Моральний зміст феномену влади (реферат)

Реферат на тему

Моральний зміст феномену влади

Розгляд феномену влади, його значення і роль в соціальному житті
держави, людини являє собою актуальну тему за ситуації сучасного
перетворення вітчизняної моделі соціального управління.

Зміни суспільних відносин, з одного боку, і соціально – економічних
умов, з іншого, висувають до керівників всіх інституцій освіти вимоги не
тільки щодо уміння розпоряджатися владою і здатності утримувати її у
своїх руках, але і необхідності наявності в суб’єктів управління
специфічних особистісних прагнень, що створюють передумови успішної
реалізації відзначених умінь і здібностей.

Розгляд влади як глобального явища, властивого і природі, і людському
суспільству, має давню традицію в історії суспільної думки. Ще
Аристотель висловлював думку, що початок володарювання і підпорядкування
має універсальний прояв, а відносини влади – природну зумовленість одних
людей підкорятися, а інших – панувати.

Коли у людини є тільки один варіант вибору, вона робить цей вибір сама.
При двох альтернативах вибору зростає кількість імовірних помилкових
рішень. При n–кратній альтернативі у людей виникає так багато варіантів
вибору, що вони не можуть ефективно приймати рішення. Вони бажають, за
висловом Е.Тоффлера, аби рішення приймалися іншими, а вони йому
підкоряться.

Р.Стейсі [122] зауважує, що існування керівників виправдане потребою
реагувати на нестабільність, неврівноваженість, непорозуміння та безлад.

Саме поняття влади*, утім, як і суміжні з ним поняття – авторитету,
панування, впливу, сили і т.п., відноситься до числа тих багатомірних
категорій соціального знання, на які претендують філософія, політологія,
соціологія, психологія, етика, право…

Класична теорія державного управління за Аристотелем та Платоном [112]
передбачає п’ять складових державної влади, і, відповідно, стільки ж
складових державного управління:

1) концептуальна влада – вирішує визначення чинників, що впливають на
суспільство, формування концепції (парадигми) управління для досягнення
цілей суспільства;

2) ідеологічна (політична) влада – впорядковує державну концепцію та
пропагує її своїм громадянам;

3) законодавча влада – підводить під державну концепцію юридичні основи,
визначає правові процедури та регламенти запровадження цієї концепції;

4) виконавча влада – запроваджує державну концепцію до реалій життя,
спираючись на юридичні закони, моральні засади та традиції;

5) судова влада – слідкує за дотриманням законності в житті суспільства.

М.Вебер виокремив три типи влади: 1) влада узаконеної традиції; 2)
харизматична влада; 3) влада закону.

Пізніше дослідники Дж.Фреч і Б.Рейвен виділили п’ять типів влади:
законна влада, влада винагороди, примусу, досвіду, зв’язків і посилань
на інших людей.

Владу можна розглядати і під таким кутом [65]:

Влада, в основі якої – вольовий примус (директор, педагог впливає на
підлеглих під страхом покарання).

Влада, що грунтується на заохоченні (впроваджується система заходів щодо
матеріального і морального стимулювання).

Експертна влада (колеги, учні високо оцінюють фахову компетентність
керівника).

Влада прикладу (підлеглі шанують керівника як особистість і спеціаліста,
намагаються в усьому бути схожими на нього).

Законна влада (високий офіційний статус керівника надає йому право
видавати розпорядження).

Харизматична влада – це влада, побудована не на логіці, не на давній
традиції, а на силі особистих якостей або спроможностей лідера. Влада
прикладу або харизматичного впливу визначається ототожненням виконавця з
лідером або потяг до нього, а також потребою виконавця в приналежності і
повазі.

Прикмети харизматичної особистості: нестримний обмін енергією; солідна
зовнішність; незалежність характеру; гарні риторичні можливості;
сприйняття захоплення своєю особистістю; гідна й упевнена манера
поведінки.

З 90-х років XX століття починаються перші кроки на шляху створення
самостійної науки про владу – кратологію*, як розробленого комплексу
знань, блоку галузей наук про владу.

Кратологію розглядають у якості однієї з найважливіших суспільних наук,
цілої і цілісної системи знань, “вчення про владу, про закономірності її
походження, функціонування і розвитку, про типи і види влади, її
суб’єкти, об’єкти, носії, форми, функції, задачі, механізми, норми і
принципи, сутність й особливість поділу влади, взаємодії влади з іншими
сферами життя і влади різного роду між собою, а також із закордонною
владою”.

Ми не будемо зупинятись на задачах, функціях, зв’язках кратології з
численними галузями знань, що носять, утім, більш соціальний, суспільний
характер. Відзначимо лише, що в системі базових, спеціальних і
комплексних галузей нової науки згадується психологія влади.

