Педагогічна діагностика як один із найважливіших етапів виховних технологій (реферат)

Реферат на тему:

Педагогічна діагностика як один із найважливіших етапів виховних
технологій

ПЛАН

1. Діагностичний підхід, як важлива умова професійної позиції
вчителя-вихователя.

2. Структура об’єктів педагогічної діагностики:

2.1. Діагностика особистості школяра.

2.2. Діагностика дитячого колективу.

2.3. Діагностика виховного процесу.

2.4. Самодіагностика особистості і діяльності педагога.

3. Основні методи педагогічної діагностики.

1. Діагностичний підхід, як важлива умова професійної позиції
вчителя-вихователя.

Найскладнішою функцією вчителя є виховна. Бути вихователем – це означає
вміти трансформувати цілі, що їх поставило суспільство перед школою, у
конкретні педагогічні завдання – формування необхідних якостей
особистості у кожного школяра.

Виховна робота у школі здійснюється повсюдно, якщо вчитель може у кожній
маленькій справі побачити велику мету, якщо він живе життям дітей.[10,
С. 13].Тобто виховна функція полягає в організації діяльності з
переведення загальнолюдських цінностей у свідомість і досвід поведінки
учнів крізь вияв власного ставлення вчителя, організацію життєдіяльності
дітей. Зрештою метою виховання є самовиховання учнів, тобто спонукання
його до самопізнання, до керування своїм розвитком.

Для того, щоб вирішити це завдання, сучасному вчителю необхідно засвоїти
інструментарій педагогічної діагностики, яка виконує дві ролі: з
допомогою діагностики прослідковується результативність роботи учнів і
учителя; діагностика з інструменту тільки пізнання перетворюється в
інструмент формування.

Як бачимо, педагог стає майстром тоді, коли він може налагодити
взаємодію з учнями на засадах рефлективного керування: вміє організувати
доцільну діяльність дітей і бачить не лише наслідки предметного плану, а
й зміни в розвитку вихованців.

Педагогічна діагностика (в перекладі з грецької “здатність
розпізнавати”) – це процес постановки “діагнозу”, тобто встановлення
рівня розвитку суб’єкта діагностики. Зміст педагогічної діагностики
полягає у спостережувані якісних змін, які відбуваються в суб’єкті
діагностики, крім того важливий аналіз зібраної інформації з метою
визначення успіху і неуспіху в розвитку, становленні професійної позиції
вчителя, в розкритті якості змін, які спостерігаються в його діяльності,
в розвитку школярів.

Педагогічна діагностика – це педагогічна діяльність, спрямована на
вивчення і пізнання стану об’єктів (суб’єктів) виховання з метою
співробітництва з ними і управління процесом виховання.

При діагностичному підході до формування загальної мети виховання, яка є
складовою частиною навчально-виховної системи школи, має
використовуватись особистісний підхід до формування дитини, який
передбачає такі основні компоненти

а) соціальні риси;

б) власний життєвий досвід;

в) інтелектуальні риси;

г) генетичні риси.

Такі риси (якості) зазначаються в багатьох психолого-педагогічних
дослідженнях, що стосуються проблем структури особистості (у працях Г.С.
Костюка, А.Н. Леонтьєва, К.К. Платонова, А.П. Петровського та ін.).

Педагогічна діагностика як самостійна галузь педагогічної діяльності
вчителя-вихователя:

• дозволяє об’єктивно оцінити характер і особливості виховного процесу,
як процесу взаємодії і взаємозмінювання вихователя і вихованця;

• з допомогою педагогічної діагностики ми визначаємо зону найближчого
розвитку особистості учня;

• діагностика пов’язана з визначенням шляхів досягнення виховної мети;

• діагностика розгорнута в часі і прослідковує виховний процес, як
перехід з однієї виховної ситуації в іншу, виділяючи при цьому цикли
реалізації виховних мети і завдань;

• діагностика в виховних технологіях виступає, як індикатор і як метод
виховання.

Якщо діагностика проводиться цілеспрямовано, вона перетворюється в засіб
керівництва організованим самопізнанням. Підвищує ефективність
індивідуального підходу, дає необхідну інформацію педагогам і батькам,
поєднує педагогічну науку і практику через виховні технології.

В основі діагностичного підходу, як важливої умови професійної позиції
вихователя лежить теза про те, що розвиток дитини повинен
реалізовуватися в процесі виконання таких завдань, як:

а) розвиток матеріально-технічної бази школи з урахуванням найважливіших
досягнень науки і техніки на основі комп’ютеризації та вдосконалення
інформаційної технології виховання;

б) створення в школі психологічної атмосфери, здатної сприяти
співтворчості за схемою вчитель – учень – мікро — макросередовище рівню
вихованості учнів, розвитку виховуючого колективу;

в) використання у школі виховних технологій, як суспільного руху
вихователів і вихованців по шляху самовдосконалення на основі певних
принципів.

Принцип – першооснова, провідна ідея, основне правило поведінки
(філософський словник).

Принципи виховних технологій:

1) демонстрація виховного процесу — це мета і засіб перебудови виховної
діяльності, варіативність змісту виховання школи, розвиток педагогіки
співробітництва та творчої діяльності, перебудова взаємовідносин
вчителів, учнів, адміністрації.

2) системність виховної роботи передбачає діяльність усіх структурних
виховних підрозділів школи в їх єдності та взаємодії, які забезпечують
оптимальний розвиток та формування творчої діяльності учня.

3) гуманізація виховання забезпечує організацію загальноосвітньої школи
на повноцінність сучасного якісного виховання із вивченням і пізнанням
національної культури, пропагування ідеї людяності, добра,
справедливості, честі у виховній діяльності.

4) індивідуалізація виховного процесу в школі передбачає всебічне
стимулювання здібностей кожного школяра, розвиток кожної особистості з
урахуванням її інтересів, мотивів, відмінностей в інтелектуальній,
емоційно-вольовій, дієво-практичній сферах.

5) оптимізація виховної роботи в школі передбачає досягнення кожним
учнем найвищого рівня вихованості, вироблення умінь і навичок,
опанування різними способами творчої діяльності.

Згідно з основними принципами діагностичний підхід створює наступні
організаційно-педагогічні умови, що забезпечують ефективність
педагогічного впливу вихователя:

а) надання виховному процесу особливостей, які максимально моделюють
реалії життєдіяльності;

б) залучення учнів до різноманітних форм і видів виховної діяльності, що
активізує самостійність, ініціативу, винахідливість дитини, тобто
створює базу для розвитку її творчих здібностей;

в) цілеспрямований вияв і розвиток творчої індивідуальності кожної
дитини.

Таким чином, діагностичний підхід у діяльності сучасного
вчителя-вихователя, будується на певних принципах і дотриманні
відповідних організаційно-педагогічних умов і передбачає три типи
діагностики (за вченим А.І. Кочетовим): початкову, коректуючу,
узагальнюючу.

Початкова діагностика пов’язана з плануванням і управлінням виховною
роботою.

На даному етапі вчитель-вихователь вивчає рівень вихованості учнів,
рівень розвитку учнівського колективу.

Коректуюча діагностика проводиться під час самого процесу організації
діяльності учнівських колективів, орієнтує педагога-вихователя на зміни,
що відбуваються в розвитку учнів і учнівських колективів.

Коректуюча діагностика дозволяє педагогу швидко, точно і з мінімумом
помилок коректувати свою роботу і вдосконалювати стиль взаємин з дітьми,
результативність виховної роботи.

Узагальнююча діагностика дає головні дані для корекції педагогічного
впливу протягом наступного навчального року.

Вона проводиться в кінці кожного навчального року.

Діагностика необхідна для підвищення ефективності виховної роботи
вчителя і передбачає наступну структуру її об’єктів.

2. Структура об’єктів педагогічної діагностики.

2.1. Діагностика особистості школяра Діагностика особистості школяра –
це виявлення індивідуальних особливостей рівнів вихованості кожної
дитини та загального її розвитку.

При цьому вивчається:

а) спрямованість особистості (потреби, інтереси, переконання, ціннісні
орієнтації, мотиви, установки, система ставлення);

б) пізнавальна і навчальна культура, навички НОП;

в) здоров’я і фізична культура;

г) культура поведінки і спілкування;

д) умови сімейного виховання;

е) характерологічні особливості (характер, темперамент, воля, пам’ять,
звички).

Головним в роботі вихователя А.С.Макаренко вважав систематичне вивчення
дітей, спостереження за їх поведінкою, врахування елементарних дрібниць.

Вивчення особистості учня, знання відхилень в його розвитку дозволяють
виробити обґрунтований і конкретизований план педагогічної діяльності.

Процедура діагностування полягає в тому, щоб виявити зміни ознак
об’єктів, які вивчаються і причини, які викликають ці зміни,
проаналізувати спостережувані явища, встановити закономірні зв’язки,
розкрити їх прояви в конкретних умовах педагогічної діяльності.

Таким чином, педагогічна діагностика пов’язана зі збиранням,
збереженням, опрацюванням інформації і використанням її для управління
навчально-виховним процесом.

Результати вивчення можуть обговорюватись на педагогічній раді,
батьківських зборах, в індивідуальній бесіді з учнями, колективно з
класом, з групою активістів, тобто в різній формі і різними методиками.
Все залежить від індивідуальних особливостей учнів, рівня сформованості
громадської думки і захищеності особистості в колективі, авторитету
активу і самого вчителя-вихователя, взаємостосунків педагога з батьками
і т. д.

Вивчення вихованості школярів складається з наступних етапів.

Перший етап – осмислення мети і завдань виховання, конкретизація їх,
аналіз запропонованої програми і процедури вивчення.

Другий етап – складання попередньої характеристики вихованості школярів
вихователем.

Третій етап – залучення до аналізу вихованості самих учнів, активу
класу, батьків і педагогів.

Найважливіше на даному етапі – спонукати учнів до самоаналізу,
самооцінки і самоконтролю.

Головне, що повинні усвідомити діти, — це те, що вихованість – уміння
поводитись у товаристві, чемність, ввічливість.(“Азбука
моралі”).Виходячи з аналізу сформованості якостей особистості кожного
школяра, рівня його вихованості, вчитель-вихователь намічає цілі у своїй
виховній роботі і коротко формулює їх. Головне, безпомилково побачити
кращі якості, опертись на них і вже на цій основі нейтралізувати
негативні прояви.

2.2. Діагностика дитячого колективу Діагностика дитячого колективу — це
виявлення виховних можливостей колективу та умов для індивідуального
розвитку особистості.

Вивчаються: структура, особливості міжособистісних стосунків, основні
цінності, ставлення до навчання, виховання в школі, характер громадської
думки, згуртованість колективу, основні види ініціативної діяльності,
форми дозвілля, переважаючий емоційний фон.

Сформованість учнівського колективу доцільно оцінювати у двох напрямках
– у класному колективі і шляхом підключення учнів до аналізу
навчально-виховного процесу в загальношкільному колективі.

Але перш ніж залучати учнів до аналізу різних ситуацій, потрібно
сформувати в них відповідні вміння: співвідносити явища, які
аналізуються, з нормами і правилами поведінки: визначати моральну
значимість аналізованого; встановлювати причинно-наслідкові зв’язки;
передбачати можливі результати; мотивувати свою оцінку; самостійно
приймати рішення.

Оціночні судження щодо розвитку колективу є проміжним етапом на шляху до
самостійних дій і вчинків.

Якщо колектив знаходиться на низькому рівні розвитку, то
вчитель-вихователь виступає організатором його діяльності. Його завдання
полягає в тому, щоб зруйнувати негативні установки, перебудувати
стосунки, які склалися.

А для цього потрібно виділити ядро колективу і опертися на нього.
Вченими встановлено, що класний керівник може управляти розвитком
колективу:

• якщо добре знає вихованість, індивідуальні особливості і можливості
кожного школяра і окремих груп учнів;

• володіє конкретними знаннями стану його розвитку в цілому і за
окремими ознаками;

• зміцнює і розширює актив, розвиває організаторські навики і вміння
всіх учнів. озброїть їх знанням виховних функцій колективу;

• розвиває ініціативу і саморегуляцію на основі самоаналізу,
самоконтролю засвоєних критеріїв моральної вихованості особистості і
колективу школярів;

• змінює співвідношення сил у колективі за рахунок збільшення кількості
учнів з позитивним досвідом моральної поведінки, переведення учнів з
нестійкою саморегуляцією і моральною поведінкою в активну позицію;

• зміцнює відповідно до рівня розвитку колективу власну педагогічну
позицію.

При цілеспрямованому аналізі рівнів розвитку колективу і моральної
вихованості кожного його члена в учнів з’являється ціннісне відношення
до своєї позиції в життєдіяльності колективу, її цілей, до суспільно
корисних справ і їх результату.

2.3. Діагностика виховного процесу Діагностика виховного процесу – це
виявлення ефективності, аналіз затрачуваних педагогом зусиль, одержання
всебічної інформації про характер впливів навколишніх мікро та
макросередовищ на розвиток школярів.

Вивчаються:

а) рівень вихованості та загального розвитку учнів;

б) система виховної роботи в школі;

в) реакція учнів на впроваджувані заходи, педагогічні умови;

г) ступінь задоволення виховною роботою, спілкування з педагогами;

д) ступінь і характер взаємодії (співробітництва) суб’єктів виховання;

е) момент напруженості у стосунках учнів і педагогів та їх причини.

Процес виховання, на думку вченого Б.П.Бітінаса[1,-С.11] – це процес
управління і обміну інформацією.

Основним елементом виховного процесу є вихована ситуація. В ній
перехрещуються складні взаємостосунки особистості учня, вихователя,
колективу, середовища, суспільства. Основу ситуації становить виховна
взаємодія, яка має відповідну мету і стосовно неї зміст і засоби
виховання. В поняття “виховна ситуація” включається вплив вихователя,
вплив його особистостості на учня, діяльність колективу, а також інші
впливи, які достатньо значимі для даної ситуації.

Тому результати виховання віддалені, але діагностування виховного
процесу, як і виховної ситуації, можливе.

В педагогічній науці виховний процес розглядається як процес складний,
динамічний і системний. Це означає, що йому характерні цілісність,
взаємозв’язок зовнішніх і внутрішніх властивостей.

Схематично структуру виховного процесу можна зобразити у такому вигляді
(рис. 1).

Рис. 1 Структура виховного процесу.

Як бачимо зі схеми, будь-яка виховна ситуація, як елемент виховного
процесу, більшістю зв’язків залежить від інших ситуацій. Тому,
визначаючи програму вивчення будь-яких педагогічних явищ, вчитель
повинен пам’ятати, що який би “найкращий” чи “сучасний” метод
діагностування не був застосований, взятий окремо, він може бути лише
інструментом аналізу якоїсь сторони виховного процесу (взаємодії
особистості і колективу, різні прояви процесу формування особистості в
різних видах діяльності учнів і т. д.).

Тому більш доцільніше використовувати комплексні діагностичні методики,
які включають найрізноманітніші методи, фіксуючі групи інтегративних
показників виховного процесу.

Враховуючи специфіку виховного процесу в школі і результати проведеного
вивчення, вчені виділяють дотримання алгоритму, логіки виховного процесу
(так звані кроки алгоритму, що характерно для виховних технологій) як
головні умови вдосконалення діяльності вчителя-вихователя.[12,С.51-52.]

Алгоритм, логіка виховного процесу.

1. Знання головної мети, завдань і змісту процесу виховання, виділення
актуальних проблем виховання. Розуміння основних психолого-педагогічних
понять, володіння провідними формами і методами виховної роботи.2.
Аналіз рівня відповідності результатів виховної роботи меті виховання,
розуміння причин, які впливають на неоптимальне вирішення завдань
виховання.

Вмілий аргументований аналіз виховного заходу (виховної справи), власної
педагогічної позиції, сучасне педагогічне мислення, готовність до
розвитку ситуацій успіху.3. Передбачення результатів своєї роботи,
вміння порівняти реальні результати із загальною метою виховання, бачити
суперечності, будувати обґрунтовані гіпотези. Визначення системи
“перспективних ліній”: близьких, середніх, далеких.

Перспективне планування діяльності із врахуванням завдань розвитку
особистості і колективу школярів.4. Конкретизація завдань із врахуванням
результатів вивчення головних об’єктів виховання і
прогнозів-перспектив.5. Вирішення комплексу виховних завдань меншим
числом заходів.

Усвідомлений вибір головних завдань і адекватної їм діяльності із
врахуванням розвитку учнів і класних колективів. Переконаність, що
вибрані види виховної діяльності, форми і методи виховної роботи
забезпечать позитивні зрушення в рівні вихованості учнів і рівні
розвитку учнівських колективів.6. Вироблення конкретної програми
діяльності як логічної ланки процесу виховання. Педагог повинен
продумати як змінити позицію вихованців, викликати позитивні внутрішні
мотиви і переконання.7. Проектування розвитку особистості, включення
учнів у таку систему діяльності та стосунків, яка збагачує їх позитивний
досвід, зміцнює морально-ціннісну позицію. При цьому вихователь не лише
організовує діяльність адекватну виховній меті і завданням, але й
створює умови для прояву позитивних якостей дитини.

Підводячи підсумки виховної діяльності, вчитель підкреслює успіх,
показує ріст особистості, при необхідності ”авансує” успіх. Із
врахуванням реальних можливостей кожного вихованця вчитель підбирає
відповідний вид діяльності і доручення конкретному учневі, опираючись на
його сильні сторони, сприяючи подальшому розвитку якостей, що
формуються.8. В реалізації програми виховної роботи важливо враховувати
і можливості самого педагога, його сильні і слабкі сторони, забезпечити
використання найбільш доцільних в даних конкретних умовах методи та
засоби виховання, творчий ріст вчителя.9. Проведення проміжного
контролю, аналізу результатів діяльності, рівня вихованості учнів і
рівня розвитку учнівського колективу.

Таким чином, при умові логічної побудови виховного процесу на
діагностичній основі вчитель-вихователь звільняється від недоцільних
заходів, обґрунтовано вибирає зміст, форми і методи роботи, тобто
усвідомлено будує процес виховання і управляє успішним становленням
особистості школяра, з меншими затратами сил і часу досягає позитивних
успіхів у вихованні.

2.4. Самодіагностика особистості і діяльності педагога

Самодіагностика особистості і діяльності педагога — це оцінка власних
можливостей у розв’язанні конкретних виховних завдань, включаючи
самоаналіз особистісних рис і професійних умінь.

Вивчаються:

а) виховна діяльність педагогів;

б) індивідуальний стиль педагогічного спілкування та керівництва;

в) поведінка у складних ситуаціях, в тому числі конфліктних;

г) культура розумової праці та самовдосконалення;

д) рівень оволодіння педагогічними знаннями;

е) авторитет у колег та учнів і їхніх батьків;

є) володіння педагогічною технікою, технологією та методикою
індивідуальної педагогічної взаємодії;

ж) характер і причини утруднень у виховній роботі.

Як бачимо, самодіагностика – необхідна передумова набуття і збереження
професіоналізму вчителя. Вона відбувається через самоспостереження,
самоаналіз, самооцінку, самопрогнозування.

Самоаналіз – аналіз свого внутрішнього світу, своєї діяльності;
критичний аналіз успіхів спілкування, врахування набутого досвіду,
погляд на себе очима оточуючих людей. На підставі самоаналізу формується
самооцінка як компонент самосвідомості. Не бажана як завищена, так і
занижена самооцінка.

Самопрогнозування “Я — у майбутньому” доповнює картину самопізнання
характеристикою особистості з урахуванням життєвих планів.

Самодіагностика допомагає вчителеві завоювати авторитет в учнів за
рахунок сформованих позитивних особистісних якостей і чіткої професійної
позиції.

Критерієм справжньої авторитетності, на думку більшості вчених, можна
вважати збереженням позитивного ставлення учня до вчителя після виходу з
під його нормативної влади, наприклад, після закінчення школи. До цього
часу важко розрізнити істинний авторитет та показну слухняність.

Отже, педагогічний авторитет – це не пов’язана з соціальним статусом,
примусом і винагородами здатність учителя впливати на думки, почуття і
поведінку учнів.

Практика і дослідження свідчать, що авторитет учителя залежить не тільки
і навіть не стільки від того, яким він є сам по собі, скільки від того,
яким його уявляють учні.

Немає учителя авторитетного взагалі. Те, що викличе захоплення і вплине
на одних учнів, може залишити байдужими інших і навпаки. Через те один і
той самий вчитель матиме різну значимість для різних учнів і неоднаковий
потенціал виховного впливу.

Форми впливу залежно від наслідків їх застосування можна поділити на
власне виховні і керуючі. До перших належать ті, в результаті яких
відчувається відносна стабільність зміни в мотиваційно-ціннісній сфері
та поведінці вихованців: референтна, експертна, інформаційна. Якщо
результатом впливу є лише ситуативні зміни психічного стану та поведінки
вихованців в умовах постійного зовнішнього контролю з боку вихователя,
то слід говорити про керуючі форми влади: нормативну, владу примусу і
винагороди.

Говорячи про головну ознаку учительського хисту, І.Я.Франко писав:

Який же дар дістали ті,

Що так дітей учити вміють?

Мені здається, в скарбі тім

Любві найбільш дісталось їм.

З ним перегукується і В.О.Сухомлинський: “Що було найголовніше у моєму
житті? Без вагань відповідаю: любов до дітей.” [11, С. 7]

3. Основні методи педагогічної діагностики.„Метод – інструмент дотику до
особистості” – вважав А.С.Макаренко.

Пропонуємо вашій увазі основні методи педагогічної діагностики (за
Кочетовим А.І.):

І. Загальні методи вивчення особистості і колективу:

а) інформаційно-констатуючі (анкета, інтерв’ю, бесіда, анкета-коментар,
ранжування);

б) оцінюючі (рейтинг): компетентні судді, експертна оцінка, незалежні
характеристики, оцінка, самооцінка.

ІІ. Продуктивні методи: вивчення творчості учнів, тести – особистісні,
тести – ситуації.

ІІІ. Дієво-поведінкові методи: спостереження (пряме, опосередковане,
спостереження-включення і т. д.), дискусії, диспути, аналіз у взаємодії,
ситуації (природні, штучні), соціометричні методи, встановлення
референтності особистості і колективу.

Така класифікація методів педагогічної діагностики дозволяє визначити
зв’язок між методами діагностики, можливостями створюваних з їх
допомогою моделей, описати і прогнозувати результат виховання і сам
процес досягнення педагогічної мети.

Вибір засобу аналізу педагогічного явища залежить від того, який
результат хоче отримати вчитель-дослідник. В одних ситуаціях вихователю
потрібна експрес діагностика педагогічної ситуації, яка виникла у класі,
в інших необхідно провести довготривале спостереження за змінами
стосунків між учнями, в третіх — виникає необхідність, використовуючи
методи прогнозування, представити можливу результативність всієї
виховної роботи в класі.

Функції кожного окремого методу можуть змінюватись залежно від засобу
його використання і від того, яку інформацію з допомогою конкретного
методу ми хочемо отримати.

Важливою вимогою, на думку вчених, до застосування методик
діагностування є доступність їх для дітей. Тому кожне питання анкети чи
тексту, тема твору, будь-які прийоми дослідження повинні бути зважені,
продумані з позицій дітей. Потрібно передбачати, яку користь принесуть
отримані результати для покращання роботи учнівського колективу, активу,
а, отже, в якій формі відбудеться знайомство самих вихованців з цими
результатами і т. п.

Достовірність, об’єктивність отриманих даних залежить від відношення
дітей, які піддаються вивченню, до самого педагога-дослідника:
доброзичливість породжує об’єктивність, недоброзичливість –
необ’єктивність отриманих даних.

Отже, педагогічна діагностика, як один з найважливіших етапів
впровадження виховних технологій, дозволяє об’єктивно оцінити результати
виховної роботи, побачити сильні і слабкі сторони впливу на дитину,
дитячий колектив, сприяє переходу процесу діяння дітей в саморух.

Література:

Белкин А.С. Ситуация успеха. Как ее создать. — М.. 1991.

Берн Е. Ігри, в які грають люди. — М., 1988.

Вишневський О.І. Гуманізація шкільного життя. // Рад. школа. — 1990. —
№1.

Волинець А.Г. Сучасні педагогічні інновації і школа майбутнього // Рідна
школа. — 1993. — №8.

Воробьев Г.Г. Школа будущего начинается сегодня. — М., 1991.

Голубев Н.К., Битинас Б.П. Введение в диагностику воспитания. — М.,
1989.

Гришин Д.М., Колдунов Я.И. Руководство самовоспитанием школьников. — М.,
1973.

Гуревич К.М. Индивидуально-психологические особенности школьников. — М.,
1988.

Карпенчук С.Г. Теорія і методика виховання: навч. посібник. — К., 1997.

Кан-Калик В.А. Учителю о педагогическом общении. — М., 1987.

Концепція позакласної виховної роботи загальноосвітньої школи // Рад.
школа. — 1991, № 6.

Сухомлинський В.О. Сто порад учителю. — К., 1981.

Сухомлинський В.О.Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості.
//Вибр. твори: В 5 т. — К., 1977. — Т 5.

Сухомлинський В.О. Методика виховання колективу. — К., 1971.

Турбовский Я.С. Средства и методы педагогического воздействия. — М.,
1980.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *