.

Основи соціальної педагогіки, конспект лекцій (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
458 7200
Скачать документ

Реферат на тему:

Основи соціальної педагогіки, конспект лекцій

Питання:

1 .Культурно-виховна функція суспільства.

2.Особистість як безумовна цінність прогресивного суспільства.

3.Соціальне виховання як цілеспрямований процес духовного розвитку
людини та суспільства.

Література.8, 22, З6а, 59, 67, 72, 77, 78, 82, 85, 86.

1.1 КУЛЬТУРНО-ВИХОВНА ФУНКЦІЯ СУСПІЛЬСТВА.

Суспільство – це універсальний спосіб організації соціальних зв’язків і
соціальної взаємодії, який забезпечує задоволення всіх основних потреб
людей, який саморегулюється, самовідтворю-ється та є самодостатнім
(67;205). Визначальну роль у формуванні цілісності суспільства, його
якісної визначеності відіграє культура.

Культура – це не просто ряд духовних елементів (цінності, знання,
переконання, норми та ін.), а спосіб, метод ціннісного опанування
дійсності (79;79).

Культура об’єднує духовні багатства, нагромаджені людством у минулому і
духовні цінності сучасного суспільства. Саме тому культура виконує
культурно-виховну функцію. Культура робить людину людиною, оскільки
індивід стає особистістю в міру опанування культури: мови, цінностей,
знань, норм, звичаїв, традицій своєї соціальної групи, суспільства.
Культура здійснює соціальний контроль, стимулює і регулює поведінку
людини, груп людей, тобто вона є засобом соціального впливу.(79;79)

Проте культуру створює людина. Культура – матеріальний та духовний
прогрес як індивідів, так і окремих спільнот. Обидва прогреси мають
духовний характер, оскільки обидва фундують-ся на духовних досягненнях
людини. Матеріальний прогрес досягнутий завдяки пануванню розуму над
силами природи. Сутність духовного прогресу в тому, що індивід і окремі
людські спільноти співставляють свої бажання з матеріальним і духов ним
добробутом цілого та багатьох. Занепад духовної частки культури є
небезпечним як для суспільства, так і окремої люди ни.(82;59-68)

“…Коли суспільство впливає на індивіда сильніше, ніж індивід на
суспільство, починається деградація культури, оскільки в цьому випадку
неминуче зменшується вирішальна величина духовні та моральні здібності
людини. Відбувається деморалізація суспільства, воно стає нездатним
розуміти і вирішувати проблеми, що виникають перед ним. Внаслідок цього
рано чи пізно настає катастрофа.”(82; 69)

Останнє слово в питанні про майбутнє того чи іншого суспільства не за
більшою чи меншою вдосконалістю його організації, а за меншою чи більшою
внутрішньою активністю індивідів, що його складають. Тільки моральний
рух може подолати стан безкультур’я. Оновлення культури ще ускладнюється
й тим, що носіями руху можуть стати виключно особистості, які наділені
індивідуальністю (68,69).

Таким чином, провідною функцією суспільства є виховання активної,
духовно багатої, творчої особистості, здатної до успадкування та
розвитку культури суспільства.

1.2 ОСОБИСТІСТЬ ЯК БЕЗУМОВНА ЦІННІСТЬ ПРОГРЕСИВНОГО СУСПІЛЬСТВА.

Особистість – стійкий комплекс якостей, властивостей набутих під впливом
відповідної культури суспільства і конкретних соціальних груп, до яких
вона належить, в процесі спільної діяльності та спілкування (86; 87).

Особистість як суб’єктивна основа одержує свою індивідуальну
визначеність тільки завдяки комбінаціям елементів культури, які вона
засвоює, а ці останні життєздатні завдяки культурній участі в них тих чи
інших людей (5;3).Отже, могутність індивідуальності коріниться не в
природній могутності її психофізичного організму, а в тих духовних
цінностях, які проникають в тіло та душу людини в процесі освіти і які
просвічують в них як творче спрямування людини (22;377).

Суспільство, в залежності від політико-економічного устрою, може
пригнічувати чи підсилювати “розквіт” особистості. Суспільство
прогресивне лише тоді, коли воно служить духовному вдосконаленню
індивида як прогресу прогресів.(82;95) Більш того, підсилення
особистісної своєрідності кожної людини потребує встановлення і
зміцнення прогресивного, наприклад, демократичного устрою (устрій, для
якого характерним є самоврядування на місцях, суспільне та
представницьке – в центрі.(8) Прогресивне, демократичне суспільство
зможе підняти вище людський рід, якщо забезпечить вільний розвиток
окремих індивідів.

“Для того, щоб жити і з успіхом працювати в надзвичайно мобільному та
динамічному суспільстві найближчого майбутнього, індивід має володіти
двома протилежними рядами якостей. З одного боку, потрібно бути
особистістю, мати сталий світогляд, соціальні і моральні переконання,
інакше на кожному крутому віражі історії, хибній життєвій ситуації
людина буде, образно кажучи, розпадатись на частини чи реагувати
неврозами, з іншого боку, необхідна висока психологічна гнучкість,
здібність засвоювати та переробляти нову інформацію і створювати щось
нове не тільки в юності, але й у віці, коли ми звикли обходитися старим
багажем. Без цього індивід (і суспільство таких індивідів) відстає від
руху історії.”(І.С.Кон)

1.3 СОЦІАЛЬНЕ ВИХОВАННЯ ЯК ЦІЛЕСПРЯМОВАНИЙ ПРОЦЕС ДУХОВНОГО РОЗВИТКУ
ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА.

“Формування особистості є соціальне творення людини, виховання – та його
частина, яка піддається керівному впливу. Виховання – це можливість не
змінюючи суті процесу, але керуючи ним, впливаючи на нього, зокрема
вдосконалюючи умови його протікання, впливати на його
наслідки”(О.Н.Крутова).

Соціальне виховання — система соціально-педагогічних захо дів,
спрямованих на становлення та реалізацію духовного потенціалу людини,
групи, суспільства; на гуманізацію відносин в соціумі.

Соціальне виховання як форма цілеспрямованої соціалізації здійснюється,
з одного боку, суспільством, з іншого – особистістю. Суспільство, з
метою забезпечення гарантованого включення індивіда в соціальні
взаємовідносини, реалізує соціальне виховання через організацію
взаємодії низки соціальних інсти-туців (сім’ї, освіти, засобів масової
інформації тощо). Соціальне виховання спрямоване на систематичне
засвоєння людиною цінностей культури, на опанування конкретних
суспільних відносин (соціальна адаптація), та на індивідуалізацію –
знаходження індивидом особистого “Я” та духовну самореалізацію (останній
напрям притаманний прогресивному суспільству). Со-ціально активна,
творча особистість усвідомлено, цілеспрямовано впливає па динаміку
соціальних відносин, на розвиток цінностей культури, створює умови
подальшого духовного розвитку людини, соціуму, тобто виховує суспільство
безпосередньо, а також через різноманітні групи та об’єднання.

Соціальне виховання прогресивного суспільства має за мету коли не
випередження, то хоча б урівноваження духовного та матеріального
прогресіє культури загалом, духовного та матеріального рівнів розвитку
людини, груп зокрема. Стосовно дітей, покоління, що виховує, зобов’язане
не відтворити себе, а виховати нову генерацію цінну саму по собі. Проте,
щоб стати самим собою, необхідно вийти за межі самого себе і зануритися
в над-індивідуальну цілісність людства (22; 37).

Сьогодні вже йдеться про світовий підхід до соціального виховання.
Генеральним Секретарем ЮНЕСКО Ф.Майором запропонована концепція
Глобального виховання. Глобальне виховання є спробою створення мирної
культури людства, подолання віковічної недовіри національних культур;
спробою налагодження мосту між людьми та природою, часом і простором у
новій громадянській культурі нашої планети.

ТЕМА 2. ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛЬНОГО ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ В СВІТОВІЙ
СУСПІЛЬНІЙ ДУМЦІ ТА СТАНОВЛЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ ПЕДАГОГІКИ ЗА РУБЕЖЕМ
Питання.

2.1. Проблеми соціального виховання Античності.

2.2. Проблеми соціального виховання Середньовіччя.

2.3. Гуманістичний ідеал соціального виховання епохи Відродження.

2.4. Теорія та Практика соціального виховання епохи Просвітництва та
початку Нового Часу.

2.5. Становлення та розвиток соціальної педагогіки .

2.6. Професійна підготовка соціального педагога за рубежем.

Література 3,12,15, 22, 25, 26, 34, 40, 42, 45,50, 51, 69, 71.

2.1 ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛЬНОГО ВИХОВАННЯ АНТИЧНОСТІ.

Питання соціального виховання турбують людство з давніх часів. Ще в
античні часи була спроба вирішення проблеми гармонізації особистісного
та суспільного ідеалів виховання. Давньогрецька система виховання – це
перший зразок виховання, де особистість звеличується, а не
пригнічується. Проте і Античності не вдалося вирішити цю проблему
повністю. “Греція перша взяла на себе завдання озброїти людину всім
необхідним для неї в її громадському житті, всім тим, що сприяє її
земному благополуччю; завдання розгорнути та розширити всі уроджені
здібності та сили, як фізичні так і духовні, в постійному прагненні до
недосяжного ідеалу, вона знайшла те, що наближає людину до бога, робить
її богоподібною”(42).

Проблеми соціального виховання особистості хвилювали багатьох
прогресивних філософів античності: Демокріта (460-370 рр.до Р.Х),
Сократа (469-399 рр. до Р.Х.), Платона (420-348 рр. до Р.Х.), Арістотеля
(384-322 рр. до Р.Х.), Квінтіліана (42-118рр.).

Їх заслуга полягає у висуненні та спробі вирішення таких проблем:

-створення державної системи виховання, де навчання та виховання
розглядається як єдиний взаємопов’язаний процес,

-проголошення ідеалу гармонії душі та тіла, взаємозв’язку розумового,
фізичного та морального виховання, -визначення ролі праці для формування
особистості (Демокріт),

-підкреслення ролі сімейного виховання та його зв’язку з державним
вихованням,

-обгрунтування необхідності створення державної системи дошкільного
виховання,

-обгрунтування принципу природовідповідності виховання,

-визначення вимог до особистості вихователя.

2.2 ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛЬНОГО ВИХОВАННЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ.

У Середньовіччі, на відміну від Античності, концентрація культури
відбувається навколо релігійного виховного ідеалу. Заслугою християнства
було зосередження на внутрішньому житті людини, її моральності, зокрема
в пропаганді, так званих, “особистих чеснот”: співчуття до нещасних,
уваги та поваги до ближнього, милосердя. Проте “зречення від земних
радостей” мало за мету виховання аскетизму, слухняності, покірливості,
повної підлеглості авторитету, тобто фактичному осудженню того, що
об’єктивно сприяло розвитку індивідуальності.

У соціальному вихованні існував звичай виховання поза рідною сім’єю –
виховательство, яке базувалося на формуванні особистості саме на
вихованні, а не на божественному призначенні.

2.3 ГУМАНІСТИЧНИЙ ІДЕАЛ СОЦІАЛЬНОГО ВИХОВАННЯ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ.

Епоха Відродження висунула на перший план гуманістичний ідеал виховання,
метою якого став культ людини. В цей час була зроблена спроба визволення
свідомості особистості від церковного догмату, але для обраних.

Видатні діячі Відродження Пікко делла Мірандола, Е.Рот-тердамський,
Ф.Рабле визначали мету соціального виховання, виходячи з природи дитини.

Особливо важливою для формування гуманістичного ідеалу соціального
виховання є педагогічна спадщина Е.Роттердамського (1469-1536), який
ставив долю людини в безпосередню залежність від виховання. Він
запропонував новий погляд на виховання як на форму розвитку людини,
буття дитини. Висунув проблему захисту дитинства: забезпечення його
права на виховання (“дитинство поза вихованням – злочин), захист від
сімейної байдужості та жорстокості шкільного виховання. Підкреслив роль
найближчого оточення, особливо братів, сестер, товаришив у соціальному
вихованні дитини.

2.4 ТЕОРІЯ ТА ПРАКТИКА СОЦІАЛЬНОГО ВИХОВАННЯ ЕПОХИ ПРОСВІТНИЦТВА ТА
ПОЧАТКУ НОВОГО ЧАСУ.

В 17 столітті домінуючими були ідеї про визначальну роль середовища у
розвитку дитини та про гармонізацію особистісних та суспільних потреб у
розвитку людини. “Хто знайшов спосіб зберегти душу дитини непримушеною,
діяльною, вільною і в той же час утримувати дитину від багатьох речей,
до яких її тяг не, та спрямувати її до того, що їй не зовсім
подобається, той опанував дійсним секретом виховання” (ДжЛокк
(1632-1704)). Не можна обмежувати дитину лише сімейним середовищем,
інакше вона може і збереже більше невинності, але менше буде знати
життя, буде обмеженою істотою чи диваком (15;68).

Для 18 століття характерним був пошук шиями втілення принципу
природовідповідності вихованих. Ж Ж.Руссо (1712-1778) спробував це
здійснити теоретично. Він відмовляється від мети виховання, яка
створюється апріорі, а не із самої природи дитини. Проте Ж.-Ж.Руссо за
ідеальне вважав виховання на лоні природи, далі від негативних впливів
суспільства, сім’ї, товаришів, книг тощо.

І.Г.Песталлоці (1746-1827) здійсняв цей принцип на практиці, але на
відміну від Ж.-Ж.Руссо вважав природовідповідним розвитком душі дитини —
соціальний розвиток. На його думку, природа виховує для соціальних
відносин і через соціальні відносини, тому зв’язок з іншими людьми для
дитини головніше навіть від зв’язку з природою. Основою соціального
виховання бачив сім’ю, через неї дитина відчуває свою належність до
суспільства, інших людей, відчуває їх розуміння і любов (12;34). Ним
введений термін “соціально травмовані діти” (сироти, безпритульні).
І.Г.Песталлоці намагався створити систему соціального виховання, яка б
адаптувала дітей в будь-яких соціальних умовах.

Проблеми соціального виховання продовжували хвилювати видатних людей і в
19 столітті. Особлива увага приділялась створенню “виховуючого
соціального середовища”. Існували різні концепції вирішення цього
питання і деякі з них були реалізовані на практиці І.Оберлі (1740-1826),
Р.Оуеном(1771-1858), Ф.Фребелем (1782-1852).

2.5 СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК СОЦІАЛЬНОЇ ПЕДАГОГІКИ.

Вперше термін “соціальна педагогіка”, у сьогоднішньому розумінні, був
запроваджений у 1844р. німецьким педагогом Карлом Магером. К.Магер,
німецький просвітник, спеціально досліджував соціальні аспекти освіти та
виховання, був прихильником педагогічних ідеалів античності і критикував
педагогічні теорії Д.Локка, Ж.-Ж.Руссо та ін. за властивий їм
індивідуалістичний підхід. Що стосується соціальної педагогіки, то для
К.Магера був характерним широкий та глобальний підхід до визначення її
сутності. Він вважав, що соціальна педагогіка — це наука, яка займається
вивченням умов формування суспільства в цілому. Формальна освіта та її
інститути відіграють підпорядковану та обмежену роль у цьому процесі.

Пауль Наторп (1854-1924), професор Марбурзького університету, висунув
ідею об’єднання всіх виховних можливостей суспільства, ідею загальної
педагогічної організації суспільства. П.Наторп мріяв про “союз громадян,
який впливає через народ на його культуру, на виховання кожної людини,
дитини і дорослого; про створення організації, що могли би дати притулок
кожному; про соціальне виховання, що охоплює весь народ
за-галом”(59;4-5).

На думку німецького філософа і педагога Г.Нола (1879-1960) до соціальної
педагогіки мають безпосереднє відношення такі сфери, як робота в дитячих
садках і яслах, молодіжних клубах, робота з правопорушниками, професійне
навчання безробітних, діяльність у позашкільних закладах. Вони всі, на
його думку, мають дещо загальне, незважаючи на зовнішні відмінності,
оскільки стосуються матеріального та духовного благополуччя нації як
колективного утворення.(12;36)

Г.Боймер, заступник міністра внутрішніх справ Веймарської республіки,
розглядає соціальну педагогіку як інструмент соціальної політики. Вона
визначила компоненти соціально-педаго гічної діяльності. Розроблена за
її участю соціально-педагогічна програма була викладена у Законі про
молодь Німеччини 1922р. Після 11 Світової війни соціальна педагогіка
розглядалась як один із засобів реалізації програми, спрямованої на
“очищення” Німеччини від нацистської ідеології, її подальшу
демократизацію. Окупаційна ж англо-американська влада віддавала перевагу
терміну “соціальна робота”.

У 50-60 роки Е.Моленхауер розпочав дискусію про предмет соціальної
педагогіки. Він розглядав соціальну педагогіку як допомогу молоді з боку
суспільства у швидкій адаптації до соці альної системи, протидію
негативним відхиленням від норм поведінки. Г.Пфафоренберг доповнював:
соціальна допомога потрібна не тільки молоді, але й дорослому населенню.

В 60-ті роки цей напрямок складається в позицію: соціальна педагогіка –
теоретичне усвідомлення і обгрунтування масового соціального виховання,
тобто допомога делінквентам, позашкільна робота за місцем проживання,
виховна робота в дитячих будинках, школах-інтернатах тощо. Х.Міскес
вважав, що соціальна педагогіка – наукова дисципліна, яка розкриває
соціальну функцію загальної педагогіки, яка досліджує виховний процес у
всіх вікових групах населення. Він писав про необхідність розвитку
герогогіки. А.Мерингер, А.Феютнер наполягали, що дитину треба розглядати
не як об’єкт виховання, а як людину яка має особливі життєві потреби.
Школа, коли розглядає людину як “школяра”, розглядає тільки частину її.
Тому “несоці-альна” школа не тільки не виправляє недоліки, але доводить
їх до краю. Керівництво школи починається з соціально-педагогічного і
соціально-психологічного дослідження “поля” класу. За В.Вернером,
соціальні проблеми виховання непосильні для педагогіки, треба зайнятись
навчанням та вихованням людини, формованням її особистості в навчальних
закладах.

На початку 70-х років В.Кюхенгорф, Р.Вайншенк, А.Вольф підійшли до
соціальних проблем виховання з позиції інтеграції педагогів з
громадськістю. З цього поступово і починається повернення в педагогіку
поглядів П.Наторпа (59;8-10).

В англомовних країнах, перш за все у Великобританії, США, термін
“соціальна педагогіка” відсутній. Соціально-педагогічна діяльність
реалізується в рамках соціальної роботи. Перші служби соціальної
підтримки людей у формі благодійної діяльності народилися у 19 столітті
в рамках релігійного та жіночого рухів. У США в 1889 році Д.Адамс
відкрила соціальну службу, яка допомагала переселенцям. Загалом США
значно вплинули на європейські країни в плані вдосконалення методик
соціально-педа-гогічної роботи: класичні методи індивідуальної роботи з
клієнтом, з сім’єю, групова терапія, робота в общині. В європейських
країнах значного успіху досягли в розвитку теорії соціально-педагогічної
роботи та соціальному захисті людини.

2.6 ПРОФЕСІЙНА ПІДГОТОВКА СОЦІАЛЬНОГО ПЕДАГОГА ЗА РУБЕЖЕМ.

Дефініції термінів “соціальна педагогіка” та “соціальна робота” свідчать
про їх концептуальну нечіткість у багатьох країнах Європи. Визначенням
змісту цих термінів займається європейська група Міжнародної Асоціації
шкіл соціальної роботи, яка заснована в 20-ті роки 20 століття.
Підготовка соціальних працівників та соціальних педагогів в різних
країнах світу відрізняється широтою і неоднорідністю підходів до її
організації, що відображає специфіку національних систем освіти,
традиції у цій галузі. В залежності від моделі соціального виховання
фахівці з соціальної педагогіки та соціальної роботи мають назви:
соціальні педагоги, соціальні працівники, терапевти “соціальних клінік”,
аніматори, педагоги вільного часу, педагоги дошкільної освіти,
“компенсаторної освіти”, конфліктологи тощо. В Данії, Норвегії діють
навчальні заклади, які готують паралельно соціальних педагогів та
соціальних працівників.

У Данії, Фінляндії, Греції, Ісландії, Ірландії, Великобританії, Турції,
Югославії та деяких інших країнах освіта цих фахівців фінансується
державою. В Голандії – всі школи приватні. В Португалії, Іспанії статус
приватного закладу пов’язаний з його релігійною орієнтацією. У більшості
країн Західної Європи існують державні і приватні навчальні заклади. В
Австрії, Бельгії, Німеччині, Норвегії переважна їх кількість є
державними.

Децентралізовані системи навчання соціальної роботи і соціальної
педагогіки – в Німеччині, Ісландії, Ізраїлі, Швейцарії, Італії,
Югославії. Найбільш централізовані – в Ірландії, Великобританії,
Франції.

У Фінляндії, Ісландії, Ірландії, Ізраїлі, Іспанії, Турції – освіту
здобувають в університетах. У деяких країнах – в інших типах вищих
навчальних закладів.(34)

У Франції підготовка здійснюється приватними та державними навчальними
закладами. Фахівців для роботи з дітьми готує Ліга народної освіти.
Координує роботу з підготовки та перепідготовки кадрів Центр стажування
Міністерства національної освіти. Існує два види дипломів: свідоцтво про
придатність до соціальної та виховної діяльності; атестат, який дозволяє
соціально-виховну діяльність на основі теоретичної та практичної
підготовки.(2)

В Австрії з 1988 року в Педагогічних академіях впроваджений курс
“Педагогіка вільного часу”. Там готують фахівців для шкіл і класів
подовженого дня, сфери вільного часу, соціо-культурної анімації (музеї,
бібліотеки тощо).(2)

У Норвегії соціальні педагоги – це фахівці, які “пом’якшують” недоліки
ринкової економіки. Підготовка фахівців ведеться з 1950 року. З 80-х
років престиж професії зростає, тому що триває період економічного
спаду. В кожному регіоні при університеті є факультети соціальної
педагогіки та соціальної роботи. Програма з соціальної педагогіки
називається – “дитяче благополуччя”. Підготовка фахівців складається: з
3 річного навчального курсу (громадське та кримінальне право,
педагогіка, психологія, соціальна педагогіка, народна творчість,
практика займає четверту частину програми). Після 2 років практичної
діяльності спеціаліст має можливість протягом 2 років поглиблювати свої
знання в університеті, одержуючи при цьому вищу освіту. Наступний
магістерський рівень вимагає захисту магістерської дисертації після 2
років навчання.

У США першим університетом, що розпочав підготовку соціальних
працівників, був Колумбійський (1899р.). Школа соціальної роботи
Вашингтонського католичного університету готує з 1930 р. цих
спеціалістів за такими рівнями: бакалавр, магістр, доктор.

Підготовка бакалаврів (з 17 років) починається з перевірки базових знань
за допомогою тестів, співбесіди. Навчаються протягом 4 років. Вивчають:
поведінку людини в соціумі, соціальну політику, теорію і практику фаху,
цінності і етику; проводять дослідницьку роботу; закріплюють знання на
практиці.

Щоб одержати магістерский рівень потрібно мати ступінь бакалавра, крім
того практику роботи в соціальній сфері не менше двох років (при вступі
додається характеристика щодо високих особистих та професійних якостей).
Протягом 2 років вивчають: соціальну політику, економіку, право,
психологію, геронтологію, методи соціальної роботи. 16-20 годин на
тиждень практика “в полі”. Сферами практики є сім’я, медицина, школа,
суд, герон-тологічні заклади тощо. Займаються проблемами виховання,
психологічним здоров’ям, захистом прав людини та іншим. Завершується
навчання захистом магістерської дисертації.

Претендент на докторський ступінь повинен мати магістерський, крім того
практику дослідницької чи викладацької, адміністративної діяльності,
планування та політичного аналізу соціуму. Протягом 2 років вивчають:
соціологію професії, політику соціального благополуччя, методи клінічних
досліджень у практиці соціальної роботи, роботу волонтерів. Завершується
-захистом докторської дисертації.

ТЕМА 3. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ВІТЧИЗНЯНОЇ СОЦІАЛЬНОЇ ПЕДАГОГІКИ.

Питання.

3.1 Досвід соціального виховання в благодійнії діяльності до 1917р.

3.2.Становлення та розвиток вітчизняної педології.

3.3.Розвиток соціально-педагогічних ідей С.Т.Шацьким у 20-30 рр. XX ст.

З.4.Особливості розвитку соціально-педагогічних ідей та практики у
60-80-ті роки ХХст.

3.5.Наслідки діяльності ТНДК “Школа – мікрорайон”.

З.6.Проблеми розвитку соціальної педагогіки в Україні.

З.7.Діяльність Міжнародної Федерації Соціальних Працівників та
Української Асоціації соціальних педагогів і спеціалістів з соціальної
роботи.

Література. 6, 12, 16, 28, 29, 31, 32, 34, 41, 46, 57, 75, 76, 81.

3.1 ДОСВІД СОЦІАЛЬНОГО ВИХОВАННЯ В БЛАГОДІЙНІЇ ДІЯЛЬНОСТІ ДО 1917 р.

Благодійництво – добровільна безкорислива пожертва фізичних та юридичних
осіб у поданні набувачам матеріальної, фінансової, організаційної та
іншої благодійної допомоги;

специфічними формами благодійництва є меценатство і спонсорство;

благодійна діяльність – безкорислива діяльність благодійних організацій,
що не передбачає прибутків від цієї діяльності;

благодійна організація – недержавна організація, головною метою
діяльності якої є здійснення благодійної діяльності в інтересах
суспільства або окремих категорій осіб;

благодійники – фізичні та юридичні особи, які здійснюють благодійництво
в інтересах набувачів благодійної допомоги;

набувачі благодійної допомоги – фізичні та юридичні особи, які
потребують і отримують благодійну допомогу;

меценатство — добровільна безкорислива діяльність фізичних осіб у
матеріальній, фінансовій та іншій підтримці набувачів благодійної
допомоги;

спонсорство – добровільна безприбуткова участь фізичних та юридичних
осіб у матеріальній підтримці благодійної діяльності з метою
популяризації виключно свого імені (назви), торгової марки (Закон
України про благодійництво та благодійні організації //Офіційний вісник
України. – 1997.-№42)

Витоками соціально-педагогічної роботи є діяльність, яка здійснювалась в
основному церквами та благодійними організаціями. Держава виконувала
лише незначну частину цієї роботи. Проте, за часів правління Івана
Грозного опікування дітьми-сиротами було справою державних органів.
Сирітськими будинками керував церковний Патріарший Указ. Створення
перших благодійних закладів, товариств відбувалося на початку 18
століття. Петро І спробував поєднати державну та благодійну турботу. У
1712 році був створений шпиталь для убогих солдат, у 1715 році – виданий
Указ про створення шпиталів для незаконнона-роджених дітей, фінансування
яких відбувалося за рахунок пожертвувань заможних громадян. У 1764 році
Катерина II створює Виховне товариство, яке продовжує традиції
благодійної діяльності, що були закладені Петром І. За її указом , в
рамках цього товариства, для дівчат з бідних благородних сімей, був
відкритий Смольний інститут благородних дівиць.

Поступово традиція відкриття благодійних товариств перейшла до жінок
генерал-губернаторів. У 1837 р. Т.В.Голіцина заснувала Благодійне
товариство, яке почало розповсюджувати рукодільні школи для дівчат. У
1848р. Є.І.Тучкова організовує Дамський тюремний комітет.

Далі широкою благодійною діяльністю починають займатися люди з вищих
верств населення, яким було не байдуже майбутнє суспільства. Серед
напрямків їх діяльності були:

просвіта незаможного населення – “Товариство розповсюдження корисних
книг” (1861), яке займалося виданням книг для народу, відкриттям
народних бібліотек, організацією публічних читань;

організація багатоаспектної соціальної допомоги – “Товариство заохочення
працелюбності” (1863),

“Школа кухарок” (1870),

“Попечительство Горлецьких” (1881), яке надавало допомогу бідним
студентам московської консерваторії;

організація медичної допомоги вдома та відкиття лікарні для невиліковних
хворих з школою сестер милосердя при ній;

організація вихованої роботи з сиротами – у 1763 році з ініціативи
І.І.Бецького був створений Московський виховний дім для підкинутих та
бездоглядних дітей, який будувався та утримувався на пожертви приватних
осіб. Його завданням було рятування та виховання дітей, що не мають
батьків.

І.Бецькой мав за мету через “закриті виховні училища” створити “нову
породу людей”: освічених і працелюбних чоловіків та жінок. “Громадські
діти”, які виховувалися у цьому домі мали привілеї: їх не можна було
закріпачити, вони звільнялися від податей, а найкращі з них продовжували
освіту в Академії мистецтв чи в фельдшерській школі.

До 19 ст. Московський виховний дім мас такі підрозділи: 18 відділень
немовлят; управління вихованцями, що живуть у селах; підготовки жіночої
прислуги для дому; пологове відділення; акушерський інститут;
Миколаївський сирітський інститут для бідних офіцерських дівиць-сиріт,
що готував гувернанток.

У 1842 р. створений дитячий притулок у Харкові, де знаходилися бідні
діти як вільних батьків, так і кріпаків (православних). 36 дівчаток та
32 хлопчика у віці від 3 до 10 років з’являлися у притулок вранці, де за
ними наглядали, годували, навчали, а ввечері їх забирали батьки.

Дівчата, які успішно закінчили курс у 10 років переводилися до школи
Харківського благодійного товариства, яке виникло у 1843 р., там вони
знаходилися до 17 років. З 1870 притулок стає інтернатом для дівчат.

У 1881 р. виникає Олександрівський притулок, який займається хлопцями з
бідних сімей від 7 до 13 років (100 хлопців) Харкова та Харківської
губернії. Вони здобувають загальну освіту в обсязі початкових народних
училищ, крім того, столярську, слюсарську, ковальську підготовку. Також
з 1890 р. вводиться курс духовної музики, а з 1895 р. – садівництва,
городництва, співу. Особливу увагу звертали на моральне та фізичне
виховання хлопців.

У 1874 р. створюється Товариство опікування безпритульними
неповнолітніми сиротами, яке піклувалось, в основному, про підкидьків.

У 1899 р. з’являється Ольгінський притулок для бідних дітей, який був
відкритий в домі, що заповів притулку харківський міщанин Некрасов.

У 1910 р. Товариством боротьби з жебрацтвом дітей відкритий притулок, де
головна увага приділяється перевихованню “дітей вулиці”.

У цьому ж році ремісник І.І.Зобін відкриває притулок-сховище для дітей
найбідніших ремісників. Таким чином, наприкінці 19 ст. існувала система
притулків під наглядом Губернського піклування дитячими притулками;
захист дітей з делінквентною поведінкою.

Вперше в 1864 р. громадськістю було проголошено про необхідність
введення особливих правових норм для неповнолітніх в Судові устави.

І в 1897 р. був прийнятий Закон про неповнолітніх правопорушників. На
цих засадах були створені умови для відкриття Дитячих судів (1910р. – у
Петербурзі, 1912 р. – у Москві, далі – у Харкові, Києві, Одесі), які
існували до 1917р.

З 1914 р. виходив щомісячник “Особливі суди для неповнолітніх і боротьба
з дитячою бездоглядністю”; корекція девіантної поведінки.

Вперше у 1864 р. Дамським тюремним комітетом відкрито ремісничо-виховний
притулок з метою примусового перевиховання хлопців від 10 до 15 років,
які були під слідством чи засуджені. Притулок був розрахований на 150
хлопців, які утримувалися тут не менше року, але до виповнення йому 18
років.

З 1869 до 1875р. притулком керував П.Рукавішников.

В 1874 р. в селі Болшево створено виправний притулок для дівчат (від 6
до 14 років) – “Товариство заохочення працьовитості”. Виховувалися
дівчата в притулку до 16 років.

У Харкові Товариство виправних притулків для неповнолітніх злочинців
було засновано в 60-ті роки 19 ст., але перший такий притулок було
відкрито у 1881 р. У ньому перевиховувалось більше 50 хлопців, які
приймалися сюди віком до 16 років, не менш, ніж на два роки. Вихованці
одержували загальну освіту, виховувалися відповідно до релігійної
моралі, поваги до чужої власності, покори старшим, призвичаювалися до
праці; організація дозвіллєвої діяльності дітей та підлітків найбідніших
верств населення.

Першими організаторами такої діяльності були О.Зеленко (1871-1953) та
С.Шацький (1878-1934), які, з метою створення умов для покращення
дитинства бідноти, організували дитячі клуби та літню колонію Товариства
“Сетлемент”(1905). Практична діяльність наштовхнула організаторів до
висновків, що ефективність ви ховної роботи з дітьми залежить від
тісного контакту з батьками. С.Т.Шацький: ” Не можно зрозуміти, де
закінчується дитина і починається середовище”(81). Саме тому при
“Сетлементі” створюються консультативний пункт для батьків, батьківський
університет, курси з окремих предметів, пункт надання медичної допомоги.
На початку 1908 р. “Сетлемент” був закритий царатом за “проведення
соціалізму серед дітей”. В 1909 році С.Т.Шацький зумів відновити
діяльність товариства, але під новою назвою Станція “Дитяча праця та
відпочинок”. У структуру Станції, крім клубів, входили ще й дитячий
садок та експериментальна початкова школа.

Педагогічним експериментом у сфері трудового та естетичного виховання,
організації дитячого колективу була і діяльність літньої колонії
“Бадьоре життя”(1911-1931). Колонія по справжньому була дитячою,
оскільки дорослі мали такі ж права, як діти і не могли без останніх
регулювати загальне життя колективу. Через три роки були зроблені
висновки, що “між основними сторонами життя дитини – фізичною працею,
грою, мистецтвом, інтелектуальним та соціальним розвитком – існує
зв’язок і взаємодія; зміни, які відбуваються в одному з напрямів,
викликають зміни в іншо-му”(81). На думку С.Т.Шацького, для
вдосконалення виховання необхідно проводити більш широку
культурно-просвітницьку роботу в районі, впливати і на дорослих – це
дасть можливість оживити громадське життя загалом.

3.2 СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ВІТЧИЗНЯНОЇ ПЕДОЛОГІЇ

Педологія (від грецької раіs – дитя і logos – слово, наука) – течія в
педагогіці та психології, яка виникла на межі ХІХ-ХХ ст.;
міждисциплінарна наука, що намагалася синтезувати знання про дитину з
метою ефективного її виховання. П.П.Блонський (1884-1941) визначав
педологію, як науку про віковий розвиток дитини в умовах визначеного
соціально-історичного середовища (52; 257).

Перші педологічні дослідження в Росії проводили А.П.Нєча-єв,
Г.І.Россолімо, А.Ф.Лазурський, В.П.Кащенко. Більшість з них мали медичну
освіту, тому головну увагу вони приділяли фізичному та психічному
розвитку дитини. Перші педологи займалися в основному “винятковими
дітьми” (обдаровані та дефективні), тому виникла навіть окрема галузь –
“Педологія виняткового дитинства”. Підвалинами виховної діяльності
педологів був гуманістичний принцип: любов до дітей, віра в їх духовні
та фізичні сили, охорона дитинства від жорстокості. Ключем до виховання
вони вважали інтерес дитини. На їх погляд, не дитина має
прилаштовуватись до системи виховання, а індивідуальність дитини,
особливості її характеру і поведінки визначають вибір засобів виховання.

Особливу увагу В.П.Кащенко (1870-1943) приділяв дослідженню соціальних
факторів, що впливають на розвиток дитини. Він розробив методику
вивчення дії соціуму на дитину – соціальні профілі, і створив
лікувально-педагогічний заклад для дефективних, нервових та “трудних”
дітей. Ця школа-санаторій виховувала і морально дефективних. Корекція
поведінки дитини здійснювалась на основі спеціального “Листа обстеження”
та “Плану медико-педагогічної корекції”.(31)

До ЗО р. склалися такі педологічні напрями: “ідеалісти”, рефлексологи,
біогенетики, соціогенетики. Про рівень розвитку педології у ці роки
свідчать: створення інституту педології, видання журналу “Педологія”,
підготовка педологів з вищою освітою, проведення педологічного з’їзду
(наприкінці 1927 р.), на якому було поставлене завдання негайної
розробки ефективних засобів виховання. Постановою ЦК ВКП(б) 1928р. “Про
проведення масової практичної роботи з всебічного дослідження дитинства”
були визначені два головних напрями : медично-педологічний та
педолого-педагогічний в школі.

Основними завданнями педолого-педагогічної роботи в школі були: навчання
учнів; виховна та профілактична робота з “трудними” дітьми,
профорієнтаційна робота; робота з батьками та педагогами щодо
ознайомлення їх з основами педології.

Особлива увага зверталась на взаємозвязок діагностичної роботи та
педагогічної практики. Але у 1936 р., після виходу Постанови ЦК ВКП(б)
“Про педологічні спотворення в системі Нар-компросу”, педологія була
знищена.

3.3 РОЗВИТОК СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНИХ ІДЕЙ С.Т.ШАЦЬКИМ У 20-30 рр. XX ст.

С.Т.Шацький продовжує в ці роки експериментальну діяльність на станції
“Дитяча праця та відпочинок”. Виховна робота проводиться під ідеєю
“переходу від педагогіки індивідуальної до педагогіки соціальної”,
основним завданням якої була “педа-гогізація середовища”.

Педагогізація середовища – розробка теорії і методики взаємодії школи з
іншими виховними закладами; вивчення та використання виховних
можливостей соціального середовища; усвідомлене насичення соціального
середовища виховним потенціалом, педагогічне орієнтування середовища.

З 1919 по 1932 рр. С.Т.Шацький керує Першою дослідною станцією
Наркомпросу, яка складається з двох відділень: Калузького та
Московського. Завданням станції було вивчення організованих та
неорганізованих впливів на дитину для того, щоб спираючись на позитивні
впливи, боротися з негативними впливами середовища. На педологічному
з’їзді станція С.Т.Шацького була визнана еталоном виховної роботи, але
не дивлячись на це, у 1932 р. вона була реорганізована .

3.4 ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНИХ ІДЕЙ ТА ПРАКТИКИ

У 60-80-ті роки XX ст. Повернення до соціально-педагогічних проблем
відбувається на початку 60-х років у період політичної “відлиги”.
Педагогічна громадськість відчуває недостатність існування
“школи-навчання” для гармонійного розвитку людини, тому звертається до
соціальне педагогічних ідей 20-30 р. Починається переосмислення досвіду,
що набули педологи. Особлива увага надається соціальним чинникам
розвитку особистості. Одним із перших звертається до цих проблем
Л.В.Занков, який досліджує причини девіантної поведінки дітей. У цей час
набувається перший емпіричний досвід з виховної роботи в соціальному
середовищі, з’являються посади організатора позашкільної роботи,
педаго-гів-організаторів як з виховної, так і спортивно-оздоровчої
роботи з дітьми та підлітками за місцем проживання – все це свідчить про
подальший розвиток ідей “педагогіки середовища”.

У 70-80 роки була зроблена спроба систематизації емпіричного досвіду
60-х та комплексної організації соціального виховання за місцем
проживання, через створення культурних, культурно-спортивних,
соціально-педагогічних комплексів. Найбільш повно цей досвід
відображається в діяльності Свердлов-ського СПК (59).

3. 5 НАСЛІДКИ ДІЯЛЬНОСТІ ТНДК “ШКОЛА – МІКРОРАЙОН”

На межі 90-х років з’явилися реальні передумови відродження і розвитку
досвіду соціального виховання, що був накопичений до 1917 р. та в 20-30
роки: політичні (деідеологізація суспільства); соціальні
(переструктурізація населення, поява нових цінностей тощо); економічні
(стало “важко жити”, з’явилася потреба в “буфері” і економічному
вихованні).

22 лютого 1989 р., з метою комплексного дослідження проб лем виховання
дітей та підлітків за місцем проживання, був створений Тимчасовий
науково-дослідний колектив (ТНДК) “Школа – мікрорайон” при АПН СРСР.
Керівником ТНДК була призначена завлабораторією “Взаємодії школи, сім’ї
та гро мадськості у вихованні учнів за місцем проживання” АПН СРСР
В.Г.Бочарова.

Головними завданнями ТНДК “Школа – мікрорайон” були створення принципово
нової концепції соціального виховання, яка передбачала б вдосконалення
позашкільного середовища, подолання духовної порожнечі у сфері побуту,
сім’ї, дозвілля; моделювання єдиної системи виховання дітей і дорослих
за місцем проживання.

Дослідження ТНДК мали комплексний та міжвідомчий характер. У ньому брали
участь, крім Міносвіти, Мінкультури, Держкомспорт, МВС, Всесоюзна
федерація профспілок. Працювали 100 експериментальних площадок, 2 тисячі
фахівців (серед них педагоги, філософи, соціологи, психологи, юристи,
медики тощо), 25 ВУЗів, 2500 колективів різноманітних закладів.

Наслідки діяльності: розроблені концепція соціального виховання та
пропозиції до міжвідомчої програми перебудови сімейного та соціального
виховання учнів; введені нові професії “Соціальний педагог”, “Соціальний
працівник”; розроблені профе-сіограма та кваліфікаційні характеристики
соціальних педагогів, навчальні плани та програми їх професійної
підготовки; створена Всесоюзна Асоціація соціальних педагогів та
соціальних працівників; розпочате видання журналу “Соціальна робота”;
створений імідж соціального педагога в районах роботи експериментальних
площадок. Через 3 роки ТНДК “Школа – мікрорайон перетворився на
Міжрегіональний Центр соціальної педагогіки і соціальної роботи.

3.6 ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНОЇ ПЕДАГОГІКИ В УКРАЇНІ.

Діяльність ТНДК “Школа – мікрорайон” мала безпосереднє значення і для
розвитку соціальної педагогіки в Україні, оскільки експериментальні
площадки ТНДК працювали в Запорізькій та Донецькій областях. 1 на
території України діяли Постанова Держкомітету СРСР з народної освіти
“Про введення інституту соціальних педагогів” (липень 1990 р.) та
кваліфікаційні характеристики соціального педагога та соціального
працівника (березень 1991 р.). Проте з розпадом СРСР розвиток соціальної
педагогіки в Україні значною мірою уповільнився.

Головними проблемами, що заважають розвитку вітчизняної соціальної
педагогіки вважаємо:

– відсутність загальної концепції розвитку соціальної педагогіки, хоча
розробляються більш детально її складові (Концепція соціальної роботи з
дітьми та молоддю України, Концепція реабілітації дітей-інвалідів та
дітей з обмеженими фізичними та розумовими можливостями, інші);

– повільне створення законодавчої бази. В Україні не були продубльовані
союзні документи в сфері соціальної педагогіки, соціальної роботи, як це
зробили, наприклад, в Росії. Тому в Законі “Про освіту” (1991) йшлося
про те, що соціально-педагогічний патронаж здійснюється соціальними
педагогами, але кваліфікацйні характеристики соціального педагога були
затверджені Кабінетом Міністрів України лише в 1994 р., а статус
соціального педагога як педагогічного працівника – в редакції Закону
“Про освіту” 1996 року; – відсутність спочатку республіканського, потім
національного науково-методичного центру та інформаційного органу з
соціальної педагогіки;

– несформованість іміджу соціальної педагогіки та соціального педагога в
соціумі, що є наслідком, у першу чергу, недостатньої кількості
експериментальних площадок ТНДК в Україні в радянський період.

3.7 ДІЯЛЬНІСТЬ МІЖНАРОДНОЇ ФЕДЕРАЦІЇ СОЦІАЛЬНИХ ПРАЦІВНИКІВ ТА
УКРАЇНСЬКОЇ АСОЦІАЦІЇ СОЦІАЛЬНИХ ПЕДАГОГІВ І СПЕЦІАЛІСТІВ З СОЦІАЛЬНОЇ
РОБОТИ.

Міжнародна Федерація Соціальних Працівників заснована в 1954 році.
Штаб-квартира знаходиться в Женеві (Швейцарія). МФСП об’єднує більше 50
країн-учасниць, 600 тисяч фахівців. З 1975 р. Генеральним Секретарем
МФСП є граф А.В.Муравйов-Апостол. Діяльність федерації зосереджу ється
на створенні міцних наукових підвалин під соціальною ро ботою та на
виробленні єдиних високих нормативних стандартів для соціальних
педагогів та соціальних працівників усього світу. Крім того МФСП надає
підтримку та допомогу новим національним асоціаціям з соціальної
педагогіки та соціальної робо ти, що створюються внаслідок
соціально-економічних змін в Європі та інших регіонах світу; організовує
професійне спілкування фахівців різних країн через зустрічі,
конференції, семінари, інформаційне забезпечення.

Українська Асоціація соціальних педагогів та спеціалістів з соціальної
роботи зареєстрована 7 серпня 1992 року. Співголо-вами Асоціації є
Л.Г.Коваль та В.Сидоров. З 1994 року Українська Асоціація є повноправним
членом Міжнародної Федерації Соціальних Працівників.

Головними завданнями діяльності Української Асоціації є :

-консолідація зусиль у становленні та розвитку соціальної педагогіки та
соціальної роботи в Україні; -підтримка зацікавлених організацій та
фізичних осіб у покращенні соціальних та економічних умов життя, у
розвитку творчого потенціалу людей;

-формування особистості, яка може діяти самостійно, ініціативно,
відповідально;

-організація діяльності соціальних педагогів та спеціалістів з
соціальної роботи щодо надання допомоги громадянам та групам, які мають
труднощі соціалізації та соціальної реабілітації;

-сприяння підвищенню професійного рівня і становленню соціального
статусу соціальних педагогів, захисту їх професійних інтересів,
створенню сприятливих умов роботи; здійснення контролю за виконанням
етичних норм. Зараз Українська Асоціація за підтримкою ЮНІСЕФ разом з
Міжнародною Федерацією Соціальних Працівників, Християнським Фондом
реалізує проект “Соціальна освіта в Україні”. Прикладом здійснення цього
проекту було проведення міжнародної літньої школи “Волонтери серед дітей
та підлітків. Цінності. Етика. Вміння соціальної роботи” (Київ, серпень
1997 р.)

ТЕМА 4 СОЦІАЛЬНА ПЕДАГОГІКА ЯК ГАЛУЗЬ ПЕДАГОГІКИ Питання:

1. Предмет, мета, завдання, загальні категорії соціальної педагогіки.

2. Структура соціальної педагогіки.

3. Взаємини соціальної педагогіки з іншими науками.

Література. 11, 12, 29, 34, 38, 41, 58, 59, 60, 72, 73, 74, 86.

4.1 ПРЕДМЕТ, МЕТА, ЗАВДАННЯ, ОСНОВНІ КАТЕГОРІЇ СОЦІАЛЬНОЇ ПЕДАГОГІКИ.

Стосовно визначення предмета соціальної педагогіки в Україні та Росії
існує декілька підходів, серед них: деякі фахівці вважають соціальну
педагогіку структурною частиною педагогіки, другі – соціальної роботи,
інші – міждисциплінарною наукою, наприклад:

В.Д.Семенов – “соціальна педагогіка досліджує виховання як суспільне
явище, як вид духовних відносин; вона вивчає не тільки виховний
потенціал суспільства, але й шляхи його актуалізації на основі різних
форм інтеграції виховних сил суспільст-ва”(59;3).

В.Бочарова, погоджуючись з німецькими фахівцями, вважає, “розвиток
соціальної педагогіки як науки, яка охоплює всю повноту та розмаїтість
ситуативної проблематики життя людини і моделей дій відповідно до сфери
соціальної роботи” (11, 5).

Філонов Г.Н. “Палітра знань про людину, імпліцитно збагачує соціальну
педагогіку і входить до різноманітних моделей соціальної роботи, створює
широку зону для міждисциплінарних досліджень, які визначають стратегію
соціальної педагогіки як науки” (74; 39).

Л.І.МІЩИК – “предметом соціальної педагогіки слід вважати закономірні
відношення, логіку взаємозвязків, структурно-функціональної взаємодії
всіх складових змісту процесу соціалізації, самовизначення і
самореалізації особистості” (41; 16).

Н.П.Бурая “Соціальна педагогіка – це наука про соціально-педагогічні
механізми формування особистості в соціумі, гармонізацію її
взаємовідносин на мікро-, мезо-, макрорівнях” (12; 10).

Л.Г.Коваль, І.Д.Звєрєва “Соціальна педагогіка – галузь загальної
педагогіки, наука про закономірності та механізми становлення та
розвитку особистості в процесі здобуття освіти та виховання у різних
соціальних інститутах, а також соціально орієнтована діяльність
освітніх, наукових, культурних та інших закладів, установ і соціальних
служб, які сприяють формуванню соціальної активності дітей та молоді в
процесі вирішення суспільних, політичних, економічних та інших проблем
суспільства” (34; 3).

На наш погляд, предметом соціальної педагогіки є дослідження,
організація та керування взаємодією впливів соціального середовища на
формування гуманної духовності людини, групи, суспільства.

Мета соціальної педагогіки – створення умов в соціумі для позитивного
розвитку особистості, цілеспрямована гуманізація внутрішньо-, між-,
надособових відносин у суспільстві , гармонізація духовної та
матеріальної структур культури соціуму.

Завдання соціальної педагогіки:

-самостійне дослідження та узагальнення досліджень інших наук щодо
процесів взаємодії людини, групи, суспільства, які впливають на їх
соціальне формування;

-розроблення концепцій керування процесами духовної взаємодії в
суспільстві заради позитивної самореалізації людини та культурного
прогресу соціуму;

-створення умов в соціумі для гуманного духовного становлення, розвитку
та реалізації людини, групи, суспільства загалом;

-поступове поширення сфери соціального виховання на стихійні зони
процесу соціалізації з метою керування обставинами, які прямо або
опосередковано впливають на духовний розвиток людини;

-організація гуманної демократичної системи соціального виховання в
суспільстві;

-розробка механізмів регулювання та корекції ставлення : а) особистості
до себе, інших людей (в тому числі груп, суспільства, світової
спільноти), до природи; б) різноманітних груп до окремої особи, інших
людей, до природи; в) суспільства до особистості, груп, інших
суспільств, природи;

-дослідження закономірностей впливу та перспектив розвитку соціальної
педагогіки в окремому суспільстві і світі.

Загальні категорії соціальної педагогіки.

СОЦІУМ – людська спільнота визначеного типу, наприклад, племя,
нація(58;57).

СОЦІАЛІЗАЦІЯ – процес засвоєння індивідом протягом життя соціальних норм
та культурних цінностей тих груп суспільства, до яких він належить.
Соціалізація охоплює всі соціальні процеси, завдяки яким індивід засвоює
певні знання, норми, цінності, що дозволяє йому функціонувати як
рівноправному членові суспільства. Соціалізація відбувається під
стихійним та цілеспрямованим впливами величезної кількості відповідних
суспільних структур та інститутів, роль яких по різному виявляється на
різних етапах та стадіях соціалізації (86).

СОЦІАЛЬНЕ СЕРЕДОВИЩЕ – сукупність соціальних чи соціально-природних
умов, обставин, ситуацій, що впливають па формування свідомості та
поведінки людини (34; 24).

ФАКТОРИ СОЦІАЛЬНОГО СЕРЕДОВИЩА умовно діляться на :

МАКРОФАКТОРИ (суспільство, держава, планета, космос), МІКРОФАКТОРИ
(сім’я, навчально-виховні установи, поза шкільне середовище, трудові
колективи, товариства однолітків тощо) (34; 13).

СОЦІАЛЬНЕ МІКРОСЕРЕДОВИЩЕ є, з одного боку, одним з найголовніших
факторів, який прискорює чи стримує процес самореалізації особистості, з
іншого боку, – необхідна умова успішного розвитку цього процесу (57; 3).

СОЦІАЛЬНЕ ВИХОВАННЯ – система соціально-педагогічних заходів,
спрямованих на створення умов у соціумі для гармонійного становлення та
реалізації духовного потенціалу людини, групи, суспільства загалом; на
гуманізацію відносин у суспільстві.

ГУМАНІЗМ – сукупність ідей, поглядів, що стверджують цінність людини
незалежно від суспільного становища і право особистості на вільний
розвиток усіх її творчих сил, проголошують принципи рівності,
справедливості, людяних відносин між людьми (58;177).

4.2 СТРУКТУРА СОЦІАЛЬНОЇ ПЕДАГОГІКИ.

Структуру соціальної педагогіки складають: андрогогіка, агогіка,
герогогіка, віктимологія.

АНДРОГОГІКА – наука про освіту та виховання людини протягом життя.

АГОГІКА – наука, що вивчає проблеми попередження відхилень у поведінці
дітей та підлітків.

ВІКТИМОЛОГІЯ – наука, що вивчає різні категорії людей, які стали
жертвами несприятливих умов соціалізації та насильства.

ГЕРОГОГІКА – соціально-педагогічні проблеми людей похилого віку
(26а;18).

Крім того соціальна педагогіка досліджує:

– окремі напрями соціального формування особистості (соціальний захист
прав людини та допомогу особистості в її се-редовищній адаптації,
сприяння індивідуалізації та самореалізації людини,
соціально-педагогічну корекцію та реабілітацію);

– соціальне середовище як об’єкт та суб’єкт соціально-педагогічного
впливу;

– соціально-педагогічні проблеми окремих категорій населення (статеві та
вікові, обдарованих людей, сексуальних меншин тощо);

– соціопедагогіку соціокультурної сфери (мистецтво як засіб соціального
виховання, засоби масової інформації в системі соціального виховання,
проблеми соціалізації особистості через інформаційні установи,
соціально-педагогічні проблеми культурно-дозвіллєвої діяльності тощо);

– історію та перспективи соціального виховання, становлення та розвиток
соціальної педагогіки як в окремому суспільстві, так і в усьому світі.

4.3 ВЗАЄМИНИ СОЦІАЛЬНОЇ ПЕДАГОГІКИ З ІНШИМИ НАУКАМИ

Науково-практичними підвалинами соціальної педагогіки є результати
досліджень багатьох наук про становлення та розвиток людини в
суспільстві: філософії, культурології, психології, соціології, етики,
естетики, демографії, етнографії, медицини, дефектології, геронтології
та інших.

Нагальною потребою для розвитку вітчизняної соціальної педагогіки є
з’ясування її стосунків з теорією соціальної роботи. За світовим
досвідом соціопедагогіка має можливість декількох шляхів розвитку.
По-перше, як складова соціальної роботи (США, Великобританія не мають
професії соціального педагога), по-друге, як більш загальна, яка містить
соціальну роботу в своїй структурі (Німеччина – поряд із законодавчим
закріпленням назви професії “дипломованний соціальний педагог та
соціальний працівник”, в багатьох землях соціальний педагог єдина назва
професії), за логікою, по-третє, паралельний розвиток, як самостійних,
але суміжних дисциплін.

Згідно з тезаурусом соціальної роботи США, “соціальна робота –
професійна діяльність із надання допомоги індивідам, групам, общинам з
метою покращення чи відновлення їх здібностей до соціального
функціонування; створення умов щодо досягнення цих цілей у соціумі
(57;86).

З тезаурусу соціальної роботи Німеччини, “соціальна робота концентрує
увагу на конфліктних ситуаціях, посередницькій місії в умовах надання
професійної допомоги і вирівнювання соціального дефіциту. Для соціальної
педагогіки акценти концентруються на питаннях, пов’язаних з наданням
виховної та освітньої допомоги” (57; 76).

Вітчизняні фахівці та спеціалісти близького зарубіжжя вважають стосунки
соціальної педагогіки та соціальної роботи такими:

Н.П.Бурая “предмет соціальної роботи визначають реальні процеси
соціалізації та соціальної адаптації , самореалізації та розвитку дітей,
підлітків, молоді, людей зрілого та похилого ві-ку”(12;7-8).

Л.І.Мищик “вважаємо відповідно соціальні служби і соціальну роботу
формою і змістом практичного аспекту соціальної педагогіки”(41; 19).

Г.Н.Філонов “на відміну від деяких науковців ми вважаємо, що навряд чи
методологічно можливо та методично доцільно відокремлювати від її
(соціальної педагогіки) структури і предметно-змістовної основи теорію
соціальної роботи”(74;39).

На наш погляд, соціальна педагогіка вже з назви терміну не може бути
непедагогічною галуззю, оскільки прикметник “соціальна” вказує лише на
її відмінність від інших педагогік (сімейної, спеціальної тощо). Тому
соціальна педагогіка не може бути частиною ані соціології, ані
психології, ані соціальної роботи (якщо остання не є педагогічною
дисципліною). Саме так, як педагогічна психологія та педагогічна
соціологія не є педагогічними дисциплінами, прикметник “педагогічна”
вказує на те, що предмет їх досліджень знаходиться на межі з
педагогікою.

Соціальна педагогіка має вивчати процеси духовної взаємодії в
суспільстві, розробляти концепції керування ними для виховання
духовності як окремої людини, так і суспільства загалом. Проте в
суспільстві завжди існували люди, різноманітні групи, які від народження
не мали (чи за якихось обставин втратили) здібності до життєдіяльності
та соціального функціонування, тому вони потребують особливої уваги щодо
їх духовного розвитку і допомоги у вирішенні проблем, які вони самі
вирішити не мають можливості. Допомагаючи долати проблеми-вади на шляху
духовного розвитку цих людей, суспільство саме духовно збагачується.
Отже соціальна допомога (робота) є засобом гармонізації гуманізації
духовних відносин в суспільстві, засобом соціального виховання, який
спрямований на: 1) вирівнювання можливостей розвитку одних, 2) духовної
реалізації тих, хто допомагає.

ТЕМА 5. СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ.

Питання:

1.Поняття, мета, особливості, функції соціально-педагогічної діяльності.

2.3агальна характеристика сфер та змісту соціально-педагогічної
діяльності.

3.Структура мережі соціальних служб.

4.Діагностична соціально-педагогічна документація.

Література 9, 10, 11, 13,20,29,33,34,35,37,41,53,57,59,69.

5.1 ПОНЯТТЯ, МЕТА, ОСОБЛИВОСТІ, ФУНКЦІЇ СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНОЇ
ДІЯЛЬНОСТІ.

Соціально-педагогічна діяльність — вид професійної, або волонтерської
виховної діяльності, спрямований на створення умов у соціумі для
духовного розвитку людини, групи, суспільства, гуманізації їх відносин.

Мета – становлення, розвиток і реалізація духовності людини,
гармонізація та демократизація відносин людини та суспільства.

Особливості: соціально-педагогічна діяльність зорієнтована на роботу з
усіма категоріями дітей та дорослих, із сім’ями, різноманітними групами,
колективами незалежно від наявності проблем з пріоритетом виховних
функцій. Вона має активний характер, соціальний педагог не чекає, коли
до нього звернеться клієнт. Він в етичній формі сам виходить на контакт
з особистістю, сім’єю, групою і ніби ставить “соціальний діагноз”,
виявляє позитивні і негативні впливи, проблеми своїх клієнтів –
психологічні, медичні, правові, екологічні, педагогічні, до розв’язання
яких, у разі потреби, залучає соціальних працівників (11).

Соціально-педагогічна діяльність спрямована на поступове створення
своєрідного соціального механізму, що саморозвива-ється, сприяє прояву
взаємної турботи, взаємодопомоги, милосердя, послаблення національної,
релігійної напруженості, формуванню сприятливого мікроклімату в соціумі.

Соціально-педагогічна діяльність фундується но потребах конкретної
людини, спільнот людей і реалізується за їх безпосередньою участю, її
особливістю є те, що вона зосереджена на виявленні та усуненні причин
негативних явищ, а не на боротьбі з їх наслідками, це забезпечує
превенцію різного роду відхилень (духовних, психічних, соціальних тощо).

Функції соціально-педагогічної діяльності:

1 .Діагностично-прогностична. Визначення та вивчення ознак, які
характеризують стан розвитку (перш за все духовного) людини, групи,
мікросередовища та визначення можливих перспектив їх розвитку при
збереженні даної сукупності соціальних впливів;

2.Охоронно-захисна. Організація системи соціально-правових, моральних
заходів і гарантій, які забезпечують реалізацію та охорону законних прав
та інтересів клієнтів на життя, освіту, працю, дозвілля, свободу слова,
свободу одержання інформації, релігійну свободу, забезпечення права
лікувально-профілактичної допомоги тощо. Реалізація юридичної
відповідальності щодо осіб, які допускають прямі або опосередковані
протиправні дії, моральної відповідальності їх перед громадськістю;

3. Організаційно-виховна. Програмування та реалізація діяльності всіх
соціальних інститутів щодо керівництва соціальним формуванням людини,
групи, суспільства. Організація системи соціального виховання
спрямованої на становлення, розвиток, реалізацію духовності, соціальної
активності, творчості людини, групи, общини; на гуманізацію
взаємовідносин людини з собою, дітей та дорослих, людей та природи тощо.
Здійснюється через активізацію виховних сил соціуму, через залучення
добровільних помічників, населення мікрорайону, всього суспільства до
підтримки позитивних впливів факторів соціального середовища (сім’ї,
навчально-виховних, позашкільних установ, трудових колективів,
колективів однолітків, громадськості, засобів масової інформації тощо)
та заміщення і компенсації їх негативних впливів. Передбачає проведення
профілактичної роботи в цьому напрямку;

4.Корекційно-реабілітаційна. Здійснення виховних заходів щодо
виправлення педагогічної занедбаності, асоціальної поведінки, негуманних
відносин на внутрішньоособовому, міжособовому та надособовому рівнях та
відновлення прав і свобод, соціальних зв’язків, “доброго імені” через
мобілізацію внутрішніх ресурсів, творчого потенціалу людини і зміни
ставлення до неї соціального оточення;

5.Інформаційно-методична. Кумуляція інформації про соціально-виховні
сили соціального середовища, організація і проведення педагогічних
досліджень, узагальнення і розповсюдження передового педагогічного
досвіду та іноваційних технологій соціального виховання, проведення
рекламних заходів щодо пропаганди соціально-педагогічних послуг.

5.2 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СФЕР ТА ЗМІСТУ СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНОЇ
ДІЯЛЬНОСТІ.

Сферою соціально-педагогічної діяльності має бути все суспільство,
оскільки немє в ньому такого елемента, який не впливав би на соціальне
формування людини, не відбивався б на розвитку соціуму. Але в першу
чергу соціальний педагог приділяє увагу сферам сімейного виховання,
освіти, дозвілля, соціальної допомоги.

В залежності від профілю спеціалізації соціальний педагог може працювати
в житловому будинку, школі, трудовому колективі, військовій частині,
громадській організації чи в спеціалізованому закладі (дитячому будинку,
інтернаті, центрі реабілітації, соціальному притулку, центрі дозвілля,
центрі працевлаштування, медико-психолого-педагогічній консультації)
тощо.

Змістом соціально-педагогічної діяльності є діагностування соціальної
вихованості (вихованість як сукупність ціннісних орієнтацій особистості,
співвідношення системи цінностей з соціальним замовленням) та якості
соціальних впливів на розвиток людини та суспільства; організація
взаємодії позитивного виховного впливу: традиційного (через сім’ю,
мікросоціум), стилізованого (через вікову субкультуру),
інституціонального (через виховні інституції), міжособового (через
значущих осіб), рефлексивного (усвідомлення індивідуально пережитого),
їх взаємодія, координація, нейтралізація та корекція негативного впливу
цих факторів та їх наслідків. Управління процесом соціального виховання.

5.3 СТРУКТУРА МЕРЕЖІ СОЦІАЛЬНИХ СЛУЖБ.

Соціальні служби – спеціально уповноважені державні, громадські, інші
соціальні установи, організації та спеціалізовані підрозділи, які
здійснюють будь-які види соціальної діяльності, спрямовані на допомогу
людям (34;24).

Система соціальних служб в Україні знаходиться у стані інтенсивного
розвитку, має багаторівневу, багатопрофільну інфраструктуру та
міжвідомчий, регіонально-орієнтований характер.

Принципи структурування.

-територіальний – основний принцип структурування (мікрорайон – райоь –
місцевий – регіональний – національний);

-фінансово-ресурсного забезпечення: бюджетні (державний,
республіканський, місцевий сектори), громадських організацій (благодійні
організації, добровільні товариства, асоціації), приватні (соціальні
відділи в приватних навчально-виховних закладах, притулки різних видів);

-віковий: неповнолітні, молодь, дорослі, люди похилого віку;

-об’єктовий: особистість, сім’я, група, сімейно-сусідська община;

-повнота обслуговування: комплексні (територіальний центр допомоги сім’ї
і дітям), спеціальні (телефон довіри);

-функціональний: діагностичні, реабілітаційні, консультативні,
корекційні та інші центри;

-профільний: медико-психолого-педагогічні, соціально-педагогічні,
медико-соціальні, соціально-правові, соціально-побутові,
профорієнтаційні (біржі труда, служби зайнятості).

5.4 ДІАГНОСТИЧНА СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНА ДОКУМЕНТАЦІЯ.

При діагностуванні клієнтів соціальний педагог, в залежності від об’єкту
та проблеми, складає ряд документів:

– “Соціальна історія клієнта”,

– “Історія розвитку дитини”,

– “Соціальна історія сім’ї”‘,

– “Соціальна історія общини”,

– “Соціально-педагогічне досьє”.

Зразки документів дивись “Соціальна педагогіка: хрестоматія законодавчих
та нормативних актів”.

ТЕМА 6. СОЦІАЛЬНИЙ ПЕДАГОГ ЯК ТИП СОЦІАЛЬНОГОВИХОВАТЕЛЯ.

Питання.

1 .Професійний портрет соціального педагога.

2.Кваліфікаційні вимоги до соціального педагога.

3.Кодекс етики соціального педагога.

4.Основні напрями діяльності соціального педагога:

4.1 .Захист та охорона дитинства: 4.1.1 .Конвенція ООН про права дитини.
4.1.2.Реалізація Конвенції ООН про права дитини в Україні. 4.1.3.Основні
напрями та форми захисту прав дитини в Україні.

4.2.Соціально-педагогічна робота з сім’єю.

4.3.Соціально-педагогічна робота в школі.

4.4.Соціально-педагогічна робота за місцем проживання.

4.5.Соціально-педагогічна робота з людьми, що мають психофізичні вади.

Література: 9, 10, 11, 12,20,33,34,35,41,59,60,64,69.

6.1 ПРОФЕСІЙНИЙ ПОРТРЕТ СОЦІАЛЬНОГО ПЕДАГОГА.

Існує декілька визначень поняття “соціальний педагог”, що окреслюють
об’єкти та сфери діяльності цього фахівця. “Соціальний педагог
забезпечує інтеграцію цілеспрямованих і середо-вищних впливів на
особистість, що розвивається, а також стимулює розвиток суб’єктної
позиції людини в цьому процесі, що регулює взаємини в системі
“особистість-сім’я-суспільство” (64;22).

“Соціальний педагог – професійний працівник соціуму, фахівець з виховної
роботи з дітьми, їх батьками, дорослим населенням у сімейно-побутовому
мікросередовищі та його оточенні; з підлітками, молодіжними групами та
об’єднаннями, з організації культурно-дозвіллєвої,
фізкультурно-оздоровчої, трудової, ігрової та інших видів діяльності,
групового спілкування, технічного, художнього та інших видів творчості
дітей і дорослого населення в соціумі (41 ;59-60).

“Соціальний педагог- спеціаліст, зайнятий у сфері соціальної роботи або
освітньо-виховної діяльності, здійснює посередницьку роль між освітніми
закладами, сім’єю, трудовими колективами, громадськістю, організовує їх
взаємодію, об’єднує зусилля з метою створення в соціальному середовищі
умов для всебічного розвитку дітей, підлітків, молоді як особистостей,
їх благополуччя в соціумі (60;92).

Чи входять до об’єкту діяльності соціального педагога дорослі, люди
похилого віку? Молодість, як правило, завершує період духовного
становлення і соціальний педагог приділяє особливу увагу дітям, молоді,
дбаючи про соціальні засади майбутнього суспільства, про превенцію
соціальних відхилень. Але періоди життя, коли реалізується накопичена
духовність у соціумі теж мають “цікавити” соціального педагога. Не
кажучи вже про те, що реалізована духовність дорослих є взірцем для
молоді. Інша річ, що засоби впливу на дорослих людей мають відповідати
їх віку. Тому вважаємо доцільним таке визначення: соціальний педагог –
фахівець з соціального виховання, який здійснює посередницьку роль між
людиною та соціальним середовищем з метою їх духовного розвитку та
гармонізації їх відносин на особовому, міжособовому та надособовому
рівнях.

Сукупність особистих якостей соціального педагога: особлива екстравертна
розгорнутість до клієнта, комунікативність, ем-патійність, гуманність,
високий рівень духовної, загальної культури, організаторські здібності,
відчуття такту (11).

Професійні базові характеристики (незалежно від профілю):

– психологічна освіченість;

– вміння аналізувати соціальні явища та процеси;

– бачення свого місця і ролі в суспільному житті країни;

– здатність забезпечити допустиме та доцільне посередництво між
особистістю, сім’єю, з одного боку, і суспільством, різними державними
та громадськими структурами, з іншого боку;

– вміння працювати в умовах неформального спілкування, залишаючись “поза
спиною”, в позиції неформального лідера, радника, який стимулює, збуджує
ініціативу людини до тієї чи іншої діяльності;

– вміння впливати на спілкування, стосунки між людьми, на ситуацію в
мікросоніумі, сприяти позитивному вирішенню конфліктів;

– активізувати зусилля індивідів, груп, общин на вирішення своїх
проблем, вміння обговорювати “гострі” теми в позитивному емоційному
настрої, без висловлювання погроз;

– вміння виявляти інформацію, збирати факти необхідні для підготовки
“Соціальної історії клієнта”, “Історії розвитку дитини”, інших
документів;

– вміння виявляти потреби і проблеми людей, груп, общин і розробляти
новаторські ідеї щодо їх вирішення;

– вміння організовувати дослідження , інтерпретувати та використовувати
наслідки досліджень, опублікованих в професійній літературі;

– вміння забезпечити міжінституційні зв’язки в суспільстві;

– вміння виявляти соціальні потреби і доводити їх до громадськості,
законотворчих інститутів, фінансових закладів тощо.

6.2 КВАЛІФІКАЦІЙНІ ВИМОГИ ДО СОЦІАЛЬНОГО ПЕДАГОГА

Посадові обов’язки:

– Здійснює посередництво між освітніми установами, сім’єю, трудовими
колективами, громадськістю, організовує їх взаємодію, об’єднання зусиль
з метою створення в соціальному середовищі умов для всебічного розвитку
дітей, підлітків як особистостей, їх благополуччя в мікросоціумі.

– Проводить соціальне необхідну роботу щодо організації спілкування
дітей, молоді, дорослих у громаді за місцем проживання, мікрорайоні,
сімейно-сусідських спільнотах.

– Сприяє участі вихованців у науковій, технічній, художній творчості,
спортивній, суспільно-корисній діяльності, виявленню задатків,
обдарувань, розкриттю здібностей, талантів, дбає про професійне
самовизначення та соціальну адаптацію молоді.

– Залучає до культурно-освітньої, профілактично-виховної,
спортивно-оздоровчої, творчої роботи різні установи, громадські
організації, творчі спілки, окремих громадян.

– Впливає на подолання особистих, міжособових, внутрішньосімейних
конфліктів, надає необхідну консультативну, психолого-педагогічну
допомогу дитячим, молодіжним об’єднанням, угрупуванням соціального
ризику, дітям, підліткам, які потребують піклування.

– Настановленням і особистим прикладом утверджує повагу до принципів
загальнолюдської моралі, правди, справедливості, гуманізму, доброти,
працелюбства, інших доброчинностей.

– Виховує повагу до батьків, жінки, культурно-національних, духовних,
історичних цінностей України, країни походження, дбайливе ставлення до
навколишнього середовища, готує дітей, підлітків до свідомого життя у
дусі взаєморозуміння, миру, згоди між усіма народами, етнічними,
національними, релігійними групами.

– Додержується педагогічної етики, поважає гідність особистості дитини,
захищає її від будь-яких форм фізичного або психічного насильства,
запобігає вживанню ними алкоголю, наркотиків, іншим шкідливим звичкам,
пропагує здоровий спосіб життя.

– Займається профілактикою провопорушень неповнолітніх, дитячого
побутового, дорожньо-транспортного травматизму, пожеж.

– Постійно підвищує свій професійній рівень, педагогічну майстерність,
загальну культуру.

Повинен знати:

– основні закономірності становлення особистості, педагогіку, теорію та
методику виховання, вікову, педагогічну, сімейну, соціальну психології,
етику, естетику, основи права, екології, культурно-освітні дисципліни;

– цілі, принципи, зміст, форми, методи, засоби освітньо-виховної роботи
в соціальному середовищі, школі, сім’ї, сучасний стан і тенденції
розвитку дитячих, підліткових спілок, рухів, організацій, їх вплив на
особистість;

– функції, права системи державних установ, інститутів, громадських,
релігійних організацій у галузі освіти, навчання та виховання
підростаючого покоління;

– культурні, економічні, демографічні, екологічні особливості
соціального середовища, в якому організовується робота;

– Закон України “Про освіту”, “Конвенцію про права дитини”, інші
законодавчі та нормативні акти, документи з питань навчання та
виховання, основи трудового законодавства, державну мову відповідно
чинного законодавства промови.

Повинен вміти ефективно застосовувати професійні знання в практичній
діяльності.

Повинен мати ціннісні орієнтації, спрямовані на всебічний культурний,
духовний розвиток людини як особистості та найвищої цінності
суспільства, творчу педагогічну діяльність.

6.3 КОДЕКС ЕТИКИ СОЦІАЛЬНОГО ПЕДАГОГА

Призначення: керівництво у повсякденній поведінці соціальних педагогів.
Є стандартом етичної поведінки, але не алгоритмом професійної
діяльності. Забезпечує базу для суджень про етичні дії соціального
педагога. Жодні дисциплінарні стягнення не повинні грунтуватися на цьому
кодексі без максимального забезпечення гарантій прав працівника
соціальної служби

– Стиль поведінки: соціальний педагог має підтримувати високі моральні
стандарти своєї поведінки, повністю виключаючи нечесні дії, розрізняти
свої дії як приватної особи і придставника професії.

– Компетентність: соціальний педагог є експертом у професійній практиці
та виконанні професійних обов’язків, несе персональну відповідальність
за якість своєї роботи.

– Чесність: соціальний педагог повинен вимірювати свої вчинки за вищими
стандартами професійної чесності.

– Навчання і дослідницька робота: має постійно підвищувати професійні
знання, педагогічну майстерність, залучатися до дослідницької роботи.
Права, прерогативи, першочерговість інтересів клієнта: соціальний
педагог має докласти максимум зусиль, щоб виховати і розвинути
самостійність клієнта. Конфіденційність: соціальний педагог повинен
поважати таємниці клієнтів і не розповсюджувати інформацію, отриману в
ході професійної діяльності. Гонорари: соціальний педагог одержує
гонорари відповідні обсягу та якості виконаної роботи. Повага, чесність,
ввічливість: соціальний педагог повинен ставитися до клієнтів і колег із
повагою, ввічливістю, довірою, бути делікатним і справедливим (34).
(Детальніше дивись: “Соціальна педагогіка: хрестоматія законодавчих та
нормативних актів”)

6.4 ОСНОВНІ НАПРЯМИ ДІЯЛЬНОСТІ СОЦІАЛЬНОГО ПЕДАГОГА.

6.4.1 ЗАХИСТ ТА ОХОРОНА ДИТИНСТВ А. 6.4.1.1 КОНВЕНЦІЯ ООН ПРО ПРАВА
ДИТИНИ.

Основою соціального виховання людини є захист її прав на життя та
розвиток. Особливо це стосується дитини як найменш пристосованої
категорії людства до життя в соціумі. Проблема захисту прав дитини має
досить тривалу історію. Сьогодні юридичною підставою діяльності з
охорони та захисту прав дитинства є Конвенція ООН про права дитини, що
була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1989 року.

Конвенція проголошує два основних принципа у ставленні до дитини,
по-перше, будь-яка дитина є часткою людства і тому виключається
дискримінація дитини з будь-яких мотивів. Згідно з цим принципом, діти,
відповідно до віку, мають можливість і право висловлювати свою думку
щодо реалізації на практиці їх прав. Це суттєво, оскільки Конвенція
розповсюджується на немовлят, дітей, підлітків, молодь (від 0 до 18
років).

По-друге, визнається пріоритет інтересів дитини перед потребами сім’ї,
суспільства, релігії. Згідно до цього принципу, дитині для розвитку
інтелектуальних, духовних здібностей необхідно надавати в першу чергу
безпечне, здорове навколишнє середовище, відповідні норми харчування,
одягу, житла, забезпечити охорону здоров’я та умови для позитивного
розвитку.

Загалом положення Конвенції мають забезпечити права дітей на: 1)
виживання; 2) розвиток; 3) захист від жорстокості; 4) активну участь у
громадському житті. Особливого захисту Конвенція вимагає стосовно сиріт,
інвалідів, правопорушників, біженців тошо. У Конвенція забезпечує більшу
увагу до дитини, ніж це було раніше. Проте, Конвенція проголошує права
людини щодо дитини, а не право дитини робити все, що їй заманеться.

Діє Конвенція ООН про права дитини з 2 вересня 1990 р., після
ратифікації її 20-тою державою. Верховна Рада СРСР ратифікувала
Конвенцію 14 липня 1990 р. Умовами реалізації Конвенції є приведення
кожною державою, що ратифікувала Конвенцію, свого національного
законодавства у відповідність до міжнародного акту; введення в дію
механізму контролю за виконанням норм Конвенції в окремих державах,
здійснює цей механізм Комітет ООН з прав дитини.

6.4.1.2 РЕАЛІЗАЦІЯ КОНВЕНЦІЇ ООН ПРО ПРАВА ДИТИНИ В УКРАЇНІ.

Україна ратифікувала Конвенцію ООН про права дитини 27 лютого 1991 року.
Реалізація Конвенції на національному рівні має такі напрями:

– розробка національної політики, що враховує інтереси дітей, молоді,
вдосконалення вітчизняного законодавства, підготовка довгострокових
програм. Політика держави стосовно дітей та молоді визначена в
національній програмі “Діти України” (1996) та в “Декларації про
загальні засади молодіжної політики в Україні”. Прийнята низка законів
та законодавчих актів: “Про освіту” (1991, ред.1996), “Про державну
допомогу сім’ям з дітьми” (1992), “Закон України про сприяння
соціальному розвитку молоді в Україні” (1993), “Про органи і служби у
справах неповнолітніх та спеціальних установ для неповнолітніх” (1995),
“Про поліпшення виховання, навчання, соціальне та матеріальне
забезпечення дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків”
(1995) тощо;

– створення системи соціальних служб, що забезпечують захист та охорону
прав дитини. Відповідно до Постанови Кабміну України “Про соціальні
служби для молоді” (1993) в нашій країні діє система відповідних служб
на місцевому, обласному, державному (Державний центр соціальних служб
для молоді) рівнях. Керівним органом є Міністерство у справах сім’ї та
молоді. Аналогічна система існує і у справах неповнолітніх;

– підготовка відповідних фахівців. Здійснюється освіта соціальних
педагогів, соціальних працівників на базі університетів та інститутів
(педагогічних, юридичних, медичних, внутрішніх справ, культури).

6.4.1.3 ОСНОВНІ НАПРЯМИ І ФОРМИ ЗАХИСТУ ПРАВ ДИТИНИ В УКРАЇНІ.

Охоронний напрям – захист дітей, які відчули на собі жорстокість,
насильство; неповнолітніх з відхиленнями в поведінці і тих, що
повернулися з місць позбавлення волі; роз’яснення пільг молодим сім’ям,
жінкам, неповнолітнім, молоді, соціально-правова, психолого-педагогічна
підтримка дітей з неповних родин, формування правового ставлення до
батьківських функцій у розведених осіб і батьків, які не були в шлюбі;
надання соціально-правової допомоги сиротам, інвалідам, сім’ям
інвалідів, що мають неповнолітніх дітей, малозабезпеченим сім’ям групи
ризику, дітям, які потрапили в екстримальну ситуаціюУ

Захист прав дітей здійснюється через забезпечення інформацією та
консультування дітей, дорослих у соціально-педагогічних
інформаційно-консультативних пунктах щодо взаємних прав і обов’язків
дітей і дорослих. Через телефони “Довіри” (ТД), які можуть бути
підрозділами соціальних служб, або самостійними спеціалізованими
службами. Завданням цих телефонів є негайна кваліфікована допомога
дітям, молоді, що перебувають у кризовому стані, консультування
вчителів, батьків з проблем соціалізації, допомога у встановленні
зв’язків абонентів з іншими соціальними службами, фахівцями. Інший вид
захисту надає притулок-сховище для неповнолітніх. Він забезпечує
тимчасові умови життєдіяльності дітям, що об’єктивно чи суб’єктивно є
знедоленими, не мають умов для життя та розвитку особис-тості в сім’ї, у
виховних закладах. Наприклад, діяльність інтернату соціального патронажу
м.Харкова та центру реабілітації підлітків м.Надим (Куртиян А. Дом, где
согреваються сердца // Народнеє образование.-1996.-№1.-С.43-47).
Комплексні форми захисту надає Територіальний центр соціальної допомоги
сім’ї та дітям.

Профілактично-виховний напрям. Грунтується на виявленні несприятливих
психо-біологічних, психолого-педагогічних факторів, які зумовлюють
відхилення в психологічному та соціальному розвитку дітей, молоді.
Здійснюються організаційно-педагогічні заходи зі створення виховуючого
середовища за місцем проживання дітей, з залучення різних соціальних
інститутів у процес виховання, розв’язуються проблеми зайнятості та
працевлаштування неповнолітніх, надається допомога в організації
дозвілля дітей, залученню їх до різного роду установ культури, спорту.

Загальноосвітній напрям. Створюються умови для інтелектуального розвитку
особистості, професійної підготовки підлітків, перепідготовки молоді,
поглиблюються наукові знання про суспільство, особу, сім’ю, сфери
життєдіяльності завдяки розгортанню мережі дитячих, підліткових,
молодіжних об’єднань, шкіл, курсів, клубів за інтересами, секцій; через
розвиток служб соціально-педагогічної допомоги здійснюється підтримка
дитячих і молодіжних ініціатив.

6.4.1.4 ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ ЦЕНТР СОЦІАЛЬНОЇ ДОПОМОГИ СІМ’Ї ТА ДІТЯМ.

Територіальний центр соціальної допомоги сім’ї і дітям запроваджується
органами місцевих виконкомів.

Мета – надання своєчасної та кваліфікованої допомоги різним категоріям
населення, які живуть на конкретній території.

Види допомоги: психологічна, соціально-педагогічна, меди-ко-соціальна,
юридична, соціально-побутова тощо. Основні завдання:

– сприяти підтримці та зміцненню сім’ї, підвищенню її виховного
потенціалу, загальної культури, формуванню у населення здорового образу
життя, раціональному плануванню сім’ї, розвитку сімейного
підприємництва;

– вивчати, аналізувати і практично вирішувати проблеми соціального
неблагополуччя сімей та дітей, здійснювати їх соціальний патронаж;

– реабілітація сімей громадян, які входять до “групи ризику”, а також
людей що опинились у скрутних умовах; – прогнозування потреби в
соціальній допомозі у різних груп населення і підготовка пропозицій до
планів розвитку соціальної сфери.

При виконанні завдань центр враховує: місцеві соціально-економічні
умови, національні традиції і релігійні особливості; активно співпрацює
з державними, громадськими організаціями, рухами, благодійними фондами.

Об’єкти: сім’я з неблагополучними соціальними умовами
(соціально-демографічними, матеріально-житловими, медико-соціальними,
психолого-педагогічними, соціально-правовими), діти і підлітки, дорослі
громадяни, люди похилого віку.

Структура, основні напрями та зміст діяльності. Відділ інформації
(інформаційна, методична, рекламно-пропагандистська і
аналітико-прогностична діяльність; усередені відділу телефон “гарячої
лінії” та “банк даних”). Відділ соціальної роботи (
соціально-терапевтична, медико-соціальна, соціально-педагогічна,
соціально-побутова діяльність; усередені відділу організовується центр
інтенсивного лікування від алкоголізму, наркоманії, паління, кабінет
тринажерів для людей, вага яких перевищує норму; денне відділення для
матері та дитини; соціальний притулок, громадська їдальня). Відділ
соціальної реабілітації: проведення реабілітаційної та профілактичної
роботи. Відділ консультативних послуг: медико-соціальне,
психоло-го-педагогічне, юридичне обслуговування; служба екстренної
психологічної допомоги (консультація, пошта та телефон довіри), кабінет
психологічного розвантаження, служба знайомств, відділ сімейного
підприємництва: надання допомоги в організації сімейного бізнесу.

6.4.2. СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНА РОБОТА З СІМ’ЄЮ.

Сім’я – вид соціальної спільності, що грунтується на подружньому союзі
та родинних зв’язках, тобто на багатосторонніх відносинах між чоловіком
і жінкою, батьками та дітьми, братами і сестрами та іншими родичами, що
живуть разом і мають єдине загальне господарство (Філософський
словник.-М.,1985).

Соціальний педагог у роботі з сім’єю керується тим, що сім’я є первинним
і найважливішим інститутом соціалізації людини, “персональним
середовищем розвитку дитини” (34;228), оскільки саме в сім’ї
відбувається процес неусвідомленої інтерналі-зації. “Інтерналізація –
процес перетворення соціальних ідей, як специфічного досвіду людства, у
внутрішні рушійні сили поведінки людини, які збуджують її до позитивних
вчинків і стримують від негативних” (Битинас Б. Процес воспитания.
Приоб-щение к ценностям.-М.,1995.-С.42.). Тому досвід, який людина
набуває в сім’ї, визначає її сприйняття світу, навколишнього соціального
середовища та індивідуальну поведінку в ньому. Складовими універсальної
системи сім’ї, що забезпечують передання соціальної інформації в повному
обсязі, зацікавлено та швидко є, за поглядом фахівців, батьківська
любов, довіра дитини до батьків, морально-психологічний клімат сім’ї, її
представництво як моделі суспільства (34;224).

Найбільш поширеними проблемами, з якими стикається соціальний педагог у
роботі з сім’єю є нестабільність шлюбу, нестійкість сім’ї, неповні
сім’ї, сім’ї неповнолітніх; руйнація традицій сімейного виховання,
розрив вікових, духовних та інших рівнів сім’ї; дефіцит чоловічого
впливу на виховання дітей, високий рівень завантаженості жінки;
педагогічна та психологічна неосвіченість дорослих; дестабілізуючий
вплив пияцтва та алкоголізму, цинізму та бездуховності на стійкість
сімейних стосунків, на формування сімейного мікроклімату; значне
скорочення міжсімейних, міжособистих, внутрісімейних контактів, зниження
здатності до комунікації; невміння організувати сімейне дозвілля
(34;236).

Основні напрями соціально-педагогічної роботи з сім’єю:

а) соціально-педагогічний захист сім’ї та її членів;

б) зміцнення, гармонізація та розвиток духовних (моральних,
психологічних, естетичних тощо) процесів життя сім’ї, внутрісімейних
стосунків, зв’язків з соціальним оточенням;

в) активізація педагогічної функції сім’ї, надання допомоги у вихованні
дітей, онуків тощо, нейтралізація негативного впливу сімейного
середовища на людину, в першу чергу, на дитину;

г) робота з сім’ями “соціального ризику”;

д) організація сімейної громадськості задля впливу на формування
державної політики стосовно сім’ї, для діяльності з підвищення ролі,
престижу і відповідальності родини у соціальному вихованні.

Серед форм роботи соціального педагога з сім’єю є сімейні (родинні)
клуби, батьківські школи, центри соціалізації (наприклад, Центр
соціалізації від 0 до 4), прогулочні групи, дошкільні вихові центри
мікрорайону тощо. Комплексну допомогу надає територіальний центр
допомоги сім’ї та дітям.

6.4.3 СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНА РОБОТА В ШКОЛІ До соціально-педагогічної
структури школи входять: соціальний педагог, заступник директора з
виховної роботи, психолог, класні керівники, керівники гуртків, клубів,
секцій, бібліотекар, медичний працівник, представники учнівського органу
самоуправління, представники батьківського комітету.

Основні напрями соціально-педагогічної роботи в школі:

– захист та охорона прав дитини. Захист дитини від негуманного ставлення
вчителів, співробітників школи, від негуманних міжособових відносин
дітей у школі, захист дітей, що опинилися в кризовій ситуації.
Консультації для вчителів щодо їх прав стосовно дитини, розповсюдження
тексту Конвенції ООН про права дитини серед школярів, педагогів,
батьків; допомога в адаптації у школі;

– організація виховного середовища в школі. Створення виховних взаємин у
навчально-виховному закладі через самоуправління школярів (“справедливі
товариства”, шкільні кооперативи тощо), через одухотворення шкільного
життя ідеями, що поєднали б учнів та вчителів (концепція “культурного
плюралізму”); контроль за відповідністю засобів навчання його меті;
створення системи по-закласних клубів за інтересами, підримка дитячих
ініціатив, як умови позитивної самореалізації особистості; розширення та
поглиблення соціального досвіду через участь дітей у походах по
історичним та культурним місцям регіону, через організацію допомоги
людям похилого віку, біженцям, хворим; допомога дітям в організації їх
змістовного дозвілля та їх участі в організації дозвілля малечі;
залучення батьків, громадських організацій, культурно-просвітницьких
закладів до виховного процесу школи;

– профілактика девіантної поведінки. Виявлення несприятливих соціальних,
психолого-педагогічних факторів у школі, класних колективах, сім’ї, що
заважають позитивному розвитку особистості, реалізації мети
навчально-виховного процесу; здійснення соціально-педагогічного
патронажу;

– корекція девіантної поведінки та реабілітація. Психоло-го-педагогічна
корекція відхилень у поведінці школярів через зміну їх позиції до себе,
до соціального та природного оточення, через розширення сфери
соціально-значущої діяльності для позитивного самоствердження, через
включення в систему гуманних колективних стосунків; реабілітація через
відновлення прав школярів, їх соціальних зв’язків, “доброго імені”,
через зміну позиції оточення до індивида групи;

– організація зворотнього зв’язку. Збір інформації, проведення
досліджень щодо ролі, значення соціально-педагогічних програм у
духовному розвитку школярів, у реалізації завдань школи та вдосконалення
соціально-педагогічної роботи на цих основах.

6.4.4 СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНА РОБОТА ЗА МІСЦЕМ ПРОЖИВАННЯ.

Соціально-педагогічна робота за місцем проживання у державному секторі
житла базується на досвіді діяльності педагогів-організаторів з виховної
і спортивно-оздоровчої роботи комунальних служб. У приватному секторі
міст, у селах ця робота практично не проводилась, крім як у вигляді
експериментів пе дагогів-новаторів.

Соціально-педагогічна робота за місцем проживання спрямована на
організацію взаємодії у соціальному вихованні всіх факторів соціалізації
визначеного соціального середовища, на розкриття позитивного та
нейтралізацію негативного впливів факторів мікрорайону, на активізацію
виховного потенціалу сімейно-сусідських спільнот, їх моральної
відповідальності за умови життя та розвитку дитини, родини в даному
мікросоціумі.

Основні напрями соціально-педагогічної роботи за місцем проживання:

а) організація громадськості на формування здорового образу життя та
усвідомленого виховання в мікрорайоні через застосування ідей народної,
козацької педагогіки, педагогічних інова-цій стосовно соціального
виховання в умовах різних етнічних культур, через організацію
змістовного спілкування, через організацію сімейно-сусідської
взаємодопомоги;

б) організація громадськості на суспільно-корисну діяльность за місцем
проживання. Фундується на територіальному принципі, зміст і форми цієї
діяльності залежать від потреб мікрорайону, сучасними формами є
учнівські та сімейні кооперативи, громадські доручення за місцем
проживання;

в) організація громадськості на одухотворення культурно-доз-віллєвої
діяльності в мікрорайоні через вияв та об’єднання активістів
культурно-дозвіллєвої, художньої, спортивно-оздоровчої діяльності,
технічної творчості та використання їх потенціалу у проведенні свят
мистецтв, днів творчості, фестивалів, конкурсів винахідників та знавців
мікрорайону, організація творчих обмінів з іншими мікрорайонами.
Створення у мікросередовищі системи культурно-дозвіллєвих колективів,
закладів (можливо на громадських засадах) та координація їх діяльності
відповідно до потреб мікрорайону;

г) організація роботи з соціального виховання в канікулярний та літній
час.

6.4.5 СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНА РОБОТА З ЛЮДЬМИ, ЩО МАЮТЬ ПСИХОФІЗИЧНІ ВАДИ.

Головним міжнародним документом, що забезпечує концептуальний підхід до
роботи з людьми, що мають психофізичні вади є прийняті Генеральною
Асамблеєю ООН у грудні 1993 р. “Стандартні правила забезпечення рівних
можливостей для інвалідів”. Особливу увагу цей документ пропонує
звернути на такі групи населення, як діти, жінкі, люди похилого віку,
бідні прошарки населення, особи з двома, або кількома видами
інвалідності, біженці-інваліди.

Інвалідність – наявність різнобічних функціональних обмежень. Люди
можуть стати інвалідами внаслідок фізичних, розумових і сенсорних
дефектів, стану здоров’я чи психічних захворювань. За своїм характером
інвалідність може бути постійною чи тимчасовою. Непрацездатність –
втрата чи обмеження можливості участі у житті суспільства нарівні з
іншими (Інвалід і суспільство: проблеми інтеграції.Зб. теоретич. і
метод. матеріалів.-К., 1995.)

Підвалинами допомоги дитині-інваліду в Україні є холістичний
(багаторівневий, цілісний, системний) підхід, згідно з яким необхідно
вирішувати: а) проблеми дитини: підтримка фізичного здоров’я, формування
особистості, забезпечення емоційної підтримки, навчання, задоволення
соціальних потреб; б) проблеми сім’ї: забезпечення фінансової підтримки,
житлові умови, навички догляду та навчання дитини, вирішення емоційних
проблем, подолання соціальної ізоляції; в) проблеми професіоналів:
медики (профілактика та підтримка здоров’я), педагоги, психологи
(розробка та впровадження спеціальних методів освіти та виховання дітей
та батьків), соціальні працівники (забезпечення допомоги, інформування
про ресурси, сімейна та групова робота, захист інтересів дітей та сім’ї,
інтеграція зусиль професіоналів), інженери та виробники ( розробка та
виготовлення спеціальних засобів для підтримки ефективної
життєдіяльності та навчання дітей, створення спеціальних робочих місць),
юристи, представники законодавчої та виконавчої влади (створення та
впровадження відповідної системи захисту прав та обов’язків інвалідів та
їх сімей); г) проблема суспільства – зміна ставлення до інвалідів та
сімей з дітьми-інвалідами; д) проблеми фізичного середовища: зменшення
впливів, що зашкоджують здоров’ю та життєдіяльності людини, створення
дружнього для інвалідів простору (І.В.Полтавець).

Особливість роботи соціального педагога з інвалідами полягає у створенні
таких соціально-педагогічних умов, які сприятимуть внутрішньому
управлінню індивіда, досягненню ним своїх цілей, реалізації різних типів
поведінки, гнучкої адаптації. Треба створити атмосферу безпеки,
ситуації, в якій відсутнє зовнішнє оцінювання. Але соціальний педагог не
може вирішувати за інваліда його проблеми, він повинен допомогти
особистості визначити особисту позицію, сформувати незалежність від
зовнішнього впливу, навчити спиратися на себе, т.б. допомогти
са-моактуалізуватись у подоланні перешкод. Інвалід, що примирюється зі
своїм становищем і усвідомлює свою самоактуалізацію, досягає душевного і
психічного здоров’я, стає соціальне повноцінною особистістю.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ.

1.Агеев В.С. Межгрупповое взаимодействие. – М.,1990.

2.Актаульные проблемы социального воспитания. –
М.-Запо-рожье,1990.-167с.

3.Актуальные проблемы социализации девушек-подростков. -К.,1995.-105с.

4.Алфімов В., Вітко Т. Виховання інтелігентності у ліцеїстів //Рідна
школа.-1996.-№1.- С.11-12.

5.Андреева И.Н. Формирование культурных ценностей молодежи в сфере
досуга.- Минск, 1989.

6.Антология социальной работы [в 5-ти т.]. – М.,1994. Т.1. История
социальной помощи в России.-1994.-279с.

7.Батищева Г.О., Зайцева З.Г. Робота соціальних служб для мо лоді з
молодою сім’ею.- К., 1996.-90 с.

8.Бим-Бад Б.М. Воспитание человека обществом и общества человеком
//Педагогика.-1996.-№ 5.-С.3-9.

9.Битинас Б.П., Катаева Л.Н. Гражданскому обществу – институт социальных
педагогов//Педагогика.-1992.-№ 5-6.-С.38-44.

10.Бочарова В.Г. Социальная служба: состояние и тенденции
//Педагогика.-1992.-№ 3-4.- С.20-27.

11.Бочарова В.Г. Личность – семья – община становятся центром системы
социальных служб //Социальная работа.-1992.-№1.-С.З-9.

12.Бурая Н.П. Соціальна робота.-Х.,1996.-101 с.

13.Бурменская Т.В. и др. Возрастно-психологическое консультирование:
проблемы психического развития детей. – М.,1990.-С.72-79.

14.Вендрова Д.Е. Молодежные телефоны доверия в СССР //Соц.
исследования.-1991 .-№2.

15.Величие здравого смысла. Человек эпохи Просвещения. -М.Д992.-228 с.

16.Власов П. Жертвуя на бедных //Социальная защита.-1993.-№ 9.-С.67-69;
1994.-№1.-С.76-79.

17.Влияние средств массовой информации на интересы детей и молодежи. –
М.,1989.

18.Воспитание учащихся по месту жительства. – М.,1989.

19.Вульфов Б.З., Семенов Д.Д. Школа и социальная среда: взаимодействие.
– М.,1984.

20.Вульфов Б.З. Социальный педагог в системе общественного воспитания
//Педагогика.-1992.-№ 5-6.-С.45-49.

21 .Галагузова М.А., Шеланков В.А. Кто защитит права ребенка в школе?
//Педагогика.-1994.-№ 5.-С.41-43.

22.Гессен С.И. Основы педагогики. Введение в прикладную философию.
-М.,1995.- 417с.

23.Грегор О. Жить не старея.- М.1991.-227 с.

24.Гуманізм як засіб попередження важковиховуваності.-К., 1993.-47с.

25.Гуманистическая мысль, школа и педагогика эпохи
Средне-вековья.-М.,1990.-200с.

26.Джовани Пико делла Мирендола. Речь о достоинстве человека // Естетика
Ренессанса. – М.Д989.-Т.1.

27.Добровольская Т.А. Инвалид и общество: социально-психологическая
интеграция//Соц. Исследования.-1991.-№ 5.

28.3авражин С.А. Детские суды в Российской империи
//Педагогика.-1995.-№3.-С. 103-106.

29.3верева І.Д. Соціально-педагогічний захист дитинства//Рідна
школа.-1994.-№ 3-4.- С. 18-20.

ЗО.Зверева І.Д., Коваль Л.Г. Соціальна педагогіка як основа со-ціальної
роботи//Довіра і надія.-1994.-№ 5.-С.З-34. ЗОа.Калашнік Т Соціальний
педагог: досвід /Освіта.-1994.-12 СіЧНЯ.

31.Кащенко В.П. Педагогическая коррекция.-М., 1994.-223 с.

32.Кащенко В.П. Социальные профили //Проблемы изучения и воспитания
ребенка. – М.1926.-С.47-57.

33.Кваліфікаційні характеристики соціального педагога
/Освіта.-1994.-26січня.

34.Коваль Л.Г., Зверева І.Д., Хлєбік С.Р. Соціальна
педаго-гіка//Соціальна робота.-К.,1997.- 392 с.

З5.Лодкина Т. Социальный педагог приходит в семью //Воспитание
школьников.-1996.-№5.- С.25-29.

36.Маанди Н. Школа моей мечты //Нар. Образование.-1995.-№ 3.-С.48-58.

З6а.Майор Ф. Воспитание – сверхзадача человечества //Наука и
жизнь.-1990.-№4.- С. 16-18.

37.Малмерова Н.В., Несмеянова М.Н. Социальная защита детства:
концептуальный подход//Соц. исследования.-1991.-№ 4.

38.Малько А.О. Предметно-суттеві засади соціальної педагогіки
//Соціальна робота в сфері освіти: тези Всеукраїнської
науково-практично’ї конференції.-Кам’янець-Подільський, 1997.

39.Марценюк С.П. Педагогічні погляди Арістотеля //Рідна
школа.-1991.-№10.-С.77.

40.Меньшиков В.М. Педагогика Эразма Роттердамского: открытие мира
детства.-М., 1995.-134 с.

41.Мищик Л.И. Профессиональная подготовка социального педагога
(педагогический, психологический и управленческий аспекты. – Запорожье.
1996,-104 с.

42.Монро П. История педагогики. – М.1923.-Т.1.

43.Моховиков А.Н. Телефонное консультирование.- К., 1994. -192с.

44.Мудрик А.В. Социализация и смутное время. – М., 1991.-80 с.

45.Наторп П. Развитие народа и развитие личности.-С.-Пб.,1912.-144с.

46.Ніколаенко Д.Ф. Педагогічне дитинознавство і розвиток пе-дології
//Вісник АПН України. – К.,1993.-Вип.1 .-С.133-142.

47.Овчарова Р.В. Профилактика педагогической запущенности подростков
//Педагогика.-1993.-№ 5-6.-С.22-26.

48.Оржеховська В.М. Соціально-педагогічні основи профілак-тики
правопорушень неповнолітніх.-М.,1995.-54 с.

49.Оржеховська В.М. Психолого-педагогічні основи діагностики
правопорушень та прийоми виховної корекції.-К.,1994.

5О.Оуэн Р. Собрание сочинений: в 2-х т. – М., Л., 1938.

51. Подмарков В.Г. Роберт Оуэн. – М.,1976.

52.Психологический словарь. – М.1996.-439 с.

53.Робота з клієнтами соціальних служб.- К.,1994.-С.127 с.

54.Сальников Л.С. Телефон доверия.- М.1990.-С.190 с.

55.Семенов В.Д. Взаимодействие школы и социальной среды.- М.,1986.

56.Семья: социально-психологические проблемы. Справочник.
-К.,1989.-255с.

57.Сидоров В.Н. Социальная работа в Украине: проблемы становления
//Информационно-методический бюллетень №1 Украинской Ассоциации
социальных педагогов и специалистов по социальной работе. – Донецк.,
1992.-С.30-41.

58.Современный словарь иностранных слов. – С.-Пб., 1994.-570 с.

59.Социальная педагогика: теория, методика, опыт исследования. –
Свердловск, 1989.-149с.

6О.Соціальна робота //Соціальна педагогіка: понятійно-терміно-логічний
словник.-К.,1994.

61.Соціальна реабілітація неповнолітніх, які повернулися з місць
позбавлення волі.- К.,1995.- 64 с.

62.Соціальна підтримка незайнятої молоді.- К.,1995.- 112 с.

63.Соціальна робота з молодою сім’єю (Вип.2).- К.,1995,-93 с.

64.Социальное воспитание учащихся (основные теоретические
положения).-М.,1990.-33 с.

65.Соціально-педагогічні та медико-психологічні заходи проти дії
вживанню наркогенних засобів неповнолітніми (Вип.2).-К.,1995.-100с.

66.Соціальна підтримка молодої сім’ї (Вип. 1).- К., 1994.- 141с.

67.Социология: наука об обществе.- X.,1996.-187 с.

68.Суворов А.В. Обучение и воспитание слепоглухонемых детей. //Сов.
Педагогика.-1990.-№3.-С.20-24.

69.Тведдл Дж. Профессия – помощь. //Соц.
защита.-1993.-№7.-С.60-63;№9.-С.64-66.

70.Титаренко В.Я. Семья и формирование личности.- М.,1987.

71.Третьяков В.В. Погляди Платона на проблеми виховання. //Рідна-
школа.-1993.-№ 9.- С.74-75.

72.Филиппова Л.В. Социализация личности и педагогическая деятельность
общества.- Пермь, 1993.

73.Филонов Г.Н. Социальная педагогика: научный статус и прикладные
функции. //Педагогика.-1994. -№6.-С. 37-43.

74.Филонов Г.Н. Социальная педагогика – сопряжение наук о
человеке//Педагогика.-1996.-№6.-С.35-40.

75.Фрадкин Ф.А., Малинин Г.А. Воспитательная система С.Т.Шацкого.- М,
1993.

76.Фрадкин Ф.А. Педология: мифы и действительность. – М.,-1991.-80 с.

77.Фром Э. Душа человека. – М.,1992.

78.Харчев А.Г. Социология воспитания. – М., 1990.-222 с.

79.Хоментаускас Г.Т. Семья глазами ребенка. – М.,1989.

80.Хейнс У. и др. Мой мир и я. – М., 1994.

81.Шацкий С.Т. Избранные произведения.- М.,1980.-430 с.

82.Швейцер А. Благоговение перед жизнью. – М.,1992.-С.44-220.

83.Шинкоренко Н.Ф. “Открытая школа” и социально-педагогическая работа с
детьми.//Педагогика.-1994.-№1.-С.35-38.

84.Чередниченко В.Н. Трудные дети и трудные взрослые. – М.,-1991.

85.Эриксон Э. Детство и общество. – С.-Пб., 1996.-558 с.

86.Якуба О.О. Соціологія.-Х.,1996.-191 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020