Вона займає місце на межі психології та кратології, фактично будучи
складовою частиною кратології, що дає уяву про закономірності, механізми
і факти психічного життя людини, яка опинилася в структурах влади, біля
її керма, або ж змушена бути поруч з керманичами, а також про фактичний
вплив психічних процесів і проявів у безлічі підвладних безпосередньо на
існуючу владу [135].

Найбільш цікавим питанням, що виникає при цьому – проблема психологічних
механізмів влади [30]: чому люди готові приймати одну владу,
підкоряючись одним людям і правилам, але рішуче, відкидають іншу?; що
дає одним людям влада над іншими?; що змушує одних людей прагнути до
влади, а інших – уникати її?

Французький історик Ж.-Ж.Шевальє помітив, що конкретна, реальна влада
завжди вабила людей до себе більше, ніж суперечки навколо її загального
поняття. На його думку, сам рівень і характер розвитку влади в
суспільстві робить її відстороненою абстракцією. Справді, все було ясно,
коли відносини влади виражалися формулою “Держава – це Я”. Зараз влада
виявляється в масі громадських організацій і часто виступає в анонімній
формі. Це ставить перед вченими нові проблеми її вивчення. Розглянемо
деякі підходи щодо осмислення феномену влади.

Аспекти мотивації влади вперше зустрічаються в дослідженнях
неофрейдистів. Вони були проголошені головними мотивами людської
соціальної поведінки.

А.Адлер [4] визначив фактор досягнення переваги як найбільш загальну
мету людської діяльності. Суть його доктрини полягає у визнанні
компенсації природних недоліків людей, що випробують комплекс
неповноцінності, як основну силу прагнення до переваги, досконалості і
соціальній влади.

А.Адлер відзначає, що мета переваги стала основною умовою нашого життя.
Вона додає нам твердість і впевненість, формує наші дії і поведінку,
керує ними, змушуючи наш розум заглядати вперед і удосконалюватись.
Однак є і тіньова сторона – вона легко привносить до нашого життя
ворожу, войовничу тенденцію, позбавляє нас природності відчуттів і
постійно прагне віддалити нас від реальності. Посилення почуття
реальності, відповідальності і заміну схованої ворожості взаємною
доброзичливістю можна домогтися лише через свідомий розвиток почуття
спільності і свідоме руйнування прагнення до влади.

З погляду К. Хорні, ні А.Адлер, ні З.Фрейд не усвідомили роль, котру
відіграє тривожність у породженні прагнень до влади, престижеві і
володінню; ніхто з них так само не звернув уваги на вплив культури на ті
форми, у яких вони виражалися.

Проблема влади для Фрейда [3] – це проблема панування несвідомого над
свідомістю і поведінкою.

К.Хорні у свою чергу говорить про пошук влади як про один з шляхів який
часто використовується у нашій культурі для отримання заспокоєння від
тривожності. Він діє в системі чотирьох основних засобів, якими індивід
намагається захистити себе від базальної тривожності: любов,
підпорядкування, влада і реакція відходу (відсторонення). Кожен з цих
чотирьох способів, за умови використання тільки його або переважно його,
може бути ефективним у знаходженні бажаного заспокоєння. Найбільш часто
зустрічаються прагнення до любові і прагнення до влади. Завоювати любов
і розташування – означає отримати заспокоєння шляхом посилення контакту
з іншими, у той час як прагнення до влади, престижу або володіння
означає отримання заспокоєння через ослаблення контакту з іншими і через
зміцнення власного положення.

Для ілюстрації розглянемо суперрадикальні, шовіністські погляди
сучасного дослідника проблем управління Г.О.Шиліна (Москва). Його праці
присвячені міжсистемному аналізу управління складними біосоціальними та
науково-виробничими системами.

На думку Г.Шиліна, першим та основним мотивом виникнення і розвитку всіх
форм життя на Землі є боротьба за сонячну енергію між збирачами енергії
та споживачами енергії, які керують першими.

Людина знаходиться на вершині біологічної піраміди, вона являє собою
гібрид, утворений в результаті схрещування травоїдного та хижого
приматів. Вона орієнтована на дві програми соціального споживання: як
хижак і як травоїдна.

Збирачі енергії є пращурами клітинної системи тіла Людини, а споживачі
енергії стали “засновниками” такої субстанції як мозок (ЦНС), який
управляє її тілом. Тому все людство, незалежно від кольору шкіри та
національної належності поділяється на людей архетипу А
(управлінці-споживачі енергії) та людей архетипу В (підлеглі-збирачі
енергії). Під архетипом* ми розуміємо елементи людської психіки, що
відображають загальні моделі чуттєвого досвіду і виробляються у ході
розвитку людської свідомості.

До речі, слав’янський архетип (В) являє собою біологічний вид травоїдних
збирачів, землеробів, рабів (за Г.Шиліним).

“Еґо” та “супереґо” – складові поняття, які прагнуть впорядкувати
біологічну боротьбу за енергію та відновлення людей хижого архетипу А з
людьми травоїдного архетипу В. Так як архетип А споконвічно несе у собі
керівну програму, то він створює всі стресові ситуації в житті людей
архетипу В, при цьому він вирішує надскладні завдання щодо виправдання
власної споживацької суті з метою запобігти невдоволення великого числа
обманутих та пригнічених людей архетипу В.

Пірамідальний (стайно-стадний) механізм управління біологічним світом
Землі створено біосферою для синтезу в голові Людського Розуму, здатного
розгадати велику тайну Космосу.

В організації піраміди управління необхідно засвоїти важливу істину: для
збільшення (посилення) влади в піраміді необхідно постійно розширювати
її базис, тобто збільшувати кількість неусвідомлених елементів (архетип
В) в основі піраміди. Піраміда зростає за рахунок приєднання до своєї
основи слаборозвинутих, пригноблених народів.

Піраміда влади розвивається досить стабільно до того часу, доки її
основа не руйнується через неконтрольоване відновлення (розмноження)
маси людей архетипу В, які поглинають та розсівають енергію без
будь-якої користі. “Дно” піраміди пожирає управлінську еліту в ході
чергової революції. Безперечно, аби ця піраміда була стійкою, в ній, за
правилом Паретто, повинна зберігатися пропорція: 80% – архетип В, 20% –
архетип А.

На думку Г.Шиліна, древні люди насильно отримали щеплення
матеріалістичного світогляду та світорозуміння від єгипетських жерців і,
на жаль, до цього часу не в змозі усвідомити благодать власної
свідомості та мислення. Причиною такої обмеженості є біологічне
невігластво та ненависть до фізичної праці. Так, наприклад, відсутність
у сугесторів* (керівників – архетип А) фізичних навантажень в праці
замінюється “лицедійським” спортом, направленим на безцільне спалювання
сонячної енергії та травмування одним одного в різних бойових
одноборствах, які замінили бої самців в боротьбі за самку.

Мал.2

До речі, етимологію поняття “культура” Г.Шилін вбачає в ізотеричних
началах “культ у Ра” (з російської). Ра (Амон) – древньоєгипетський бог
сонця.

Коментарем до таких поглядів може бути думка Питирима Сорокіна про те,
що доля будь-якого суспільства залежить перш за все, від якості його
членів. Суспільство, яке складається з ідіотів та бездарних людей,
ніколи не буде суспільством процвітання. І навпаки, суспільство, що
складається із талановитих та вольових осіб, неминуче прийде до більш
досконалих форм співжиття.

Звідси зрозуміло, що для історичної долі будь-якого суспільства зовсім
не байдуже які якісні елементи у ньому посилилися чи послабилися за
такий-то відрізок часу. Уважне вивчення явищ розквіту чи загибелі цілих
народів засвідчує, що однією із головних причин цього були саме різкі
якісні зміни в той чи інший бік.

В наше дослідження стосовно оперування владою включено культурний
фактор. Влада, престиж або багатство окремого члена суспільства
відіграють провідну роль не в кожній культурі. Те, що невротики
вибирають цей шлях, відбувається тому, що в нашій соціальній культурі
влада, престиж і володіння можуть дати почуття більшої безпеки. Таке
прагнення розвивається лише тоді, коли виявляється неможливим знайти
засіб для зняття тривожності за допомогою любові та прихильності [137].

Розглядаючи прагнення до влади як захист від тривожності, можна виділити
два основних аспекти.

По-перше, захист від безпорадності, що є одним з основних елементів
тривожності.

По-друге, невротичне прагнення до влади служить захистом від небезпеки
почувати себе або виглядати незначним. Невротик виробляє твердий та
ірраціональний ідеал сили, який змушує його вірити, що він здатний
справитися з будь-якою ситуацією, якою б складною вона не була. Він
поділяє людей на “сильних” і “слабких”, захоплюючись першими і нехтуючи
других.

Отже, досягнення реальної влади, успіху або володіння виступає як засіб
захисту від базальної тривожності – почуття власної самітності і
безсилля у ворожому світі. Формула такого способу захисту: якщо я маю
владу, ніхто не може мене скривдити.

Аналогічної точки зору дотримувався Е.Фромм [135]. У психологічному
плані, на його думку, спрага влади дійсно ґрунтується не на силі, а на
людській слабості. В ній виявляється нездатність особистості вистояти
поодинці і жити своєю силою. Це відчайдушна спроба придбати замінник
сили, коли справжньої сили не вистачає.

Влада – це панування над ким-небудь; сила – це здатність до здійснення,
потенція. Сила в психологічному змісті не має нічого загального з
пануванням; це слово означає володіння здатністю. Коли ми говоримо про
безсилля, то маємо на увазі не нездатність людини панувати над іншими, а
її нездатність до самостійного життя.

Таким чином, “влада” і “сила” – це зовсім різні речі, “панування” і
“потенція” – аж ніяк не співпадають, а навпаки, взаємовиключають один
одного. Доки індивід сильний, і таким чином здатний реалізувати свої
можливості на основі волі і цілісної особистості, панування над іншими
йому не потрібно і він не прагне до влади [135].

Влада – це не якість, яку людина “має”, як має яку-небудь власність або
фізичну якість. Влада є результатом міжособистісних взаємин.

Влада встановлюється тоді, коли виникає в ній необхідність, або ж є
потенційні представники влади для здійснення її в різних сферах.

Коли зникають або послабляються якості, на які спирається дана влада,
перестає існувати і сама влада. Влада не обов’язково повинна втілюватися
в якій-небудь особі, або інституції, що наказує будь-що робити або не
робити. Таку владу називають зовнішньою.

Влада може бути і внутрішньою, виступаючи під ім’ям боргу, совісті або
“супереґо”. За останні десятиліття поняття “совість” значною мірою
втратило свою вагу. Це виглядає так, начебто в особистому житті ні
зовнішні, ні внутрішні авторитети вже не відіграють помітної ролі. Кожен
в громадянському суспільстві зовсім “вільний”, якщо тільки не порушує
законних прав інших людей. Але виявляється, що влада при цьому не
зникає, а стає невидимою. Замість явної влади править “влада анонімна”.
У неї безліч масок: здоровий глузд (здоровий глузд – це раціональність
індивідуального самозбереження), наука, психічне здоров’я, нормальність,
суспільна думка; вона вимагає лише того, що саме собою розуміється.
Здається, що вона не використовує ніякого тиску, а тільки м’яке
переконання.

Але реально анонімна влада ефективніше відкритої, тому що ніхто і не
підозрює, що існує якийсь наказ, і очікується його виконання. У випадку
зовнішньої влади ясно, що наказ є, ясно, хто його віддав; проти цієї
влади можна боротися, чинити їй опір, у процесі боротьби може
розвиватися особиста мужність і незалежність. У випадку інтериоризованої
влади немає командира, але є наказ. У випадку анонімної влади зникає і
наказ. Він начебто виявляєтеся під вогнем невидимого супротивника: немає
нікого, з ким можна було б боротись [134].

Трактування влади як засобу “досягнення кращого” має подвійний сенс: з
одного боку, вона виглядає так, начебто для людини є більш значні
цінності, ніж влада, заради яких власне і потрібно володіти “владою”,
“контролем”, “могутністю” тощо; цими цінностями можуть бути користь,
багатство, насолода або воля, незалежність, безпека та інше. З іншого
боку, очевидно, що у ряді цих цінностей влада знаходиться на першому
місці, а інші цілі, будучи досягнуті, самі стають умовами і передумовами
влади. Таким чином, влада трактується одночасно і як ціль, і як засіб.

У Г.Лассуелла [62] можна зустріти біля десяти різних визначень влади.
Але насамперед “влада” – це якась цінність. Людина відчуває потребу у
володінні нею чи переживанні досвіду санкцій або впливу стосовно інших
людей.

А.Джордж [30], розвиваючи концепцію Г.Лассуелла, визна-чає “потребу у
владі” як бажання досягти влади – цієї вищої цінності.

Характер і зміст потреби у владі в людині можуть бути сформовані
умовами, за яких у неї утворилася низька самооцінка. Тому влада може
бути бажаною з багатьох причин, причому в однієї людині в різний час ці
причини можуть бути іншими.

Умовно можна виокремити три типи причин, за якими влада бажана:

• щоб домінувати над іншими і (або) обмежувати дії інших, створювати для
них визначену депривацію*;

• щоб інші люди над нею не домінували і (або) не втручалися в її справи
– іноді ця мета може бути сама по собі кінцевою і більш цінною ніж інші;

• щоб здійснювати досягнення [47].

Аналіз категорії влади, на думку Ю.М.Батуріна [62], ведеться за п’ятьма
напрямками:

1) влада як характеристика індивідуума (персональна влада);

2) влада як міжперсональна конструкція;

3) влада як ресурс (товар);

4) влада як причинна конструкція;

5) влада як філософська конструкція.

При розгляді влади у якості винятково персонального атрибуту, вона
інтерпретується як взаємодія індивіда з оточенням, причому ключовим
моментом тут виявляється мотивація влади. Сутність влади – у самих
індивідах. Влада описується як “винятково людський феномен”, і навіть
постулюється, що спрага влади закладена в самій природі людини. Як
виразився А.Берль, “влада – людський атрибут, вона не існує без свого
носія”. З погляду прояву влади характерним є визначення її як “здатності
викликати зміни у своєму оточенні так, щоб мати бажаний ефект”.

Другий погляд на категорію влади, коли вона розглядається як
міжперсональна конструкція, робить її атрибутом соціальних відносин
(Г.Лассуелл).

Владу можна визначити як здатність, а також як прагнення зробити власну
ціннісну спрямованість ведучим мотивом інших людей. Тут ми маємо
тотальність світовідчуття: самоствердження, досягнення успіху, життєва
сила, енергія буття. “Найбільш яскраво ця сторона життя виявляється в
організованій колективній владі держави. Тому всі прояви відносин,
заснованих на владі, носять стиль, який можна було б назвати політичним
у широкому змісті слова. У зв’язку з цим людей, цінністю яких є влада,
ми будемо називати політичними, нехай навіть відносини, в які вони
включені, і не є політичними в буквальному значенні” [149].

Влада представляється насамперед суспільною формою, в якій можуть бути
відображені чотири змістовні сфери цінностей.

Аналіз управлінського досвіду, від доісторичного до сучасного,
засвідчує, що одна людина може підкорити іншу:

1) завдяки своєму розумові і знанням; 2) економічним і технічним
засобам, що маються в її розпорядженні; 3) завдяки внутрішньому
багатству і сформованості своєї особистості;

4) завдяки релігійній вірі, сприйнятої іншими як божа благодать. Влада
завжди полягає в одній з цих форм. Особливий випадок, коли людина
спрямована не на одну з цих цінностей, а головним для неї стає власна
могутність сама по собі.

Д.Мак-Клелланд, досліджуючи мотиваційні констеляції в сфері економічних
відносин, доходить до висновку, що оптимальний для економічного росту
організаційний клімат складається, коли у керівника саме “імперська
констеляція мотивів”, тобто мотив афіліації* дещо нижчий від мотиву
влади; плюс додається високий мотив досягнення, що виявляється в
здатності будити в підлеглих лояльність і відданість цілям, які перед
ними ставляться.

При такому поєднанні мотивів організаційна чіткість і групова
згуртованість значно вище, ніж в інших випадках; конфліктність має дуже
низькі значення [138].

Коли у лідера потреба у владі висока, а потреба в афіліації низька, він
виявляє в поводженні “модель мотивації конкістадора”. Лідери такого типу
подібні феодалам. Вони контролюють ситуацію в цілому та встановлюють
свою владу за допомогою грубої сили. Вони знають, що добре для групи. Ці
лідери в цілому сміливі і чарівні – “хоробрі герої”. Вони дуже мало
піклуються про своїх навколишніх і про людей в цілому, які лише повинні
бути використані за своїм призначенням. Політики такого типу
встановлюють правила для створення згоди зі своїми ідеями – правила, які
можуть змінюватися в залежності від зміни їх інтересів і цілей.

Спочатку послідовники йдуть за таким лідером, тому що він володіє
харизмою і домагається визначених результатів. Пізніше, коли він
вдається до зайво жорстокої експлуатації або коли вони починають
відчувати, що ціль політика занадто далека від їх уяви, відвертаються
від нього [47].

Саме ставлення людей до влади різне, що дає підстави для побудови
наступної типології:

1) нонконформіст – провідна потреба у волі, влада розглядається як
прагнення до незалежності і самостійності;

2) конформіст – перевага гедоністичних потреб визначає владу як джерело
матеріального благополуччя або інших особистих вигод;

3) диктатор – потреба в самоповазі веде до розуміння влади як панування
над іншими, джерела престижу, високого статусу і слави;

4) авантюрист – на першому місці потреба в самовираженні, що і
відображається в розумінні влади як гри;

5) демократ – потреба бути особистістю диктує владу як служіння людям і
суспільству.

Ще одна спроба комплексного підходу представлена в теорії мотивації
Х.Хекхаузена.

Мотив влади спрямований на досягнення і збереження її джерел заради
пов’язаного з ними престижу і відчуття влади, або заради впливу на
поведінку і переживання інших людей.

Для досягнення цього суб’єкт повинен за допомогою реальних джерел влади
і засобів впливу перебудувати привабливість найбільш важливих мотивів
поведінки іншого, причому зробити це необхідно більш ефективним і
економним способом. Сама ця діяльність може відповідати досить
різноманітним мотивам. Вона може відбуватися заради власного або чужого
блага, або ж заради певної вищої мети; вона може принести іншому шкоду,
або надати йому допомогу.

Індивідуальний мотив влади обмежений як відносно досягнення влади, так і
стосовно її застосування визначеними змістовними областями, пов’язаними
з конкретними джерелами влади і групами людей, що піддаються впливові.
На ньому також може лежати печатка страху перед досягненням влади, її
втратою, перед відповідним застосуванням влади або перед визнанням
безуспішності свого впливу [138].

Д.Мак-Клелланд наводить чотири особливих інтровертно оцінених типи
вираження влади:

1) асиміляція – “щось додає мені сили” – (ставлення до авторитету;
стосунки з людьми, що можуть підтримати, захистити, надихнути, тобто
відчуття власної сили в індивіда збільшується через консолідацію з
іншими;

2) автономність – “я сам додаю собі сили” – здобуття незалежності і
зростання довільного контролю над своєю поведінкою; джерело влади
переходить “всередину” і виражається в особистому відчутті сили;

3) самоствердження – “я справляю враження на інших” – несприйняття
авторитетів, прагнення отримати верх; владна дія спрямована не стільки
на себе, скільки на інших, прагнення справляти враження своїми владними
діями;

4) продуктивність – “я прагну виконати свій обов’язок” – служіння
якій-небудь справі або певній соціальній групі; найбільш зріла форма
влади, джерело влади знову переміщається “назовні”.

Зазначені типи повинні представляти собою послідовні етапи дозрівання,
які проходить людина в процесі кратологічної онтології.

Використовуючи еволюційний підхід Ч.Дарвіна, як схему міркувань стосовно
управлінського розвитку соціуму та особистості, пропонуємо основні
положення цієї концепції:

1) природний добір, який здійснюється для збільшення особистої влади –
головна рушійна сила в еволюції людського виду (латинь);

2) незадоволена особиста потреба у відчутті особистої влади може
привести до розладів особистості;

3) природна система влади включає біологічний і культурний вплив, й,
таким чином, рятує особистість від когнітивно спровокованої
психопатології.

З погляду О.М.Олексюка можна виділити дві загальні форми соціальної
влади в людському суспільству.

Перша виникає з домінантності і виступає як сполучення сили та страху.
Спочатку особистість використовує таку владу в спробах “залякати” інших
за допомогою лише погроз (наприклад, агресивний тон голосу), але якщо
подібна спроба не має успіху, то використовується реальна фізична сила
тощо.

Друга форма демонструє свою ефективність за допомогою досягнень і
престижу. Така влада приводить до корисного результату групи в цілому, у
той час як влада домінантності завжди егоїстична. Влада досягнень – це
джерело для побудови адекватного самосприйняття (рефлексії) особистості.

Створена О.М.Олексюком модель влади – виняткова програма модифікації
поведінки особистості в напрямку такого феномена як “я – влада”.

Відомо, що адаптація керівника в новому колективі може відбуватися за
такими формами:

1. Заперечення – неприйняття норм та цінностей.

2. Конформізм – прийняття всіх норм та цінностей.

3. Мімікрія – щось приймається, неприйняття деяких цінностей ретельно
маскується.

Під діловою кар’єрою розуміється просування педагога по сходинках
службової ієрархії або послідовна зміна занять як в рамках окремої
організації, так і протягом життя.

Службове просування з урахуванням кар’єри неоднозначне та залежить від
багатьох зовнішніх, властивих конкретному педагогу факторів. Розглянемо
деякі варіанти.

Молоді освітяни, що володіють управлінським потенціалом, це люди, які в
перспективі можуть зайняти керівні посади в освіті. Для них існує безліч
визначень та назв, але вживається одне “хай-по” від англійського
“high-potentials”.

Джерела кар’єри треба шукати не тільки в рівні домагань… Основні мотиви
вибору кар’єри можуть бути такими:

1. Прагнення добитися незалежності.

2. Прагнення бути кращим фахівцем в своїй справі.

3. Прагнення зберегти та зміцнити своє положення.

4. Прагнення створити або організувати щось нове.

5. Прагнення бути першим.

6. Прагнення до влади та успіху асоційованому з посадою.

7. Прагнення до матеріального благополуччя.

Освіта є самим прибутковим бізнесом, стверджував ще в 60-ті роки
Дж.Кеннеді.

Американський президент початку 90-х років Джорж Буш боровся за місце в
Білому будинку як “президент освіти”, для якого “освіта – головна якість
нашого життя; вона в серці нашої економічної могутності та безпеки,
наших успіхів y мистецтві та літературі, наших винаходів y науці; освіта
– ключ до міжнародної конкурентоздатності Америки” (National Education
Goals, PDK., 1990). У наші дні президент США Білл Клінтон підкреслював,
що кожна 8-річна дитина повинна уміти читати; кожна 12-річна дитина
повинна вміти користуватися системою Internet; кожна 18-річна людина
повинна мати можливість вчитися в коледжі; кожний дорослий американець
повинен мати можливість продовжувати навчання та освіту впродовж усього
життя .

Мотивація влади – цілеспрямована мобілізація внутрішніх і зовнішніх
ресурсів, спрямована на досягнення бажаного результату і відчуття
власної ефективності, особистої впливовості; амбівалентна* система
прагнення та запобігання можливостей контролю над навколишньою
дійсністю.

Підводячи підсумки аналізу взаємозв’язку мотивації влади і психолого –
акмеологічних характеристик особистості керівника відзначимо, що:

існують важливі взаємозв’язки між рівнем мотивації влади, прагненням до
влади, запобіганням влади і профілем базової освіти з перевагою перших у
професіях “людина –людина”;

за стажем роботи найменш “конфліктним” періодом, тобто з низькими
значеннями прагнення і запобігання влади, є друге десятиліття роботи, що
відображає загальні вікові зміни рівня мотивації влади;

побудову особистої кар’єри характеризують максимальні показники до
мотивації влади в період після п’яти років висування на керівну посаду;

існує виражене співвіднесення рівня мотивації влади з початковим віком
просування.

Відомо, що ефективність роботи керівника на 20% визначається його
базовою професійною підготовкою, останні 80% – розвитком лідерських
якостей, які базуються на формуванні групи здібностей (правило Паретто)
[82].

Пропонуємо розглянути імпліцитні характеристики екстравертних владних і
невладних людей.

Людина, яка “виглядає, почувається і діє владно” зовні описується як
динамічна з впевненою пластикою і голосом, акуратна, охайна, елегантна,
стильна.

В практиці менеджменту виокремлюють такі характерні типи владної
особистості:

1. “Лідери” – сильні особистості, авторитетні, здатні згуртувати людей,
обдаровані здатністю впливати і переконувати інших; мають твердий
характер, стійкі погляди і переконання; вольові, наполегливі, тверді,
але не жорстокі; полюбляють повчати і допомагати навколишнім, цікаві для
них, оптимістичні, з розвинутим почуттям гумору;

2. “Успішні” – професіонали, освічені, знання визнають як цінність і
благо, володіють чітким, нестандартним мисленням; здатні швидко приймати
рішення, вміють відповідати за свої дії; впевнені в собі, знають собі
ціну; мають мету в житті і досягають її, у них є бажання працювати,
результативні, відповідальні; не займаються тим, що їм не цікаво; не
глухі до думки інших людей і здатні брати користь з порад; спокійні,
здатні “тримати” себе в руках, щасливі в житті;

3. “Егоїсти” – маніпулятори, домагаються своїх цілей будь-якими засобами
і за будь-яку ціну, лицемірні, вони не досягли внутрішньої гармонії і
духовного балансу, компенсують це нав’язуванням своєї думки, не завжди
коректні і тактовні, не терплять заперечень, не прислухаються до думок
навколишніх.

Людина, що “виглядає, почувається і діє невладно” зовні описується як
власник тихого голосу, невпевненої ходи, полохливого погляду,
сутулиться.

Характерні типи невладної особистості:

1. “Інфантильний” – м’який, “ганчірка”, “замухрижка”, не вміє приймати
рішення, має потребу в зовнішньому управлінні, тому що сам не знає, що
робити, постійно звертається до думки навколишніх (не маючи власної);
невпевнений у своїх силах і в завтрашньому дні, всього боїться, у тому
числі і себе самого; внутрішня неузгодженість, багато комплексів, завжди
сумнівається, низька самооцінка, нічого не бажає від життя;

2. “Флюгер” – пливе за течією і живе за велінням долі, легковажний;
маніпулятор, нав’язливий, завжди у ролі “жертви”, пристосовується до
інших, вгадуючи їх думки; виконавець, позбавлений цілі, живе одним днем;

3. “Сам собі господар” – не має потреби переконувати кого-небудь у
чомусь, він знаходить інтерес (хобі) за межами професійної діяльності;
добрий товариш, цікавий, з ним люди почувають себе легко, ставиться до
людей як до рівних, добродушний, високоморальний; просто живе тихим,
спокійним життям (проживає невласне життя).

Таким чином, і владних, і невладних людей можна охарактеризувати як з
позитивних, так і з негативних точок зору.

Безперечно, влада формується в процесі кар’єрного зростання.

Побудову особистої владної кар’єри характеризують наступні тенденції:
найбільше прагнення до влади спостерігається у керівників, що почали
свою кар’єру до 25 років, але їм так само властивий страх, пов’язаний з
владою, здійснюваною іншими. Найбільше запобігання влади характерне для
керівників, що приступили до управлінського діяльності в період 35 – 45
років.

В психології сучасного менеджменту практикується поняття “професійного
вигоряння” [73] яке треба розуміти як стан фізичного, емоційного та
розумового виснаження керівника (менеджера), що не дозволяє йому надалі
виконувати владні управлінські функції.

Синдром професійного вигоряння включає три основні компоненти: емоційне
виснаження, деперсоналізація (цинізм) та редукція професійних досягнень.
Компонент “деперсоналізація” відображає негативне ставлення не лише до
підлеглих, але і до роботи в цілому, що являє собою загалом професійну
кризу управлінця. На думку М.Лукашевича та В.Торішнього 72% керівників
постійно знаходяться у стані фізичного та психологічного навантаження.

Поняття “потенціал”*, яке ми винесли в заголовок нашої книги, в
управлінні відноситься до понять широкого вжитку. Найбільш часто
визначення понять “потенціалу” вико-ристовується не як специфічне
наукове поняття, а як метафоричне, як синонім слова “ресурси” чи
“можливості”.

Поняття трудового потенціалу набуло широкого вжитку соціології та
сучасному менеджменті. Тут потенціал розглядається як загальна
характеристика певної соціальної спільноти, однак можливе і більш широке
тлумачення, коли мова йде про людські ресурси, кадровий потенціал тих,
хто має владу.

Загалом під потенціалом розуміється особливу, здатну до саморозвитку
систему відновлюваних внутрішніх ресурсів людини, які виявляються в
діяльності, направленій на отримання соціально-важливих результатів.

Реалізований потенціал керівника спирається на фактор “можу”.
Нереалізований потенціал тісно пов’язаний з фактором “хочу”.

ЛІТЕРАТУРА

Абульханова-Славская К.А. Стратегия жизни. – М.: Мысль, 1999. – 299с.

Авер’янов В. Адміністративна реформа. Науково-правове забезпечення//
Віче. – 2002. – № 3.

Автономова Н.С. Власть в психоанализе и психоанализ власти // Власть:
очерки современной политической философии Запада. Под ред.
В.В.Мшвениерадзе, И.И.Кравченко и др. – М.: Наука, 1989.

Адлер А. О нервическом характере. “Ун-я кн.”, СПб-М.: АСТ, 1997.

Айер А.Д. Язык, истина и логика/ Аналитическая философия. Избранные
тексты. – М., 1993. – С.50-56.

Акофф Р. Планирование будущего корпорации. – М.: Прогресс, 1985. – 327с.

Аносов І.П. Сучасний освітній процес: антропологічний аспект. – К.: Твім
інтер, 2003. – 391с.

Асташова Н. А. Учитель: проблема выбора и формирование ценностей. – М.:
Московский псих.-соц. ин-т; Воронеж: Изд-во НПО ”МОДЕК”, 2000. – 272с.

Атаманчук Г.В. Теория государственного управления: Курс лекций. – М.:
Юрид. лит., 1997. – 400 с.

Афанасьев В. Г., Урсул А. Д. Эффективность социального управления:
системно – деятельностный подход // Информация и управление.
Философско-методологические аспекты / Отв. ред. Антипенко А.Г.,
Кремянский В.И. – М.: Наука, 1985. – 284 с. – С. 7.

Бахтин М.К. Философия поступка//Философия и социология науки и техники.
– М., 1985. – С.117.

Бердяев Н.А. О назначении человека. – М.: Республика, 1993. – С. 62.

Бех І.Д. Почуття цінності іншої людини як моральний пріоритет
особистості // Початкова школа. – 2001. – №12

С.34.

Большой энциклопедический словарь. – М., 1998. – 1252 с.

Вебер М. Избранные произведения. – М., 1990. – с.380

Вебер М. Исследование по методологии науки. Ч.1. – М.: ИНИОН, 1980. –
202с. – С.48.

Ведель Ж. Административное право Франции: Пер. с фр.-М.:Прогресс,1973. –
512 с.

Вилкинсон Р. Wilkinson R. Unhealthy Societies, London, Routledge. 1996.
P. 211-215.

Вилюнас В.К. Психологические механизмы мотивации человека. – М.: Изд-во
МГУ, 1990, с.46-82.

Виндельбанд В. История новой философии в связи с общей культурой и
отдельными науками. Спб., 1905, С.379

Виховання молодого покоління на принципах християнської моралі в процесі
духовного відродження України. Матеріали ІІІ Міжнародної наук. – практ.
конференції. – Острог, 1998. – 444с.

Вишневський О.І. Теоретичні основи педагогіки: Курс лекцій. – Дрогобич,
Відродження, 2001. – С.83

Власть: очерки современной политической философии Запада. Под ред.
В.В.Мшвениерадзе, И.И.Кравченко и др. – М.: Наука, 1989.

Войтович Р. Філосовсько – методологічні засади системи державного
управління// Вісник УАДУ. – 1999. – № 3. – С. 294 -306.

Волков И.П. О личном авторитете руководителя // Социальная психология
личности. – Л.: Знание, 1974. – С. 77-87.

Марк Е.Генсон. Керування освітою та організаційна поведінка/Пер.з англ.
Х.Проців – Львів: Літопис, 2002. – 384с., С.28

J. R. P.French, Jr. and B. H. Raven. The Bases of Social Power//Studies
in Social Power, D.Cartwright, ed. Ann Arbor: Uni. of Michigan Press,
1959.

Сорокин П. Современное состояние России//Политические исследования.
1991, №3, С.168-169.

Державна еліта, VIP-персони, олігархи, керівники.

Працівники розумової праці (креативна сфера).

Працівники (виробнича сфера).

Ті, що граються в ілюзії (працівники культури, науки, інтелігенція).

Покидьки (дармоїди, злодії, працювати не бажають).

Шизофреніки (знаходяться в ілюзії, працювати не можуть).

Хворі та каліки.

Виродки.

ВЛАДА

БЕЗВЛАДДЯ

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *