгий час у нашій країні відбувалася підміна сімейних цінностей
цінностями комуністичних ідеалів, ніким ніколи не бачених, і тому ще
більш абстрактних. У результаті ми маємо сьогодні те, що маємо: діти
забувають своїх батьків, виростаючи вони не цінують щастя появи власних
дітей і залишають їх у дитячому будинку, дуже часто ці діти так ніколи і
не потраплять знову в родину, і виростають, не знаючи що таке сімейні
цінності. В останні роки це стало ще більшою проблемою, тому що через
зниження рівня життя все більше кинутих дітей, а дітей у повних родинах
рідко більше одного-двох. Відродження втрачених сімейних цінностей може
привести до відродження суспільства, тому що маючи родину — людина має
надійний тил, у нього виникає потреба піклуватися про свою родину, своїх
дітей, а для цього необхідно працювати. Але людині потрібно відчувати
свою необхідність не тільки в родині, а ще й одержати визнання своїх
заслуг у суспільстві, щоб досягти цього державі потрібно піклуватися про
своїх громадян, причому піклуватися відчутно, а не декларативно, тому що
голодна людина не буде слухати заклики до його цивільної совісті з
екрана телевізора, щодня він бачить зовсім інше. Це дуже складна
проблема, і вирішувати її необхідно цілим комплексом засобів, а не
тільки призиваючи відроджувати сімейні цінності.

IV. Загальні умови сімейного виховання

Звичайно всі несприятливі явища, що зауважуються в дитині, приписують
самій дитині, говорять навіть іноді про уроджену злостивість, не думаючи
і не підозрюючи, що якості дитини є відображенням якостей навколишніх
його осіб. Уродженими в дитині можна вважати тільки явища, пов’язані з
його темпераментом, тобто тільки ступінь сили і швидкості його міркувань
і дій. Потім він переживає імітаційний період, під час якого формується
мова, всі головні звички і звичаї, взагалі всі типові йому явища.
Насправді дитина повинна бути серйозною причиною удосконалювання
представників родини, особливо щодо їхньої правдивості, щирості і
прямоти: якщо любляча мати стурбована розвитком своєї дитини і зі
спостереження знає, як якості останнього складаються з дій і міркувань
оточуючих його осіб, то вона безсумнівно стане зірко стежити за всіма
своїми діями та словами, уникати різної сваволі і завжди щадити
особистість своєї дитини; цим вона безсумнівно буде сприяти своєму
власному удосконаленню, і повною відповідністю між своїм словом та
справою неодмінно привчить і дитину до правдивості, безпосередньості і
щирості та розвитку морального характеру людини. При вивченні людини й
умов його творення глибше складається переконання, наскільки сильно
впливають не слова, а дії близьких осіб на дитину, що розвивається, і
наскільки любов до праці, робота і правдивість вихователя сприяють
моральному розвиткові дитини.

Кому не відомо, що вся справа виховання (і в родині, і в школі)
найчастіше зводиться до того, що дитину потрібно «учити», причому під
словом «учити» нерідко мають на увазі: «стягнути», «покарати»,
«пригрозити» і т.д. Так інакше і бути не може, поки будуть надходити
зовсім сліпо, по рутині, не віддаючи собі звіту в кожнім кроці; якщо не
«пізнати себе», не привчитися пов’язувати причину з наслідком, то
рутинні педагогічні прийоми примусового характеру як і раніше будуть
панувати в стінах школи, як і в сімейному побуті.

Звичайно припускають, що дитину можна й обдурити: адже вона дурненька,
не розбере; а тим часом розходження правди і неправди в неї складається
саме таким чином, що вона привчається перевіряти почуте. Якщо їй
говорять, що «мами немає в будинку», а вона випадково побачить її, то
вона при першому зручному випадку, якщо їй щось не сподобається,
заявить, що її самої немає в будинку. Чим частіше її обманюють і чим
більш вона зустрічає в родині невідповідність слова зі справою, тим менш
з’ясовуються для неї ознаки правди і тим легше вона починає говорити
тільки те, що їй вигідніше. Необхідно твердо пам’ятати, що дитина
спочатку тільки і знає враження, одержувані органами її чуттів, вона
тільки ними і кориться і діє винятково на підставі цих чисто реальних
вражень; вона неодмінно робить тільки те, що їй приємно, і уникає
всього, що їй в якому-небудь відношенні неприємно. Від дитини мають
звичай щось ховати, але, якщо вона бачить, що навколишні користуються
чим-небудь, а їй не дають, то і вона при першому, ж зручному випадку
неодмінно привласнить цікаву для неї річ, раз вона погано лежить, і
потім у всякому подібному випадку повторить те ж саме. Будучи пійманою
у своїх провинах і за це покараною, вона, знову ж на досвіді, бачитиме,
що необхідно бути обережнішою і що вигідніше користуватися певним
випадком так, щоб цього не бачили і не знали; вона намагається бути
розумною і користується зручними випадками вже обережніше, більш потай.
Покарання не може з’ясувати їй об’єктивних ознак правди, вона тільки
покаже їй, що не попадатися – добре, а попадатися – погано і, маючи
можливість зробити кому-небудь зло, вона саме так і поведеться як з нею
поводились при покаранні.

Крім простого, завжди щирого і правдивого слова, не можуть бути допущені
ні в родині, ні в школі жодні заохочення, та покарання. Звичайно
привчають дитину до штучного роздратування із самої появи її на світло і
цим сприяють зниженню її вразливості і перешкоджають нормальному
розвитку. Дитину носять на руках, його гойдають, заколисують різними
одноманітними наспівами, цілують, підробляються під вимовні їм звуки, –
усе це виявляється штучними подразниками. Коли після всього цього
починається навчання, дитина виявляється млявим, апатичним, ледачим; на
нього скаржаться за байдужість до занять, тим часом як все зроблено, щоб
саме понизити її життєдіяльність, зробити апатичною і млявою. Щоб
спонукати до навчання, знову прибігають до штучних збудників у виді
похвали, оцінок, подарунків і нагород. Людину заїдає нестерпна нудьга,
вона готова насолодитися всяким цькуванням і грубою почуттєвою розвагою,
щоб тільки заглушити гнітюче відчування. дитини У неї немає внутрішнього
життя, воно не збуджується думкою він не зайнятий своїм розумовим
удосконалюванням. Молодій людині докоряють за його грубу і розбещену
вдачу, зовсім упускаючи з виду причини, що сприяли його розвиткові,
забувають, що тільки умови сімейного і шкільного життя могли сприяти
розвитку тих типових явищ, що йому властиві, що ними убите ідейне життя
і розвиті одні тваринні прояви.

Людина, яку постійно всі готують і попереджають ,усі його вимоги і
бажання, помалу до такого ступеня відвикає стежити за собою і за своїми
потребами, і не помітить, що частини його туалету в неможливому безладі,
. Пильність навколишніх трохи послабнула, і він робиться „разючим
нечупарою”. Різниця тільки в тім, що в дорослого все це може
обмежуватися тільки зовнішніми проявами, а в дитини неохайність і
безтурботність виразяться у всіх його діях і проявах.

Зовнішні ласки і ніжності приводять до помилкових і лицемірних відносин
до матері і взагалі до людей, тим часом як відсутність їх і правдиве,
уважне і тепле відношення, а головне, перевага, що дається на ділі
інтересам улюбленої особи перед своїми, завжди сильніше всього зближають
і зв’язують людей між собою.

4.1. Всебічне виховання дитини

Виховати дитини правильно і нормально набагато легше, ніж перевиховати.
Правильне виховання із самого раннього дитинства – це зовсім не така
важка справа, як багатьом здається. По своїм труднощам ця справа під
силу кожній людині, кожному батькові і кожній матері. Добре виховати
своєї дитини легко може кожна людина, якщо тільки він цього дійсно
захоче, а крім того, це – справа приємне, радісне, щасливе. Зовсім інше
– перевиховання. Якщо ваша дитина виховувалася неправильно, якщо ви щось
проґавили, мало про нього думали, а те, буває, і полінувалися, запустили
дитини – тоді вже потрібно багато чого переробляти, поправляти. І от ця
робота виправлення, робота перевиховання – уже не така легеня справа.
Перевиховання вимагає і більше сил і більше знань, більше терпіння, а не
в кожного батька все це найдеться. Візьмемо навіть такий випадок, коли
переробка допомогла, вивести людину в життя і працю. Усі дивляться на
неї, і усі задоволені, і батьки в тому числі. Але того ніхто не хоче
підрахувати, скільки усе-таки втратили. Якби цю людину із самого початку
правильно виховували, вона більше взяла б від життя, вона вийшла б в
життя ще більш сильною, більш підготовленою, а виходить, і більш
щасливою. А крім того, робота перевиховання, переробки – це робота не
тільки більш важка, Така робота, навіть при повному успіху, заподіює
батькам постійні засмучення, зношує нерви, часто псує батьківський
характер.

Батьки завжди повинні пам’ятати про це, завжди намагатися виховувати
так, щоб нічого потім не довелося переробляти, щоб із самого початку усе
було зроблено правильно.

Родина перестала бути батьківською родиною. Уже давно жінка користується
такими ж правами, як і чоловік, наша мати має права, рівні правам
батька. Наша родина підкоряється не батьківському єдиновладдю, а являє
собою колектив. У цьому колективі батьки мають відомі права.

При всьому цьому кожний батько повинний мати зовсім ясне представлення.
Кожний повинний розуміти, що в родині він – не повний, безконтрольний
хазяїн, а тільки старший відповідальний член колективу. Якщо ця думка
добре буде зрозуміла, то правильно піде і уся виховна робота.

Відомо, що ця робота не у всіх однаково успішно протікає. Це залежить
від багатьох причин насамперед залежить від застосування правильних
методів виховання. Але дуже важливою причиною є і самий пристрій родини,
її структура. У відомій мірі ця структура знаходиться в нашій владі.
Можна, наприклад, рішуче затверджувати, що виховання єдиного сина або
єдиної дочки набагато більш важка справа, чим виховання декількох дітей.
Навіть у тому випадку, якщо родина випробує деякі матеріальні
утруднення, не можна обмежуватися одною дитиною. Єдина дитина дуже
незабаром стає центром родини. Турботи батька і матері, зосереджені на
цій дитині, звичайно перевищують корисну норму. Любов батьківська в
такому випадку відрізняється відомою нервозністю. Хвороба цієї дитини
або його смерть переноситься такою родиною дуже важко, і страх такого
нещастя завжди коштує перед батьками і позбавляє їхнього необхідного
спокою. Дуже часто єдина дитина звикає до свого надзвичайного стану і
стає дійсним деспотом у родині. Для батьків дуже важко буває
загальмувати свою любов до неї і свої турботи, і волею-неволею вони
виховують егоїста.

Тільки в родині, де є двоє дітей, батьківська турбота може мати
нормальний характер. Вона рівномірно розподіляється між усіма. У великій
родині дитина звикає з найменший років до колективу, здобуває досвід
взаємного зв’язку. Якщо в родині є старші і молодші діти, між ними
встановлюється досвід любові і дружби в найрізноманітніших формах. Життя
такої родини надає дитині можливість вправлятися в різних видах людських
відносин. Перед ними проходять такі життєві задачі, що єдиній дитині
недоступні: любов до старшого брата і любов до молодшого брата – це
зовсім різні почуття, уміння поділитися з братом або сестрою, звичка
поспівчувати ім. Ми вже не говоримо, що у великій родині на кожнім
кроці, навіть у грі, дитина звикає бути в колективі.

Питання про структуру родини – питання дуже важливий, і до нього
потрібно відноситися цілком свідомо.

Якщо батьки по-справжньому люблять своїх дітей і хочуть них виховати
якнайкраще, вони будуть намагатися і свої взаємні незгоди не доводити до
розриву і тим не ставити дітей у самий скрутний стан.

Наступне питання, на яке можна звернути саму серйозну увагу, – це
питання про мету виховання. У деяких родинах можна спостерігати повну
бездумність у цьому питанні: просто живуть поруч батьки і діти, і батьки
сподіваються на те, що все саме собою вийде. У батьків немає ні ясної
мети, ні визначеної програми. Звичайно, у такому випадку і результати
будуть завжди випадкові, і часто такі батьки потім дивуються, чому це в
них виросли погані діти. Ніяка справа не можна гарна зробити, якщо
невідомо, чого хочуть досягти.

Кожен батько і кожна мати повинні добре знати що вони хочуть виховати у
своїй дитині. Треба віддавати собі ясний звіт щодо своїх власних
батьківських бажань. Чи хочете ви виховати дійсного громадянина, людини
знаючій, енергійній, чесній, відданій своїй країні, працьовитого,
бадьорого і ввічливого? Або ви хочете, щоб з вашої дитини вийшов
міщанин, жадібний, боягузливий, який-небудь хитренький і дрібний ділок?
Дайте собі працю, подумайте добре над цим питанням, подумайте хоча б
потай, і ви відразу побачите і багато зроблених вами помилок і багато
правильних шляхів перед.

І при цьому завжди ви повинні пам’ятати: ви родили і виховуєте сина або
дочку не тільки для вашої батьківської радості. У вашій родині і під
вашим керівництвом росте майбутній громадянин, майбутній діяч і
майбутній борець. Якщо ви наплутаєте, виховаєте поганої людини, горі від
цього буде не тільки вам, але і багатьом людям і всій країні. Не
відмахуйтесь від цього питання, не вважайте його докучливим
резонерством. Адже на вашому заводі, у вашій установі ви викладаєтеся
випускати шлюб замість гарної продукції. Ще більш соромно повинно бути
для вас давати суспільству поганих або шкідливих людей.

Ваше власне поводження – сама вирішальна річ. Не думайте, що ви
виховуєте дитину тільки тоді, коли з нею розмовляєте, або повчаєте її,
або наказуєте її. Ви виховуєте її в кожен момент вашого життя, навіть
тоді, коли вас немає в будинку. Як ви вдягаєтеся, як ви розмовляєте з
іншими людьми і про інших людей, як ви радуєтеся або засмучуєтеся, як ви
спілкуєтеся з друзями і з ворогами, як ви смієтеся, читаєте газету, –
усе це має для дитини велике значення. Найменші зміни в тоні дитина
бачить або почуває, усі повороти вашої думки доходять до нього
невидимими шляхами, ви їхній не зауважуєте. А якщо удома ви грубі, або
хвалькуваті, або пиячите, а ще гірше, якщо ви ображаєте матір, вам уже
не потрібно думати про виховання: ви уже виховуєте ваших дітей і
виховуєте погано, і ніякі найкращі методи вам не допоможуть.

Звичайно, краще, якщо батьки частіше бувають з дітьми, дуже недобре,
якщо батьки ніколи їх не бачать. Необхідно сказати, що правильне
виховання зовсім не вимагає, щоб батьки не спускали з дітей очей. Таке
виховання може принести тільки шкода. Воно розвиває пасивність
характеру, такі діти занадто звикають до суспільства дорослих, і
духовний ріст їх йде занадто швидко. Батьки люблять цим похвастатися,
але потім переконуються, що припуститися помилки.

Щира сутність виховної роботи, ймовірно, ви і самі вже здогадалися про
це, полягає зовсім не у ваших розмовах з дитиною, не в прямому впливі на
дитину, а в організації вашої родини, вашого особистого і громадського
життя й в організації життя дитини. Виховна робота є насамперед робота
організатора. У цій справі немає дріб’язків. Ви не маєте права нічого
назвати дріб’язком і забути про неї. Страшною помилкою буде думати, що у
вашому житті або в житті вашої дитини ви що-небудь виділите великим і
приділите цьому великому всю вашу увагу, а все інше відкинете убік. У
виховній роботі немає дрібниць. Який-небудь бант, що ви зав’язуєте у
волосся дівчинки, та або інша шапочка, яка-небудь іграшка – усе це такі
речі, що можуть мати в житті дитини найбільше значення. Гарна
організація в тім і полягає, що вона не випускає з виду дрібних
подробиць і випадків. Дріб’язку діють регулярно, щодня, щогодини, з них
і складається життя. Керувати цим життям, організувати її і буде самою
відповідальною вашою задачею.

ВИСНОВОК

Отже основою побудови сприятливих дитячтх та батьківських взаємовідносин
є првильне виховання дитини з перших років її життя, і саме таким
способом ми маємо можливість попередити формування значної частини
кризових ситуації взаємовідносин

Виховувати — не означає говорити дітям гарні слова, наставляти і повчати
їх, а, насамперед, самому жити по-людськи. Хто хоче виконати свій
обов’язок щодо дітей, залишити в них про себе добру пам’ять, що служила
б потомству заповітом, як жити, той повинен почати виховання із самого
себе. Виховання дітей вимагає самого серйозного тону, найпростішого і
щирого. У цих трьох якостях повинна полягати гранична правда життя.

Ціль виховання — сприяти розвитку людини, що відрізняється своєю
мудрістю, самостійністю, художньою продуктивністю і любов’ю. Необхідно
пам’ятати, що не можна дитину зробити людиною, а можна тільки цьому
сприяти і не заважати, щоб вона сама у собі сформувала людину.

Головні підстави, яких необхідно дотримуватися при вихованні дитини під
час її сімейного життя: чистота, послідовність у відношенні слова і
справи при поводженні з дитиною, відсутність сваволі в діях батьків чи
обумовленість цих дій і визнання особистості дитини постійним
поводженням з нею як з людиною і повним визнанням за нею права особистої
недоторканності.

Уся таємниця сімейного виховання в тому і полягає, щоб дати дитині
можливість самій розвиватися, робити все самостійно; дорослі повинні
завжди відноситися до дитини, з першого дня появи її на світ, як до
людини, з повним визнанням її особистості і недоторканності цієї
особистості.

Різні заняття, особливо ігри, зміцнюють відносини між дитиною і
батьками. Коли дитина слухає пояснення, чому розхлюпується сік з чашки,
що буде, якщо занадто сильно стиснути паперовий стаканчик із вмістом,
він не тільки одержує перші уроки фізики. Це — спілкування, що дарує
задоволення і радість. Гра батьків з дітьми вкрай сприяє оптимізації
відносин між членами родини, навіть якщо в інші хвилини вона і приносить
засмучення чи змушує хвилюватися, як, наприклад, у змагальних іграх. Але
треба пам’ятати про відповідність ігор віку. Не рідкість, наприклад,
коли батько занадто далеко заходить у грайливо-глузливому звертанні з
малям. Своєю підвищеною активністю він може виснажити терпіння дитини і
викликати в неї хворобливу реакцію на таке звертання.

Ще про одну сторону відносин між батьками і дітьми хотілося б сказати: з
дітьми необхідно розмовляти із самого початку їхнього життя. Відповідати
на їхні нескінченні питання, пояснювати свої вчинки і вчинки дітей,
обговорювати події, що трапилися і т.д. Розмова, роз’яснення і відповіді
на дитячі питання — усе це робить свій внесок у посилення позитивного
аспекту відносин між батьками і дітьми. Це не означає, що батьки не
можуть іноді сказати дитині, що втомилися, що вони зайняті і не зможуть
зараз говорити з нею. Однак важливо усвідомлювати переваги усного
спілкування з дітьми. Батькам, які бажають, щоб підлітки ділилися з ними
у важкі моменти життя своїми переживаннями, потрібно починати
спілкування з дитиною, коли вона ще не вміє розмовляти.

І ще один важливий момент: батькам необхідно поважати себе. Потрібно
взяти зобов’язання допомагати дитині ставати повноцінною, всесторонньо
розвиненою особистістю, працювати над формуванням позитивних взаємин з
ними, допомагайте їм впоратися з агресивністю. Нікому не приходиться
працювати над цим так багато і завзято, як батькам, і ніхто не здатний
внести в справу виховання дитини настільки ж коштовний і діючий внесок.
Родина повинна зрозуміти дитину, її бажання й інтереси, терпляче
допомагаючи здійсненню одних і настільки ж терпляче відтинаючи інші.
Потрібно спробувати бути як можна чеснішим перед собою і перед дитиною.

Те, що ми розглянули, безсумнівно, має важливе і вирішальне значення у
вихованні дітей. Якщо описані принципи правильно застосовувати,
більшість проблем у вихованні і взаємовідносинах з дітьми можна уникнути
чи взагалі пом’якшити їхній вплив. Задоволення емоційних потреб дитини —
дисциплінування на основі любові — дозволить встановити між ним і
батьками здорову, сильну і ніжну прихильність. Коли в батьків
з’являються труднощі з дитиною, вони повинні заново проаналізувати
ситуацію, з’ясувати, що вона потребує, і задовольнити ці потреби перш,
ніж що-небудь почати. Покарання саме по собі може принести тільки
негативні результати. Сподіватися на що-небудь інше — трагічна помилка!
Покарання, не засноване на безумовній любові, і негативні методи
виховання можуть лише остаточно зіпсувати відносини між батьками і
дітьми. На жаль, саме такий підхід до виховання розповсюджений у наш
час. У цьому одна з причин, по якій в сучасних дітей виникають
безпрецедентні ускладнення практично у всіх областях, починаючи з
навчання і закінчуючи особистими проблемами.

Не судіть себе занадто суворо і не очікуйте занадто багато чого від
своїх зусиль. Бути батьком — важка праця. Батьки теж відчувають гнів і
провину, їм також потрібно переборювати всі складності дорослішання і
зростання дитини. Батьківські здібності також виявляються не відразу —
трапляються періоди дезорганізації і регресії — це складова частина
розвитку. Потрібно вчитися на цих труднощяхта помилках, коли ви
розумієте, що як батьки повелися не найкращим чином.

Дитина зрозуміє і оцінить щирі спроби зрозуміти її і допомогти, навіть
якщо те, що роблять батьки, — не найкраще, що в даний момент можна
зробити. Необхідно довіряти почуттям і відчуттям, відзначати і радіти
всім успіхам батьків і успіхам дитини.

Список використаної літератури:

Педагогіка / Під ред. А.М.Алексюка. – К: Вища школа, 1985.

Монаков Н.І. Вивчення ефективності виховання: Теорія та методика. – М.,
1981.

Ушинський К.Д. “Рідне слово” (Книжка для навчаючих). – твори в 6-ти т.,
т.2., с.406.

Педагогіка. Курс лекцій.

Каменьський Я.А. Велика дидактика. – Вибр.пед.твори. – М: Учпедіз, 1955.

Ушинський К.Д. Людина як предмет виховання. – зібр.творів. М, 1950, т.8.

Зовнішнє середовище та психічний розвиток дитини / Під ред.
Р.В.Тонкової-Ямпольскої. – М: Медицина, 1999.

“Нова газета», №2, 8.06.1999, “Порушуються права дітей”.

Алан Фром «Абетка для батьків» — Леніздат, 1999.

Бенджамін Спок. «Дитина та нагляд за нею» — Ленінград,
“Машинобудування», 1998.

Ковальова Л.Е. Мікроклімат у родині. — М., 1999.

Конвенція ООН про права дитини (1991 р.)

Майдиков И.М. Основи соціології. — М., 1999.

Маленкова Л.И. Педагоги, батьки і діти. — М., 1999.

Рождєственська М.В. «Будьте уважні до дітей» — К: Радяньска школа,
1999.

Смирнова Є. Родина нетипової дитини: Соціокультурні аспекти. Поволж.
філ. Рос.навч.центру. Саратов: Вид. Сарат. ун-ту, 1999. — С. 58, 69, 70,
75.

Сухомлинский В.А. «Лист до сина» – М: Освіта., 1987.

Хямяляйнен Ю. Воспитание родителей. – М., 1993. – С. 98-102.

Р. Кэмпбелл «Как по-настоящему любить своего ребенка», 160с.,
Санкт-Петербург, издательство «Мирт», 1996.

Р. Кэмпбелл «Как справляться с гневом ребенка», 192с., Санкт-Петербург,
издательство «Мирт», 1999.

Аллан Фромм «Азбука для родителей» — Лениздат, 1999.

Таку родину прийнято називати нуклеарною (від лат. ядро); у її склад
входять чоловіки та їхні діти (И.М.Майдиков).

PAGE

PAGE 40

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *